Методи оцінки інтелектуального капіталу інноваційних організацій нафтогазового комплексу

Я.С.Витвицький

Рассмотрены вопросы методики оценки интеллектуального капитала организаций инновационной сферы деятельности. Для этой цели предлагается использовать методы преимуществ в доходах и освобождения от роялти. Рассмотрены особенности определения ставок роялти и дисконтирования при оценке интеллектуального капитала. The questions of method of estimation of intellectual capital of organizations of innovative sphere of activity are considered in the article. For this purpose it is suggested to use the methods of advantages in profits and release from royalty. The features of determination of rates and discounting at the estimation of intellectual capital royalty are considered.

Сучасні умови економічного розвитку свідчать про те, що ринкову ціну організацій визначають не тільки матеріальні активи, а й інтелектуальний капітал, який слід розглядати як їх провідну конкурентну перевагу. З розвитком економіки, науки, нових технологій, випуском все більш наукомісткої продукції, інтелектуальні активи стають однією з найважливіших складових частин виробничого потенціалу суб'єктів господарювання. Особливо значною є ця складова активів організацій нафтогазового комплексу, які працюють в науково-технічній та інноваційній сферах діяльності. Тому потрібні методи та економіко-математичні моделі, які дають можливість оцінювати інтелектуальний капітал таких організацій як загалом, так і окремі його елементи, причому не тільки в якісних, а й кількісних показниках. За прогнозами фінансових аналітиків передові галузі нових технологій мають впровадити у практику вдосконалений фінансовий облік, який буде враховувати інтелектуальний капітал разом з фізичними та фінансовими активами [10].

Необхідність оцінки інтелектуального капіталу у сучасній ринковій системі господарювання визначається такими основними факторами: провідною роллю інтелектуального капіталу в економічних та суспільних відносинах; змінами, що відбуваються в економіці України, які зумовлюють принципово нові вимоги до системи управління; значним прискоренням науково-технічного прогресу, що є одним з головних чинників успішного розвитку суспільного виробництва; домінуючим значенням і цінністю інтелектуальних ресурсів порівняно з матеріальними; вдосконаленням управління інтелектуальним капіталом, оскільки менеджер без оцінки інтелектуального капіталу не може ним ефективно управляти.

Аналіз літературних джерел з цієї проблематики [1-15] свідчить, що є потреба у вдосконаленні існуючих методичних підходів оцінки інтелектуальних активів та їх адаптація щодо оцінки вартості інтелектуального капіталу, що і є предметом дослідження в даній статті.

Розглядаючи методичні особливості оцінки інтелектуального капіталу, слід детальніше зупинитись на його економічній суті та структурі.

Інтелектуальний капітал - це сукупність інтелектуальних продуктів, унікальних знань, досвіду, баз даних, інтуїції, організаційних здіб-ностей особи чи груп осіб - персоналу організації, яка може бути конвертована в дохід і забезпечує організації одержання різного роду технологічних і організаційних переваг, що гарантує конкурентну здатність в ринковому оточенні [14]. інтелектуальний капітал ринковий господарювання

Розглядаючи структуру інтелектуального капіталу, виділяють такі його частини: найчастіше людський та структурний; в деяких роботах: людський, структурний та споживчий [6].

Людський капітал - втілений в працівниках компанії як сукупність знань, кваліфікації, системи цінностей, культури і філософії, які не можуть бути скопійовані або відтворені в іншій організації.

Структурний капітал включає в себе ком-п'ютерні програми, бази знань і даних, патенти, торгові знаки, навчальну, довідникову і нормативну літературу, організаційно-розпорядницьку документацію, управлінське „ноу-хау”, інші організаційні аспекти, що є продукцією інтелектуального капіталу, яка забезпечує ефективне функціонування організації. Елементи структурного капіталу є відтворюваними і відчужуваними.

Споживчий капітал - це відносини організації з споживачами її продукції. Характеризується впевненістю у тому, що споживачі і в майбутньому будуть віддавати перевагу даній компанії.

Інтелектуальний капітал збільшується не простим сумуванням його складових частин, а на основі їх взаємодії та синергетичних ефектів.

Всі складові інтелектуального капіталу відносяться до нематеріальних активів, в практиці оцінки яких застосовують три основних підходи [9]: витратний; порівняльний або аналогів продажу; капіталізації доходу.

В рамках цих підходів, можуть використовуватися такі методи: дисконтування грошових потоків; капіталізації грошового потоку; переваг в доходах; виграшу в собівартості; надлишкових грошових потоків; внутрішнього порівняння; звільнення від роялті; вартості створення нематеріального активу [12].

Для оцінки інтелектуального капіталу найбільше підходять методи внутрішнього порівняння та звільнення від роялті.

Метод внутрішнього порівняння базується на тому, що вартість інтелектуального капіталу (ВІК) визначається як різниця між вартістю організації, розрахованої за допомогою капіталізації доходів та її вартістю, визначеною витратним підходом

(1)

де: В_доход - вартість організації, визначена за допомогою доходного підходу; В_А - вартість матеріальних активів організації.

Перевищення вартості організації отриманої доходним підходом над вартістю матеріальних активів, що числяться на її балансі, є першою ознакою інтелектуальної компанії.

Незважаючи на зовнішню простоту та очевидність, даний метод має ряд суттєвих недоліків, що обмежують сферу його практичного застосування:

- метод дає змогу здійснити оцінку всієї сукупності нематеріальних активів і для виділення вартості інтелектуального капіталу необхідні додаткові, досить складні та трудомісткі, дослідження;

- метод повною мірою потребує застосу-вання доходного та витратного підходів з усіма, притаманними цим підходам, проблемами та недоліками;

- відсутність доходності інтелектуальної організації не означає відсутності інтелекту-альних ресурсів.

Метод звільнення від роялті використовується переважно для нематеріальних активів, права на використання яких передаються за допомогою ліцензій. Плата за ліцензію зазвичай прив'язується до величини обсягів реалізації продукції, яка буде отримана власником ліцензії при її продажу. Відсоток такої виручки виступає у вигляді роялті.

Вартість активу у відповідності з методом звільнення від роялті визначається на основі умовного припущення, що вся інтелектуальна власність, яка використовується організацією, їй не належить. У цьому випадку, частина виручки організації повинна б виплачуватися у вигляді винагороди (роялті) власникам цієї інтелектуальної продукції, тобто спеціально підібраному і підготовленому персоналу, що є головним носієм інтелектуального капіталу. Насправді, цю частину доходу організація залишає в себе. Її вважають додатковим доходом, який створюється даним об'єктом інтелектуальної власності. Вартість грошових потоків, сформована на основі цього доходу, приймають як ринкову вартість об'єкта інтелектуальної власності [4].

Це загальний алгоритм методу звільнення від роялті. Для оцінки нематеріальних активів типу „інтелектуальний капітал” може використовуватися метод, запропонований Г.О.Андро-щуком та ін. [1]. Нами здійснена модифікація та вдосконалення даного методу. Його суть зводиться до оцінки вартості інтелектуального капіталу організації за формулою

(2)

де: Т - термін функціонування інтелектуального капіталу; С_О - витрати на створення, оновлення та підтримку в належному стані інтелектуальної продукції; С_В - витрати на видавниче забезпечення; С_П - витрати на підвищення кваліфікації персоналу; С_М - витрати на маркетингове забезпечення; С_І - витрати на інформаційне та програмне забезпечення персоналу; р - ставка роялті; Qt - база для розрахунку роялті (річний обсяг валового доходу організації в грошовому виразі); К₁ - коефіцієнт техніко-економічної значущості продукції інтелектуального капіталу; К₂ - коефіцієнт готовності продукції інтелектуального капіталу; К₃ - коефіцієнт надійності правової охорони продукції інтелектуального капіталу; К₄ - коефіцієнт морального старіння продукції інтелектуального капіталу; К₅ - коефіцієнт, що враховує долю інтелектуального капіталу в обсязі річного валового доходу організації; r - ставка дисконту.

Застосовуючи дану формулу, слід враховувати такі особливості визначення окремих параметрів.

При визначенні терміну функціонування інтелектуального капіталу (Т) слід використовувати дані менеджерських служб організацій про середню тривалість роботи інтелектуального персоналу в даній організації. Ця величина залежить від багатьох чинників: іміджу організації, рівня оплати праці, психологічного клімату, плинності кадрів, загальних соціально-економічних умов в країні і т.п.

Витрати на створення, оновлення та підтримку в належному стані продукції інтелектуального капіталу (С_О) визначаються, як сума річних витрат на утримання персоналу підрозділів, що займаються розробкою інтелектуальної продукції, у вигляді заробітної плати та нарахувань на неї.

Витрати на видавниче забезпечення (С_В) визначаються сумою річних витрат на виданная необхідної документації, методичного забезпечення, публікації і т.п.

Витрати на підвищення кваліфікації персоналу(С_П) - це річні витрати на різноманітні курси підвищення кваліфікації, участь у науково-технічних конференціях, аспірантуру, докторантуру.

Витрати на маркетингове забезпечення (С_М) визначаються сумою річних витрат на маркетинговий супровід інтелектуальної продукції.

Витрати на інформаційне та програмне забезпечення персоналу (С_І) - це річні витрати на придбання науково-технічної літератури, програмного забезпечення, функціонування Інтернет і т.п.

Річний обсяг валового доходу інтелектуальної організації (Qt) визначається на основі ретроспективного аналізу про річні обсяги виконаних науково-дослідних робіт, доходів від реалізації патентів, нових технологій, ліцензій, ноу-хау, доходів від підготовки кадрів, підвищення кваліфікації і т.п.

Коефіцієнт техніко-економічної значущості продукції інтелектуального капіталу (К₁) залежить від того, якої якості в переважаючій більшості є інтелектуальна продукція організації і може мінятися в межах від 1 до 1,3 [1].

Коефіцієнт готовності продукції інтелектуального капіталу (К₂) залежить від того наскільки вона може застосовуватись для серійного виробництва, практичного використання.

Коефіцієнт надійності правової охорони продукції (К₃) інтелектуального капіталу залежить від того, наскільки продукція інтелектуального капіталу є захищеною патентами, свідоцтвами, ліцензіями та іншими правоохоронними документами.

Коефіцієнт морального старіння продукції інтелектуального капіталу (К₄) залежить від того, наскільки продукція інтелектуального
капіталу відповідає сучасному рівню розвитку науки і техніки.

Коефіцієнт, що враховує частку інтелектуального капіталу в обсязі річного валового доходу організації (К₅) може, наприклад, бути визначений як частка витрат, що припадають на інтелектуальний капітал в загальній сумі витрат організації, є і інші методи встановлення цього коефіцієнта [3].

Визначення ставки роялті. Термін „роялті” походить від англійського (і французького) терміну royal - королівський, від якого і походить термін royalty - плата, яка стягувалась королівською владою в Англії за право на земельну власність або розробку надр. На даний час стосовно нематеріальних активів роялті найчастіше означає узгоджену в ліцензійному договорі періодично здійснювану плату ліцензіатом ліцензіару грошових сум в розмірах, що залежить від результатів використання інтелектуальної власності ліцензіатом.

Існує ряд методів визначення величини (ставки) роялті[3]. Основні з них:

- метод стандартних ставок роялті;

- метод врахування долі ліцензіара в прибутку ліцензіата;

- метод врахування питомих витрат;

- метод врахування додаткового прибутку ліцензіата.

На розвинутих ринках склалися стандартні ставки роялті для окремих видів продукції, галузей [3, 7, 13].

При оцінці інтелектуального капіталу можна застосувати метод І.С.Мухамедшина [3], який базується на врахуванні частки ліцензіара в прибутку ліцензіата. За цим методом ставка роялті p розраховується за формулою

, (3)

де - доля роялті у валовому прибутку ліцензіата, що визначається на основі рекомендацій [3], які викладені в таблиці 1.

Врахування фактора часу здійснюється шляхом застосування концепції дисконтування, що є одним із ключових моментів у сучасній теорії фінансів і, як відомо, базується на врахуванні зміни вартості грошей з плином часу.

Дисконтування - процес визначення теперішньої вартості майбутніх грошових надходжень за допомогою ставок дисконту.

Під ставкою дисконту (discount rate) мають на увазі ставку доходу, що використовується для перерахунку грошових сум, які підлягають сплаті або отриманню в майбутньому, у теперішню вартість.

Тому важливою і вкрай актуальною проблемою, яку необхідно вирішувати при оцінці інтелектуального капіталу, є визначення ставки дисконту. Коректний вибір дисконтної ставки не тільки гарантує високу точність, а й забезпечує адекватність проведених розрахунків економічним умовам того ринкового середовища, в якому функціонує інтелектуальна організація. Найчастіше цей показник береться без належного обґрунтування або як найбільш типовий чи поширений (у цьому випадку він більше нагадує ставку дисконту, прийняту в зарубіжних методиках з інвестиційних розрахунків). Тим часом зрозуміло, що таке наближене значення коефіцієнта дисконтування впливає на точність результатів, адже чутливість розрахунків до цієї величини досить велика.

Сучасна фінансово-економічна теорія має достатньо великий обсяг системних знань як щодо пояснення економічного змісту ставки дисконту, так і методики її розрахунків при проектуванні, оцінці, інвестиційному аналізі [11]. В Україні застосування деяких з напрацьованих методичних підходів значно ускладнюється (а часто буває й неможливим) у зв'язку з нестачею інформації про стан ринку та іншими проблемами, пов'язаними з формуванням ринкової економіки. Тому доцільно розглянути найбільш поширені -- класичні методи врахування фактора часу, що виражається в методах визначення ставок дисконту.

Метод кумулятивної побудови (build-up approach). Метод є моделлю поведінки типового інвестора при формуванні ним вимог до норми доходу на вкладений капітал. Перш ніж вкласти кошти в який-небудь об`єкт інвестування інвестор порівняє доходність даної інве-стиції з доходністю, на яку він може розраховувати, вклавши свої кошти в активи з мінімальним рівнем ризику і які потребують мінімального менеджменту. Причому об'єктом порівняння не обов'язково повинен бути саме безризиковий актив. Будь-який вид активів, доходність і відносний ризик якого відомі, може бути використаний як база для порівняння. Зрозуміло, що доходність більш ризикованої інвестиції повинна перевищувати доходність менш ризикової інвестиції, оскільки саме приріст доходності є компенсацією за відносно більший ступінь ризику.

Математично дану модель можна подати так:

, (4)

де: r_б - безризикова ставка доходу;

_i - cумарна премія за ризик.

У західній практиці в якості безризикового (r_б) приймається доход по довгострокових урядових облігаціях з терміном погашення 10 і більше років, оскільки даний вид інвестицій вважається найменш ризикованим, тобто теоретично позбавленим ризику дефолту, і рівень їх доходності періодично публікується в засобах масової інформації. У середньому номінальна ставка доходу по довгострокових урядових облігаціях із терміном погашення 10 років у США, Японії і провідних європейських країнах становить близько 6-8% річних, а реальна, очищена від інфляції, -- від 2,5 до 4,5%.

У державах з нестабільною грошовою одиницею та незбалансованим бюджетом такий підхід застосовувати не варто, оскільки частка ризикової складової в нормі доходу по державних цінних паперах досить значна, про що свідчать події 1998 року. В умовах України найбільш доцільно в якості безризикової використовувати ставку по короткострокових депозитних вкладах у вільноконвертованій валюті в системних (що мають розгалужену мережу філій) провідних комерційних банках України -- "Промінвестбанку", "Укрексімбанку", "Укрсоцбанку" та інших. Номінальна ставка доходу по депозитних внесках юридичних осіб у цих банках залежно від умов та розмірів внесків, коливається в межах від 6 до 12% річних. Як безризикова вибирається середня річна процентна ставка.

Сумарна премія за ризик розраховується як сума таких складових:

1. Компенсація ризику зміни базової ставки - якщо вклади в державні облігації західноєвропейських країн вважаються безпечними, то ризик того, що українські банки можуть змінити процент по депозитних вкладах, існує і повинен бути врахований. На даний час її можна приймати на рівні від 2% до 2,5%, що засвідчує величина зміни цієї ставки під час осінніх подій 2004 року в Україні.

2. Компенсація систематичного ризику. Систематичним називається ризик, характерний для всього ринку капіталів. У деяких розвинутих країнах ризик вкладень практично рівний нулю. Даний ризик описує стан невизначеності відносно загальних економічних умов господарської діяльності в країні, впливає одночасно на всі підприємства і повинен враховуватись в разі залучення іноземних інвесторів.

Оцінити систематичний ризик можна через коефіцієнт бета (розраховується на основі амплітуди коливань доходності акцій конкретної компанії порівняно з доходністю ринку взагалі), однак це важко зробити за недостатньої статистичної бази фондового ринку в Україні.

Опосередковано оцінити рівень систематичного ризику можна ціною, за якою Україна розміщує єврооблігації - 11%, тобто спред між безризиковими інструментами (2-4%) складає близько 8%. Хоча в 2004 році Standard&Poors підвищив кредитний рейтинг України з В до В+, інструменти України як позичальника на ринку капіталів залишаються спекулятивними, тобто мають підвищену вразливість за несприятливої кон'юнктури.

Підтверджує ставку системного ризику 8% також інформація щодо запозичень українських банків за кордоном, що наведена в таблиці 2.

3. Компенсація специфічних ризиків галузі - без сумніву, що вкладення коштів в різні галузі супроводжуються специфічними галузевими ризиками, які повинні бути враховані.
Рівень надбавок за галузевий ризик може бути принятий згідно з наказом Фонду державного майна України № 236 від 05 лютого 2004 р. [5]

4. Компенсація специфічного ризику, що характерний для конкретної організації. Ця складова ризику описує стан невизначеності відносно явищ, що впливають на конкретну організацію. Специфічний ризик поділяється, як правило, на три категорії: бізнес-ризик, фінансовий ризик, додатковий ризик.

Бізнес-ризик - є невизначеністю у рентабельності активів компанії. На нього вирішальний вплив мають ряд факторів, які можна оцінити окремо (таблиця 3).

Фінансовий ризик - стосується додаткового ризику, який беруть на себе власники підприємства, залучаючи додаткове фінансування (фінансовий леверидж, що зростає з збільшенням запозичень, призводить до підвищення змінності або коливання доходу через необхідність обслуговувати та погашати борги). Збільшення частки позикового капіталу, процентних ставок по банківських кредитах, емісія привілейованих акцій і лізингові контракти підвищують ризик вкладень.

Додатковий ризик включає інші види ризику, що не підпадають під визначення фінансового і бізнес ризиків. Він залежить від масштабу бізнесу, впливу ключової фігури, необхідності здійснення значних капітальних вкладень, поповнення оборотного капіталу та інших факторів.

В основу оцінки перерахованих ризиків повинен бути закладений досвід і знання експерта в даній галузі. Проте нерідко оцінки експертів є суб'єктивними, адже вони залежать від їх відношення до ризику. Більш надійну оцінку можна отримати шляхом узагальнення оцінок групи експертів та інвесторів, одержаних в результаті опитування, але при цьому необхідно обґрунтувати кількість учасників опитування та чітко визначити критерії, за якими вони судитимуть про ступінь ризику. До того ж, проведення масштабного опитування, в якому бере участь велика кількість експертів, часто є неможливим з об'єктивних причин.

Грошовий потік може визначатися різними способами як до, так і після врахування таких чинників, як відсотки за кредит, податок на прибуток та ін. Головною вимогою є чітка відповідність між вибраним грошовим потоком і ставкою дисконтування. Якщо при формуванні річного грошового потоку використовувався прибуток після оподатковування, то даний фактор повинен бути врахований при визначенні ставки дисконтування, тобто здійснене відповідне коригування.

Якщо грошовий потік розраховується в поточних цінах, то і ставка дисконту повинна братися реальною, тобто очищеною від інфляційної складової.

Вказані поправки вносяться в бік збільшення чи зменшення залежно від специфіки об'єкта, що підлягає оцінці.

Незважаючи на суб'єктивність, метод кумулятивної побудови максимально наближено відображає логіку мислення потенційних інвесторів, краще ніж усі інші підходи враховує специфіку об'єкта, що оцінюється і тому знаходить найбільш широке застосування в практиці оцінки.

Модель оцінки капітальних активів (capital-asset pricing model - CAPM). Суть методу САРМ зводиться до твердження, що будь-який інвестор прагне отримати додатковий дохід порівняно з гарантованими доходами від безризикових інвестицій (наприклад, від урядових облігацій). Додатковий доход є не чим іншим як винагородою, яку інвестор отримує за те, що вкладає кошти в активи з вищим рівнем ризику.

Згідно з САРМ додатковий очікуваний доход визначається на основі трьох складових: безризикової ставки доходу, ринкової премії за ризик і коефіцієнта “бета”.

У формалізованому вигляді модель виглядає таким чином:

, (5)

де: r_б - безризикова ставка доходу;

r_с - середньоринкова ставка доходу;

(r_с - r_б ) - ринкова премія;

в - коефіцієнт "бета".

Безризикова ставка доходу (r_б) визначається за методикою, описаною вище.

Ринкова премія (r_с - r_б) є додатковим доходом (порівняно з безризиковою ставкою доходу), який інвестор отримує як компенсацію за додатковий ризик, пов'язаний з інвестуванням в акції підприємства. Звичайно, щоб визначити величину ринкової премії, порівнюють доходи на ринку цінних паперів з доходами від безризикових інвестицій у ретроспективі за досить тривалий період часу (20-50 років). Так, величина ринкової премії у західноєвропейських країнах знаходиться у середньому в межах від 8 до 10%.

Найбільшою складністю, яка виникає при застосуванні методу САРМ, є визначення коефіцієнта в. Коефіцієнт "бета" є мірою ризику і розраховується на підставі аналізу амплітуди коливань цін на акції підприємства порівняно зі змінами, що відбуваються на фондовому ринку загалом. Інвестиції у підприємство з коефіцієнтом "бета", більшим від одиниці, є більш ризикованими, оскільки курс його акцій характеризується високою мінливістю. Інвестиції в підприємство з коефіцієнтом "бета", нижчим за одиницю, є менш ризикованими порівняно із середнім рівнем ризику, що склався на фондовому ринку. При коефіцієнті "бета", рівному одиниці, ризик вкладень у підприємство збігається із середнім рівнем ризику на фондовому ринку.

У світовій практиці коефіцієнти "бета" визначаються на підставі аналізу статистичної інформації з фондового ринку. Дану роботу виконують фірми, що спеціалізуються на цьому. Аналіз коефіцієнтів "бета" по ряду галузей публікується в деяких періодичних виданнях, фінансових довідниках.

Таку модель доцільно застосовувати при оцінці акціонерних товариств відкритого типу, акції яких постійно котируються на фондовому ринку. Якщо за допомогою даного методу проводиться оцінка компаній закритого типу, то додатково необхідно враховувати поправки на:

- ризик, характерний для малих компаній;

- специфічний ризик, характерний для окремої компанії;

- ризик країни (для багатонаціональних компаній).

Після здійснення вказаних коригувань модель оцінки капітальних активів має такий вигляд:

, (6)

де: S₁ - премія для малих компаній. Практика свідчить, що норми доходу на акції малих компаній є більш мінливими, але забезпечують вищу доходність;

S₂ - премія за ризик, характерний для окремої компанії, яка відображає ризики, притаманні компанії і галузі, де вона працює;

S₃ - ризик країни. Як вже зазначалось
вище, премія за ризик країни враховується стосовно іноземних інвесторів.

Неважко помітити, що модель САРМ в такому вигляді практично зводиться до моделі кумулятивної побудови.

З огляду на той факт, що більшість вітчизняних підприємств є компаніями закритого типу, а фондовий ринок в умовах України розвинутий досить слабо, застосування даної моделі є обмежене. Тому при оцінці інтелектуального капіталу для врахування фактора часу доцільно використовувати метод кумулятивної побудови.

Таким чином, запропоновані методи оцінки інтелектуального капіталу організацій, які працюють інноваційній сфері діяльності. Необхідні подальші дослідження, які дозволять визначати не тільки інтегральну характеристику вартості інтелектуального капіталу, а й його складові частини.

Література

1. Андрощук Г.О. та ін. Оцінка об'єктів інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів підприємства // Державний інфор-маційний бюлетень про приватизацію. - 1997. - № 7. - С. 29.

2. Андреев Г.И., Витчинка В.В., Смирнов С.А. Практикум по оценке интеллектуальной собственности: Учеб. пособие. - М.: Финансы и статистика, 2003. - 176 с.: ил.

3. Архипов В.В. Объекты интеллектуальной собственности как товар и подходы к экспертной оценке их стоимости: Методическое пособие. - К.: 2003. - 144 с.

4. Бутнік-Сіверський О.Б. Економіка інтелектуальної власності. - К., 2003. - 296 с.

5. Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. - 2004. - № 4. - С. 51.

6. Жавовронкова Г.В. Управління інтелектуальним капіталом. Проблеми підготовки фахівців з інтелектуальної власності в Україні // Матеріали IV Всеукраїнської науково-практи-чної конференції. - К.: Ін-т інтелектуальної власності і права, 2004. - 156 с

7. Права інтелектуальної власності власності в Україні. Авторське право // Збірник систематизованого законодавства. - К.: Бліц-Інформ, 2004. - № 10. - С. 226.

8. Крайнєв П.П. Сучасні підходи до оцінки вартості об'єктів інтелектуальної власності та нематеріальних активів // Проблеми науки. - 2001. - № 10. - С. 34-39.

9. Національний стандарт оцінки майна №1 “Загальні засади оцінки майна і майнових прав” від 10 вересня 2003 року №1440.

10. Олейко В. Інтелектуальний капітал: методологічні аспекти // Інтелектуальна власність. - 2003. - № 6. - С. 43-46.

11. Козырев А.И., Макаров В.Л. Оценка стоимости нематериальных активов и интелектуальной собственносты. - М.: Интерреклама, 2003. - 352 с.

12. Оценка имущества и имущественных прав в Украине: Монография / Лебедь Н.П., Мендрул А.Г., Ларцев В.С., Скрынько С.Л., Жиленко Н.В., Драпиковский А.И., Иванова И.Б. / Под ред. Н.П. Лебедь / Изд. второе, перераб. и доп. - К.: ООО «Информационно-издательская фирма «Принт-Экспресс», 2003. - 715 с.

13. Оцінка прав на об'єкти інтелектуальної власності: Тематична збірка / Укладачі: П.М.Цибульов, Г.Н.Середюк, С.М.Болєлий. -К.: Інститут інтелектуальної власності і права, 2004. - 282 с.

14. Петренко В.П., Короп І.В. До визначення базових категорій дисципліни з основ інтелектуальної власності в контексті забезпечення неперервної освіти в сфері інтелектуальної власності // Проблеми підготовки фахівців з інтелектуальної власності в Україні: Матеріали IV Всеукраїнської науково-практичної конференції. - К.: Ін-т інтелектуальної власності і права, 2004. - 156 с.

15. Цибульов П.М. Основи інтелектуальної власності: Навч. посібник. - К.: Інститут інтелектуальної власності і права, 2003. - 172 с.

Размещено на Allbest.ru