Трансформація відносин власності на землю в аграрному секторі економіки

Постановка проблеми

Результативність розвитку аграрного сектору економіки значною мірою окреслюється станом земельних відносин. Запровадження відносин приватної власності на землю і формування сільськогосподарських підприємств ринкового типу на початку 2000-х рр. дало змогу подолати довготривалу кризу аграрного виробництва. Проте в подальший період не було забезпечено реалізації потенціалу відносин приватної власності. У країні не відбулося суттєвого зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і підвищення ефективності використання сільськогосподарських угідь. У 2016 р. виробництво сільськогосподарської продукції в Україні у всіх категоріях господарств порівняно з 1990 р. становило 93,8%, у тому числі сільськогосподарських підприємств - 76,2%, господарств населення - 134,9%. Однак протягом останніх десяти років істотного приросту виробництва у цій категорії господарств не спостерігається [25]. Це свідчить про те, що коливання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції і рівнів його рентабельності залежать не лише від організаційних, а й від природно-кліматичних умов та обмеженості фінансових ресурсів у сільськогосподарських товаровиробників. Реформування відносин власності на землю не сприяло запровадженню економічних механізмів, які б стали запобіжником негативних тенденцій, зокрема, погіршення родючості ґрунтів, їх надмірної розораності, недотримання сівозмін, нераціональної концентрації земельних ресурсів окремими суб'єктами господарської діяльності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Теоретико-методологічні основи розвитку відносин власності на землю і земельної ренти, як форми їх реалізації, було закладено класиками економічної теорії - В. Петті [19], Ф. Кене [10], А. Тюрго [30], А. Смітом [22], Д. Рікардо [20], Й. Тюненом [29], К. Марксом [15], М.І. Туган-Барановським [28], А. Маршаллом [16] та ін. Теоретичним та практичним проблемам реформування земельних відносин в Україні присвятили свої роботи такі вчені, як Я.М. Бойко [3], П.І. Гайдуцький [4], Д.С. Добряк [б], 0.1. Гуторов [5], Ю.О. Яупенко [12], Г. Мартин [6], В.Я. Месель-Веселяк [27], П.Т. Саблук [21; 27], М.М. Федоров [27; 31], О.В. Ходаківська [12], А.Д. Юрченко [35], В. Юрчишин [36] та ін. Завдяки науковим розробкам вітчизняних економістів-аграрників в Україні сформовано механізм залучення земельних ресурсів у сільськогосподарський оборот на ринкових засадах. Проте чимало аспектів досліджуваної проблеми, зокрема запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення, вдосконалення орендних відносин, застосування важелів державної підтримки сучасних землевласників і землекористувачів, тривалий час залишаються дискусійними, що стримує їх системне втілення у практичну діяльність.

Подальшої розробки теоретичних положень і практичних рекомендацій вимагає вдосконалення відносин власності на землю з урахуванням всіх правомочностей - володіння, користування і розпорядження.

Мета статті - обґрунтувати закономірності трансформації відносин власності на землю в аграрному секторі економіки на основі дослідження еволюції земельних відносин.

Виклад основних результатів дослідження

Розвиток відносин власності розглядається як реалізація їх потенціалу в єдності трьох процесів, а саме:

реформування відносин власності - зміни форм власності під впливом об'єктивних вимог подальшого розвитку продуктивних сил і потреби розв'язання соціально-економічних суперечностей, які виникли у суспільстві й стали чинником уповільнення його прогресу;

трансформації відносин власності - структурних перетворень, посиленні ролі сформованих укладів та організаційно-правових форм господарювання, зміни їх цільової спрямованості, нових тенденцій, розпорядження і користування у межах існуючих форм власності;

вдосконалення відносин власності - запровадженні економічних заходів, які дають змогу реалізувати потенціал наявних форм власності.

Потенціал відносин власності у широкому розумінні - це їх здатність впливати на розвиток продуктивних сил для досягнення мети суб'єктів цих відносин. Потенціал відносин земельної власності можна визначити як їх спроможність забезпечувати підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь для втілення у життя економічних інтересів землевласників, землекористувачів, місцевої громади і суспільства в цілому.

Відносини власності на землю слід розглядати як такі, що розвиваються на основі дії економічного закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил [14]. В умовах директивно-планової економіки однією з головних причин невирішення продовольчої проблеми була монополія державної власності на землю. Відмежованість селян від основного засобу виробництва - землі - суттєво послаблювала їх мотивацію до ефективної праці. Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року сільськогосподарські угіддя надавались у власність тим, хто їх обробляв, спочатку у колективну, а потім способом паювання - у приватну власність, усунувши наявне протиріччя між задекларованою за радянських часів нормою про землю як надбання народу [11] і фактичним її відчуженням від безпосереднього виробника.

Проте запровадження відносин приватної власності на землю не призвело до очікуваного збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва. Так, лише у 2013 р. вихід валової продукції сільського господарства з одиниці земельної площі у середньому за всіма категоріями господарств України перевищив рівень 1990 р. Водночас у господарствах населення спостерігається зниження рівня виробництва. Якщо у 1990 р. вихід валової продукції сільського господарства з 1 га сільськогосподарських угідь дорівнював 31327 грн, то у 2016 р. - лише 6973 грн, тобто упродовж цього періоду відбулося зниження рівня ефективності використання сільськогосподарських угідь у господарствах населення у 4,5 раза [24].

Така негативна тенденція спостерігається у категорії господарств, де відносини приватної власності на землю та інші засоби виробництва фактично сформувалися задовго до 1990 р. Зміна форми власності має супроводжуватися структурними перетвореннями у відносинах власності, створенням рівних умов для усіх організаційно-правових форм господарювання, а також задіянням важелів державної підтримки, які б дали змогу реалізувати потенціал відносин власності кожному суб'єктові господарської діяльності. Впровадження приватної власності вимагає постійного врахування стану економічного середовища.

Відносини власності є невід'ємною складовою виробничих відносин. Для розуміння еволюції відносин власності на землю потрібно розглядати їх як ключовий елемент у системі виробничих відносин, які згідно із законом відповідності [14] змінюються під впливом розвитку продуктивних сил. За К. Марксом, продуктивні сили відіграють визначальну роль у становленні виробничих відносин, проте останні теж можуть впливати на розвиток продуктивних сил, прискорюючи або гальмуючи його.

Відносини власності на землю визначають соціально-економічний стан суб'єктів земельних відносин у суспільстві та мотивацію до праці, які зумовлюють виробництво і розподіл додаткового продукту (рис. 1). Важливою ознакою відносин власності на землю є характер її обігу, тобто порядок переходу прав власності на земельні ділянки. Отримано землю у власність безоплатно, придбано за договором купівлі-продажу, прийнято у спадщину чи землекористування на умовах договору оренди - все це порізному впливає на ефективність сільськогосподарського виробництва і, відповідно, створення й подальший розподіл додаткового продукту.

Рис. 1 Еволюція відносин власності на землю в аграрному секторі економіки

У докапіталістичний період земля перебувала у власності в позаринковий спосіб. Головною економічною ознакою феодалізму було панування великої земельної власності феодалів.

Панівним в епоху феодалізму було натуральне господарство, якому не притаманна будь-яка конкуренція. Перебуваючи у фізичній залежності від феодалів, селяни не мали дієвої мотивації до праці. Перехід прав власності на землю у позаринковий спосіб не гарантував, що вона потрапить до ефективних землекористувачів. Такі обставини стримували розвиток продуктивних сил, що мало призвести до змін у виробничих відносинах.

Поширення товарно-грошових відносин істотно підвищувало можливості багатіїв отримувати більше матеріальних благ. Тому неминучим стало запровадження оренди, купівлі-продажу і застави землі. Залучення землі до сільськогосподарського обороту на ринкових засадах сприяло підвищенню продуктивності праці і, відповідно, збільшенню додаткового продукту. Від загального обсягу створеного додаткового продукту та його частки, яка спрямовується на розширене виробництво, залежить розвиток продуктивних сил. Таким чином відбувається зворотна дія відносин власності на землю, на виробничий потенціал аграрного сектору економіки.

На основі принципових змін у засобах виробництва і ролі людини в цьому процесі вчені визначили в історії людської цивілізації такі етапи, як доіндустріальний (аграрний, сільськогосподарський), індустріальний та постіндустріальний. На кожному із названих цивілізаційних етапів відбувалися суттєві зміни у виробничих відносинах і відносинах власності.

У доіндустріальну епоху основною формою багатства і головним засобом виробництва була земля [8]. У цей період для обробітку землі селяни використовували примітивні знаряддя і тяглову силу тварин. За таких умов затрати фізичної праці, якість землі та природно-кліматичні умови відігравали важливу роль у формуванні результатів сільськогосподарського виробництва. У відносинах власності на землю головним було те, кому належить земля, тобто відносини власності. Як власники землі рабовласники і феодали на основі фізичного примусу рабів і кріпаків вели господарювання у своїх маєтках і привласнювали результати їхньої праці як стосовно додаткового продукту, так і значною мірою - необхідного. Після скасування кріпацтва земля переважно стає власністю селян і сільських общин [18]. Можливість самостійно працювати на своїй землі, бо селяни стають власниками результатів своєї праці, а приватна власність на землю є для них достатнім мотивом для ефективної праці. Таким чином, домінування фізичної праці у доіндустріальну епоху надає визначального значення відносинам власності.

Для індустріальної епохи характерним є масове застосування системи машин і впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу [7]. Машинне виробництво перетворює товарне виробництво на панівне, капіталістичне. Створені людиною механічні засоби виробництва у вигляді капіталу стають основним чинником, який визначає результати виробничої діяльності. Продуктивність праці селян виявляється не за їхніми фізичними здібностями і використанням тяглової сили тварин, а залученням енергетичних потужностей. Так, сільськогосподарські підприємства України за 19281968 рр., які можна вважати початковим періодом індустріалізації, збільшили споживання електроенергії у 802 рази [17]. Індустріалізація через впровадження інтенсивних технологій послаблює роль таких вирішальних у доіндустріальний період властивостей землі, як площа, природна родючість, структурні властивості ґрунту та місцерозташування. Земельні ресурси перетворюються в один із засобів виробництва поряд із засобами механізації і автоматизації, а також технологіями. Використання інновацій у сільськогосподарському виробництві надає другорядного значення якості ґрунтів і природно-кліматичним умовам. Переконливим прикладом є аграрний сектор Нідерландів. Завдяки високоякісним технологіям, зокрема, енергоефективним теплицям, системам точного землеробства (з використанням GPS і дронів), які підвищують стійкість культур до кліматичних змін і хвороб. Нідерланди посіли друге місце у світі як експортер сільськогосподарської продукції після США, залишивши позаду такі країни з потужним агробізнесом, як Німеччина, Бразилія і Китай [13].

В індустріальну епоху результати сільськогосподарського виробництва характеризуються не тим, хто є власником землі, обробляє землю власник чи орендар, а тим, яким є рівень механізації виробничих процесів, наскільки широко застосовуються хімічні засоби, меліорація, досягнення генетики й селекції тощо.

Головною ознакою постіндустріального суспільства є їнноваційнїсть економічного розвитку. У цей період ефективність використання земельних ресурсів ще більшою мірою залежить від можливостей землекористувачів запроваджувати у виробництво досягнення науки і техніки. У такому разі все більше землі зосереджується не у власників, а в орендарів. Якщо у 1976 р. в США повноправні власники землі становили 62% від усіх фермерів країни [32], то у 1997 р. серед дрібних фермерів їх було 60, а великих - 55% [1]. Проте у США нині повноправним власникам належить лише 1/3 фермерських земель [23]. У сільському господарстві США оренда землі стає делалі більш поширеною. Переважно землю орендують великі фермерські господарства з чітко визначеною спеціалізацією, у яких обсяг річного валового доходу перевищує 100 тис. дол. США [1].

За даними 2015 р. частка орендованих сільськогосподарських угідь в європейських країнах сягала 62%, а в Україні - 97% [26]. Зростаюче залучення земель на умовах оренди пояснюється тим, що можливості впровадження у сільськогосподарське виробництво інновацій більшою мірою залежать не від власника землі, а від того, хто здійснює її господарське використання.

Відносини власності реалізуються у певному соціально-економічному середовищі, яке передусім характеризується діяльністю держави. У доіндустріальну епоху економічна роль держави обмежувалася справлянням податків, механізм вільної конкуренції забезпечував нормальні умови господарської діяльності. Оскільки основні матеріальні і фінансові ресурси були зосереджені у землевласників, а земельний податок був головним джерелом коштів для покриття державних видатків, то власники землі мали у суспільстві високий соціальний статус. Індустріалізація супроводжується зміною функцій держави. З 30-х рр. XX ст. у США держава починає регулювати умови сільськогосподарської діяльності [1]. У подальші роки інструментарій державного регулювання аграрного сектору економіки, включаючи земельні відносини, застосовується всіма країнами, що досягли високого рівня розвитку. Нині земельний податок не має суттєвого значення для фінансового стану держави, у багатьох країн його кошти перераховуються до місцевих бюджетів. У сучасних умовах держава запроваджує систему фінансових та інших інструментів і заходів щодо підтримки сільськогосподарських товаровиробників. Досвід провідних країн світу переконує, що аграрний сектор економіки досягає високого рівня розвитку і стає конкурентоспроможним на світовому ринку саме завдяки дієвій підтримці вітчизняних товаровиробників з боку держави й урегульованості земельних відносин.

Роль правомочностей відносин власності змінюється залежно від розвитку засобів виробництва, які безпосередньо використовує працівник. У доіндустріальну епоху людська праця і тяглова сила тварин не були лімітуючими чинниками виробництва, і кожний власник незалежно від площі своєї землі був здатний забезпечити її належне використання.

Застосування сільськогосподарських машин та запровадження індустріальних технологій вимагають суттєвих фінансових ресурсів і розширення площ для обробітку. Можливості інвестицій в аграрний сектор економіки і концентрації сільськогосподарських угідь визначаються політикою державного регулювання. Наявність лише земельного наділу не є достатньою умовою для ведення сільськогосподарського виробництва. Яким чином використовується земля - саме це стає важливим для реалізації відносин власності на землю. Тобто домінування відносин власності в цілому чи окремих їх правомочностей - володіння, користування і розпорядження - відбувається під впливом принципових ознак продуктивних сил і набуває сталого, причинно зумовленого зв'язку (рис. 2). Із застосуванням машинного виробництва та інформаційних технологій вирішальним є землекористування, яке може забезпечити високий рівень розвитку аграрного сектору економіки за умов запровадження регулівних норм і достатньої підтримки з боку держави.

Тобто сутність трансформації відносин власності на землю полягає в тому, що в доіндустріальний період головним суб'єктом земельних відносин був землевласник, а в індустріальному і постіндустріальному суспільстві - переважно землекористувач. Свого часу К. Маркс зазначав, що «землевласники всюди роблять значний, в Англії навіть переважний вплив на законодавство» [15, с. 155]. Виборче законодавство до австрійського парламенту у 1848-1918 рр. передбачало, що 3/4 верхньої палати (150 членів із 200) вибирали великі землевласники, і лише 50 членів призначалися пожиттєво цісарем з числа принців Габсбурзької династії та «заслужених» громадян [2]. Починаючи з кінця XVIII ст. в Англії з поширенням товарно-грошових відносин та інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва лорди-землевласники, як правило, не займалися господарською діяльністю, а здавали землю в оренду [9]. У 1791-1846 рр. землевласники, маючи абсолютне домінування в обох палатах англійського парламенту, прийняли хлібні закони, які призвели до значного подорожчання хліба й відповідного підвищення вартості землі та земельної ренти, що суттєво посилило їх політичну могутність. З кінця XVIII і до середини XIX ст. аналогічні хлібні закони діяли у Франції, Німеччині, США та інших країнах [34].