Систематика теорій розвитку економіки регіонів на основі течій економічної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Систематика теорій розвитку економіки регіонів на основі течій економічної думки

Захарченко В.І., д.е.н., професор Черкаський державний технологічний університет

Анотація

У статті простежена ґенеза та проведена систематика теорій розвитку економіки регіонів в руслі основних течій економічної думки. Зроблено акцент на тих положеннях теорій розвитку економіки регіонів, які дозволяють поєднувати їх з тією чи іншою загальноекономічною теорією. Підкреслена можливість використання теорій розвитку економіки регіонів для практичних цілей - раціонального розміщення продуктивних сил, прискореного розвитку економіки проблемних регіонів тощо.

Ключові слова: економіка регіону, регіональний економічний розвиток, течії економічної думки, теорії (концепції, моделі) розвитку економіки регіонів.

Abstract

The article traces the genesis and systematizes the theories of economic development of the regions in line with the main trends of economic thought. The emphasis is placed on those positions of theories of economic development of the regions, which allow them to combine them with one or another general economic theory. The possibility of using theories of economic development of regions for practical purposes - rational placement of productive forces, accelerated development of the economy of problem regions, etc. - is emphasized.

Keywords: regional economics, regional economic development, trends of economic thought, theory (concepts, models) of regional economics development.

Аннотация

В статье прослежен генезис и проведена систематика теорий развития экономики регионов в русле основных течений экономической мысли. Сделан акцент на тех положениях теорий развития экономики регионов, которые позволяют сочетать их с той или иной общеэкономической теории. Подчеркнута возможность использования теорий развития экономики регионов для практических целей - рационального размещения производительных сил, ускоренного развития экономики проблемных регионов и т. п.

Ключевые слова: экономика региона, региональное экономическое развитие, течения экономической мысли, теории (концепции, модели) развития экономики регионов.

Постановка проблеми у загальному вигляді і її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. Ще у 60-х рр. минулого століття У. Айзард відзначав надмірну увагу економістів-теоретиків до динамічних аспектів економіки без урахування просторової складової. Він підкреслював, що класичні й некласичні теорії обмежуються вивченням «країни, що позбавлена яких би то не було просторових характеристик» [1, с. 58].

Щоправда, в останні десятиліття з'явилася ціла низка спеціальних теорій, в т. ч. й недостатньо верифікованих варіантів (концепцій) та абстрактних представлень (моделей), присвячених розвитку економіки регіонів. Однак при цьому у більшості з них невідомою залишається їх «материнська основа», тобто не визначена їх приналежність до основних напрямів економічної думки. Не завжди зрозумілою є така приналежність і в більш ранніх теоріях. Звісно, це послаблює їх не тільки науковий, але й практично орієнтований потенціал. Через це виникла необхідність систематики теорій розвитку економіки регіонів саме в контексті основних течій економічної думки.

Аналіз останніх досліджень, у яких започатковано вирішення проблеми. Значний внесок у систематику і розкриття змісту теорій розвитку економіки регіонів зробили У. Айзард, Н. Андерсон, О. Бавико, М. Вишневська, Г. Возняк, Ю. Гаджієв, О. Гранберг, А. Гусейнов, І. Дегтярьова, М. Джаман, О. Іванова, О. Кіро, І. Кондіус, В. Король, П. Кругман, Н. Ліба, В. Медвідь, М. Морошкіна, В. Реутов, С. Романюк, А. Ходжаян та ін. В руслі течій економічної думки вони зазвичай виділяють дві основні групи теорій розвитку економіки регіонів - неокласичні та кумулятивні (як синтез кейнсіанських та інституціональних теорій). Однак ці групи не охоплюють усього спектру цих теорій, тому крім них виділяють ще й такі їх групи, як нові теорії, теорії нових форм територіальної організації виробництва, інші теорії тощо, але уже не за ознаками приналежності до тієї чи іншої течії економічної думки, а за іншими ознаками (структурними, регіональними тощо). Зрозуміло, що це не відповідає базовим засадам теорії систематики.

Цілі статті. Спробуємо систематизувати теорії розвитку економіки регіонів на основі їх змістовних характеристик, які вказують на їх приналежність чи дотичність до основних течій економічної думки, а також до окремих загальноекономічних теорій.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Відомий економіст та історик економічної думки М. Блауг вважав, що теорії використання простору та розміщення виробництва до середини XX ст. розвивалася «у повній відокремленості від основних напрямів як класичної, так і некласичної економічної науки» [2, с. 546].

Ми ж виходимо з того, що навіть якщо в теоріях розвитку економіки регіонів прямо не вказується на їх зв'язок з більш загальними економічними теоріями, то це ще не означає, що такого зв'язку немає в принципі. Більше того, окремі теорії розвитку економіки регіонів, якщо не базуються, то тяжіють до тих чи інших загальноекономічних теорій (табл. 1).

З теорій докласичних течій помітний вплив на розвиток теорії розвитку економіки регіонів мала економічна думка Стародавньої Греції (в особі Ксенофонта) і політична економія Р. Кантільйона, яка стала предтечею класичної політичної економії. Ксенофонт (бл. 430-355 до н. е.) у «Кіропедії» висловив перші думки про те, що глибина поділу праці значною мірою зумовлена розмірами ринку збуту А Кантільйон, економічні рукописи якого були опубліковані окремою книгою «Дослідження природи торгівлі» тільки в 1755 р., схеми суспільного відтворення представив у вигляді просторового розподілу економічної діяльності - сіл навколо міст з метою одержання транспортної економії від наближення переробних підприємств до джерел сільськогосподарської сировини. Крім того, територіальні відмінності в цінах Кантільйон вважав основою міжрайонного та міжнародного обміну товарами.

Класична політична економія сприяла виникненню спочатку теорії розміщення сільськогосподарського виробництва (на початку XIX ст.), а вже потім (наприкінці XIX ст.) - промислового виробництва, що відповідало логіці трансформації аграрного суспільства в індустріальне. Віднесення цих на інших «розмісницьких» теорій до теорій розвитку економіки регіонів, хоча і є дискусійним, але, на нашу думку, виправданим, тому що локалізація (розміщення) економічного об'єкта в певному регіоні забезпечує йому залучення додаткових факторів виробництва та, відповідно, нарощування економічного потенціалу. А зниження транспортних і виробничих витрат (в разі локалізації виробництва в найбільш вигідних місцях) та вилучення диференціальної ренти зумовлює підвищення ефективності й конкурентоспроможності економіки регіону.

В теорії сільськогосподарського штандорту (місцеположення), викладеній у праці «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» (1826) Й. фон Тюнен фактично повторив теорію диференціальної ренти Д. Рікардо, але у власному викладі. Вона органічно «вплетена» в теорію сільськогосподарського штандарту, в якій йдеться про те, що по мірі віддалення від міста витрати землі, праці й основних фондів на одиницю валової продукції швидко зростають і тому галузі сільського господарства стають все більш екстенсивними. В результаті навколо міст утворюються сільськогосподарські пояси зі спадною інтенсивністю й ефективністю обробітку землі («кільця» Тюнена).

Таблиця 1 Зв'язок теорій розвитку економіки регіонів із загальноекономічними теоріями

Джерело: розробка автора

Розвитку економіки регіонів безумовно сприяє їх спеціалізація на тих видах діяльності, для яких в регіоні є найкращі умови. Це знайшло відображення в теорії спеціалізації регіонів і міжрегіональної торгівлі, яка опирається на теорії абсолютних переваг А. Сміта, а ще більше - на теорію порівняльних переваг Д. Рікардо. Адже для спеціалізації регіону важливо мати не тільки найкращі природні й соціально-економічні передумови для виробництва товарів, важливо ще, щоб забезпечувалася суттєва різниця у витратах на виробництво.

Представник історичної школи А. Шеффле застосував підхід Й. фон Тюнена до розміщення промисловості. У праці «Суспільна система людського господарства» (1873) він проаналізував просторовий фактор - відстань підприємства від міста, положення якого вважається заданим, і дійшов висновку, що великі міста притягують до себе промислові підприємства із силою тяжіння, обернено пропорційною квадрату відстані між ними. На цій основі була побудована гравітаційна модель Шеффле і проведена класифікація підприємств різних галузей промисловості за їх поведінкою з віддаленням від міста як центру споживання.

Ще один представник історичної школи В. Рошер у теорії розміщення галузей промисловості, викладеній у праці «Дослідження про закони, які визначають доцільне розміщення галузей промисловості» (1865), виходив не з емпіричних посилок, а з теорії трьох факторів виробництва (землі, праці та капіталу) Ж.-Б. Сея, тобто він відштовхувався від засад класичної політекономії. У залежності від частки окремих факторів у загальних витратах виробництва Рошер запропонував різні схеми розміщення промислових підприємств.

Представник останнього покоління німецької історичної школи В. Зомбарт сформулював у сучасному вигляді теорію «економічної бази», яку розробив ще датський меркантиліст Пітер Де Ла Курт. Основними категоріями даної теорії є поняття базового і небазового секторів економіки. Особливістю базового сектора є те, що діяльність в ньому орієнтована на задоволення зовнішнього попиту. А небазовий сектор, навпаки, орієнтується на внутрішньорегіональне споживання. При цьому основною рушійною силою регіонального економічного розвитку є реакція базового сектору на зовнішній попит [3, с. 52].

В дусі маржиналізму німецькі економісти В. Лаунгардт та А. Вебер розробили основи теорії розміщення промисловості. Своїм завданням вони ставили відкриття «вічних» законів розміщення (за умов досконалої конкуренції). Причому на перший план висували не виробничо-економічні, а техніко-економічні відносини, що є досить характерним для маржиналізму. В. Лаунгардт у праці «Визначення ефективного розміщення промислового підприємства» (1882) розробив модель «локаційного трикутника», дві вершини якого відповідають джерелам сировини, а одна - ринку збуту. У шуканій (оптимальній) точці розміщення виробництва має досягатися мінімум транспортних витрат. Певним чином ця модель кореспондує з теорією граничної продуктивності Б. Кларка, згідно якої механізм вільної конкуренції забезпечує об'єктивну оцінку корисності (значимості) кожного з факторів розміщення виробництва. Крім того, виробничі й транспортні витрати у конкретному місці розміщення виробництва вона дозволяє порівнювати з такими ж витратами в інших місцях, що цілком узгоджується з теорією альтернативних витрат Ф. Візера.

Більшість економістів неокласичної економічної теорії на пізньому етапі «маржинальної революції» (наприкінці XIX ст.) задовольнялися такою формою врахування просторових аспектів економіки, як включення транспортних витрат у сукупні витрати виробництва [4, с. 19-20]. Однак «батько» неокласики А. Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890) розглядав їх дещо ширше. Так, до основних факторів оптимального розміщення промислових підприємств він відносив, окрім відстані до ринків сировини та збуту продукції, також і інерцію основних виробничих фондів, наявність у певному місці робочої сили, «зовнішню економію» (яка виникає поза фірмою, на відміну від «внутрішньої економії»), сприятливість клімату тощо. Цінною є і його думка про те, що фактори та умови місцеположення можуть бути виражені у грошовій формі, що відповідає теорії ціни [5, с. 347].

На ефекті «зовнішньої економії» Маршалл будує концепцію індустріальних районів (дистриктів). Під останніми він розумів територіальні скупчення переважно малих і середніх підприємств, які за рахунок швидкого розповсюдження нових ідей, наявності спеціалізованих постачальників товарів та послуг, широкого доступу до вузькокваліфікованої робочої сили, локальної торгівлі та місцевого поділу праці можуть успішно конкурувати з великими вертикально інтегрованими компаніями [5, с. 352].

Не стільки на підходах маржиналістів, скільки на неокласичних ідеях Маршалла базується теорія промислового штандорту А. Вебера [4, с. 22]. У праці «Про розміщення промисловості: чиста теорія штандорту» (1909) Вебер спочатку припускає, що виробничі витрати виробничої одиниці в межах певної території однакові, і тому задача її розміщення зводиться до визначення точки, в якій транспортні витрати будуть мінімальними. Але Вебер пропонує визначати не лише транспортну, а й «робочу орієнтацію» (якщо витрати на робочу силу територіально змінюються) та ефект агломерації (від просторової концентрації та виробничої взаємодії в певному місці декількох чи багатьох виробничих одиниць), який має ту ж природу, що й «зовнішня економія» у Маршалла.

Теорія загальної економічної рівноваги Л. Вальраса складає науковий базис для теорії просторової економічної рівноваги. Остання теорія та її модельні представлення формувалися «по наростаючій». Спочатку Х. Хотеллінгом була розроблена модель дуопольного ринку, яка вирішує задачу щодо розміщення виробництва і продажу однорідного продукту вздовж лінійного ринку з мінімальними витратами. Потім О. Енглендер, Г. Рітчль і Т. Паландер об'єднали теорії розміщення сільськогосподарських та окремих промислових підприємств, а Паландер поєднав теорію розміщення підприємств поєднав із просторовим аналізом ринків. В результаті були створені всі необхідні передумови для створення повної теорії просторової економічної рівноваги. Відштовхуючись від ідей В. Кристаллера, А Льош побудував цю теорію на основі таких припущень: розташування виробників максимізує вигоди як виробників, так і споживачів; виробники розміщуються так, що територія повністю використовується; ціни і витрати є рівними; ринкові зони мають найбільш раціональну форму - шестикутників; кордони ринкових зон проходять по лініях однакових цін для споживачів. Для підтримання економічної рівноваги держава має сприяти утворенню максимальної кількості економічно незалежних об'єктів [6].

Теорія загальної економічної рівноваги в міжнародній торгівлі лежить в основі сировинної теорії, яку сформулював Х. Інніс. Згідно цієї теорії, основними факторами розвитку економіки країни та її регіонів є зовнішні інвестиції, зокрема у виробництво експортних сировинних товарів, а також стійкий зовнішній попит. Сукупний вплив факторної забезпеченості країн і регіонів на їхній економічний розвиток (в контексті міжнародної торгівлі) пояснює модель Хекшнера - Оліна - Самуельсона. Е. Хекшнер та Б. Олін показали, що факторонасичена країна та її регіони будуть спеціалізуватися і експортувати факторонасичений товар та імпортувати товари, для виготовлення яких необхідні дефіцитні фактори. П. Самуельсон, уточнюючи результати досліджень Хекшнера і Оліна, дійшов висновку, що мобільність факторів виробництва та вільна торгівля зрівнюють відносні та абсолютні ціни на фактори виробництва між країнами та регіонами [3, с. 9, 52-53].

Перші спеціальні дослідження відмінностей у темпах економічного зростання регіонів були проведені Дж. Бортсом. На основі неокласичної теорії зростання (Р. Солоу, Т. Сван, Дж. Мід) ним була запропонована модель мобільності факторів регіонального зростання. Основна увага в ній приділена факторам, які збільшують виробничий потенціал економіки регіонів. До цих факторів віднесені кількість і якість природних ресурсів, загальна чисельність і кваліфікація трудових ресурсів, запаси капіталу і рівень технологій. На думку Бортса, мобільність факторів через деякий час призводить до зближення рівнів розвитку регіонів. Однак на основі моделі Бортса неможливо оцінити ступінь і швидкість сходження (конвергенції) регіонів в межах країни на основі рівня їхнього розвитку. Цей недолік певною мірою долається в рамках моделей міжрегіональної конвергенції (Менк'ю-Ромера-Уейла та Баро-Сало-і-Мартіна), які мають в основі модель Солоу-Свана. Згідно цих моделей, рівень розвитку проблемних регіонів повинен зростати швидшими темпами, що в довгостроковій перспективі має забезпечити вирівнювання рівнів економічного розвитку регіонів. Як недолік моделей мобільності факторів регіонального зростання та міжрегіональної конвергенції слід вважати недостатню увагу їх авторів до просторового і соціальних факторів економічного розвитку регіонів. Але недолік цих моделей було подолано в моделях регіонального зростання Х. Зіберта та Р. Холла і Ч. Джонса, які базуються на виробничій функції [3, с. 8-12].

Першою теорією регіонального економічного розвитку, яка сформувалася на засадах марксистської економічної теорії (в межах теорії планової економіки), стала теорія економічного районування і територіально-виробничих комплексів (ТВК). Її основи якої було закладено М. Колосовським. Теорія економічного районування передбачала виділення районів як спеціалізованих територій, що беруть участь в територіальному поділі праці в масштабах країни. При цьому кожен економічний район за ядро має один або декілька ТВК. В органічному взаємозв'язку з теорією економічного районування і ТВК формувалася, починаючи з плану ГОЕЛРО (І. Александров та ін.), і теорія планування територіального розвитку. Забезпечити часткову інтеграцію планових теорій регіонального розвитку і класичних теорій розміщення виробництва мала на меті теорія регіональної економіки планового типу, яку запропонував М. Нєкрасов [7]. Однак усі теорії розвитку економіки регіонів планового спрямування не можуть мати застосування в країнах з ринковою економікою, хоча окремі їх положення знаходять відгук у кейнсіанстві.

На засадах кейнсіанства, зокрема теорії державного регулювання економіки, була сформована теорія державного регулювання економічного розвитку регіонів. Р. Камерон виділив у ній три течії (за ступенем державного втручання в економічний розвиток регіонів): «неінтервенціоналістів», які заперечують необхідність скільки- небудь суттєвого втручання (що збігається з поглядами неокласиків); «адаптерів», які виступають за пом'якшення дії стихійних ринкових сил на основі підвищення мобільності факторів виробництва (А. Льош, Е. Гувер); «радикальних перетворювачів», які виступають за активне втручання держави (С. Деннісон) [8, с. 86-88].

В основі теорії регіонального економічного розвитку на засадах інституціоналізму, зокрема теорії інноваційно-еволюційного (кумулятивного) розвитку, на відміну від неокласичних теорій, які передбачають, що ринкові сили обов'язково повертають багаторегіональну систему до стану економічної рівноваги, висувають на передній план процеси економічного саморозвитку регіонів При цьому рівні економічного розвитку регіонів не вирівнюються, а відбувається лише деяке їх зближення.

Теорії кумулятивного розвитку регіонів базуються на теорії взаємної і кумулятивної обумовленості Г. Мюрдаля [3, с. 16-22]. Вона на перший план висуває процеси, які, один раз почавшись, створюють умови для наступного розвитку і забезпечують кінцевий результат, який перевищує початковий імпульс. Сформульована на її основі базова модель кумулятивної теорії Г. Мюрдаля виходить з того, що за допомогою спеціалізації та ефекту масштабу незначні переваги територій згодом можуть суттєво збільшені. Поширення цього ефекту на регіони і наявність переваг у певних місцевостей, центрів (полюсів) зростання, призводять до прискорення їхнього розвитку та збільшення відставання малорозвинених регіонів. У теорії прямого і зворотного зв'язку А. Хіршмана важливим є й твердження про неможливість вирівнювання економічного зростання в рамках різних регіонів країни. Причиною цього, на його думку, є незбалансованість кількості та якості не лише класичних факторів виробництва, але й інновацій.

Широке визнання одержала теорія «полюсів зростання», висунута французьким економістом Ф. Перру. Вона побудована на теорії інноваційного розвитку економіки Й. Шумпетера, теорії центральних місць В. Кристаллера та методі «витрати - випуск» В. Леонтьєва. У ній економічний розвиток розуміється як структурна зміна, викликана появою провідних (інноваційних) галузей. Такі галузі містять в собі рушійну силу розвитку економіки і є полюсами (або точками) її зростання. Подальший розвиток теорія «полюсів зростання» одержала у працях Ж.-Р. Будвіля X. Р. Ласуена. Крім того, її доповнює теорія «осей розвитку» П. Потьє, яка акцентує увагу на тому, що для з'єднання «полюсів зростання» і просторового поширення імпульсів розвитку необхідні відповідні інфраструктурні коридори («осі»).

В рамках моделі сукупної причинної обумовленості Х. Річардсон і Тонро представили регіональне економічне зростання як процес сукупної причинної обумовленості, у якому вигоди розподіляються між тими регіонами, що вже перебувають у сприятливому становищі. А теорія міської агломерації Х. Річардсона ґрунтується на тому положенні, що основним фактором зростання є концентрація виробничої діяльності в містах як полюсах зростання. У теорії «центр-периферія» Дж. Фрідмана міста, як центри (ядра) передових технологічних і соціальних досягнень, протиставляються периферії - віддаленим і слаборозвиненим територіям з уповільненою модернізацією. В аспекті розвитку периферійних територій важливе значення має і модель «дифузії нововведень», розроблена Т. Хегерстрандом, яка відображає хвилеподібний характер генерування та дифузії нововведень - від центрів до периферійних територій. Ідейно близькою до моделі «дифузії інновацій» Хегерстранда є модель «вулкана» Х. Гірша. Суть її зводиться до того, що велика міська агломерація з розвинутою промисловістю та потужною науковою базою володіє високим рівнем доходів на душу населення. Причиною цього є її інноваційна активність. Теорія товарного циклу Р. Вернона, як і більшість кумулятивних теорій, виходить з того, що основною рушійною силою економічного розвитку регіонів є інноваційний процес, який втілюється у формі розробки нових видів продукції.

Теорії регіонального економічного розвитку на засадах неокейнсіанства розвивають ті ідеї, які були закладені в руслі кейнсіанської течії, але були суттєво збагачені новітніми теоретичними розробками. Так, теорія локального партнерства (М. Гедес) в руслі більш загальної теорії державно-приватного партнерства та течії «адаптерів» вказує на те, що між розвиненими і депресивними регіонами (за посередництва державних органів) мають бути встановлені партнерські відносини, які передбачають зменшення суперечностей між ними. А ідеї неокейнсіанської теорії стратегічного планування лягли в основу теорії регіонального планування (У. Ванноп), згідно з якою внутрішнє та зовнішнє регулювання розвитку регіонів є необхідним для усунення кризових ситуацій. Цю теорію ще доповнюють стратегії просторового планування (В. Солет, А. Фалуазі), які розробляються з метою уникнення формування проблемних регіонів [9].

Найбільше теорій регіонального економічного розвитку сформульовано на засадах теорій інституціональної еволюції та неоінституціоналізму. В межах теорій індустріальної модернізації та техноструктури (Дж. Гелбрейт та ін.) важливою є теорія трьох секторів (А. Фішер, К. Кларк, Ж. Фурастьє та ін.). Згідно з нею, динаміка економічного розвитку регіонів обумовлюється, з одного боку, зростанням доходу на душу населення у вторинному (переробному) і третинному (обслуговуючому) секторах, а з іншого - переміщенням робочої сили до них із первинного (сировинного) сектора. У теорії гнучкої спеціалізації (Ч. Ф. Сейбі, Д. Цейтлін та ін.) оцінюється вплив на регіональний розвиток таких виробничих режимів, як штучне виробництво (під замовлення), серійне виробництво (фордистська модель), практика використання залучених спеціалістів, відносини з постачальниками, процеси вертикальної інтеграції та дезінтеграції виробництва [3, с. 53-54].

До теорії трансакційних витрат та екстерналій (Р. Коуз) тяжіє концепції кластерів (М. Портер та ін.), в т. ч. регіональних (М. Енрайт та ін.) [10, с. 72-94]. Пояснюється це тим. що у кластерах, в яких об'єднуються переважно малі й середні підприємства, зазвичай різко скорочуються трансакційні витрати - на доступ до інновацій, до ринків, в т. ч. й зарубіжних, тощо. Крім того, у них формується чимало позитивних екстерналій - від ефекту масштабу, ефекту агломерації, ефекту синергії, мінімізації витрат на впровадження інновацій. Але якщо концепція кластерів орієнтована на врахування зростаючої віддачі від масштабу, тісної кооперативної взаємодії в межах компактного простору підприємств однієї чи взаємопов'язаних галузей, то теорія агломерації (в рамках декількох моделей) - підприємств різних галузей. Згідно моделі П. Кругмана і П. Ромера, основним фактором зростання є концентрація виробничої діяльності в певних регіонах, яка дає виграш підприємствам, які збільшують свій розмір, а також породжує позитивні екстерналії внаслідок присутності на ринку інших фірм. А в модель економіки двох регіонів (Північ і Південь) Р. Фіані вводить припущення щодо існування зростаючої віддачі у виробництві послуг, що приводить до збільшення різниці між регіонами в темпах економічного зростання [3, с. 29].

У 80-х рр. XX ст. в дусі еволюційної теорії економічних змін Р. Нельсона і С. Уінтера була сформульована динаміко-еволюційна концепція М. Сторпера та Р. Уолкера. У ній враховується можливість різного підходу до вибору місця розміщення виробництва на різних стадіях розвитку фірми [11]. У моделі «ядро - периферія» Г. Мюрдаля і А. Хіршмана причиною нерівномірного розвитку регіонів вважається високий рівень агломерації виробничої діяльності, викликаної зростаючою віддачею від масштабу. Альтернативне пояснення виникнення агломерацій представлено в теорії випадкового зростання. Згідно з нею, виникнення агломерацій пояснюється існування сильних випадкових шоків, які стали першим поштовхом для економічного розвитку регіонів. Особливості цієї теорії розкривають моделі розміщення заводів (Дж. Еллісон і Є. Глейзер), розподілу економічної активності (Д. Девіс і Д. Вайнштайн), «асиметричного шоку» (Х. Сіберт) та «локальної максимізації шоку» (Т. Джепсен). В економічній моделі просторових лагів регіонального зростання Лунгень Інн висунув гіпотезу про важливу роль просторових лагів або ефектів взаємовпливу економічного зростання регіонів країни, оскільки традиційні теорії економічного зростання це заперечували [3, с. 30-32].

Оскільки економічне зростання країн та їх регіонів значною мірою залежить від інноваційної активності підприємницьких структур, то в інституціональній теорії важлива роль належить теорії інноваційно-підприємницької економіки, на основі якої формуються теорії регіонального інноваційного розвитку, а саме: регіональних інноваційних систем (Б. Асхайм, А. Ізаксен), інноваційного регіонального зростання (А. Андерсон, Дж. Манцинен), інноваційних мереж (Г. Хакенсон, М. Амендола, Ж.- Л. Гаффард, Г. Камегні) та «регіонів, що навчаються» (Б.-О. Лундваль, Б. Йонсон) [10, с. 117-130].

Теорії кон'юнктури (міжнародної торгівлі, циклів економічної кон'юнктури, конкурентних переваг) також дали початок декільком теоріям регіонального економічного зростання. Досить відомою є теорія експортної бази Д. Норта та Ч. Тібу. За твердженням Норта, регіональне зростання в локальних політичних, економічних та соціальних інституціях в значній мірі є реакцією регіону на екзогенний світовий попит. Однак Ч. Тібу переконує нас, що модель Норта нехтує багатьма важливими чинниками пропозиції, які впливають на здатність регіону підтримувати нову експортну базу [12, с. 76]. Ще одна теорія цього напряму - теорія циклічної сенситивності регіонів (Я. Гордон) - враховує скорочення до 10-15 років ділових циклів у регіонах, що викликає зростання нерівномірності у їхньому розвитку [9]. А теорія регіональної конкуренції (М. Харб, С. Харді, Л. Албрехст), яка має в своїй основі теорію конкурентних переваг, вказує на те, що перемога в конкуренції між регіонами сприяє залученню додаткових інвестицій, створенню нових робочих місць. Логічним її продовженням є теорія регіональної конкурентоспроможності (М. Портер та ін.), яку визначають чотири фактори («конкурентний ромб»): факторні умові, умови внутрішнього попиту, споріднені і підтримуючі галузі, структура і стратегія фірм, внутрішньогалузева конкуренція [13, с. 220].

Для неокласичного синтезу, як і для теорій регіонального розвитку з ним пов'язаним, характерне поєднання, за П. Самуельсоном, самих різних теорій [14, с. 377]. Так, У. Айзард в теорії регіональної науки поєднав (на основі неокласичної теорії) теорії розміщення промисловості, формуванні міської мережі, розвитку торгівлі тощо. Розглядаючи проблеми розвитку економіки регіонів він, зазначав, що для їх вирішення необхідно розплутати клубок взаємозалежностей між проблемами народонаселення, забезпеченості ресурсами, розміщення виробництва, місцевих особливостей господарства, розподілу доходів між різними соціальними групами, стану платіжного балансу, ринків збуту, центральних місць і міських конурбацій, адміністративної та політичної організації, інститутів, моральних цінностей, стимулів і соціальних цілей. Щоб розкрити і узагальнити ці взаємозалежності регіональна наука повинна вийти за межі ортодоксальних (ринкових) теорій [1, с. 656].

Модель розміщення виробництва Я. Тінбергена і Х. Боса, як і теорія регіональної науки, спирається на неокласичну теорію та враховує теоретичні положення класичних теорій розміщення виробництва, геоурбаністики тощо [15]. Розміщення господарства розглядається авторами моделі як рішення задачі на рівні національної економіки на основі критерію мінімізації сумарних виробничих і транспортних витрат всіх галузей. Згідно моделі, оптимальна кількість міських центрів і раціональне розміщення в них підприємств різних галузей для держав з різним рівнем соціально-економічного розвитку буде різною.

У 80-і рр. XX ст. в Німеччині була зроблена спроба створення нової теорії регіонального зростання. К. Кріген-Боден, X. Зіберт, Е. Боде і ряд інших дослідників спробували синтезувати положення неокласичної школи і теорії кумулятивного зростання, доповнивши їх деякими ідеями інституціоналістів, дослідників статичних теорій розміщення, зовнішньої торгівлі, циклічності господарства. Через математичний інструментарій неокласичної школи у цій теорії було показано, що у великій агломерації через наявність специфічних умов ціни на немобільні ресурси завжди будуть вищими, ніж на решті території [8, с. 83-84].

Цілу низку теорій і моделей розроблено в контексті теорії нової економічної географії (НЕГ) і міжнародної торгівлі, яка не ставить під сумніви результати класичних теорій, зокрема теорії недосконалої конкуренції (Е. Чемберлена) і теорії галузевих ринків (А. Діксіт, Дж. Стігліц), а лише доповнює їх [16, с. 132-135]. Йдеться про вплив монополістичної конкуренції та ефекту масштабу на ефективність міжнародного товарообміну. Крім того відмічено, що мобільність факторів і зростаюча економія від масштабу призводить до перетоку факторів у певні економічні регіони. На це вказують базові теорії НЕГ - модель потенціалу ринку Дж. Харріса, модель базового мультиплікатора регіонального доходу А. Преда та синтетична модель, що об'єднує перші дві моделі. На основі НЕГ також було розроблено ряд моделей модернізації традиційних теорій розміщення виробництва. До них відносяться модифікація моделі

Й. фон Тюнена М. Фуджитою і П. Кругманом, модифікована модель Фуджита і Морі та трансформована модель Фуджита, Кругмана і Морі. У першій з них передбачається, що вся робоча сила мобільна, в результаті чого розміщення аграрного виробництва, згідно моделі Тюнена, вважається ендогенним чинником розвитку економіки регіону, у другій в модель Тюнена вводиться додаткова умова - можливість зростання населення, що призводить до зміни параметрів моделі, у третій - ускладненій моделі Тюнена - доводиться, що для розвитку міст і регіонів важливе значення має їх географічне положення та наявність транспортних вузлів і морських портів. До моделей на основі нового типу міжнародної торгівлі відносяться моделі циклічного руху факторів Е. Венаблеса (в в якій в якості основних факторів неоднорідного розвитку країн та регіонів виділені концентрація промисловості та розмір ринку) та «світової історії» Кругмана, Венаблеса і Пуго (в якій вони довели, що світ самоорганізується у промислові зони, оточені аграрною периферією).

Інституційна теорія саморозвитку економіки та теорія глобального суспільства формують теоретичний базис теорії нового регіоналізму М. Кітінга [17]. Економічне зростання регіонів, згідно цієї теорії, не у концентрації основних ресурсів і адміністративних повноважень, а у зростанні організаційного потенціалу та мобілізації соціального капіталу за рахунок мережної взаємодії у глобальному масштабі системних акторів регіонального розвитку.

Теорія людського розвитку (розроблена групою експертів ПРООН) та її просторовий інваріант мають багато спільного з теорією соціального ринкового господарства (Л. Ерхард та ін.), яка орієнтує на згладжування соціальних протиріч, всебічну підтримку підприємництва, створення умов для зростання життєвого рівня середніх верств населення, теорією людського капіталу (Т. Шульц, Г. Беккер), яка доводить економічну доцільність удосконалення людини як чинника виробництва, та теорією креативного класу (Р. Флорида), яка виходить з того, що ключовим фактором економічного розвитку країн, регіонів і міст є творча еліта з великим потенціалом знань. Це пояснюється тим, що зазначені теорії так чи інакше торкаються трьох провідних чинників людського розвитку, якими є дохід, довголіття і освіта, що закладені в методику розрахунку індексу розвитку людського потенціалу.

Починаючи з кінця 80-х рр. минулого століття, особливої ваги набуває теорія сталого розвитку (Г. Дейлі, Комісія Г. Брундтланд), яка має і регіональний «зріз». Концептуально воно базується на вченні про ноосферу П. Тейяр де Шардена і В. Вернадського, теорії синергетики (хоча б тому, що П. Самуельсон під сталим розумів такий розвиток, при якому зберігається здатність суспільства до саморегуляції [18]) та оптимізаційних моделях суспільного розвитку Дж. Форрестера (що, як і моделі загальної економічної рівноваги, орієнтовані на досягнення рівноваги тільки гетерогенних складових - економічної, соціальної та екологічної).

Висновки

Дві основні групи теорій економіки розвитку економіки - неокласичні і кумулятивні (друга - на основі кейнсіанської та інституційної течій економічної думки) логічно доповнити ще декількома групами: на основі докласичних теорій, класичної політичної економії, історичної школи, марксистської економічної теорії, неокейсіанства, теорії інституціональної еволюції, неоінституціоналізму та неокласичного синтезу. При подальшій розробці теорій розвитку економіки регіонів це дозволить бачити їх витоки і сповна використовувати значний потенціал загальноекономічних теорій.

економіка трансакційний сільськогосподарський кон'юнктура

Список використаних джерел

1. Изард У. Методы регионального анализа: введение в науку о регионах / Уолтер Изард; пер. с англ. - М.: Прогресс, 1966. - 660 с.

2. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі / Марк Блауг; пер. з англ. І. Дзюба. - К.: Основи, 2001. - 670 с.

3. Макроэкономическая динамика северных регионов России / Ю.А. Гаджиев, В.А. Акопов, Д.В. Колечков и др. - М.-Берлин: Директ-Медиа, 2015. - 320 с.

4. Сапожников А.Д. Буржуазная региональная теория и государственно-монополистическое регулирование размещения производительных сил (критический анализ) / А.Д. Сапожников, М.В. Смольников, В.А. Васильев. - М.: Мысль, 1981. - 252 с.

5. Маршалл А. Принципы экономической науки. В 3 т. / Альфред Маршалл; пер. с англ. Р.И. Столпера; общ. ред. С.М. Никитина. - М.: Прогресс, 1993. - Т. 1. - 416 с.

6. Лёш А. Пространственная организация хозяйства / Август Лёш; автор вступ. ст. и редактор: А.Г. Гранберг. - М.: Наука, 2007. - 663 с.

7. Некрасов Н.Н. Региональная экономика: теория, проблемы, методы / Н.Н. Некрасов. - [2-е изд.]. - М.: Экономика, 1978. - 344 с.

8. Джаман М.О. Теорія економіки регіонів: навч. посіб. / М.О. Джаман. - К.: Центр учбової літератури, 2014. - 384 с.

9. Чужиков В.І. Глобальна регіоналістика: історія та сучасна методологія: [монографія] / В.І. Чужиков. - К.: КНЕУ, 2008. - 272 с.

10. Пилипенко И.В. Конкурентоспособность стран и регионов в мировом хозяйстве: теория, опыт малых стран Западной и Северной Европы / И.В. Пилипенко. - Смоленск: Ойкумена, 2005. - 496 с.

11. Принципы территориального развития компании, выходящей на мировые рынки

12. Кіро О.С. Еволюція теорій регіонального розвитку в економічній науці / О.С. Кіро // Вісник соціально-економічних досліджень: зб. наук. праць. - Одеса: ОДЕУ, 2010. - Вип. 38. - С. 72-83.

13. Портер М. Конкуренция / Майкл Э. Портер; [пер. с англ. О.Л. Пелявского и др.; под ред. Я.В. Заблоцкого и др.]. - М.: Вильямс, 2005. - 608с.

14. Ядгаров Я.С. История экономических учений: учебник / Я. С. Ядгаров. - [4-е изд., перераб. и доп.]. - М.: ИНФРА-М, 2009. - 480 с.

15. Бос Х. Размещение хозяйства / Хендрикус Бос; пер. с англ. - М.: Прогресс, 1970. - 157 с.

16. Кругман П. Пространство: последний рубеж / Пол Кругман // Пространственная экономика. - 2005. - № 3. - С. 121-137.

17. Китинг М. Новый регионализм в Западной Европе / Майкл Китинг // Логос. - 2003. - № 6. - С. 67-116.

18. Rundle J.B. Reduction and predictability of natural disaster // Eds. J.B. Rundle, D.L. Turcotte, W. Klein. Proceedings of the workshop "Reduction and predictability of natural disasters» held January 5-9, 1994 in Santa Fe, New Mexico, 2005

Размещено на Allbest.ru