Особливості антикризового управління соціально-економічними системами на національному та регіональному рівнях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості антикризового управління соціально-економічними системами на національному та регіональному рівнях

В умовах плинного ринкового середовища значна увага приділяється впровадженню антикризового управління соціально-економічними системами на національному та регіональному рівні, як необхідної умови забезпечення фінансової стабільності та конкурентоспроможності. Зовнішні та внутрішні фактори мають постійний вплив, в тому числі негативний, на функціонування соціально-економічних систем, а своєчасне застосування антикризових заходів, дозволить знизити ризик-менеджменту, діагностика кризових явищ нівелює негативні наслідки виникнення фінансової кризи та дозволяє державі та регіону розвиватися або виживати у швидкозмінному середовищі.

В цілому, у зарубіжних і вітчизняних наукових працях А. Богданова, Д. Белла, А. Гальчинського, В. Новицького, М. Пірена Г Спенсера, Ф. Уебстера А. Філіпенка, С. Ханта, А. Чернявського значна увага приділена розгляду антикризового управління та тенденцій розвитку соціально-економічних систем в умовах глобалізації. Однак, попри значний інтерес науковців розгляд даної проблеми у розрізі активізації та використанням механізму антикризового управління соціально-економічними системами на державному та регіональному рівні залишається недостатньо дослідженим.

Тривалий час в економічній науці були поширені погляди щодо концепції саморегульованості національної економіки, вважалося, що національна економічна система не потребує постійного й систематичного управління спрямованого на упередження розвитку кризових явищ і подолання наслідків тих негативних явищ або процесів, які вже відбулися. Проте вже починаючи з другої половини ХХ ст. термін «антикризове управління» починає частіше вживатися для позначення особливого виду управлінської діяльності.

Однак дотепер концепцію «антикризового управління» не можна вважати сформованою. Дискусійним насамперед залишається змістове наповнення цієї категорії. Якщо проаналізувати погляди окремих учених на сутність антикризового управління, то можна виокремити три різні підходи. Перший підхід базується на необхідності в будь-якому управлінні враховувати ненульову ймовірність розвитку кризових явищ і ситуацій [1, с. 28; 2, с. 20]. Його прихильники, здебільшого учені з розвинених країн, вважають, що будь-яке управління соціально-економічною системою повинно бути певною мірою антикризовим у сенсі готовності до упередження негативних процесів і тенденцій, спроможних спричинити кризові ситуації. Однак не враховують того що в умовах інтеграційних та глобалізаційних процесів потрібна не готовність до протидії негативним тенденціям, а постійна робота, спрямована на недопущення їх розвитку.

Другий підхід передбачає епізодичність (тимчасовість) антикризового управління, його застосування лише у разі виникнення в керованій соціально-економічній системі, здебільшого системі мікрорівня, кризових явищ [3, с. 233-234]. У сучасному динамічному світі, зі складною архітектурою зв'язків, впливів, взаємодій на різних рівнях існування такого управління, яке б повністю виключало розвиток кризових явищ, видається малоймовірним. Отже, зміст антикризового управління полягає не тільки в тому, щоб упередити розвиток кризових явищ, а й подолати їх наслідки, якщо вони вже настали, а також вивести систему з кризового стану, якщо вона до нього потрапила. Обмеженість подолання наслідків кризи, безперечно, є недоліком цього підходу, однак його можна використовувати як доповню вальний до першого.

Третій підхід до змісту антикризового управління умовно можна назвати «комбінованим», оскільки він тією чи іншою мірою поєднує два описані підходи. Фахівці які його представляють, лише дещо розширюють часові межі його дії, розділяючи антикризове управління на попереджувальне (превентивне, проактивне) і кризове (стабілізаційне, реактивне). Перше ефективне тоді, коли негативні тенденції лише зароджуються (у літературі така ситуація називається «поява слабких сигналів кризи») [4, с. 25-33]. Однак - за умов глобалізації та високої динамічності взаємодії між соціально - економічними системами антикризовий тиск зумовлює «слабкі» або «надслабкі» сигнали кризи постійними, а тому попереджувальна складова має діяти постійно.

Внаслідок зростання інтенсивності обміну всередині соціально-економічних систем, а також обміну між ними та зовнішнім середовищем кризові явища часто накладаються одне на одне, а тому в сукупності діють безперервно. Це зумовлює зміну характеру управління соціально-економічними системами. За сучасних умов «звичайний режим» функціонування соціально-економічної системи будь-якого рівня передбачає існування потенційних загроз на різних часових горизонтах і зародження різноманітних процесів і явищ, які можуть з часом перерости у кризові.

За умов інтеграції та глобалізації швидкість змін і появи загроз зросла настільки, що суб'єкти управління не встигатимуть долати їх наслідки, якщо не будуватимуть управлінський процес так, щоб передбачити можливості виникнення негативних явищ у майбутньому і нейтралізовувати або мінімізовувати їх ще на етапі зародження. В ідеалі управлінський процес має бути побудований так, щоб постійно упереджувати й унеможливлювати зародження негативних для розвитку об'єкта управління явищ і процесів, але якщо кризові явища все ж настають, - максимально швидко позбутися їх наслідків. Отже, комбінований підхід до анти - кризового управління є найбільш ефективним. У цьому разі мова йдеться про формування нової управлінської парадигми інтегральної протидії кризовим явищам і нейтралізації передумов їх виникнення.

Передумови для створення нової концепції анти - кризового управління сформувалися в межах теорії конкуренції на основі переваг ресурсів, засновником якої вважають С. Ханта [5, с. 255-256] (R-A теорія, resource-advantage theory). С. Хант вважав, що високих фінансових результатів не можна досягти без переваг у перерозподілі ресурсів, які отримує компанія, функціонуючи на ринку. Цей підхід можна застосовувати для обґрунтування необхідності антикризового управління як постійної та інтегральної протидії кризовим явищам і чинникам, що їх породжують.

Використовуючи R-A теорію, будь-яку ринкову систему можна представити як множину ранжованих позицій а, в, у… т, кожна з яких характеризується своїм набором доступу до ресурсів, споживачів, посередників, фінансових, інформаційних та інших інститутів. У сукупності такий набір доступів і визначає частку загального обсягу ресурсів (у тому числі фінансових доходів), яку може отримати той чи інший суб'єкт економічних відносин, діючи на певному ринку. Введення ранжованих позицій як дискретного набору є певним спрощенням, що дає змогу визначати конкурентні позиції методом порівняння з іншими конкурентами чи еталоном.

Оскільки в умовах інтеграції та глобалізації соціально - економічні системи постійно зазнають кризового тиску для забезпечення протидії необхідна певна модель їх розвитку яка має бути гнучкою, враховувати зміни в глобальній диспозиції країн світу щодо перерозподілу сировинних, товарних, фінансових (особливо інвестиційних), трудових та інших ресурсів. В цьому контексті предмета дослідження важливою для антикризового управління ознакою суб'єктів конкурентних відносин є масштаби соціально-економічних систем, які конкурують.

Найпоширенішим за критерієм масштабу є їх поділ на мікрорівень (рівень підприємств і прирівняних до них суб'єктів господарювання) і макрорівень (рівень соціально-економічних систем національного рівня) [6, с. 25-26]. Дещо менш поширеним є виокремлення мезорівня конкуренції, на якому конкуренти соціально - економічними системами є регіони [7, с. 77-78]. Своєю чергою, регіони конкуренти можуть належати до однієї або до різних національних соціально-економічних систем: у першому випадку йдеться про внутрішньодержавну міжрегіональну, у другому - про міжнародну міжрегіональну конкуренцію.

Отже, виходячи з вище проаналізованих концепцій слід зазначити, що антикризове управління соціально - економічними системами, зокрема національного та регіонального рівнів в умовах глобального середовища, повинно бути спрямоване на виконання таких завдань: забезпечення такої гнучкості самої системи, яка дасть змогу здобувати високі позиції в системі перерозподілу доходів глобального ринку, що постійно змінюється; проведення популяризації національних (регіональних) інститутів, що у свою чергу забезпечить їх високу привабливість у порівнянні з іншими соціально-економічними системами інших країн та регіонів.

Ці завдання антикризового управління регіонального та національного рівнів взаємопов'язані. Якщо соціально-економічна система посідає високі позиції в системі перерозподілу доходів глобального ринку, то її інститути є ефективними, а отже, привабливими порівняно з іншими країнами. Це забезпечує збільшення мобільних факторів виробництва за рахунок припливу з інших країн (насамперед, інвестицій і знань). Зростання концентрації мобільних факторів виробництва в разі їх ефективного поєднання надає можливість країні зміцнити позиції в системі перерозподілу доходів глобального ринку шляхом збільшення частки продукції, що реалізується на глобальному ринку. Завдяки цьому система забезпечується ресурсами необхідними для подолання наслідків кризових явищ і на певний час передумови їх виникнення нівелюються.

У майбутньому зі зміною системи перерозподілу глобального ринку, щоб забезпечити високу рангову позицію, знову необхідними стають зміни у самій системі, якщо тенденція змін негативна, тоді необхідно дослідити чинники, які негативно впливають на розвиток системи і зміни в ній, або ж на її взаємодію з іншими системами, а також доцільно ввести алгоритм управління змінами в соціально-економічній системі, який передбачає два критерії, за якими визначається така необхідність: зниження рангової позиції системи в системі перерозподілу ресурсів і погіршення соціально-економічної динаміки (рис. 1).

Усе це зумовлює важливість питання оцінювання ефективності антикризових дій держави. Спроби оцінити ефективність антикризових заходів робили як міжнародні організації [8], так і окремі дослідні установи [9]. Однак показники, які вони для цього використовували, зокрема: індекс економічного стресу (Economic Stress Index - ESI); індекс фінансового стресу (Financial Stress Index - FSI); спред LIBOR-OIS; динаміка ВВП, рівень безробіття та ін., не відображають повною мірою відповідність розвитку керованої системи - у цьому разі національної економіки - анти - кризовій траєкторії, яка передбачає успішну протидію кризовому тиску в поточному періоді й у майбутньому. Для оцінки такої відповідності найбільш придатним є методичний підхід, який дістав назву «метод динамічного нормативу» (розроблений І. Сироєжиним) [10, с. 177-178].

Суть цього методу полягає в тому, що будь-яка соціально-економічна система має траєкторію розвитку, найбільш бажану (ідеальну або нормативну) з позиції суб'єкта управління. Реальна траєкторія еволюції системи може бути більш-менш подібною до ідеальної. Відповідно, ефективність управління обраних стратегій розвитку оцінюється за ступенем подібності: що ближче розвиток системи до ідеальної траєкторії, то вища ефективність реалізованої стратегії антикризо - вого управління, і навпаки.

Щоб оцінити траєкторію розвитку національної та регіональної економіки з позиції дотримання стратегії антикризового управління за умов глобалізації, доцільно застосувати набір з п'яти показників, а саме: