Інноваційна спіраль розвитку підприємницького потенціалу національної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інноваційна спіраль розвитку підприємницького потенціалу національної економіки

Постановка проблеми. На початку XXI сторіччя суттєво змінюються пріоритети у забезпеченні конкурентних переваг національної економіки. Цей процес відбувається у межах відомого групування сукупності визначальних для конкурентного статусу підприємства факторів на основні і розвинені [1, с. 97-98]. Такі основні фактори виробництва як природні ресурси, географічні та кліматичні умови, некваліфікована і напівкваліфікована робоча сила, дебетний капітал та ін. вже не є визначальними для активізації підприємницького потенціалу. Вони здатні дати потужну конкурентну перевагу лише за наявності розвинених факторів, таких як сучасна інфраструктура обміну інформацією на цифровій основі, високоосвічені кадри і результати наукових досліджень вищих навчальних закладів у галузі складних прикладних дисциплін. Тобто конкурентний статус сучасної національної економіки визначається потужністю інноваційної складової розвитку підприємств.

Зазначені зміни пріоритетів відбуваються у різних країнах вкрай нерівномірно. Неможливість передбачити інноваційні зміни обумовлює поверхневе враження про їх незалежність від планомірних системних впливів національних і міжнаціональних інституційних утворень. Адже в іншому випадку відповідні наукові здобутки мали б стати загальнодоступним надбанням і слугувати стрімкому розвитку всього людства. За таких умов окреслюється проблематика конкретизації інноваційних складових розвитку підприємницького потенціалу в частині впливу на них інституційних факторів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Передумови формування інноваційних факторів розвитку підприємницького потенціалу в Україні характеризується неоднозначністю. Інноваційні процеси все ще перебувають під впливом залишків колоніального інституційного устрою, сформованого під час тривалого перебування України у складі колишнього СРСР: “Досвід комплексної участі в інноваційному процесі директивні органи України отримали лише в короткий період існування територіальної системи управління економікою СРСР, так званий «період раднаргоспів» (1958-1964 роки)” [2].

Узагальнення висновків закордонних дослідників підтверджує стан справ в Україні. Так, при обстеженні умов ведення бізнесу в Україні Міжнародною фінансовою корпорацією (IFC) визначено такі проблемні сфери: недостатнє фінансування; надмірний податковий тиск; занадто прискіпливі та часті перевірки; громіздка дозвільна система реєстрації підприємств та ліцензуванні їхньої діяльності; консервативні та застарілі стандарти і сертифікати; труднощі, пов'язані з експортуванням продукції, тощо. Відповідно до звіту IFC за 2010 р., економічне відновлення в Україні після кризи 1990-х відбувалося через мінімальне покращення нормативно-правового середовища та незначне зростання продуктивності на тлі незавершених економічних реформ. Українська економіка зростала переважно завдяки сприятливим зовнішнім факторам. Такими факторами були насамперед зростання світового попиту та цін на сталь, що зумовило відповідний приплив іноземного капіталу. Окрім того, низькі ціни на енергоресурси та відносно дешева робоча сила підштовхнули Україну до використання тієї найпримітивнішої конкурентної переваги, від якої розвинені країни відмовились ще у середині ХХ століття [3].

Неоднозначність передумов формування інноваційних факторів розвитку підприємницького потенціалу в Україні підтверджується при використанні показників Європейського інноваційного табло (European Innovation Scoreboard). З одного боку, порівняно з ЄС Україна має відносно непогані показники витрат на інформаційні та комунікаційні технології і на освіту молоді, які іноді перевищують середньоєвропейські; співвідношення між кількістю випускників науково-технічних навчальних закладів і кількістю нових інновацій на ринку також наближається до середньоєвропейського рівня. Але, з іншого боку, показники витрат на науково- дослідницьку та інноваційну діяльність, зайнятості у середньо- і високотехнологічному секторах виробництва в Україні становлять лише приблизно половину від аналогічних показників ЄС [4].

Аналіз останніх досліджень і публікацій показує, що вирішення проблеми інноваційного розвитку підприємств в Україні є питанням інституційного рівня. Досяжний закордонний досвід дає підстави стверджувати про наявність в Україні об' єктивних передумов для активізації підприємницької діяльності, механізми використання яких підлягають розкриттю.

Метою публікації є формулювання теоретичних основ закономірностей руху інноваційних рішень в єдиній системі їх розроблення, промислового використання та кінцевого споживання.

Результати дослідження. Відомі концепції сутності інноваційної діяльності є значним внеском у розуміння цієї визначальної складової економічного розвитку. Вони зосереджені переважно на відображенні внутрішнього процесу виникнення інновацій. Наприклад, створення інновацій в моделі метафоричної потрійної спіралі “університети - індустрія - уряд” [5] розкриває лише процес виникнення відправного елемента економічного розвитку. Інша подібна модель розглядає інноваційну складову економічного розвитку як результат функціонування трикутника знань “держава - університети - промисловість” [6] і має подібні ознаки незавершеності. Логічне доопрацювання наведених концепцій дає можливість виявити теоретичні основи закономірностей руху інноваційних рішень від виробництва до споживання.

Отримані за інституційної підтримки уряду (держави) в університетах і реалізовані індустрією (промисловістю) інноваційні рішення тільки починають свій шлях. По- перше, виготовлення нового продукту здійснюється не відповідно до інноваційного рішення як такого, а за розробленою для конкретного виробника технічною документацією. По-друге, споживач використовує інновації у вигляді продукту, запропонованого ринковими каналами розподілу.

Врахування наведених обставин додає конкретики у питаннях створення інноваційного продукту і його комерціалізації, а відтак і отримання відповідних економічних результатів. Крім того, інноваційний процес охоплює виробничі та організаційні елементи не тільки промисловості, а й усіх складових економічного руху суспільного продукту. За такого підходу можна розглядати процес запровадження інноваційних змін як діалектичний процес безперервних циклічних переходів від досягнутого стану розвитку національної економіки до наступного. Зазначений концептуальний підхід слугує основою моделі ринкової інноваційної спіралі.

Інноваційна спіраль економічного розвитку охоплює виробничу і ринкову складові реалізації інноваційного рішення і включає такі елементи: розробник - виробник - споживач. У контексті нашого викладення зазначені елементи мають такий взаємозв'язок: розробник перетворює інноваційні рішення у конкретну продуктову інновацію, яка матеріалізується виробником і використовується споживачем для задоволення його потреб.

Роль держави у такому разі зводиться до незмінної функції створення умов для реалізації ринкової поведінки суб'єктів господарювання і контролю їх дотримання. Але при цьому слід враховувати ту вагому обставину, що інноваційний характер продукту суттєво змінює класичну формулу ринкового саморегулювання, що потребує запровадження відповідних інституційних змін.

Різні природа і зміст діяльності суб'єктів господарювання обумовлюють відмінності в їхніх цільових настановах. Якщо продукт має інноваційну сутність, економічні механізми реалізації їх прагнення до отримання вигоди модифікуються:

- розробник прагне реалізувати свій інтелектуальний потенціал перетворенням здобутих у “трикутнику знань” нових наукових досягнень [7, с. 36; 8, с. 28, 369] у проекти, придатні для виробництва інноваційних продуктів;

- виробник прагне реалізувати свій підприємницький потенціал для отримання вигоди перетворенням проектів розробника у привабливий для ринку інноваційний продукт, або “to turn creative ideas into entrepreneurial action” [9, с. 21];

- споживач прагне задовольнити свої власні потреби в якомога більш досконалий спосіб, що робить його інноваційним користувачем, або “consumers as innovation drivers” [10, с. 11].

Отже, ринковий механізм орієнтації на збут за архаїчною формулою “купити дешевше - продати дорожче” відходить у минуле.

Змінюється поведінка розробника, який шукає інноваційні рішення для втілення їх у проекти придатних для виробництва інноваційних продуктів. Рутинна праця проектувальників, конструкторів і технологів перетворюється на творчий процес пошуку технічних рішень виробництва принципово нової продукції.

Виробник спрямовує свій підприємницький потенціал вже не стільки на зменшення собівартості добре відомих, скільки на швидке освоєння виробництва нових для ринку продуктів. Цінова ринкова конкуренція втрачає актуальність, стає привабливою природна монопольна позиція виробника інноваційного продукту.

Споживач орієнтується на пошук більш швидких і досконалих способів задоволення своїх потреб. Усвідомлення того, що будь-який дешевий та якісний продукт може значно швидше застаріти морально, ніж фізично, змінює його ціннісні орієнтири.

Як бачимо, інноваційний продукт є спільним елементом усіх суб'єктів господарювання. Поряд із цим, сам факт можливості його розроблення, виготовлення і споживання не усуває зазначених нами принципових відмінностей в їхніх цільових настановах. Отже, поєднання суб ' єктів господарювання з різними цільовими орієнтирами у єдиний господарський механізм не може бути здійснено лише шляхом ринкового саморегулювання без інституційної підтримки рівня національної економіки. Створення цілісної інфраструктури господарського механізму залишається місією державних інституцій. Невиконання державною владою цієї місії призводить до еклектичної роз'єднаності окремих елементів інноваційної спіралі економічного розвитку національної економіки, що повною мірою відповідає положенням про природу виникнення інституційних розривів [11, с. 26-30; 12, с. 234-249].

Крім того, передумовою існування цілісної інституційної інфраструктури “інноваційної спіралі економічного розвитку” є наявність її складових, тобто інституцій підтримки окремих суб'єктів господарювання. При формуванні уявлення про стан інституційного впливу на інноваційний розвиток підприємств України в цілому доцільно зупинитись на деяких найважливіших характерних ознаках нинішнього становища зазначених суб'єктів господарювання.

Розробники є провідниками національної інноваційної системи України, яка сформувалася ще за часів СРСР і охоплювала багато науково-дослідницьких інститутів, вищих навчальних закладів, конструкторських бюро, наукових та інженерних відділів підприємств, асоціацій винахідників та новаторів, а також дослідницьких підрозділів промислових підприємств. Фундаментальні наукові дослідження є прерогативою державних академій наук, у тому числі НАН України. Але питома вага валових внутрішніх витрат на дослідження і розробки у ВВП в Україні протягом 2003-2013 рр. скоротилась майже вдвічі з 1,35% до 0,76%, водночас як у Китаї вона у цей період зросла майже вдвічі - з 1,13% до 2,08% [13].

Відсутність інституційних інструментів підтримки досліджень і розробок безпосередньо у виробничому секторі (приватні фундації, технопарки, бізнес-інкубатори, лізингові центри) призвела до того, що вони не оснащені належним чином, персонал не отримує відповідну підготовку і фінансові ресурси.

Скорочення фінансування наукових досліджень і розробок, в тому числі зменшення витрат на науково-дослідницьке обладнання, може бути пояснено переходом від адміністративних до ринкових засад функціонування економіки. З появою приватного сектору економіки суттєво скоротилося державне фінансування замовлень на науково- технічну продукцію з боку промислового сектору.

Вкрай незадовільне державне фінансування фундаментальних досліджень і відсутність належних умов для комерційної зацікавленості виробника в інноваційному продукті вказують на те, що прагнення розробника реалізувати в ньому свій інтелектуальний потенціал в Україні позбавлене відповідного інституційного підґрунтя.

Виробник. Впродовж перших років незалежності уряд України не приділяв належної уваги інноваційному розвитку, ухвалення деяких важливих законодавчих актів не отримало належної інституційної підтримки. Відсутність державної інноваційної стратегії та хаотичні структурні зміни в економіці України призвели до того, що в промисловості почали домінувати гірничодобувний, енергетичний та металургійний сектори. Це підприємства, особливості технологічного процесу яких роблять їх природними монополістами з відносно стабільними технологіями і продукцією з низькою доданою вартістю. Для такого виробника активна інноваційна діяльність залишається незатребуваною. Як наслідок, в Україні майже повністю зникли високотехнологічні галузі промисловості (наприклад, галузь електроніки), а попит на внутрішньому ринку скоротився на багато груп вітчизняних товарів.

На відсутність належної інституційної підтримки вказують такі факти: “В Україні працює 1340 офіційних науково-дослідних організацій та понад 76 тисяч дослідників (2009 р.). Але низький рівень приватних витрат на НДДКР був зумовлений специфічною структурою економіки України. Зокрема, дві третини витрат бізнесу на НДДКР припадає на машинобудування, при тому, що частка цієї галузі знизилася втричі за роки незалежності (1991-2010) і нині становить приблизно 10% від загальних обсягів промислового виробництва в Україні. Галузі важкої промисловості з низькою інтенсивністю НДДКР (чорна металургія, виробництво основних хімічних речовин, ву- гледобування) є основою національної економіки в останні роки. Науково-дослідницька політика зосереджується на підтримці державного науково-дослідницького сектору та підготовці дослідників, але має відносно малий вплив на економічний розвиток” [14, с. 17].

Це не могло не позначитись на результатах інноваційної діяльності та обсязі реалізованої інноваційної продукції в Україні.

інноваційний валовий підприємницький економіка

Динаміка обсягу реалізованої інноваційної продукції в Україні, 2000-2015 рр.

Аналіз обсягу реалізованої інноваційної продукції за показниками у фактичних цінах та цінах 2015 р., а також частки обсягу реалізованої інноваційної продукції у ВВП і темпів приросту обсягу реалізованої інноваційної продукції демонструє суперечливі тенденції: впродовж 16 років (2000-2015 рр.) обсяг реалізованої інноваційної продукції за показниками у фактичних цінах збільшився майже у 1,9 раза - з 12148,3 до 23050,1 млн грн, але частка обсягу реалізованої інноваційної продукції у ВВП зменшилася на 5,98 в. п. - з 7,14% до 1,16%; а обсяг реалізованої інноваційної продукції у порівнянних цінах 2015 р. зменшився у 4,55 раза. (Для приведення обсягу реалізованої інноваційної продукції до порівнянних цін останнього року використано підхід, що полягає у зімкненні рядів динаміки ВВП і ВДВ на основі темпів їх приросту [16]).

Темпи приросту обсягу реалізованої інноваційної продукції не тільки не мають стійкої тенденції, а навіть хаотично “стрибають”: від найбільшого абсолютного від'ємного показника -64,15% у 2009 р. до найбільшого додатного 21,03% у 2004 р. Тобто діапазон коливань становить 85,18 в. п.

В Україні спостерігався період (2004-2007 рр.), коли темпи приросту обсягу реалізованої інноваційної продукції були додатними, що і визначило збільшення обсягу реалізованої інноваційної продукції в 2007 р. у 1,3 раза проти 2000 р. у порівнянних цінах 2015 року. Але світова фінансово-економічна криза спричинила стискання ринку реалізованої інноваційної продукції на 17,95% у 2008 р. і на 64,15% у 2009 р. Незначне відновлення у 2010 р. та додатні темпи приросту у 2011 р. зменшили розрив відносно початкового 2000 р. до 70%, але показники 2007 р., досягнуті до початку кризи, відновлені не були.

У 2014-2015 рр. відбулося катастрофічне згортання обсягу виробництва та реалізації інноваційної продукції - два роки поспіль цей показник скорочувався у 1,54 і 1,56 раза відповідно. Як результат, упродовж 16 років обсяг реалізованої інноваційної продукції у цінах 2015 р. зменшився у 4,6 раза.

Підсилює цю песимістичну картину висока кореляція між темпами приросту ВВП і темпами приросту обсягу реалізованої інноваційної продукції, коефіцієнт якої становить 0,84 (рис.).

В Україні був період 9-річного економічного піднесення (2000-2008 рр.), коли темпи приросту ВВП були додатними. Але передумовою такого піднесення були не інноваційні, а екстенсивні фактори, відтак переходу до сталого економічного розвитку на інноваційній основі не відбулося.