Homo Empathicus і Homo Economicus на тлі ілюзій або псевдорефомування аграрного сектору, як наслідок еквілібристики між етатизмом і принципом laissez faire

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тернопільський національний економічний університет

Homo Empathicus і Homo Economicus на тлі ілюзій або псевдорефомування аграрного сектору, як наслідок еквілібристики між етатизмом і принципом laissez faire

УДК 658.14 І. Хомин, к. е. н., ст. викладач кафедри фінансів

Анотації

У статті висвітлюються проблеми розвитку аграрного сектору України, зумовлені незавершеністю його реформування. На основі аналізу його сучасного стану, який загрожує деградацією сільськогосподарських угідь акцентується увага на необхідності перегляду підходів до формування фінансових ресурсів, необхідних для забезпечення діяльності всіх суб'єктів господарювання, а не тільки корпоративних структур, які здебільшого й так мають достатньо коштів, оскільки сконцентрували в себе виробництво високорентабельних культур, нехтуючи тваринництвом. Підкреслюється необхідність опертя при цьому на власні сили, бо розрахунок на альтруїстичну допомогу зарубіжних донорів примарний.

Ключові слова. Аграрний сектор, реформування, розвиток, фінансові ресурси. Етатизм - політика активного втручання держави. На противагу цьому французький фізіократ В. де Гурне (1758) сформулював принцип повної економічної свободи підприємницької діяльності “laissez faire, laissez passer - хай усе йде, як іде”.

Постановка проблеми. В соціології здавна відомі два типи індивідуумів: одні (Homo Empathicus Homo Empathicus - людина, яка співчуває.) стосовно вітчизняної економіки живуть здебільшого у світі ілюзій, плекаючи їх то у вигляді скарбів Полуботка, то допомоги Україні за ''планом Маршалла''; інші (Homo Economicus Homo Economicus - дефініція, введена А. Смітом для позначення абстрактної моделі раціонально мислячого ринкового суб'єкта, шо прагне максимізувати власну вигоду.) використовують будь-яку ситуацію прагматично жорстко, особливо коли йдеться про особисте збагачення. Власне останні поховали ідею перших щодо розвитку аграрного сектору, звівши всі їхні благі наміри до його псевдореформування шляхом еквілібристики між етатизмом і принципом laissez faire. Проте проблема реформування аграрного сектору як основи його розвитку нікуди не зникла, а навпаки, загострилася, що робить дослідження шляхів її вирішення актуальними.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення проблеми. Загалом дослідження окресленої проблематики є чільними для багатьох науковців. Однак у ракурсі теми статті в першу чергу заслуговують на увагу матеріали дискусії за ''круглим столом'', проведеної в ДУ ''Інститут економіки та прогнозування НАН України''Див. ж-л ''Економіка України'', 2015. - № 4., які відображають нинішні погляди відомих науковців на шляхи вирішення проблеми розвитку економіки України, в тому числі й аграрного сектору, що неможливе без його справжнього, а не імітованого реформування.

Як делікатно висловився академік НАН України, директор ДУ ''Інститут економіки та прогнозування НАН України'' В. М. Геєць, ''невдалі попередні реформи'' зумовили глибоку кризу української економіки[3, с. 6]. Стосовно ж аграрного сектору навіть говорити про реформи якось незручно, адже вся історія їхнього декларування нагадує крилате ''крок уперед, два назад'', особливо коли взяти під увагу ''поглиблення прірви між аграрним розвитком, який дедалі більше підпорядковується великому капіталу, і сільським розвитком, метою якого є зростання добробуту і якості сільських співтовариств''[2, с. 92].

Бо насправді всі зусилля тих чиновників, які наряджалися в тогу ''реформістів'', були спрямовані на ''продовження консервації вкрай неефективної структури економіки, яка мала місце у радянському минулому''[3, с. 8], і в першу чергу шляхом псевдореформування в аграрному секторі. Для підтвердження досить згадати його початки, коли на конторах колгоспів, поруч зі старими вивісками стали з'являтися інші з ''новими'' назвами КСП, тобто колективне сільськогосподарське підприємство, а голова колгоспу автоматично обіймав паралельну посаду його керівника. Оскільки ж ''перспектива перебудування організаційних і майнових відносин в аграрному секторі вносила настрій невпевненості в майбутньому і створювала психологічний дискомфорт … Природно, що фактор невизначеності зіграв свою роль у руйнуванні сільського господарства, не дивлячись на те, що реальні кроки з реалізації оголошених реформ ще не здійснювались''[7, с. 377-378], адже такі дуаль-менеджери, маючи дві печатки, одноосібно розпоряджалися нічийною власністю доти, поки вона безслідно не зникла. Та й ''держава не завжди послідовно керувала трансформаційними процесами в регіонах, ... причому владні структури на місцях, покликані практично здійснювати реформи, працювали у звичному командно-адміністративному режимі” [1, с. 66].

Відтак цей експеримент зі збереження непорушності етатизму й дозованого допуску принципу laissez faire призвів до масової появи потворного дітища - агрохолдингів, які взагалі-то були голубою мрією апологетів колгоспно-радгоспного устрою, не дивлячись на те, що таких термінологем тоді не вживали: згадаймо колишні гігантські зернорадгосп ''Цілиноградський'' в Казахстані, садово-виноградний під назвою ''Дружба народів'' у Криму, зрештою й міжгосподарські підприємства з відгодівлі ВРХ, свиней. Але марні потуги розповсюдити такі агроформування на весь аграрний сектор в часи волюнтаризму, а потім - застою, несподівано здійснилися через півстоліття під вивіскою реформування аграрного сектору.

Завдяки тому, як підкреслюють О. М. Бородіна та І. В. Прокопа, що ''в останні роки головною тенденцією розвитку корпоративного сектору в сільському господарстві України стало інтенсивне поглинання вертикально інтегрованими агропромисловими формуваннями (агрохолдингами) сільськогосподарських підприємств при формальному збереженні їхнього статусу, але реальній втраті господарської самостійності'' й зараз вони контролюють ''понад 6 тис. (близько 40%) та 7,8 млн. га сільськогосподарських угідь (або 38% площі, яку обробляють сільськогосподарські підприємства''. Що загалом унеможливлює гармонійний розвиток аграрного сектору, адже не секрет, що для корпоративних структур ''головна мета їх діяльності - максимізація прибутку - досягається як завдяки спеціалізації на виробництві найбільш комерційних видів продукції та мінімізації витрат (у тому числі на оплату праці та плату за оренду земельних ділянок), так і шляхом виснажуючого використання природних і соціальних та інфраструктурних ресурсів сільської місцевості''.

При цьому такі корпоративні структури, ''вміло використовуючи податкові пільги та преференції, передбачені вітчизняним законодавством для сільського господарства, … привласнюють вартість, яка мала б стати джерелом повноцінного відтворення використовуваних ними природних і соціальних ресурсів сільської місцевості'' [2, с. 89-91], наче boa constriktor, висмоктують з аграрного сектору левову частку прибутку (табл. 1).

Таблиця 1 Групування підприємств аграрного сектору України за площею угідь, чистим доходом, рентабельністю та поголів'ям ВРХ

Джерело: Сільське господарство України 2010-2013 роки. - К.: Держслужба статистики, 2011-2014. - С. 52, 54, 57, 120.

Перш за все спостерігається тенденція збільшення суб'єктів господарювання, які мають більше 10 тис. га сільськогосподарських угідь, яка йде в унісон з обезземеленням інших - лише впродовж 2011-2013 років кількість перших зросла на (175-131) = 44 од. при витісненні з числа землекористувачів (8416-7668) = 748 господарств. При цьому показники чистого доходу (виручки), рівня рентабельності зернових і зернобобових, насіння соняшнику, цукрових буряків практично корелюють з концентрацією в них землі, однак дисонують зі скороченням поголів'я великої рогатої худоби в сільгосппідприємствах загалом, не дивлячись на те, що вона, тобто концентрація, хоча й надто повільно (кількість суб'єктів господарювання, які утримують більше 2999 голів ВРХ й таких, що мали понад 999 корів збільшувалася за окреслений період в середньому на 2-4 од. щороку), проявляється. аграрний корпоративний фінансовий

В цілому це загрожує повною деградацією найціннішого нашого природного скарбу - земельних угідь - через їхнє бездумне хижацьке виснажування й надмірну хімічну інтоксикацію виробництва. Відтак Україна може повторити трагічну долю інків, адже ''за результатами агрохімічної паспортизації земель протягом 1986-2010 рр. вміст гумусу у ґрунтах зменшився на 0,5 %'' й цей процес унаслідок ''знищення тваринництва як джерела органіки й переходу від сівозмінного до монокультурного виробництва'' продовжується, призводячи до щорічної втрати 0,4-0,8 т/га такої основи родючості сільськогосподарських угідь, які втрачають щороку ''внаслідок водної та вітрової ерозії від 450 до 650 млн. т родючого шару, а 30 млн. га визнано деградованими, в тому числі від 14 до 17 млн. га - ерозійно небезпечними''[5, с. 80]. Що можна віднести до одного з найбільших провалів держави при здійсненні реформування аграрного сектору.

Наступним за силою негативу провалом держави можна вважати те, що жоден із прожектів-програм чи то зі збільшення площ озимої пшениці, садів і виноградників, розвитку хмелярства, стимулювання збільшення поголів'я корів або й загалом шляхом дотування збереження молодняку ВРХ до трьох років тощо, ба навіть побудови оптових ринків, на жаль, не увінчався успіхом, хоча на початкових етапах пропагувався як магістральний шлях подолання кризового стану аграрного сектору. Причому для підтвердження таких ілюзій нерідко вдавалися до жонглювання статистичними показниками, до чого були особливо вдатними майже всі міністри аграрного відомства пореформеного періоду, в тому числі один із таких жонглерів умудрявся робити це навіть тоді, коли й під мікроскопом неможливо було розгледіти якісь позитивні зрушення, приміром у тваринництві, камуфлюючи його вже відзначуване знищення передусім у сільськогосподарських підприємствах мнимим збільшенням поголів'я молодняку ВРХ в особистих селянських господарствах шляхом порівняння цифрових даних у місяцях сезонних розтелів корів з попередніми періодами.

Сподіватимемося, що така ж невтішна доля не спіткає запізніле прозріння: етатизм і laissez faire несумісні й нарешті в аграрному секторі, замість камуфляжу колгоспів і радгоспів, матимемо справжні ринкові формування, адже й нині, як стверджують науковці, ''за наявності 5 млн. сільських домогосподарств (у тому числі 4,2 млн. ОСГ) чисельність потенціальних малотоварних ферм може бути оцінена на рівні 700 тис. І ще близько 200-300 тис. можуть бути визнані як такі, що за достатньої мотивації могли б поповнити їх ряди''[2, с. 92].

От тільки стосовно неї, себто мотивації, не варто сподіватися як на скарби Полуботка, так і на план Маршалла, бо перші радше є міфічними, а другий з жодного боку не може бути застосовний до України. Бо якщо виходити з міркувань Homo Empathicus, то в першу чергу така допомога мала би бути спрямована в країни, де щороку від голоду помирають сотні тисяч людей. Але й їм не дуже квапляться її надавати, бо Homo Economicus стверджують, ''що така допомога може бути контрпродуктивною, створюючи звичку до залежності й призводячи до корупції''[3, с. 8]. Не варто й перебільшувати обсяги фінансової допомоги в рамках плану Маршалла, бо вони в абсолютному вимірі, як на нинішній час, не такі й значні навіть з урахуванням коригування на інфляцію за більш ніж півстоліття з часу її завершення (табл. 2).

Таблиця 2 Обсяги фінансової допомоги окремим країнам Європи за планом Маршалла (млн. дол. США)

Джерело: http: //pl. Wikipedia. org/wiki/ Plan_Marshalla.

Скажімо, нинішні валютні запозичення, чи т. зв. ''реструктуризація'' державного боргу України кратно перевищують суми, що були отримані в рамках плану Маршалла впродовж 1948-1951 років такими найбільшими країнами Європи, як Великобританія, Італія, Німеччина, Франція. Проте відчутного позитивного впливу на вітчизняну економіку це не справило, на відміну від згаданих країн, котрі завдяки цій допомозі отримали синергетичний поштовх й випередили нас в економічному розвитку на десятиліття, хоча жодна з них не мала таких природних багатств, як Україна.

Отож реальніше розраховувати хіба на застосовувані в межах цього плану довготермінові (на 35 років) кредити, що надавалися в той час повоєнній Західній Європі, можливо навіть під ті самі 2,5 відсотка, бо сподівання на будь-які інші альтруїстичні заходи щодо надання нам безповоротної допомоги примарні. Адже нинішні передумови її отримання включають ''боротьбу з корупцією: як з точки зору направлення на це ''плану Маршалла'', так (ще більшою мірою) і гарантування цільового використання отриманих коштів, а не їх традиційного ''дерибану'' (як висловлювалися грабіжники-мазурики в післяреволюційному Петрограді), …створення належних умов розвитку економіки, а звідси випливають й питання реформування податкової системи, боргової політики (і ще ширше - фіскальної політики держави взагалі, а також - питання демонополізації та підтримки малого бізнесу'' [8, с. 17], які наразі неможливі через низку причин.

А насамперед зважаючи на викривлену мораль значної частини суспільства, передусім чиновництва, так само як поєднання в особі жениха вимог ''якби…'' купецької дочки на виданні з п'єси ''Женитьба'' безсмертного М. В. Гоголя, та темпи, з якими вирішуються ці питання, коли навіть кадрові щодо формування штату органу протидії сучасним грабіжникам-мазурикам розтягнулися майже на два роки. І це в той час, як для вирішення проблеми розвитку економіки України, аби вона не була в стані ''постійного наздоганяючого'', як висловився відомий фінансист А. І. Даниленко, маємо від сили 5-7 років'' [4, с. 29].

Й на те немає іншої ради, ніж ''працювати, працювати як прокляті, жорстко й дисципліновано, … добиватися результатів'', і в першу чергу доведеться збільшувати обсяги виробництва та раціоналізувати сільське господарство'', адже саме сказане перед тим ставить шлагбаум на шляху сподівань на ''план Маршалла'', бо ''допомога країнам з порівняно слабким рівнем розвитку'', тим більш таким, ''що не мають ефективного розпорядника'', або в них ''відсутня чітка формула розвитку''[3, с. 7-8], не може бути надана в принципі. Отож мусимо розраховувати тільки на себе й, як писав І. Франко, ''проти вітру перти, проти хвиль плисти'', а не надувати вітрила дорогих яхт, якими вивозяться отримані завдяки праці українських робітників і селян доходи в офшори внаслідок наївності Homo Empathicus, що під претекстом стимулювання інвестицій у вітчизняну економіку створили податкову оазу для оподаткування дивідендів олігархів. От тільки щось не видно цих інвестицій, а дивіденди Homo Economicus зашкалюють навіть в аграрному секторі, який, що називається, за визначенням, має дотуватися. Проте й тут окремі, треба думати, багатократно працьовитіші особи, отримують такі суми дивідендів, яких було би достатньо для технічного переоснащення малотоварних ферм цілої округи. Отож легкого вирішення проблеми фінансового забезпечення розвитку аграрного сектору немає й сподіватися, що введення в інституційне поле ОСГ - це панацея від усіх загроз, є однією з ілюзій Homo Empathicus.

Адже щоби вони стали малотоварними фермами, потрібно ті самі три речі, які визначив Наполеон необхідними для здійснення його цілей, тобто гроші, гроші, гроші. Бо в кареті минулого, проголосив у своєму монолозі герой п'єси М. Горького ''На дні'', далеко не поїдеш. А якась там примарна тисяча доларів, яку теоретично в змозі виручати щорічно за продану продукцію така малотоварна ферма, навіть при її спрямуванні винятково на формування своєї матеріально-технічної бази, буде краплиною дощу на спрагле поле в посушливий, як-от 2015-й, рік. Адже ''ціна американського зернозбирального комбайна ''Джон Дір'' сягає 200 тис. дол., картоплезбирального комбайна ''Анна'' (Польща) - від 40 тис. до 100 тис. дол. і більше''[5, с. 81]. Тому варто прислухатися до пропозиції використати ''позитивні складові досвіду окремих країн зі стимулювання інвестиційної активності підприємств'' щодо ''надання підприємствам права використовувати на реалізацію пріоритетних інноваційних проектів до 100% отриманого прибутку''. Інакше стан, передусім аграрного сектору, буде відповідати метафорі з уже частково процитованої строфи І. Франка: ''Мусиш аж до смерти хрест тяжкий нести''.

Висновки та перспективи подальших досліджень

Розрахунок на те, що Homo Economicus еволюціонує в Homo Empathicus і структура аграрного сектору зміниться як за помахом палички факіра - з арсеналу наївних ілюзій. Однак ясно, що провали держави в процесі реформування аграрного сектору слід негайно локалізовувати.

Звичайно, мова не йде про революційні ''великі переломи'', які здійснювалися в минулому з наскоку, ігноруючи каузальний зв'язок їхніх наслідків, не тільки тому, що надворі ХХІ ст. й необхідно дотримуватися цивілізованих способів вирішення проблем, а перш за все з огляду на можливі втрати в результаті волюнтаристських дій. Й одним із таких способів видається перегляд системи оподаткування діяльності суб'єктів господарювання аграрного сектору, бо колишній ФСП, а тепер єдиний податок, який сплачується не від прибутку, а від вартості сільськогосподарських угідь, явно не відповідає принаймні першому принципу оподаткування А. Сміта: ''Кожен зобов'язаний платити відповідно до свого доходу''[6, с. 621]. Адже є різниця між реальним доходами товаровиробників, котрі є членами відповідної сільської громади й ''розв'язують важливі завдання сільського розвитку'', тими, хто утримує велику рогату худобу молочного чи м'ясного напряму та корпоративними структурами, які будують свої взаємовідносини з цими громадами наче в казці про персонажів, що вирішили спільно обробляти ниву, ділячи вирощене за принципом: одному вершки, іншому корінці. Але з тією різницею, що агрохолдингам завжди дістаються вершки в буквальному розумінні, бо вирощувати картоплю вони не прагнуть, віддаючи перевагу озимій пшениці, кукурудзі на зерно, ріпаку, соняшнику, тобто вони зосередилися на виробництві прибуткових і експортоорієнтованих культур, нехтуючи тваринництвом.

Адже навіть від експорту злаків, зерна кукурудзи тощо більшість товаровиробників жодної вигоди не мають, оскільки змушені продавати їх агрохолдингам за визначеними ними правилами олігопольного ринку, оскільки елеватори знаходяться в їхній власності, а з дрібними партіями зерна пробитися на зовнішній ринок неможливо. Таким чином, нульова ставка ПДВ при експорті зернових та відшкодування цього податку, яке здійснюється з бюджету здебільшого корпоративним структурам, примножуючи їхні прибутки, приховано перекладаються на громадян України, а дістається тільки обраним щасливцям, в число яких більшість сільськогосподарських товаровиробників не потрапляють.

Тому, поряд із підтримкою пропозиції про ''внесення змін до податкового законодавства, що стосується часткового (або повного) звільнення від сплати податку на прибуток підприємств, які здійснюють інвестиційні проекти''[4, с. 34], вважаємо за необхідне внести уточненя в розділ ХІV ''Спеціальні податкові режими'' Податкового кодексу України у відповідності з викладеними заувагами. Скажімо, викласти п.п. 291.4.4 статті 291 у такій редакції: ''Четверта група - сільськогосподарські товаровиробники, у яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попередній податковий (звітний) рік дорівнює або перевищує 75 відсотків за умови дотримання таких пропорцій продукції рослинництва й тваринництва … ''. Ці пропорції мають плавно змінюватися в напрямі збільшення частки тваринницької продукції, наприклад, впродовж п'яти років, аби дати можливість підприємствам мати часовий лаг для відновлення оптимальної структури сільськогосподарського виробництва. Якщо ж цих умов не дотримано, то такі підприємства слід автоматично переводити на загальну систему оподаткування.

В той же час, визнаючи резонність зауваження про недоліки прямої бюджетної підтримки підприємств, позаяк її ''отримали в першу чергу великі приватні підприємства, які були власністю олігархічних кланів'', а також те, що ''власники приватних підприємств і фірм (особливо в аграрному секторі) отримали під гарантії уряду іноземні кредити … на десятки мільярдів доларів, проте основну частину цих коштів не було повернуто позичальником, у результаті чого борги кредиторам змушена була сплачувати держава'', так само, як ''кошти, які надавалися підприємствам у вигляді безпроцентної бюджетної позики, так і не було повернуто державі'', отож ''така функція має виконуватися банківськими установами'', не можемо погодитися з ''відмовою від надання бюджетної підтримки реальному сектору економіки'' принаймні щодо аграрного сектору, бо самотужки здійснити ''формування капіталу підприємств для ведення ними інвестиційної та поточної діяльності''[4, с. 32-33] тут неможливо.

Для уникнення відзначених недоліків доцільно, на наш погляд, переорієнтувати бюджетні асигнування, які виділяються сільськогосподарським товаровиробникам, винятково на стимулювання розширення банківського кредитування шляхом компенсації позичальникам частини відсотків за користування кредитами, що справді дозволить залучити для фінансування аграрного сектору ''максимум можливих коштів''[4, с. 33].

Втім, як і будь-яка проблема, частково висвітлена в цій статті теж не є остаточно вирішеною, відтак її подальші дослідження уявляються перспективними.

Список використаної літератури

1. Амбросов В. Трансформаційні процеси в аграрній сфері економіки / В. Амбросов // Економіка АПК, 2003. - № 6. - С. 66-70.

2. Бородіна О. М. Подолання структурних деформацій в аграрному секторі України: інституалізація і модернізація малотоварного сільськогосподарського виробництва /О. М. Бородіна, І. В. Прокопа // Економіка України, 2015. - № 4. - С. 88-96.

3. Геєць В. М. До питання застосування підходів ''плану Маршалла'' для України / В. М. Геєць // Економіка України, 2015. - № 4. - С. 6-11.

4. Даниленко А. І. Посилення державних підойм ефективного використання фінансових ресурсів / А. І. Даниленко //Економіка України, 2015. - № 4 - С. 28-35.

5. Молдаван Л. В. Інвестиційні пріоритети у сфері розвитку агропромислового виробництва України та механізми її реалізації / Л. В. Молдаван, О. В. Шубравська // Економіка України, 2015. - № 4. - С. 78-87.

6. Смит А. Исследование о природе и причинах багатства народов / А. Смит. - М.: Эксмо-Пресс, 2007. - 960 с.

7. Феномен України: реформи 1991-2004 рр. /Ткаченко О. М. та ін. - К., 2004. - 602 с. (на рос. мові).

8. Шаров О. М. Уроки та перспективи ''плану Маршалла'' для України /О. М. Шаров // Економіка України, 2015. - № 4. - С. 12-18.

Размещено на Allbest.ru