Економіка управління, облік та право України-Русі ІХ-ХІV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економіка управління, облік та право України-Русі ІХ-ХІУ ст.

Даньків Йосип Якимович

Остап'юк Мирослав Ярославович

Даньків Володимир Йосифович

Шостаківська Наталія Михайлівна

Постановка проблеми. В останній час в так званих наукових працях наших східних сусідів відстоюється первинність і правонаступність державності з погляду на Київську Русь. В своїй роботі опираючись на безперечні факти з позиції розвитку економіки, культури, торгово-економічних зв'язків, освіти, права, обліку автори підтверджують, не фальсифікуючи фактів, як наші сусіди-опоненти, те, що правонаступницею державності є Україна-Русь з її чітким, історично західноєвропейським визначенням.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Даною проблемою в сучасних умовах займаються як вчені-історики, так і вчені-економісти.

Зокрема, історико-економічну та правничу сторону Київської Русі як найбільшої імперії середньовічної Європи досить повно описано та проаналізовано в працях відомих сучасних українських істориків: В. Задорожного, М. Вегеша, В. Лемака, С. Федака, Б.Лановика, М. Стрішенця, М. Лазоровича та інших.

Економічна сторона проблеми, точніше її обліково-правовий аспект розкритий в роботах таких українських вчених як Ф.Бутинець, Й. Даньків, М. Лучко, М. Остап'юк та інші.

Формування цілей статті. Метою статті та її основним завданням, опираючись на величезний історичний багаж, є розкриття історичних здобутків України-Русі в досліджуваному нами періоді, в галузі економічного розвитку, державного управління, економіки та культури, запобігання фальсифікації з боку Росії в плані державної правонаступності України.

Виклад основного матеріалу. Головним видом господарства України в Х-ХІХ ст. було хліборобство, коріння якого сягає неоліту (нового кам'яного віку), тобто більш як 13000 років тому сільське господарство було кількох видів, виходячи з приватної власності на землеволодіння, яке називалося вотчиною і утверджувалось із розвитком держави. Вотчина могла бути князівською, боярською, церковною, монастирською. На ній працювали вільні смерди, напіввільні закупи, невільні холопи (раби).

Окремим видом господарства була дрібна вотчина смердів. Історичні факти свідчать про високий розвиток сільського господарства, незважаючи на те, що сільськогосподарськими знаряддями були рало, соха, плуг, серп, ціп. Збираючи багато зернових культур, овочевих, сіяли льон, коноплі. Льон вивозили за кордон через Дербент до Середньої Азії.

Створювались перші корпорації городників. На чолі таких корпорацій стояв старшина в підпорядкуванні, якого був писар (дяк), який вів облік майна корпорації, облік витрат та доходів, облік виходу продукції, її реалізації. До наших днів дійшла згадка про таку корпорацію у Вишгороді.

Широкого розвитку набуло садівництво, практично у всіх вотчинах України-Русі. Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, черешні. Розводили виноград, причому значно на північ, ніж за наших часів на Волині, Київщині, Чернігівщині.

Було дуже розвинене скотарство: велика рогата худоба, свині, вівці, а зокрема, коні, яких потребувало як господарство так і військо. Про розмір скотарства в деяких господарствах свідчать цифри з знайдених облікових записів. Так князь Святослав на Чернігівщині мав 4000 голів коней [5, с.225]. У князівських та боярських маєтках як в землеробстві, так і в скотарстві, крім холопів (рабів) основною робочою силою були смерди, експлуатація яких здійснювалась за допомогою продуктової ренти в поєднанні з відробітковою (панщиною). При княжих і боярських дворах дяки під керівництвом печатника вели персоніфікований облік по кожному смерду або закупу, так поступово, а особливо в період татарського іга, спочатку як боргові їхні зобов'язання, а згодом як персональне оподаткування (подушне). Смерди - це більшість населення України-Русі, яке проживало у сільській місцевості. Згідно першого давньоруського звіду законів «Руської Правди» смерди були економічно незалежні і самостійні. Закупи (відомі з «Руської Правди» як наймити) - це люди, які відробляли позичені гроші - «купу», або наймалися на роботу, попередньо беручи плату (кредит). Закуп безперечно був вільною людиною, однак його становище було дуже хитким і він міг кожної миті опинитися в категорії холопів. Різновидом закупів були рядовичі - це селяни, які укладали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Вони входили до складу челяді, виконували певні роботи у господарстві господаря або сплачували йому данину.

Значне місце в економіці України-Русі займало ловецтво. Хутра були головною статтею прибутку держави. Підкорені народи платили данину хутрами. Княгиня Ольга (945-964 рр.) почала перша в державі встановлювати «ловища» по всій землі «перевесища» по Дніпру та Десні, ці обидва терміни стосуються до полювання: так вона позначала території, котрі повинні були постачати державі хутра. «Перевесища» охоплювали район, де водились бобри, хутра яких мали дуже високу цінність як в Європі, так і в Арабському халіфаті. Пізніше, в часи укладення «Руської Правди», вважалось тяжким злочином порушення «перевесищ». За Ігоря та Ольги податки сплачувались переважно хутрами і «куна» була довгий час валютою. Біля Києва був «звіринець» - місце де утримували і розводили звірів для полювання. Крім хортів, у княжих полюваннях використовували вимуштруваних борсів, а для полювання на птахів - соколів та яструбів. Володимир Мономах докладно описував серед різних державних справ, свої полювання, бо на Русі полювання було не розвагою, а важливою статтею державних доходів. Дяки при княжому дворі вели ретельний облік «скори». «Скора» - це добуті на полюванні хутра бобрів, лисів, куниць, білок, які після їх обробки йшли на експорт, як відомо мода на хутро панувала по всій Європі та Азії.

Доповненням до скотарства було полювання на зубрів, турів, кабанів, та дрібних звірів, а також птахів. Тут використовували такі знаряддя як списи, луки, рогатини, сильця, різного раду пастки.

Не менше місце, в економіці держави, ніж ловецтво, займало бджільництво, переважно бортне, одержання меду та воску диких бджіл. Ще з часів княгині Ольги на деревах-бортнях ставили «знамення» - спеціальні знаки, пізніше згідно з «Руською правдою» накладали кару на тих, хто нищив бортні знаки. Бортництво було самою «рентабельною» галуззю, воно давало великі прибутки практично без великих затрат. На мед і віск був завжди великий попит і в Україні, і в Західній Європі, мед замінював цукор, а головне - вживали його для виготовлення міцних напоїв, а віск - для свічок. Зберігся древній обліковий документ, який засвідчив такий факт: у князя Святослава в Путивлі, на Чернігівщині, 1146 року зібрано 500 берковців меду. Один берковець складає 163, 8 кг.

Історичні дані свідчать про значний розвиток ремісництва в досліджуваний період. Ремесла, а з ними й торгівля виникли в наслідок відокремлення ремесла від землеробства в результаті скупчення значної кількості ремісників і торгових людей-купців. Спочатку, це були невеликі поселення-городища, а згодом - міста.

Найбільше їх було на перетині сухопутних торгових шляхів, а також на берегах судноплавних річок - Дніпра, Дністра, Дону, Десни. ХІ-ХІІІ ст. - це період урбанізації України-Русі і найбільшого розвитку її міст. Літопис «Повість врем'яних літ» нараховує у ХІІІ маже 300 міст. У них проживало біля 15 % населення держави. Ремесла, що розвивалися в цих містах, за нашими даними включали в себе 64 види [5, с.226].

Основними були: металургія, обробка заліза, гончарство, склоробне виробництво, вироби з дерева, золотникарство ті інші. Але найбільший успіх мали зотчі - будівельники, архітектори Київської Русі.

В організації ремесел визначним явищем була спеціалізація та існування корпорацій і спілок, які появились в ХІ ст. під керівництвом «старійшин» і які мали добре налагоджену на той час, хоч і примітивну, систему обліку. Цьому сприяла поява освіти, писемність, початки яких треба шукати в дуже давніх часах історичні факти незаперечно свідчать про грамотність в Україні-Русі, була вже в ІХ ст. досить висока.

На цьому фоні, слід зазначити, що в Україні-Русі, спочатку в Київському, а пізніше і в Галицько-Волинському князівствах, вели відповідну підготовку людей, які займалися арифметикою і обчисленням.

У монастирях, де фактично концентрувалася вся наукова думка, відкривали школи, проводили різноманітне навчання, в тому числі ведення обліку і запису [4, с.126].

Тому виробнича і «управлінська» системи стали підґрунтям для створення успішного функціонування корпорацій та спілок. До наших днів дійшли відомості про корпорацію «ізвозників» у Києві, що возили дерево з пристані, корпорацію тесль - «дереводілів». У таких спілках працювали вільні майстри - ремісники чи наймані робітники, чи навіть княжі ремісники - холопи. Є дані про те, що професійні спілки ремісників називали в Русі дружиною - були вони зародками майбутніх цехів.

Торгівля, вже в ті часи, чітко поділялася на внутрішню і зовнішню. Як і ремесла, внутрішня торгівля зосереджувалась по містах, де були «торги», «торговища». Внутрішня торгівля забезпечувала обмін між сільськогосподарськими та ремісничими виробниками.

Велася вона переважно на міських торгах, у визначені дні тижня, у більших містах - щоденно. Тільки в Києві було 8 торгівельних майданів (дані 1017 року). На торгах можна було придбати рибу, зерно, хліб, овочі, фрукти, м'ясо, молоко, сіль. А також ремісничі вироби. Можливо, що на ці торги потрапляло дещо із закордонної торгівлі. В цілому, внутрішня торгівля розвивалась повільно і немає докладних відомостей про неї.

Зовнішня торгівля була краще розвиненою. У Рефельштетенських митних статутах (перший 871-880 років, другий 903-906 років) згадується, що в ІХ ст. у Баварії була добре налагоджена торгівля коней з України-Русі.

Зовнішньою торгівлею займалися не лише купці, так звані гості, але й бояри і князі. Через Україну-Русь, яка завдячувала і завдячує вигідному географічному розташуванню проходили основні міжнародні торгівельні шляхи, серед яких особливе місце займав шлях «із варяга в греки».

Важливими торговими шляхами були Соляний і Залозний, які з'єднували нашу державу з Кримом і Кавказом. У Києві за свідченням літописців і знайдених облікових записів, а також записів іноземців, було багато складів, де вівся ретельний складський облік в розрізі постачальників, покупців і безмежної кількості товарів. Зокрема, є відомості про ведення складського обліку при княжих дворах.

Тому не дивно, що найвищу урядову посаду при княжому дворі займав дворецький. Основними його знаннями були: догляд за княжим двором і всім княжим майном. Безпосередньо всі записи, в тому числі облікові роботи, перебували з підпорядкуванні печатника. Він був начальником княжої канцелярії (канцеляром) та укладав княжі грамоти, зберігав княжу печать. Секретарями з канцелярії були дяки. Записи робили на тонкій шкірі (пергаменті). Пергамент завозили з Греції та Азії, а також виробляли свій з телячої шкіри.

У той час записи робили чорнилом, виготовленим з дубової або вільхової кори, заліззя, вишневого клею, борщу, квасного меду. Знаряддям письма було гусяче перо, і вже тоді писали українською мовою. З іноземними купцями, за необхідності кореспонденції з ними, листувалися грецькою та латинською мовами. Печатник, який провадив облікову роботу, та листування, часто поєднував її із судово-слідчою справою. Так, відомо, що князь Данило Галицький доручив своєму печатнику Кирилові “списати грабежі нечестивих бояр ”.

Свого роду комірниками при княжому дворі: були стольник і ключник. Перший наглядав за княжим столом, контролював зберігання, оприбуткування та видачу харчів, другий тримав ключі від комор, магазинів.

У монастирях здійснювали велику і досить різноманітну господарську роботу. Саме в монастирях під впливом візантійської наукової думки зародились ідеї майбутньої української бухгалтерії. Застосовувався такий обліковий принцип: за кожен майновий об'єкт відповідала певна особа або група осіб. Комірники несли як матеріальну, так і кримінальну відповідальність. За кожну нестачу винних били, “карали на горло”, вішали на “дибу”. Відомі пропозиції, щоб у приміщенні складів була прибита до стіни шкіра покараних комірників за значну нестачу як попередження для новоприйнятих.

Принцип високої відповідальності при княжому дворі в монастирському господарстві привів до створення досить витонченої облікової техніки, яка потребувала суворого поділу облікових регістрів, призначених для фіксації надходження і відпуску грошей та інших цінностей, послідовного проведення інвентаризації. Цікаво й те, що облікові залишки звіряли з фактичними, а не навпаки [4, с.125-127].

У добі Х-ХІІІ ст. відбувається значна еволюція торгівельних шляхів: втрачають першість східні шляхи, торгівля зі Сходом, ще значна, але вже не грає тієї ролі, яку відігравала в ІХ-Х ст.

Щораз більшого значення набувають шляхи, які зв'язували Україну з Західною Європою. Головний шлях лежав з Києва на Луцьк, Володимир, Краків, Ополе, Вроцлав. У середині ХІІ століття українські судна плавали Дністром до Дунаю.

Вище вже була мова про перший фіксований торгівельний акт - Рефельштетський мирний статут 906 року, який відбивав на собі значно старіший статут 880 року. В ньому згадувалось русів ( з країни «Ругів»), яким довелось право торгувати на берегах Дунаю в придунайських містах. Київ мав постійні торгівельні зв'язки з німецьким містом Регенсбургом (Баварія), хоч цей шлях був досить не значним. Ченці з Регенсбургу часто звертались по допомогу до київських князів. Так між роками 1173 та 1180 в книзі прибутків монастиря св. Емерама в Регенсбурзі записано, що підданий цього монастиря, Гартвіх, перебуваючи в Києві, офірував монастиреві 18 фунтів срібла і доручив сплатити гроші своєму боржникові в Регенбурзі. Цей факт свідчить про те, як незважаючи на небезпечність шляху, люди шукали можливості встановити розрахунки між Києвом та Регенсбургом [5, с.230].

В 1180 році герцог Фрідріх Саксонський звільнив від мита купців з України-Русі. Року 1190 Леопольд Австрійський, видав грамоту, якою стверджував торгівлю між німцями та Руссю. Протягом цілого середньовіччя в Західній Європі, головне в Німеччині, не проминала мода на пишні хутра, їх носили всі заможні верстви населення, від патриціїв до королів, і їх постачала Україна.

Є відомості про торгівлю України-Русі з Польщею, Чехією, Моравією, Угорщиною. По всій Польщі та Помор'ю знаходять окремі предмети та цілі скарби срібних речей з України. Про активну торгівлю з Польщею свідчать знайдені в Дорогочині пломби, якими позначали крам. Характерним є те, що польський король Болеслав Хоробрий карбував монети з руськими написами (кирилицею) для торгівлі з Україною.

Були торговельні стосунки нашої держави з Скандинавією. На це вказують поширення київських хрестів інкрустованих емаллю, писанок, глиняних горщиків. Відомо, що ще в Х столітті норвезький король вислав на Русь послів купувати шиті золотом тканини (поволоки) «яких до того часу не бачили».

Торгівельні зв'язки України-Русі досягли далекої Франції. У Франції наші купці продавали шовкові тканини, плащі, золото та ювелірні вироби, соболі та інше хутро. З другого боку на Русь ішло інше французьке сукно-скарлет, яке дуже цінилось при княжому дворі. Торгувала Україна-Русь і з Іспанією.

Автори навели лише деякі факти, які свідчать про широкі торгівельні зв'язки України-Русі з Західною Європою. Будучи важко сплюндрованою, зруйнованою східними сусідами, Україна-Русь, відстоюючи європейські інтереси, не припиняла цих зв'язків і надалі. Італійський місіонер, чернець-францисканець Джовані де Плано Карпіні розказував як з ним, в 1245 р., до Києва приїхали купці з німецьких міст, Польщі, Візантії, Пізи, Генуї, Венеції, Франції. Посол французького короля Людовіка ІХ, Рубруквіс, писав, що з Русі до Туреччини їздило багато купців, які возили в основному хутра, мед, ювелірні вироби [5, с.229-232].

Зовнішня торгівля мала неабияке значення не тільки для економічного розвитку, але й для культурного України-Русі. Відбувався інтенсивний обмін духовними, культурними цінностями між сусідніми народами. В Русь у великій кількості поступали книги, що сприяли більш ширшому розвиткові науки і освіти.

Розвиток торгівлі і особливо зовнішньої вимагав досить розвиненої грошової системи, яка і була в Київській державі. Головну роль у розрахунках та обміні відігравала срібна гривня. Погодження терміну виводять від «гривн» - волосся, отже у первісному вигляді (на думки М.Грушевського) гривня - це намисто зі срібна, чи обруч, який спочатку був мірою ваги, а згодом став грошовою одиницею. Монетні гривні мали вигляд шестикутника, могли бути іншого вигляду.

Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різани, вивериці. Гривні дорівнювали 20 ногатам чи 50 різанам. Вивериця була найменшою одиницею розрахунку. Рубець, відомий також з княжих часів, був половиною гривні. Вівериця була найменшою одиницею рахунків, тобто найдрібнішою монетою. Одну віверицю коштувала свічка з воску.

Серед археологічних знахідок зустрічаються менші від гривні золоті та срібні карбовані монети Київської Русі. Золотих, на думку вчених, було небагато, зате срібні широко використовувались при здійсненні купецьких операцій. Існували між ними значні відмінності і тому їх важко класифікувати.

До цього часу не з'ясовано, якими були на вигляд куна, ногата. Є думка, що це хутра тварин[3, с.127-128].

Київська держава - Україна-Русь в досліджуваному нами періоді була найбільша й наймогутніша держава Європи. Як велика держава, вона мала свій внутрішній устрій, як політичний, так і економіко-правовий.

Носієм державної влади, головним представником держави України-Русі був князь. Князем міг бути тільки член родини Володимира Великого. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності Руської землі - України. Характерно, що населення не уявляло собі державного життя без князя. Головну військову силу князя представляла його дружина, пов'язана особисто з князем. Згідно знайдених записів в книгах доходів і видатків, яку вів печатник при Київськім княжім дворі, можна зробити висновок, що дружину князь утримував за свій рахунок.

Князь був також адміністратором і суддею, і мав величезний вплив на церковні справи. В системі княжого управління державою, її невід'ємною частиною була боярська рада. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше - з боярами, було моральним обов'язком князя.

У своєму «Поученії дітям» Мономах вказує на наради з боярами, як на постійні, щоденні. Літопис з докором згадує князів, які уникали нарад з боярами.

Однак, незважаючи на моральну обов'язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а весь час мали характер випадковий.

Органом влади, в Київській Русі, ще старшій від князя було віче. Віче від старослов'янського «вет» - рада, загальні збори. Віче в Україні-Русі не набуло таких певних форм, як то було в Новгороді та Пскові. Воно не мало, ані окресленої компетенції, ані порядку скликання. Іноді скликав віче князь. Керував вічем, часом в Києві, також митрополит, по містах держави - тисяцькі.

Аналізуючи, діяльність боярської ради та віча, можна зробити висновок, що на протязі ІХ-ХІV століть вони не набули парламентських форм, не перетворились на певні інституції і залишились випадковими зібраннями.

Навіть у Галичині, де існувала міцна верства боярства та міського патриціату, вони не спромоглися надати вічу і боярським радам характеру певних інституцій.

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало канцелярові - «печатникові», який не лише прикладав печать, але й виступав із складними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції. Вище ми вже згадували про Курила, який був печатником Данила Галицького.

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцький в до княжий період обирало віче, але згодом вони перетворились на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Переяславі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутності князя були його заступниками. За тисяцьким ішли соцькі, десяцькі. Всі вони займались адміністративно-військовими та фінансово-економічними справами [5, с.218].

Фінансова система Київської держави базувалася на збиранні податків із населення - як натурою (хутрами, воском, медом), так і грошима - які називалися даниною. Її первісною формою було полюддя (від «ходіння по людях»). Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер, оскільки її розміри, місце і час збору заздалегідь не визначалися. Після вбивства князя Ігоря деревлянами, викликаного зловживаннями при зборі данини, княгиня Ольга ввела певну регламентацію данницьких відносив: Буди встановлені норми - «уроки», назначався час і пункти збору - «погости», в які завозилася данина.

Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких місцевостях був «дим» - сім'я, в інших - «плуг» чи «рало» - норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина отримала форму державного, феодального податку чи ренти. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів [3, с.128].

Щодо права, то за часів Київської Русі, як видно зі згаданого вище, система українського права відповідає вже розвинутому суспільству. Професор М. Чубатий у праці “Огляд історії Українського права” робить дуже цінне зауваження: в українському законі виявляється вища, ніж у німецькому та й узагалі європейських середньовічних законах, культура у справі “берегового” права: тоді як у Західній Європі майно розбитого корабля належало власникові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під догляд держави доти, доки з'явиться його законний власник.

Слід зауважити, що крім уже названих договорів князя Олега з греками, до тепер збереглися лише договори галицьких князів - Андрія та Лева - з Прусським орденом хрестоносці: так званий оборонно-наступальний союз проти монгол. Ці договори цікаві тим, що в них крім підписів князя, є підписи представників боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр. Найкращим виявом правничої діяльності України є «Руська Правда» - ряд збірників з ХІ по ХІІ ст.. «Руська Правда» в деяких своїх статтях відображає впливи візантійського та скандинавського права, «Польської Правди», але відрізняється від інших своєю лагідністю покарань: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, навіть тих кар на тілі, які застосовували церковні суди. «Руська правда» не принижує ролі жінки в суспільстві, швидше навпаки. Становище жінки-дружини, матері, за руським правом було вищим ніж за римським та старогерманським, де жінка не мала рівних прав з чоловіком і завжди потребувала опікуна.

Дослідження економічного розвитку, системи управління, науки, освіти, культури в цілому і обліково-правової зокрема, в Україні-Русі в ІХ-ХІV дає нам змогу, беззаперечно, зробити ряд висновків:

Ш перед нами постає могутня економічно і культурно розвинута європейська, християнська держава;

Ш держава як форпост захисту Європи від варварів із Сходу;

Ш держава, яка мала постійні політичні, економічні та торгівельні зв'язки з всіма країнами Європи, була її частиною.

В противагу нашим північно-східним опонентам, автори як здійснювали, так і продовжуємо здійснювати наукові дослідження, які ґрунтуються, не на домислах і перекрученнях, а лише на незаперечних історичних фактах. Історія не білизна, її змінити неможливо. Цей відрізок історії України, досліджуваний авторами статті, закінчуємо словами одного із найвидатніших істориків Росії кінця ХІХ ст. В.Ключевського, авторитет якого непохитно стояв понад півстоліття. «Уявіть собі, - казав він своєму слухачеві п. Алексінському, - що Київ не був би взятий і зруйнований татарами… Київ залишився б столицею першої великої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало би центром великого князівства, а потім царства російського. Офіційною мовою стала б не … сумішка старослов'янської і фінської мов, а слов'яно-українська [5, с.269].

економіка русь ремесло торгівля

Перелік використаних джерел

1. Задорожний В., Ю. Кундрат Ю. Курс історії української культури (ХІХ- початок ХХІ ст.): Навч. посібник для студентів-україністів / В.Задорожний, Ю. Кундрат. - Ужгород: Гражда, 2009, - 432 ст.

2. Лановик Б.Ф. Економічна історія України і світу: навчальний посібник / Б.Ф. Лановик, М.В.Лазарович. - Тернопіль: Збруч, 2002 - 256 с.

3. Лановик Б.Ф. Русь-Україна в княжу добу / Б.Ф. Лановик, М.В.Лазарович. Тернопіль: Економічна думка, 2009- 59с.

4. Остап'юк М.Я. Історія бухгалтерського обліку: Навч. посібник / М.Я. Остап'юк, М.Р.Лучко, Й.Я. Даньків. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.:Знання, 2009 - 278 с.

5. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.І. Досередини ХVІІ століття / Н. Полонська-Василенко. - 3-тє вид.- К.:Либідь, 1995.- 672 с.

6. Стрішенець М.М. Економічна історія Тернопільщини/ М.М. Стрішенець - Тернопіль: Астон, 2001 - Т.І. -309 с.

7. Чайковський В.Ф. Економічна історія світу і України: Навч. посібник / В.Ф. Чайковський./ М.М. - Тернопіль, Лілея, 1992 - 184 с.

8. Леоненко П.М. Економічна історія: Навч. посібник / П. М. Леоненко, П. І. Юхименко. - Київ: Знання-Прес. - 2004. - 499 с.

Размещено на Allbest.ru