Регулювання і підтримка державою сільського господарства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таврійський державний агротехнологічний університет

Регулювання і підтримка державою сільського господарства

УДК 338.24:631.1

Речка К.М., к.е.н., доцент

Анотації

Речка К.М. Регулювання і підтримка державою сільського господарства. У статті досліджено напрями державної підтримки аграрної сфери України. Розглянуто особливості системи державної підтримки підприємств аграрної сфери та заходів щодо вдосконалення механізму державної підтримки вітчизняного сільськогосподарського підприємства. Встановлено, що неодмінною умовою сталого розвитку аграрного сектору економіки та забезпечення продовольчої безпеки держави є державна підтримка сільськогосподарських товаровиробників. Визначено, що на розвиток сталого та конкурентоспроможного агропромислового виробництва має бути спрямована аграрна політика країни. Проведено аналіз можливих шляхів розвитку державної підтримки та регулювання сільського господарства на основі поширених моделей.

Ключові слова: сільське господарство, державне регулювання, фінансування, дотації, державна підтримка.

Речка Е.Н. Регулирование и поддержка государством сельского хозяйства. В статье исследованы направления государственной поддержки аграрной сферы Украины. Рассмотрены особенности системы государственной поддержки предприятий аграрной сферы и мероприятий относительно усовершенствования механизма государственной поддержки отечественного сельскохозяйственного предприятия. Установлено, что непременным условием устойчивого развития аграрного сектора экономики и обеспечения продовольственной безопасности государства является государственная поддержка сельскохозяйственных товаропроизводителей. Определено, что на развитие постоянного и конкурентоспособного агропромышленного производства должна быть направлена аграрная политика страны. Проведен анализ возможных путей развития государственной поддержки и регулирования сельского хозяйства на основе распространенных моделей.

Ключевые слова: сельское хозяйство, государственное регулирование, финансирование, дотации, государственная поддержка.

Rechka K.M. Regulation and support by the state of agriculture. The article deals with the directions of state support of the agrarian sector of Ukraine. Features of the system of state support of agrarian enterprises and measures to improve the mechanism of state support of the domestic agricultural enterprise are considered. It is established that the state of support of agricultural producers is an indispensable condition for the sustainable development of the agricultural sector of the economy and the provision of food security of the state. It is determined that the agrarian policy of the country should be directed towards the development of sustainable and competitive agro-industrial production. The analysis of possible ways of development of state support and regulation of agriculture on the basis of common models has been carried out.

Key words: agriculture, state regulation, financing, subsidies, state support.

Вступ

Постановка проблеми. Розглядаючи тематику державного регулювання і підтримку сільського господарства, слід зазначити, що у цілому вона достатньо й усебічно досліджена як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями, а тому є підстави вважати, що в науково-методологічному контексті сьогодні створена загальна теорія економічної діяльності держави у цілому й у сільському господарстві зокрема. Йдеться про необхідність економічної діяльності держави, напрями і важелі її реалізації, оптимального співвідношення таких елементів господарського механізму, як ринок і держава. У цьому зв'язку викладемо зміст лише самих головних положень щодо державного втручання в економіку ринкового спрямування. Практично загальновизнаним положенням, до речі, навіть на рівні здорового глузду, є те, що ринковий механізм у цілому сприяє й забезпечує економічне зростання і розвиток. При цьому здійснює це спонтанно через численні функції ринку. Тобто йдеться про саморозвиток, який не потребує витрат на утримання спеціального апарату. Ефект економії на цьому - очевидний. Водночас ринковий механізм діє методом спроб і помилок, що супроводжується певними економічними втратами, які гальмують економічне зростання і розвиток, зокрема циклічний розвиток і кризи надвиробництва.

У часи А. Сміта їх не було. І, напевне, не випадково він уважав зайвим утручання держави в економіку. Лейтмотив цієї моделі ринкової економіки - Laissez-faire («Нехай буде, як буде, не втручайся»). Держава має дбати лише про зовнішню і внутрішню безпеку. Але з часом «утрати» від саморозвитку ринкової економіки збільшувалися. У наукових колах дійшли висновку, що ринковий спонтанний механізм доцільно доповнити регуляторними діями держави. При цьому останні мають бути націлені лише на виконання тих функцій ринку, які більш ефективно може вирішити держава або які ринок не може здійснювати взагалі. Зрештою, йдеться про оптимум у співвідношенні двох головних сегментів господарського механізму - ринку і держави.

У зв'язку із цим варто наголосити, що на високому рівні узагальнення у наукових колах не підлягає сумніву теза, згідно з якою ринкове і державне регулювання мають доповнювати одне одного. Між ними, образно кажучи, утворюється раціональна спеціалізація. В. Симоненко у зв'язку із цим веде мову про «шляхи партнерства» держави і ринку [10]. Принцип тут дуже простий і зрозумілий: держава виконує ті функції, які не під силу ринку або він їх забезпечує менш ефективно, ніж держава. Все інше підлягає саморегуляції через ринок.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема підтримки державою сільського господарства була й є актуальною. Цю тему досліджували у багатьох своїх працях такі вчені, як: В. Андрій- чук, В. Бойко, П. Гайдуцький, Б. Кваснюк, Ю. Лузан, В. Месель-Веселяк, О. Могильний, А. Стельмащук, П. Саблук, Г. Черковський та ін. Вчені у своїх працях обґрунтували необхідність державної підтримки аграрної сфери, а також запропонували шляхи вдосконалення системи бюджетного фінансування сільського господарства.

Сьогодні фінансування більшості сільськогосподарських підприємств можна визнати незадовільним. Багато підприємств АПК не здатні реалізувати принцип самофінансування не лише розширеного, а й простого відтворення, що робить галузь інвестиційно непривабливою. Державна підтримка на державному та регіональному рівнях є одним із чинників успішного розвитку сільського господарства.

Постановка завдання. Метою статті є розгляд особливостей системи державної підтримки підприємств аграрної сфери та заходів щодо вдосконалення механізму державної підтримки вітчизняного сільськогосподарського підприємства.

Виклад основних результатів

У розвиненій стабільній економіці основним регулятором економічних процесів є ринковий механізм, а державне регулювання має допоміжну роль. Основне його призначення - створення нормальних умов для функціонування ринку, нейтралізація негативних наслідків і вирішення проблем, які не під силу ринковому механізму.

Не підлягає сумніву той факт, що збалансоване поєднання усіх складників господарського механізму, державного регулювання і ринкового механізмів зокрема має велике практичне значення. Можна погодитися з тим, що їх раціональне співвідношення динамічне й має специфіку щодо окремих сфер і галузей національної економіки, і якщо вона є ринковою, то державне регулювання повинно застосовуватися як доповнення до ринкового механізму і менеджменту підприємств.

Важливо наголосити, що обґрунтованим є положення відносно потреби державного втручання в сільське господарство, яке є ринкового типу:

- високий ступінь підприємницького ризику, пов'язаного з погодними умовами, фітосанітарною обстановкою, значними коливаннями кон'юнктури агропродовольчого ринку;

- неможливо швидко реагувати на зміну попиту на продовольство через велику тривалість часу виробництва, необхідності значних інвестицій на реконструкцію виробництва;

- інтенсивне використання й якісне погіршення земельних ресурсів викликає необхідність здійснення державних великомасштабних заходів для корінного поліпшення земель, підвищення їхньої родючості, що вимагає значних інвестицій;

- підтримка розвитку аграрного сектору й сільських територій у регіонах із гіршими природними та економічними умовами, соціального контролю над сільськими територіями.

Аграрний сектор за своєю природою зумовлений біологічним характером, є відносно консервативною галуззю і не може негайно перебудувати структуру і технологію виробництва. Існує значний розрив у часі, наприклад між істотним зростанням попиту або цін та адекватною реакцією аграрного сектора. Так, у скотарстві для пристосування до нового, більш високого рівня цін або попиту потрібно п'ять- сім років, у рільництві - два-три роки. Таким чином, тривалість виробничого циклу в більшості сільськогосподарських галузей означає, що незалежно від ринкової ситуації обсяг пропозицій не може бути скорочений або збільшений за короткий період часу. аграрний економіка сільськогосподарський

Попит на продовольчу продукцію є малоеластичним. Попит визначається не тільки такими економічними факторами, як рівень доходів споживача і ціни на продовольство, а й фізіологічними потребами, які мають жорсткі межі. За зростання роздрібних цін населення знижує потреби на високоякісні продукти харчування (наприклад, кращі види м'яса і риби), фрукти, ранні овочі, марочні вина і т д., а також на товари тривалого користування, соціальні послуги. Однак попит на переважну більшість продовольчих товарів мало залежить від рівня доходів споживачів і цін. Теорія продовольчого ринку з двома малоелас- тічними компонентами - попитом та пропозицією на продовольство - і вкрай еластичними цінами стала загальновизнаною.

Аграрний сектор є одночасно і галуззю виробництва, і сферою життєдіяльності людей. Суттєвим чинником необхідності державного втручання є зміна самого характеру аграрного сектору і сільського життя. їх відносна ізольованість від суспільства та єдиної господарської діяльності зникла. Це визначає необхідність формування для села розвиненої інфраструктури [9].

Разом із тим, як і по більшості питань економічної теорії, серед науковців відсутнє єдине бачення щодо конкретизації навіть загальновизнаних економічних положень. І це зрозуміло. Практика потребує не тільки визнання теорії певного економічного процесу чи явища, а й урахування умов їх реалізації. Образно кажучи, практика - це персоніфікація теоретичних економічних положень через окремих суб'єктів економіки. У цій площині об'єктивний рух економічних відносин здійснюється через господарську діяльність, носіїв цих відносин.

У нашому випадку йдеться про свідому діяльність менеджерів усіх ланок складного процесу регулювання сільського господарства державою. Вона дуже складна і певною мірою суперечлива. Припустимо, що в даній країні всі суб'єкти, причетні до здійснення «аграрної політики держави», опанували на належному рівні теорію економічної доцільності держави і ринкової економіки. Принаймні це вихідна умова ефективного управління. Логічно заключит, що насамперед у практичному плані треба для даної країни, національної економіки, її окремих сфер і галузей, визначити хоча б контури оптимального поєднання державного регулювання і ринкової саморегуляції. Це дуже непросто здійснити. Знову ж таки припустимо, що цей оптимум більш-менш установлено. Створені відповідні державні управлінські структури, виділені необхідні кошти для їх нормального функціонування. Наступний етап - це вирішення низки практичних питань. Насамперед, це визначення, а відповідно, і реалізація певних цілей. Так, для сільського господарства головними є такі:

• цінове регулювання на продукцію сільського господарства, матеріально-технічні ресурси й послуги, які використовують агровиробники;

• державна підтримка сільськогосподарських підприємств через механізм здешевлення кредитів;

• державна підтримка окремих видів виробництва (наприклад, тваринництва);

• державна підтримка селоутворюючих форм агрогосподарств і певні обмеження щодо надвеликих агроструктур;

• регулювання експортно-імпортної діяльності сільського господарства й окремих агровиробників;

• вплив держави на соціальний складник агросфери;

• створення ефективного господарського права щодо сільського господарства.

Відповідно до визначних цілей державного регулювання і підтримки сільського господарства, необхідна їх конкретизація. Іншими совами, реалізація поставлених цілей потребує розроблення низки державних цільових програм.

Важливо наголосити, що непростим є питання чіткого визначення пріоритетів щодо економічного зростання і розвитку сільського господарства, а відповідно, концентрація коштів на кількох найбільш важливих програмах, які цьому будуть сприяти і забезпечать швидку віддачу.

Цілком очевидно, що все викладене вище потребує фундаментальних досліджень. Для нас важливо було лише підкреслити, наскільки складними є розбудова й ефективне функціонування аграрної політики держави в умовах ринкової моделі сільського господарства.

Цілком очевидно, що регулятивні дії держави щодо сільського господарства в радянські часи в міру проведення аграрної реформи трансформувалися і поступово набували ознак, притаманних аграрній політиці в економічно розвинених країнах.

Виходячи із цього, вітчизняні реформатори, причетні до економічного регулювання сільського господарства, мали можливість досконало вивчити теоретичні і практичні надбання країн Заходу, врахувати динамізм регуляторних дій держави щодо сільського господарства у цілому і підтримку нею агровиробників, насамперед через дотації і ціни.

Більшість науковців уважає, що у цілому в країнах із розвиненою ринковою економікою використовується ефективна система елементів і важелів державного регулювання цін. Головні з них: мінімальні й еквівалентні ціни; заставні та інтервенційні операції; квотування; митні тарифи на імпорт і експорт сільськогосподарської продукції; узгоджу- вальні комісії цін і доходів тощо. І, напевне, головним є належне фінансове забезпечення державного регулювання і підтримки цін на продукцію агровиробників. У країнах ЄС, наприклад, під державне регулювання підпадає до 9/10 цін на сільськогосподарську продукцію. У ЄС держава не обмежує прибуток фермера, а лише гарантує його та стимулює стабільне зростання. Мінімальна ціна гарантує мінімум 25% рентабельності. Практично в усіх країнах світу використовується цінова політика держави як складник аграрної політики у цілому. її мета - якщо й не усунення, то пом'якшення негативних наслідків нееквівалентного міжгалузевого обміну щодо сільського господарства з боку суб'єктів господарювання у першій і третій сферах АПК [5, с. 216-218].

Виходячи із цього, у науковій економічній літературі більшість вітчизняних дослідників є прибічниками необхідності державного регулювання цін на аграрному ринку і в Україні (табл. 1).

У науковій економічній літературі неодноразово зазначалося, що в Україні існує хронічний нестаток бюджетних коштів, необхідних для відчутної цінової підтримки сільськогосподарських підприємств. Окрім того, за їх перерозподілу значна частка виділених коштів через корумпованість державних чиновників не доходить за призначенням. За таких умов Україна приречена здійснювати «відбір» із системи взагалі відомих численних елементів державного регулювання цін тих, які не потребують принаймні великих коштів держбюджету. Однак вони в змозі забезпечити очікувану економічну віддачу в аспекті підвищення прибутковості аграріїв. На нашу думку, тут можна виділити декілька напрямів, елементів і важелів.

Розв'язання проблеми диспаритету цін в умовах обмеженості коштів бюджету можливе передусім на засадах опосередкованого впливу держави на співвідношення попиту і пропозиції продукції агрови- робників. В умовах засилля різних посередницьких структур на ринку сільськогосподарської продукції особливе значення набуває формування державних або з її участю установ, які виконували б функції посередників, доведення закупленої в аграріїв продукції до кінцевого споживача. Тобто необхідні для цього кошти держава «заробить» сама. Сенс такої участі держави - досягнення еквівалентних відносин з агровиробниками з боку підприємств першої і третьої сфер АПК.

Важливим напрямом є й державна закупівля сільськогосподарської продукції. Тут держава виступає безпосереднім суб'єктом ринку останньої. Зрозуміло, що при цьому вона має встановити «нормальні» ціни на сільськогосподарську продукцію, які вищі від тих, які пропонують її виробникам інші суб'єкти ринку. Головною метою при цьому є зростання загального попиту на певні види продукції і, відповідно, цін. А для цього обсяги державних її закупівель повинні бути більш-менш відчутними для ринку.

Таблиця 1 Визначення необхідності державного регулювання і підтримки цін на аграрному ринку в наукових працях вітчизняних дослідників

Джерело: узагальнено автором

Слід використовувати також державні закупівлі тих видів продукції аграріїв, які важливі для суспільства, але є нерентабельними для сільськогосподарських виробників (ціни на них не компенсують суспільні витрати виробників).

Практика, на жаль, свідчить, що держзакупівля і використання залогових цін сьогодні мають недостатні обсяги й істотно не впливають на ринкові ціни. І, напевне, головним негативом тут є бюрократизм і корумпованість державних чиновників, які здійснюють ці процеси. Нерідко вони посилаються на відсутність державних коштів. Але слід пам'ятати, що ці кошти авансуються на певний час і можуть повернутися з прибутком. Велике значення мають створення і експлуатація державою елеваторів, різних баз для збереження аграріями їхньої продукції з метою її реалізації за більш прийнятної кон'юнктури ринку.

Нагальними є завдання щодо розроблення і реалізації цільових програм розвитку інфраструктури ринку сільськогосподарської продукції, формування і підтримка інформаційної мережі послуг щодо накопичення та надання суб'єктами ринку достовірної інформації про кон'юнктуру на внутрішніх і зовнішніх ринках [5, с. 224].

В умовах, які склалися в Україні сьогодні в сільському господарстві, а саме практична відсутність постачально-збутових кооперативів, довготривалих рівноправних відносин між виробниками сільськогосподарської продукції і тими, хто її купує, а це порівняно невелика кількість трейдерів, доцільно державі взяти на себе частково їхні функції.

Зрештою, забезпечити еквівалентний розподіл доданої вартості можна за умови об'єднання зусиль агровиробників і держави. Остання має діяти передусім із використанням економічних методів, хоча дієвими в певних умовах можуть бути адміністративні, антимонопольне законодавство зокрема. Агропідприємства, своєю чергою, мають зробити все можливе для виходу на безпосереднього споживача їхньої продукції, виконання таких операцій її руху, як транспортування, зберігання, доробка і переробка, і головне - реалізація кінцевим споживачам. Для виконання цих функцій їм доцільно створювати ті чи інші міжгосподарські об'єднання, кооперативи зокрема.

Висновки

У цілому держава не розробила конкретну і чітку стратегію щодо оптимального поєднання державного та ринкового саморегулювання аграрного ринку. Доказом цього є той факт, що в Україні впродовж усіх років її незалежності проблема нееквівалентного міжгалузевого обміну не вирішується на належному рівні. Про це свідчать такі факти, як відсутність конкурентного середовища, насамперед на ринку сільськогосподарської продукції, цінова дискримінація агровиробників із боку покупців останньої і постачальників засобів виробництва сільгосппризна- чення. Тобто й сьогодні спостерігається перевищення темпів зростання цін на матеріально-технічні ресурси, що споживаються в сільському господарстві, над темпами зростання цін на сільськогосподарську продукцію. А це створює умови для перерозподілу доданої вартості на користь несільськогосподарських галузей. Унаслідок цього більшість сільськогосподарських підприємств не може придбати необхідні техніко-технологічні ресурси для оптимального ведення виробництва і водночас не здатна продавати вироблену продукцію на вигідних умовах, оскільки ринкові ціни не компенсують завищених цін покупних ресурсів і доданої вартості. Зрештою, мають місце недофінансування аграрного виробництва, низка його прибутковість, а відповідно, відплив капіталу і робочої сили в інші галузі й за кордон [5, с. 221].

У кінцевому підсумку державна аграрна політика в Україні ще не перетворилася на чинник сталого зростання аграрного сектору. Відсутність науково обґрунтованого чіткого бачення стратегічних орієнтирів розвитку аграрного сектору, принципів та форм побудови взаємовідносин між державою і сільським господарством, механізмів державної підтримки виробництва та сільських територій між іншим привнесли додаткову нестабільність у функціонування аграрного сектору, постійні зміни умов відтворення [1; 2; 11, с. 256].

Головна причина - постійна нестача коштів у держави, особливо це пов'язано з подіями на сході країни, і необхідне збільшення витрат на оборону.

Крім того, ефективність державної підтримки цін і доходів щодо сільськогосподарських підприємств, навіть у країнах Заходу, у наукових і практичних колах викликає чималі сумніви. Для України це очевидний факт. Натомість й ті мізерні кошти, що виділяє держава аграріям, значною мірою до них не доходять, осідають у бюрократично-корупцій- ній системі управління. А тому загальна проблема України, без розв'язання якої неможливо забезпечити еквівалентний міжгалузевий обмін, - це корупція та рентоорієнтована поведінка державних чиновників на всіх рівнях управління сільським господарством. Викорінення корупції й сьогодні значною мірою знаходиться на стадії декларативних розмов.

Список літератури

1. Беренштейн Б.Л., Третяк О.М. Розвиток сільськогосподарської кооперації в Україні. Економіка АПК. - 2009. - № 7. - С. 38-43.

2. Воскобійник Ю.П. Функціонування цінового механізму в сучасних умовах розвитку аграрного ринку. Економіка АПК. - 2012. - № 1. - С. 185-187.

3. Дем'яненко М.Я., Іванина Ф.В. Державна підтримка як фактор забезпечення конкурентоспроможного аграрного виробництва. Економіка АПК. - 2009. - № 9. - С. 3-9.

4. Лукінов І.І. Стратегія і механізми пореформеного розвитку національного АПК. Економіка АПК. - 2002. - № 8. - С. 6-10.

5. Мельник Л.Л. Економічна засади прибутковості сільського господарства: монографія. Дніпро: Свідлер А.Л., 2016. - 346 с.

6. Мельник Ю.Ф., Саблук П.Т. Агропромислове виробництво України: уроки 2008 року і шляхи забезпечення інноваційного розвитку. Економіка АПК. - 2009. - № 1. - С. 3-15.

7. Молдован Л.В. Форми і важелі державного впливу на формування міжгалузевих цін та їх стабілізацію в агро- продовольчому комплексі (зарубіжний досвід). Економіка АПК. - 2012. - № 1. - С. 180-182.

8. Олійник О. Теоретико-методологічні засади державного регулювання аграрного ринку. Економіка України. - 2005. - № 7. - С. 65-73.

9. Павлова Г.Є. Державне регулювання аграрного сектора економіки в умовах модернізації. Агросвіт. - 2013. - № 15. - С. 36-40.

10. Симоненко В. Держава і ринок: шляхи партнерства. Економіка України. - 2007. - № 1. - С. 71-77.

11. Стратегія розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року: збірник матеріалів Чотирнадцятих річних зборів Всеукраїнського конгр. вчен. економістів-аграрників (Київ, 16-17 жовтня 2012 р.); редкол.: Ю.О. Лупенко, П.Т. Саблук та ін. К.: ННЦ «ІАЕ», 2013. - 762 с.

12. Хорунжий М.Й. Проблеми ціноутворення на сільськогосподарську продукцію. Економіка АПК. - 2011. - № 1. - С. 57-61.

Размещено на Allbest.ru