Інституціональне середовище управління продуктивністю в аграрному секторі економіки

Витвицкий В.В. Институциональная среда управления продуктивностью в аграрном секторе экономики

Цель статьи - развить теоретико-методологических основы институционализации экономических-неэкономических взаимодействий и на этой основе осуществить научное обоснование путей и способов формирования институций управления продуктивностью в аграрном секторе экономики.

Методика исследования. В процессе исследования использованы методы: абстрактно-логический, сравнения, монографический, проблемный, графический, экономической оценки, системного структурного анализа и методологического обобщения.

Результаты исследования. Выполнена оценка институционального развития управления продуктивностью трансформационного периода в Украине, в частности, в аграрном секторе экономики. Это позволило рассмотреть институциональную теорию, которая обеспечивает двусторонний характер взаимосвязей между институционной средой и экономическим поведением человека, свидетельствует о дальнейшем углублении разделения труда и позитивных сдвигах в социальной структуре общества в европейском сообществе, тогда как в Украине скорее свидетельствует о деиндустриализации и формировании так называемых теневых форм занятости, обострении проблемы безработицы и деградации индустриального сектора экономики.

Элементы научной новизны состоят в системно-концептуальном подходе к формированию институций и созданию институциональной среды для эффективного управления продуктивностью на основе выявленных причинно-следственных связей, в управлении продуктивностью главными выделены факторы качества образования, качества труда в соответствии стандартам ЕС.

Практическая значимость. Обоснована необходимость создания Национального и отраслевых центров продуктивности, Национального и отраслевых центров профессиональных квалификаций, аналитического центра формирования и мониторинга систем индикаторов продуктивности и конкурентоспособности.

Ключевые слова: продуктивность; институты; институциональное развитие; уровень ВВП; заработная плата; модель функционирования институтов продуктивности.

Постановка проблеми

Актуалізація та пріоритетність інституційного розвитку аграрного сектору економіки в сучасних умовах визначається розвитком попередньої економічної формації. Звідси суб'єкти економічної діяльності, що утворилися внаслідок існування інституційної матриці минулого періоду, воліють зберегти сформовану існуючу інституціональну структуру, створюючи серйозні перешкоди інституціональному розвитку [6].

Досвід різних країн світу доводить, що глибокі економічні перетворення визначаються здатністю до сприйняття трансформаційних, технологічних і управлінських інновацій на основі інституційних особливостей суспільства.

У сучасному розумінні трансформація економіки це не просто руйнування застарілих інституцій та відмова від технологій, які не відповідають сучасним реаліям, а, в першу чергу, це інституціалізація економіки економічних відносин і тих неекономічних взаємодій, які визначають посттрансформаційний шлях розвитку.

Дослідження проблематики переходу аграрного виробництва до сталого розвитку спонукає до системного підходу взаємодії економічних соціальних демографічних і екологічних чинників, які складають основу процесів формування методології інституціонального середовища управління продуктивністю.

Через несвоєчасність і непослідовність вирішення багатьох аспектів інституціоналізації аграрного сектору економіки розвиток інститутів і інституцій слід розглядати як невідкладну системну фундаментальну проблему ефективного формування і функціонування аграрного сектору [10].

В той же час міждисциплінарність інституціональних досліджень, розмитість базового поняття „інститут”, незавершеність парадигми економічної науки породжує ряд теоретичних і прикладних питань теоретико-методологічного характеру. Разом із тим дослідження інституціональних процесів передбачає певний методологічний плюралізм, насамперед тому, що різні напрями інституціоналізму об'єднує лише об'єкт дослідження. Тим не менш інституціоналізм не втрачає свої базові принципи (реалістичність, описовість, історичність, психологізм, соціологізм і т.д.), а навпаки, доповнюється новими теоретичними аспектами через теорію контрактів, економіку, право, теорію суспільного вибору і модифікується в більш реалістичну версію неокласики. Тому існують всі підстави розглядати інституціальну теорію як мегатеорію, що забезпечує двосторонній характер взаємозв'язків між інституціональним середовищем і економічною поведінкою людини та економічними змінами в суспільстві [3].

Аналіз останніх досліджень і публікації. В економічній літературі дослідженням проблемам інституційного розвитку аграрного сектору економіки займається чимало науковців, серед яких слід виділити Ю.О. Лупенка і М.Й. Маліка [10], О.Ф. Івашину [3], Е. Попова [8], О.Г. Шпикуляка [12], М.О. Кизима [4], Г.Б. Клейнера [5] та інших.

Проте, хоча проблема інституційного розвитку управління продуктивністю досить актуальна, вона не набула фундаментального наукового дослідження, а ряд її положень залишаються дискусійними.

Водночас проблеми інституційного розвитку управління продуктивністю стали домінуючими в працях багатьох зарубіжних дослідників - Скотта Д. Сінка [11], Р. Аккофа [1], Д. Норта [6], І. Прокопенко [9] та інших. Ідея підвищення продуктивності відіграє визначальну роль в управлінні підприємством, привертає увагу дослідників та спонукає їх до більш глибокого вивчення цієї проблеми.

Мета статті - розкрити проблемні аспекти інституційного середовища та оцінити стан інституційного розвитку управління продуктивністю в аграрному секторі. Обґрунтувати необхідність створення ринкових інституцій управління продуктивністю, визначення цілей і завдань їх розвитку в умовах євроінтеграційних процесів.

Виклад основних результатів дослідження

Дослідження положень праць представників інституціональної теорії показало наявність значного варіювання підходів до характеристики відправних категорій інституціоналізму. Серед таких далі наведено інтепретацію Д. Норта, згідно з якою: «Інститути - це правила, механізми, що забезпечують їх виконання, і норми поведінки, які структурують повторювану взаємодію між людьми» [7, с. 73].

Розглядаючи інститути, як організовану систему стандартизованих зв'язків та соціальних норм, що об'єднує важливі соціально-економічні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства в аграрному секторі економіки. В той же час є проблеми невирішеності багатьох аспектів інституціонального розвитку, зокрема, як однієї з основоположних складових інституціоналізації формування системи управління продуктивністю, серед них особливо виділяються:

- незадовільна адаптація ринкових інституцій та інститутів агрогосподарювання і входження в міжнародний економічний простір;

- вкрай неприйнятна трансформація старих і формування нових ринкових інститутів;

- глибока диспропорція у регуляторній системі аграрного ринку між інститутами та інституціями нових форм із традиційними;

- відсутність системності і концептуальних засад інституціонального формування розвитку і регулювання аграрного ринку;

- інституціональна нерозвиненість системи економіко-соціальної взаємодії в ринкових умовах;

- ліквідація міжгалузевих і практична неспроможність традиційних галузевих науково-прикладних інститутів продуктивності та відсутність передумов для створення нових.

Д. Нортом відзначається «зростання спеціалізації та поглиблення процесів поділу праці в економіках провідних країн, що зумовлює необхідність розвитку інституціональних структур» для зменшення рівня трансакційних витрат [7, с. 71].

Інституційні зміни визначаються попередньою траєкторією економічного і соціального розвитку (path dependence). Економічні суб'єкти, які утворилися внаслідок існування інституціональної матриці, прагнуть до status quo, зберігаючи сформовану інституціональну структуру і привносячи в реформи штучні умови без належного інституційного забезпечення, що не дозволило отримати очікуваних результатів. Негативні наслідки полягають у відсутності підготовчого періоду та відповідних заходів, недооцінці впливу неформальних інститутів - звичок, традицій, значній інертності розвитку суспільства, недостатньому рівні знання [1]. Як наслідок рівень ВВП на душу населення в Україні один з найнижчих в Європі (табл. 1).

Таблиця 1

Рівень ВВП на душу населення, дол. США

Джерело: Державна служба статистики України

Наведені дані свідчать, що розвинуті європейські країни впевнено нарощують рівень ВВП на душу населення, таким чином формуючи позитивні зрушення в економіко-соціальних взаємодіях в умовах появи нових типів і видів праці та мотивації людей до праці та якості життя.

Економічна трансформація означає не економіки та аграрного сектору зокрема. Існують всі підстави стверджувати, що українська економіка у трансформаційний період характеризується високим постійним зростанням трансакційних витрат. Трансакційні витрати економіки України з економіками Європейського Союзу перевищують останні в десятки разів. Дослідники ЄС, оцінюючи частину трансакційних витрат, соціальних інституціональних результатів тільки досягнення певних економічних і порівнюваних з певними критеріями, з'являються внаслідок виникнення фірми, а и відображає якість влади і законодавства державних і приватних інститутів, виступає загальною характеристикою якості інституціонального середовища та дає оцінку критичного відставання країни у:

- продуктивності виробництва та праці;

- ефективності конкурентного середовища;

- реалізації знань;

- впровадженні інституційних засад у політико-правову сферу та корпоративне середовище;

- розвитку процесу соціалізації економіки.

Існування серйозних невідповідностей між формальними і неформальними нормами зумовлює виникнення незавершених політичних та інституціональних станів. Це створює неприйнятно високий рівень трансакційних витрат і призводить до неузгодженості управлінських дій, негативно позначається на продуктивності національної як інституту, в сукупних витратах знаходяться на рівні від 2 до 15%. При цьому в Україні, при постійному зростанні трансакційного сектору, вони досягають від 50 до 70% [5]. За іншими оцінками різниця між витратами трансакційного сектору національної економіки в цілому і трансакційними витратами фірм ЄЄ становить приблизно 50% [8].

Сучасна синергія пояснює, що на величину трансакційних витрат впливає мотивація суб'єктів інституціональних змін, ступінь їх інформованості про існуючі альтернативи, наявність операційної закритості та ефект гістерезису. Для вирішення цієї проблеми необхідний системний підхід, що враховує комплементарність інститутів економічної, соціальної, культурної, духовної, екологічної та інших сфер суспільства.

Один із головних напрямів трансформаційного розвитку - це здатність приватних і державних інститутів імпортувати та запроваджувати сучасні інститути, які можуть опановувати і застосовувати технологічний та управлінський досвід, створюючи ефективний розподіл прав власності. Ознакою глибокої інституціональної деградації українського суспільства та чи не головною перешкодою для створення інноваційної моделі розвитку економіки держави, зокрема, управління агропродуктивністю виробництва [4].

Серйозні ознаки поглиблення інституціональної деградації українського суспільства проявляються в послабленні конкурентоспроможності національної економіки, про що свідчать світові рейтинги.

Відповідно до Звіту Всесвітнього економічного форуму (2017), Україна за індексом конкурентоспроможності мала наступну динаміку: 2012-2013 (з 144 країн) 73 місце; 2013-2014 (з 148 країн) 84; 2014-2015 (з 144 країн) 76; 2015-2016 (з 140 країн) 79; 2016-2017 (з 138 країн) 85; 2017-2018 - 81 місце (з 137 країн). За цими даними Україна піднялася на 4 позиції за останній рік. Під конкурентоспроможністю автори звіту розуміють спроможність національної економіки створити й підтримувати конкурентоспроможне середовище, в якому виникає бізнес [13].

Інституціональні негативні наслідки спостерігаються за прямого перенесення західних інститутів в українське середовище в 90-х роках, як базових для формування ринкових відносин не враховуючи психологію людей, що декілька поколінь виховувалися в інший системі. Нав'язування ринкової поведінки і господарювання без врахування культурних і ідеологічних цінностей створило умови для виникнення неформальних інститутів, що перешкоджають аграрному розвитку на сучасному етапі. Негативний процес інституціоналізації ще більше поглибився наслідками політики „шокової терапії”, сформувавши психологію хронічної недовіри до уряду [12]. Тим самим це ускладнює і навіть унеможливлює проведення програм тих чи інших реформ, слугує підґрунтям популізму та приходу до влади недостатньо компетентних політиків, які, як правило, відстоюють вузькі корпоративні інтереси, не виконуючи інституціональної функції, яка покладається на владу [4].

Інституціональна функція якості влади повинна виражати ефективне забезпечення формування інституту економіко-політичних, економіко-правових і економіко-соціальних взаємодій, що відображають інтереси різних груп соціуму, спільного плюралізму, і виступати ефективним гарантом авторитарних чи тоталітарних тенденцій держави, або тих сил, які не зацікавлені в економічній модернізації країни. В Україні наявність таких сил зумовлена особливістю економічної моделі, нерозвиненістю економіко-політичних взаємодій, створенням проміжної кризової форми розвитку, рентоорієнтованої поведінки, як поширеної суспільної норми, а головне - рівнем корупції. За оцінками міжнародної Transparency International, Україну у світі сприймають як країну з надзвичайно високим рівнем корупції. У 2017 р. Україна посіла 130 місце серед 180 країн і набрала 30 балів по 100-бальній шкалі, що є показником надзвичайно високого рівня корупції, оскільки результат нижче 30 балів, за Transparency International, вважається „ганьбою нації” [13]. інституційний аграрний продуктивність конкурентоспроможність

Такий рівень корумпованості є негативним для суспільства, адже суттєво збільшуються трансакційні витрати, формується суспільне уявлення про незахищеність громадян перед владою та криміналітетом, збільшуються економічні та політичні ризики для бізнесу, зростає соціальна нестабільність у суспільстві, зменшується державне регулювання підприємницької діяльності, формується неефективна податкова система, а у ряді випадків унеможливлюється розробка і прийняття антикорупційного та екологічного законодавства.

У таких умовах постає проблема можливості сформувати державу розвитку, здатну на модернізацію і підвищення продуктивності, соціалізації економіки та, на цій основі, зростання добробуту населення [11].

Інституціоналізація - це система домінуючих економіко-соціальних взаємодій через гармонізацію інтересів кожного члена суспільства, кожної соціальної групи, суспільства в цілому, зменшення соціальної нерівності та розвиток соціального капіталу, закріплення того чи іншого припустимого рівня або міри справедливої економічної поведінки, засвоєння суспільством моральних, етичних, культурних правил, норм, що перетворюються на правила поведінки індивідуумів, економічних суб'єктів, забезпечують саморегулювання їх діяльності.

Глибина і ефективність економічної трансформації все більше залежить від соціокультурних чинників:

- продуктивність виробництва і праці;

- рівень і культура споживання як лінійні детермінанти економічного зростання;

- особливості економічних відносин;

- соціокультурні особливості економічної трансформації;

- особливості соціальної інтеграції, яка в основному здійснювалась державою із підвищенням ролі суспільства в трансформаційних процесах;

- посилення соціальної дисфункції, яка проявляється через інститути соціальної справедливості та соціального партнерства.

Державні службовці, менеджери різних рівнів, політикум прагнуть до складу панівних груп, що призводить до диференціації, соціальної розшарованості та різнорідності суспільства, маргіналізації більшості людей, які не мають можливостей на ефективну зайнятість і гідну оплату праці (рис. 1).

За наведеними показниками, очевидними є тенденції до зниження реальної заробітної плати, а звідси - зниження купівельної спроможності і споживання харчових продуктів та товарів широкого вжитку, що загалом може призвести до стагнації внутрішнього ринку, збитковості підприємств, погіршення добробуту населення.

Рис. 1. Динаміка індексів заробітної плати працівників сільського господарства

Посилення тенденції до соціалізації обов'язково має формувати механізми саморегулювання соціальних конфліктів і соціальної адаптації до ринку, оскільки інституціоналізація цих процесів поєднала у свідомості людей розуміння розширення формальних прав і фактичне звуження соціальних та економічних можливостей. Для переважної більшості населення праця є мінімальним засобом для існування, а якісні характеристики і зміст умов праці не мають суттєвого значення, тому в такому середовищі трансформаційні процеси розвиваються повільно.

З огляду на тенденції поділу праці в Україні сформоване деіндустріальне суспільство та застосування так званих нетипових форм зайнятості, наявність яких свідчить про розвиток постіндустріальних тенденцій і загострює проблеми безробіття та деградацію індустріального сектору економіки через витік кваліфікованих кадрів за кордон і низький рівень оплати праці. Саме тому виникає необхідність в системному підході до формування інституціональних засад управління продуктивністю. З'являється нагальна потреба в теоретичному обґрунтуванні особливо методологічних можливостей універсуміки, яка дозволяє розглядати зміну ціннісних оцінок і мотивацію людей в широкому контексті через мікроуніверсумізацію та синергетичний вплив усіх сторін людської життєдіяльності [10].

Саме на основі аналізу універсумних економіко-неекономічних взаємодій є всі підстави виділити важливий інституціональний критерій економічної трансформації - нову мотивацію людської діяльності в аспекті становлення культури постматеріальних цінностей, зокрема, високий рівень продуктивності в його широкому і глибинному розумінні [3].

Одним з основних інститутів, який може підтримувати рівновагу між внутрішніми, зовнішніми, соціальними, природними чинниками, є держава. Саме вона має забезпечувати в національному масштабі взаєморозуміння між основними соціальними групами у рівноправній участі в прибутках через підвищення продуктивності, зміцнення гарантій зайнятості та соціальної захищеності, вдосконалення трудового законодавства та інших прогресивних змін [9]. Для цього необхідно здійснити наступні кроки інституці- онального вдосконалення управління продуктивністю (табл. 2).

Таблиця 2

Причинно-наслідкові зв'язки вдосконалення інституційного розвитку управління продуктивністю

З метою вироблення і впровадження національної політики підвищення продуктивності практично в усіх країнах ЄС були засновані й функціонують спеціальні інститути, що діють як на національному, галузевому, так і на регіональному рівнях або в межах секторів економіки, які охоплюють у своїй діяльності два головні напрями:

- визначення основних проблем підвищення продуктивності і необхідного поліпшення економічної політики;

- практична реалізація прийнятої політики підвищення продуктивності.

До основних проблем, на які орієнтується діяльність цих центрів, відносяться:

- пришвидшення процесу визначення національних цілей суспільства, які могли б бути схвалені урядом, підприємцями, робітниками;

- розробка нових систем та інструментів вимірювання продуктивності;

- проведення прикладних досліджень;

- генерування інформації та збір даних;

- реалізація проектів для демонстрації;

- проведення експертизи для зацікавлених організацій;

- надання послуг з порівняльного аналізу продуктивності між компаніями, секторами та країнами;

- реалізація програм навчання і підвищення кваліфікації, орієнтованих на підвищення як технічного рівня, так і рівня обізнаності про проблеми продуктивності.

Зокрема, основними довготривалими формами діяльності успішних національних центрів із продуктивності є:

- створення в країні сприятливого клімату, що забезпечує залучення всього населення в процес формулювання національних цілей і визначення пріоритетів;

- вироблення цілеспрямованої урядової політики підвищення продуктивності на національному рівні (на рівні сектору), а також координування реалізованої в межах різних галузей економічної політики з метою забезпечення оптимального використання національних ресурсів;

- установлення (або підвищення ефективності існуючих) урядових статистичних органів, що займаються збором і аналізом даних на рівні сектору і макроекономіки;

- розвиток законодавства, що регулює взаємовідносини між підприємствами, а також між підприємствами та урядом;

- підвищення ролі таких економічних стимулів, як податки, кредит, політика доходів і т.п.

Розробка інституційного механізму, який здатний до вирішення подібних складних завдань, може забезпечити достатніми ресурсами і сприятиме встановленню тісніших взаємозв'язків між зацікавленими сторонами, відіграє дуже важливу роль. Такий механізм може сприяти об'єднанню національних зусиль і забезпечувати підтримку організацій, діяльність яких спрямована на підвищення продуктивності в усіх секторах економіки, а також на всіх рівнях - від підприємств до окремих осіб.

Крім того, згадані центри здійснюють поглиблену професійну підготовку управлінських кадрів, а також кадрів масових професій, навчаючи їх передовим прийомам і методам праці в нормативному режимі, надають консультативну допомогу та проводять дослідження із вищевказаних проблем. їхнім завданням є допомога іншим організаціям або секторам економіки у розробці планів і реалізації програм продуктивності. На сьогодні у світі налічується близько 150 національних і регіональних центрів, інститутів та асоціацій з продуктивності та управління, які з різним ступенем успіху вирішують проблеми підвищення продуктивності (рис. 2).

Рис. 2. Рамкова організаційна модель функціонування інститутів продуктивності

Джерело: Розроблено автором на основі досліджень [9]

Разом із тим в Україні проблема управління продуктивністю перестала бути об'єктом дослідження економічної науки. Якщо раніше над її теоретичним вивченням, розробкою, впровадженням прикладних програм працювали Національний і понад 20 галузевих центрів загальною чисельністю близько 15 тис. фахівців, то нині робота майже припинилася. Лише Рада з вивчення продуктивності України Національної академії наук України та Український науково-дослідний інститут продуктивності агропромислового комплексу Мінагрополітики деякою мірою продовжують дослідження з цієї проблеми, скоротивши чисельність працівників при цьому у чотири рази, а Національний центр продуктивності два роки тому взагалі ліквідовано. У наявних дослідженнях недостатньо ув'язуються процес управління продуктивністю з дією і використанням економічних законів, не знайшли відображення теоретичні аспекти продуктивності, її вплив на ефективність, зокрема, аграрних підприємств, а також відносин власності, форм господарювання, соціально-економічних перетворень на селі, формування ринкового середовища тощо.

Висновки

Економічний розвиток країни, зокрема аграрної сфери, потребує опрацювання синергетичної концепції, аналізу та дослідження універсуміку розбалансованого стану інституціонального середовища, які б пояснювали роль економіко-неекономічних взаємодій у процесі суспільних трансформацій, зокрема визначення значущості й відповідальності людини як суб'єкта соціуму, його соціального і культурного детермінованого економічного вибору який би пояснював адаптацію економічних суб'єктів у кількох вимірах суспільного життя.

Виникає нагальна необхідність розробки стратегії реформування інституціонального середовища управління продуктивністю створення відповідних програм і проектів її підвищення, зокрема створення національного і галузевих центрів продуктивності, національного центру професійних кваліфікацій та національного аналітичного центру формування і моніторингу системи індикаторів продуктивності та конкурентоспроможності, зробивши ставку на чинниках якості праці відповідно до стандартів ЄС.

Список бібліографічних посилань

1. Акофф Р. Планирование будущего корпорации. Москва : Прогресс, 1985. 328 с.

2. Гриценко А.А. Институциональная архитектоника и динамика экономических преобразований / под ред. д-ра экон. наук А.А. Гриценко. Київ : Форт, 2008. 928 с.

3. Івашина О.Ф. Інституціональне середовище економічної модернізації. Бізнес Інформ. 2014. №7. С. 18-22.

4. Кизим М.О., Киреєнко Г.П., Губарева І.О. Тінізація економіки в Україні та Росії та її вплив на економічний розвиток країни. БІЗНЕС ІНФОРМ №8. 2013. C. 8-14.

5. Клейнер Г.Б. Модернизация экономики и выращивание институтов. Т. 1. Москва: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2005. С. 370-379.

6. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. Київ: Основи, 2000. 198 с.

7. Норт Д.K. Институты и экономический рост: историческое введение. Thesis. 1993. Вып. 2. С. 69-91.

8. Попов Е., Лесных В. Трансакционные издержки в переходной экономике. Мировая экономика и международные отношения. 2006. № 3. C. 72-77.

9. Прокопенко И.И. Управление производительностью: практическое руководство / пер. с англ. Киев: Техника, 1990. 319 с.

10. Розвиток підприємництва і кооперації: інституціональний аспект: монографія / [Лупенко Ю.О., Малік М.Й., Заяць В.М. та ін.]. Київ: ННЦ «ІАЕ», 2016. 432 с.

11. Скотт Д. Синк. Управление производительностью: планирование, измерение, оценка, контроль и повышение. Москва: Прогресс, 1989. 502 с.

12. Шпикуляк О.Г. Інституції у розвитку та регулюванні аграрного ринку: монографія. Київ: ННЦ "Інститут аграрної економіки", 2010. 395 с.

13. Corruption perceptions index 2017. (2018). Transparency International.

14. Schwab, K. (Ed.) (2017). The global competitiveness report 2017-2018. World Economic Forum.

References

1. Akoff, R. (1985). Planirovanie budushhego korporacii [Planning for the future of the corporation]. Moscow: Progress [In Russian].