Теоретичні засади функціонування вертикально-інтегрованих структур в агропромисловому комплексі

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Теоретичні засади функціонування вертикально-інтегрованих структур в агропромисловому комплексі

Постановка проблеми

агропромисловий економіка вертикальний інтегрований

Агропромисловий комплекс - сукупність (система) взаємозв'язаних підприємств сировинної, переробної, збутової, агросервісної та інших сфер господарювання, що забезпечують ефективний розвиток національного господарства країни та сталий розвиток економіки зокрема.

Оскільки багато галузей національної економіки розвиваються не ізольовано, то можна стверджувати, що сільське господарство є основою добробуту й основним джерелом зростання інших сфер діяльності, у т.ч. сільгоспмашинобудування, виробників мінеральних добрив, засобів захисту рослин, послуг агротехсервісу, переробних підприємств, торгівлі тощо.

Тому вважаємо за потрібне розгляд вищенаведених взаємозв'язків у рамках одного комплексу - вертикально-інтегрованого підприємства, що містить усі ознаки таких взаємовідносин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання вертикальної інтеграції розглядаються вченими з різних боків. Так, М. Войнаренко [4], М. Кропивко [10] та інші досліджують формування та розвиток клас- терних об'єднань; М. Малік [11], Г. Черевко [1], Ю. Ушкаренко [1] - коопераційні основи інтеграції; Ю. Нестерчук [12] - загальні проблеми вертикальної інтеграції в АПК; І. Пінкевич [13], М. Ушвицький [16] - галузеві особливості розвитку вертикально-інтегрованих підприємств. Однак у зв'язку з розвитком міждержавних торгово-економічних відносин, глобалізаційних процесів, входженням України до СОТ, низьким рівнем прибутковості аграрних формувань дане питання потребує додаткового розгляду.

Мета статті - оцінка існуючих концептуальних підходів до функціонування верти- кально-інтегрованих структур в АПК.

Виклад основних результатів дослідження

У результаті проведених досліджень К. Харріген визначає вертикальну інтеграцію як спосіб збільшення доданої вартості при створенні продукту та просуванні його до кінцевого споживача [19]. З чим ми повністю погоджуємося.

Основними мотивами, що спонукають до побудови вертикальної інтеграції, є підвищення прибутковості, посилення конкурентних позицій, диверсифікація виробництва, зниження ступеня залежності від зовнішніх джерел сировини (постачальників), поглиблення спеціалізації тощо.

Дж. Стакі й Д. Уайт виділяють чотири обґрунтовані причини для вертикальної інтеграції [22]:

1) надто ризикований та ненадійний ринок (спостерігається «провал» або «неспроможність» вертикального ринку);

2) у компаній, що працюють у суміжних ланках виробничого ланцюга, більше ринкової влади, ніж у вас;

3) інтеграція дасть компанії ринкову владу, оскільки компанія зможе встановлювати високі вхідні бар'єри в галузь і проводити цінову дискримінацію в різних сегментах ринку;

4) ринок ще остаточно не сформувався, й компанії необхідно вертикально «інтегруватися вперед» для його розвитку, або ринок перебуває в занепаді та незалежні гравці йдуть із суміжних виробничих ланок.

Важливим завданням інтеграції є визначення цілей, функцій і принципів її побудови.

На думку І. Пінкевича, є такі можливі цілі інтеграції господарюючих суб'єктів, що діють у ринкових умовах: закріплення господарських зв'язків; зниження трансакційних витрат; посилення стимулів для одержання найвищого кінцевого результату; концентрація ресурсів по найперспективніших напрямах технічної політики; використання ефективнішої системи взаєморозрахунків, у тому числі застосування розрахункових цін; підвищення конкурентоспроможності виробників на зовнішньому ринку; ефективніше використання виробничої та соціальної інфраструктури [13].

У науковій літературі розкриваються такі функції інтеграційних зв'язків між підприємствами [7, с. 72; 9, с. 15, 17]: погодження й об'єднання зусиль у вирішенні завдань, що являють загальний інтерес партнерів; вирішення неузгоджень між ними; удосконалення структури асортименту та поліпшення якості продукції, що випускається; доведення виробленої продукції до підпри- ємства-споживача; засіб, що дає змогу повністю задіяти з високою віддачею наявний господарський і науково-технічний потенціали; інструмент корпоративного будівництва, планування й управління; важіль розподілу і перерозподілу засобів виробництва, праці та капіталів по галузях і підприємствах; знаряддя збалансованих конкретних потреб замовника та ресурсних можливостей виробників, встановлення пропорцій між виробником і споживачем; стимулятор науково-технічного прогресу й інноваційного потенціалу та ін.

А. Попов деталізує функції інтеграційних зв'язків, висуваючи організаційну, стимулюючу, погоджувальну та засіб усунення протиріч і розглядаючи їх на мікро-, мезо- й макрорівні [14, с. 27]. Наведені функції дають змогу розкрити різні рівні, специфіку та відобразити основні властивості інтеграції господарюючих суб'єктів. Від того, на скільки ефективно вони реалізуються, залежить ефективність інтеграції господарюючих суб'єктів.

Основними принципами, що лежать в основі створення агропромислових інтегрованих формувань, є такі: добровільність, цілісність, «провідна ланка», підтримка і сприяння з боку адміністративних органів.

Принцип добровільності полягає в тому, що рішення про вступ підприємств та організацій в агропромислове формування приймається відповідно до їх статутів: за рішенням зборів акціонерів (в акціонерних товариствах), вкладників (у товариствах з обмеженою відповідальністю), членів (у кооперативах). На практиці агропромислові формування створюються часто за ініціативою органів управління АПК. Звідси дуже важливо, щоб процес агропромислової інтеграції здійснювався на принципах не примусової, а переконаної добровільності, щоб він не зводився до чергового витка реформування підприємств АПК.

Принцип цілісності припускає, що при організації й діяльності агропромислових формувань повинна бути чітка узгодженість між усіма ланками (учасниками) інтеграційного процесу. У міру створення матеріально-технічних і фінансових умов можливий перехід від простих до складніших форм інтеграції (від горизонтальних структур - до вертикальних, від виробничих - до виробничо-торгових).

Принцип «провідної ланки» - підприємст- ва-інтегратора. При становленні інтегрованого агропромислового формування виникає питання про вибір підприємства-інтегра- тора, функції якого може виконувати стійке у фінансовому плані підприємство зі збереженим виробничим потенціалом. Підприєм- ство-інтегратор як головне підприємство повинно не тільки випереджати за рівнем розвитку, але й стати в організаційно- технологічному відношенні лідером серед учасників інтегрованого формування. Наприклад, при створенні агропромислових формувань м'ясної спеціалізації залежно від їх структури та рівня масштабності функції підприємства-інтегратора виконує спеціалізоване тваринницьке або переробне підприємство (як правило, м'ясокомбінат чи підприємство хлібопродуктів).

Принцип підтримки і сприяння з боку адміністративних органів. Успішна діяльність агропромислового формування багато в чому зумовлена характером взаємин керівників підприємств - потенційних учасників агропромислового формування з районними та обласними адміністративними органами.

Практика показує, що в тих регіонах, де інтегрованим господарським структурам надається необхідна державна матеріально- фінансова (стартова) допомога, вони функціонують ефективніше.

Перераховані принципи належать до всіх форм агропромислових формувань. Водночас практичні рішення, як організаційні, так і економічні, що приймаються на їх основі, залежно від конкретних умов можуть істотно різнитися.

Реалізація вертикальної інтеграції здійснюється різними способами й методами, які визначають форму і типи її реалізації. А. Попов виділяє два види циклів розвитку економічної інтеграції: 1) цикл кількісно- якісних перетворень - поширення «вшир»: включення нових суб'єктів; 2) цикл якісних перетворень - інтеграція «вглиб»: трансформація суб'єктів господарювання, перехід до нових якісних їх характеристик [15].

У свою чергу, Г. Гольдштейн розглядає вертикальну інтеграцію як метод, яким компанія створює (інтегрує) свої власні вхідні етапи технологічного ланцюжка (задня інтеграція) або вихідні її етапи (передня інтеграція) [5]. Тобто задня інтеграція передбачає придбання сировини і виготовлення на її основі продукції, а передня інтеграція - розподіл та реалізацію продукції.

Необхідно зазначити, що наведені підходи авторів збігаються, що підтверджується їхніми концептуальними розробками.

У своїх дослідженнях О. Аксьонова доходить висновку, що при співпраці вертика- льно-інтегрованих підприємств АПК визначається інтегратор, тобто центр усієї еконо- міко-технологічної системи об'єднання. Як показує практика, в більшості випадків ним є переробне підприємство, яке координує всі дії інтеграційного процесу, здійснює контроль над усіма стадіями виробництва, переробки і збуту агропромислової продукції. Результатом таких налагоджених тісних взаємовідносин між усіма організаційними ланками є безперервність відтворювального технологічного процесу, а саме від виробництва сільськогосподарської сировини до доставки готової продукції кінцевому споживачу [2, с. 24].

Як зазначає Л. Пернер, одним із результатів вертикальної інтеграції є ефект синергії, тобто ситуація, коли сума двох активів може дати більше, ніж сума їхніх частин [21].

У свою чергу, А. Хорташу й Ч. Сіверсон, вивчаючи питання вертикальної інтеграції у ході емпіричних досліджень, дійшли висновку, що в межах вертикально-інтегрованих структур кореляційні зв'язки сильніші, ніж у горизонтально-інтегрованих [20].

В основу способів інтеграції підприємств агропромислового комплексу можуть бути покладені різні групувальні критерії:

географічне охоплення (внутрішньогалузеві, міжгалузеві, регіональні, міжрегіональні, транснаціональні);

форма власності (державна, приватна, спільна та ін.);

характер правовідносин (зі створенням / без створення додаткової юридичної особи);

організаційно-правова форма (публічне акціонерне товариство, господарське товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, асоціація, кооператив тощо);

галузева спеціалізація сільськогосподарських виробників (інтеграторів) і підприємств харчової промисловості;

статус самостійності (повна, часткова або ж повна втрата).

У вітчизняній практиці господарювання склалися такі організаційні форми агропромислової інтеграції: агропромислове підприємство; агропромисловий комбінат; агропромислове об'єднання; агрофірма; агрохолдинг.

В Україні згідно з Господарським кодексом [6] до інтеграційних належать об'єднання підприємств. Серед останніх виділяють асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, промислово-фінансові групи, холдинги.

Вищенаведені підприємства можуть бути створені за допомогою різних форм інтеграції, характеристики яких наведені у таблиці.

Форми інтеграції в ринковій економіці