Управління трансфером і комерціалізацією інновацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Управління трансфером і комерціалізацією інновацій

Л.М. Малюга, к. е. н., ст. викладач Уманського національного університету садівництва, м. Умань

У статті проведено аналіз поняття трансферу та комерціалізації технологій. На основі отриманих результатів сформульовано висновки про систему управління ними (національна інноваційна система).

Ключові слова: трансфер, інновації, комерціалізація технологій, національна інноваційна система.

The article that we analyses the concept of transfer and commercialization of technologies. On the basis of the obtained results, conclusions about their system of management.

Keywords: transfer, innovation, technology commercialization, the national innovation system.

Проведен анализ понятия трансфера и коммерциализации технологий и, на основе полученных результатов, сформулированы выводы о системе управления ими.

Ключевые слова: трансфер, инновации, коммерциализация технологий, национальная инновационная система.

У сучасних умовах одним із головних завдань української економіки є розвиток наукомісткого виробництва і формування стійких ринкових відносин для одержання вітчизняної конкурентоспроможної продукції. Однак не кожне суспільство може реалізувати обрані пріоритети за рахунок власного науково-технологічного потенціалу. Часто досягнення тієї або іншої мети стає можливим лише за умови передачі технологій усередині країни або на міждержавному технологічному ринку, що визначає об'єктивну важливість процесів трансферу технологій.

Проблеми трансферу технологій, комерціалізації інтелектуальної власності та дифузії інновації відображено у значній кількості наукових праць багатьох відомих вітчизняних і зарубіжних дослідників. Значний внесок у вивчення згаданих проблем проблеми зробили І. Акперов, Е. Гейгер, І. Гагауз, О. Лукша, О. Ляшенко, А. Петруненкова, П. Ромер, С. Теребова, Л. Федулова, Н. Фонштейн, А. Шпак, Й. Шумпетер.

Незважаючи на значну кількість робіт і досліджень у сфері трансферу технологій, наукове суспільство і досі не має єдиного визначення поняття трансферу. Це пов'язано як із невизначеністю поняття технології, під якою передбачають не тільки виробничі процеси, але й процеси соціального розвитку, форми ринкових відносин, способи управління у політичній сфері і т.п., так і з тим, що процес трансферу технологій охоплює декілька сфер діяльності (законодавчу, наукову, інженерну, маркетингову і т. д.).

Метою статті є проведення аналізу поняття трансферу і комерціалізації технологій і формулювання, на основі отриманих результатів, висновків про систему управління ними.

Інновація - це одна з найважливіших і найсуттєвіших категорій економічної науки, у якій відображені спільні ключові зв'язку, властивості й відносин між економічними агентами, які виникають у процесі розробки і виробництва нових продуктів, послуг, технологій, а також їх використання в господарській діяльності з метою підвищення ефективності та результативності для отримання певного ефекту або результату. Тому, у найзагальнішому вигляді типовий інноваційний процес можна представити у вигляді трьох складників:

першим компонентом інноваційного процесу є новації, тобто нові знання, ідеї, як оформлені результати завершених наукових, фундаментальних і прикладних досліджень;

другий компонент інноваційного процесу - упровадження, запровадження, реалізації новації в практичній діяльності, тобто інновація або нововведення;

третім компонентом слід вважати поширення вже створеної, освоєної і здійсненої інновації, тобто використання інноваційного продукту, послуги або технології в нових умовах або місцях.

Отже, інноваційна діяльність будь-якої економічної системи пов'язана з процесами створення нововведення; із процесами його підготовки до практичного використання; із процесами поширення нововведення в системі. Зазвичай дані форми процесів називають комерціалізацією нововведення, технологічний трансфер та інноваційна дифузія.

Комерціалізація технологій - це процес перетворення результатів науково-технічної діяльності в продукцію і їх ефективну реалізацію в промислових масштабах. Таке визначення дуже вузько відображає суть та етапи цього процесу, що обмежує можливості до його вдосконалення.

На думку інших авторів, «комерціалізація технологій являє собою процес, за допомогою якого результати науково-технічних розробок вчасно трансформуються в продукти й послуги на ринку» [1]. У цьому випадку потрібно зазначити, що для економіки набагато важливіше не те, що науково-технічна продукція стає товаром, а те, щоб вона вчасно перетворилась у нововведення. Тобто нововведення повинно ввійти у сферу практичного використання того чи іншого господарюючого суб'єкта.

За другого підходу, комерціалізація інноваційної ідеї - це одержання доходу від її продажу або використання у власному виробництві [2]. У цьому випадку потрібно акцентованіше обумовити які параметрами повинен мати дохід щодо величини здійснених витрат і визначитись із трактуванням поняття «інноваційна ідея». Даним терміном можна характеризувати будь-який етап створення нововведення, адже ідея навіть найінноваційніша може передувати стадії фундаментальних досліджень.

Крім того, у жодному з документів нормативного або ненормативного характеру так само, як і в наукових публікаціях не розглядається ступінь коректності використання поняття «комерціалізація» щодо масштабів і якості інноваційного процесу. Наприклад, Великий економічний словник містить таке визначення поняття «комерціалізація»: «підпорядкування діяльності цілям здобування прибутку» [3]. Звідси випливає, що розширення масштабів комерціалізації результатів НДДКР повинно забезпечувати зростання прибутку, щоправда, невідомо де й у кого.

Якщо вважати, що комерціалізація результатів НДДКР є практичною реалізацією досягнень науки, то слід урахувати, що ефективність інноваційних процесів в економіці залежить не тільки від того, наскільки ефективна діяльність самих економічних суб'єктів, але й від того, як вони взаємодіють один з одним як елементи колективної системи створення й використання знань, а також із суспільними інститутами.

Трансфер «являє собою рух технології з використанням яких-небудь інформаційних каналів від одного її індивідуального або колективного носія до іншого... Трансфер технологій, будучи надскладним видом комунікації, передбачає застосування знань, їх цільове використання, оскільки найчастіше вимагає злагоджених дій двох і більше індивідуумів або функціональних гнізд, розділених структурними, культурними й організаційними бар'єрами» [4].

Таким чином, комерціалізація й трансфер науково-технічної продукції за своєю суттю представляють різні категорії й відбивають різні відносини. Під поняттям «комерціалізація» передбачаються здійснення процесу передачі прав власності на об'єкт інтелектуальної власності, під поняттям «трансфер» мається на увазі суспільне визнання продукту. За суттю справи, комерціалізація науково-технічної продукції являє кінцевий етап процесу, пов'язаного з розв'язанням якоїсь проблеми. Можливість її здійснення може виникнути ще до появи самого нововведення, якщо НДДКР ініційовані замовником. Поняття ж інноваційного трансферу виникає тільки в тому випадку, якщо інновація досягла деякого рівня визнання в тому чи іншому суспільстві.

З другого боку, комерціалізація нововведення не може бути здійснена без його трансферу, тому що в процесі її здійснення відбувається просування результатів науково-технічної діяльності в тій чи іншій формі від одного господарюючого суб'єкта до іншого. На нашу думку, технологічний трансфер не є визначенням, що повністю відповідає своєму призначенню, оскільки передаватися можуть будь-які технології й продукти, серед них, що не мають статусу нововведення. Питання інноваційності трансферу в цьому випадку поки не вживається.

Однак інноваційний трансфер може бути здійснений і без комерціалізації науково-технічної продукції. Так, за теорією Й. Шумпетера інновацією є все, що раніше не застосовувалось у даній системі [5], а отже, будь-який трансфер має інноваційний характер, тому що дозволяє передати в ту чи іншу систему те, що раніше в ній не використовувалося. Щодо до предмета нашого дослідження це означає, що технологічний трансфер не обов'язково забезпечує потреби інноваційного розвитку, він може забезпечувати передачу технологій старіших технологічних укладів, і в такий спосіб відтворювати традиційні способи виробництва.

У результаті, нині в різних країнах сформувався чотирирівневий галузевий розподіл національної економіки. Питання в цьому випадку стоїть у площині пропорцій між окремими групами галузей:

галузі видобутку й первинної переробки сировини;

галузі традиційної важкої (матеріало- і трудомісткої) промисловості;

високотехнологічні галузі, що характеризуються порівняно низькою матеріало- і трудомісткістю, але дуже високою часткою витрат на НДДКР у доданій вартості;

галузь «м'яких» технологій (послуг), таких, як розробка програмного забезпечення, системна інтеграція, консалтинг і т.п.

У розвинених країнах галузева структура господарства змінюється в напрямку постійного збільшення частки останніх двох груп галузей у її структурі. При цьому досить суттєво, що основна специфіка технологій цих двох груп полягає в тому, що вони базуються, насамперед, на широкому використанні результатів інтелектуальної праці, тобто нових знань.

Дана структуризація національної економіки обумовила формування в розвинених країнах трьох типів технологічного трансферу на послідовних стадіях від стадії НДДКР до практичного застосування [4]:

передача технології новоутвореним компаніям;

технологічний трансфер із дослідницьких організацій у діючі фірми;

передача високих технологій для подальшого дослідження відомчим лабораторіям, університетам і об'єднанням.

Ще одним важливим питанням є джерела формування доданої вартості, що створюється в національній економіці. При превазі високотехнологічних галузей основним джерелом стає амортизація нематеріальних активів. При переважному розвитку традиційних виробництв основними джерелами стають прибуток і заробітна плата. Потрібно зазначити, що структуризація джерел доданої вартості не настільки однозначна і на її формування впливають різні фактори, однак принципова основа є саме такою.

Наведені аргументи свідчать про необхідність зміни галузевої структури української економіки вбік помітного збільшення частки високотехнологічних, наукомістких галузей. І тут основну роль ми відводимо державному регулюванню, що повинно мати в цьому питанні виразну й активну позицію. Це відзначається в багатьох публікаціях, пов'язаних з діяльністю держави в сфері високих технологій, зокрема - у розвинених країнах.

Ринок сам по собі не зможе змусити інвесторів піти з найприбутковіших нині сировинних секторів і перемістити вільні капітали в сектори з дуже високими ризиками й набагато тривалими строками окупності. Він активно включається в інноваційний процес лише на стадії інноваційної дифузії й стимулює саме її. Створення ж радикальних нововведень і наступне перетворення здійснюється поза ринком і через це являє невизначеність високого ступеня, принаймні, щодо можливого комерційного результату.

У територіальному аспекті процеси дифузії інновацій по галузях призводять до зміни організаційно-технічного і соціально-економічного рівнів розвитку територій, на яких діють підприємства галузей, що впроваджують інновації. І нарешті, ефект від впровадження інновацій проявляється на рівні національної економіки, що можна спостерігати шляхом порівняння макроекономічних показників.

Такий підхід дозволяє перейти до опису «точок зростання» економіки, під якою розуміється одна чи кілька інноваційних підприємницьких одиниць, які діють узгоджено, здійснюють розробку передових технологій і впроваджують їх у виробництво. По-іншому, «точки зростання» - це інноваційні підприємства, що успішно впливають на економіку в цілому, під впливом ринкових кон'юнктурних факторів при успішній реалізації програм виведення продуктів і технологій на ринок.

Такий перерозподіл, на думку багатьох експертів, може бути реалізованим лише за допомогою держави. Органи державної влади, зацікавлені в інноваційному розвитку, повинні створити умови для виникнення і розвитку інноваційних підприємств. Під такими умовами мається на увазі створення спеціальних економічних режимів для успішного розвитку і функціонування технологічних систем, тобто сукупності функціонально пов'язаних засобів технологічного оснащення, предметів виробництва та виконавців для виконання в певних умовах виробництва заданих технологічних процесів або операцій. Але й тут є альтернативні напрямки реалізації державної науково-технічної й інноваційної політики, причому - принципово різні.

Перехід до інноваційної економіки вимагає формування в країні цілісної системи, що ефективно перетворить нові знання в нові технології, продукти й послуги, які знаходять своїх реальних споживачів (покупців) на національних або глобальних ринках. Процес формування механізму інноваційного розвитку економіки слід розглядати з позицій його системності. Це обумовлено тим, що система - це цілісне утворення взаємопов'язаних елементів і тільки в сукупності всіх елементів механізму інноваційного розвитку можна досягти ефективного управління цим процесом. Система, яка дозволяє виконати ці завдання, у сучасній науковій літературі отримала назву «національна інноваційна система».

Модель НІС має деякі переваги, зокрема:

можливість концентрації величезних інтелектуальних і матеріальних ресурсів на виконанні великомасштабних науково-технічних завдань, необхідних державі;

створює сприятливі економічні та соціальні умови для наукової спільноти розвивати фундаментальні дослідження й експериментальні дослідження;

можливість виконання деяких складних завдань з низькими затратами (завдяки доступу до недорогих інтелектуальних ресурсів).

Феномен НІС, що виявляється останніми десятиліттями, коригує й усуває нечіткості у самому понятті «комерціалізація науки». Шляхом взаємозалежностей і накладень інтересів різних інституційних гравців формується інноваційне ядро, у якому результати наукових досліджень відособлюються, трансформуючися за допомогою різних інституційних механізмів.

Метою НІС є своєрідний «запуск і розпад» інноваційного ядра за допомогою витіснення з різних секторів (наукового, корпоративного, державного) інноваційних розробок. Наявна маса знань (як академічних, так і прикладних) та інноваційних імпульсів повинна перетворюватися в інновації через «механізми обурення» системи за допомогою адекватних інституціональних механізмів. І завдання держави полягає в упровадженні власних ефективних інститутів, що забезпечують соціально-економічний ефект. Ключову роль починають відігравати мережі і системи, що ефективно поширюють знання та інформацію.

Головною умовою формування НІС виступає абсолютне і відносне підвищення в національному багатстві частки людського капіталу, а також так званих позаекономічних факторів.

Підприємницький сектор, держава і наука виступає в ній взаємопов'язаними ланками складної системи, робота якої забезпечується певним набором інституціональних елементів.

Водночас, наука як головне джерело нововведень не ізолюється університетами і науковими центрами, а повинна бути органічно вбудована в економічні процеси, що відбуваються в межах держави, галузей, великих корпорацій і дрібних підприємств.

Концептуальними основами формування інноваційного середовища генерування та трансферу інновацій є:

підпорядкування (модернізація) соціально-економічних відносин системі нових засад розвитку глобалізованої економіки, що обумовлюють не лише використання якісно інших джерел розвитку (знання, інновації, людський капітал), але й генерують відтворювальні пропорції на користь нетоварного сектору, ламають господарські стереотипи і технологічний устрій, формують нові засоби координації ринку, а головне - будують таку модель інноваційного процесу, у якій генерування інновацій і їх трансфер виходять за межі традиційно промислового виробництва, органічно вбудовуючись і пронизуючи всю систему матеріальних і нематеріальних потоків, являють собою органічні частини єдиного цілого;

встановлення оптимальних техніко-технологічних і економічних параметрів створення і руху інновацій залежно від складності етапу розробки інновації як ядра інноваційного процесу, жорсткості часових обмежень і рівня агрегованості (макро- або мікрорівня) і структури економічного циклу;

перехід від локальної, фрагментарної організації інноваційного процесу до системного за рахунок принципу генерування й трансферу інновацій з урахуванням світового досвіду побудови національних інноваційних систем.

Література

інноваційний система технологія економіка

1. Казметский Дж. Вызов технологических инноваций на пороге новой эры общемировой конкуренции / Дж. Казметский // Трансферт технологии и эффективная реализация инноваций. - М.: АНХ, 1999. - С. 11.

2. Грик Я.Н. Ресурсный подход к построению бизнес-процессов и коммерциализации разработок / [Я.Н. Грик, Е.А. Монастырный] // Инновации. - 2004. - № 7. - С. 85-87.

3. Большой экономический словарь. - М.: Ин-т новой экономики, 1998. - 254 с.

4. Гибсон Д.В. Трансферт технологий между субъектами рынка / Д.В. Гибсон // Трансферт технологии и эффективная реализация инноваций. - М.: АНХ, 1999. - С. 20.

5. Шумпетер И. Теория экономического развития / И. Шумпетер // М.: Прогресс, 1982. - 455 с.

6. Дежина И. Механизмы стимулирования коммерциализации исследований и разработок / [И. Дежина, Б. Салтыков] // Общество и экономика. - 2004. - № 7-8. - С. 190.

Размещено на Allbest.ru