Імперативи розвитку аграрного сектору вітчизняної економіки в контексті трансформаційних процесів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Досвід свідчить, що суспільно-економічні та політичні трансформації супроводжуються гострими кризовими явищами, загостренням політичної й соціально-економічної ситуації, що викликає необхідність глибокого їхнього вивчення. Відсутність позитивних результатів реформування аграрного сектору економіки обумовлена низкою об'єктивних та суб'єктивних причин. Одна з них полягає в тому, для всіх постсоціалістичних країн була розроблена й нав'язана шаблонова модель аграрних реформ по рецептах Міжнародного валютного фонду. Суть цієї моделі полягала в трансформації форм власності, примусового руйнування колгоспно-радгоспної системи, лібералізації цінової політики з доведенням інфляції до фази так званої «шокової терапії».

Ринкові трансформації в аграрному секторі мали руйнівні наслідки. Уже в 1999 р. спад сільськогосподарського виробництва досяг критичної риси: обсяг виробництва валової продукції знизився у всіх категоріях господарств у два рази, а в сільськогосподарських підприємствах -- в 3,5 рази. Абсолютні значення обсягів виробництва валової продукції в останні 2011-2013 роки, не дивлячись на певні позитивні тенденції, все ще не досягли рівня навіть 1990 р. У 2013 р. обсяг валової продукції сільського господарства все ще на 29 млрд. грн. у постійних цінах 2010 року менший за обсяг 1990 р. [1]. Не спостерігалося особливо позитивних зрушень у розвитку АПК в подальші періоди. [1, 2].

Спад аграрного виробництва супроводжувався небажаними структурними зрушеннями. Якщо в 1990 р. на частку сільськогосподарських підприємств доводилося 68,4 % загального обсягу виробництва валової продукції сільського господарства, то в 2012 р. -- тільки 50,7 % [2, с. 37], і це за умови зміни у методології статистичних розрахунків, а саме включення до категорії підприємств більш широкого, ніж у 1990 р., кола суб'єктів економічних відносин, та застосування методів збору інформації про обсяги виробництва у господарствах населення, які, м'яко кажучи, викликають певні сумніви.

Істотні деформації мали місце й у галузевій структурі. Більшою мірою спад виробництва торкнувся галузей тваринництва: обсяг валової продукції за період 1990-2013 рр. знизився у всіх категоріях господарств у майже два рази, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах -- в 2,5 рази. В 1990 р. питома вага валової продукції тваринництва в загальному обсязі валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств становила 48,5 %, а в 2012 р. -- лише 30,5 %, у сільськогосподарських підприємствах, відповідно, -- 40,7 та 24,7 % [1, с. 5].

Вказані структурні зрушення на фоні теперішнього вектора прагнень України до поглиблення інтеграції у світовий економічний простір залишають небагато шляхів розвитку товарної спеціалізації експорту та, відповідно, галузевої структури внутрішнього виробництва. Останнє обмежуватиме і розвиток експортного потенціалу аграрного сектора національної економіки, і імплементації інноваційно-інвестиційної моделі розвитку його суб'єктів. Фактично поглиблюватиметься монокультурна спеціалізація з галузевою деформацією внутрішнього виробництва в бік пріоритету рослинництва. Нажаль, такі обставини не сприятимуть ані стрімкому розвитку суб'єктів вітчизняного агровиробництва, ані вирішенню низки проблем, що лежать в соціальній площині, зокрема, в частині забезпечення зайнятості сільського населення та припинення його відтоку з сільських територій.

Все це актуалізує необхідність наукового обґрунтування та практичної імплементації нових принципів регулювання процесів розвитку аграрного сектора вітчизняної економіки, які б дозволили адаптувати його діяльність до викликів сьогодення без погіршення стану суб'єктів, які складають економічний базис відтворення в сільськогосподарському виробництві.

У перші роки ринкових трансформацій оформилися два принципово різні напрями реформування аграрного сектору економіки України. Один з них базувався на концепції еволюційного підходу до реформування колгоспів і радгоспів в організаційно-виробничі структури ринкової орієнтації й збереженні великих розмірів сільськогосподарських підприємств [3-5]. Прихильники іншого напряму обґрунтовували необхідність і доцільність широкомасштабного переходу до дрібних господарств населення [6]. Орієнтація на дрібнотоварне виробництво представлялася цим дослідникам неминучою для України в умовах того періоду, які характеризувалися збитковістю виробництва в сільськогосподарських підприємствах, кризою неплатежів, відсутністю в державі можливостей фінансування виробничих і соціальних програм і т.п. Цю точку зору не повною мірою розділяли провідні вчені економісти-аграрники. Вони вважали, що при визначенні стратегії реформування аграрного сектору необхідно враховувати як світовий, так і вітчизняний досвід, основні тенденції в розвитку агарного виробництва.

Вказаним питанням приділили свої дослідження В.Я. Амбросов, І.Н. Лукінов, Л.В. Молдован, О.М. Онищенко, Б.І. Пасхавер, П.Т. Саблук, М.Ф. Соловйов, В.В. Юрчишин. В їх працях висвітлюються різні аспекти цієї складної та багатогранної проблеми. Втім, всі дослідники сходяться у висновках на необхідності опрацювання та імплементації в сфері державного регулювання аграрного виробництва та аграрного ринку цілісної та комплексної доктрини розвитку аграрного сектора національної економіки, чого нажаль так і не було зроблено.

Аналіз тенденцій розвитку аграрного сектору вітчизняної економіки в контексті викликів сьогодення та деформації пропорцій відтворювального процесу зумовлює необхідність критичного перегляду принципів здійснення регуляторних впливів на аграрне виробництво та аграрний ринок. Метою даної публікації є формалізація зазначених проблем, імперативів та обґрунтування необхідності корекції доктрини аграрної політики держави.

В 90-х роках минулого сторіччя аграрні реформи в Україні почали здійснюватися в умовах загальної економічної кризи. Вони супроводжувалися глибокими політичними й соціально-економічними змінами. Ринкові трансформації в економіці України, в цілому, та її аграрному секторі, зокрема, здійснювалися на початковому етапі вітчизняними реформаторами за західними моделями і рецептами. При цьому вказані моделі були фактично ідентичними для країн всього постсоціалістичного простору.

У початковий період здійснення реформ загальною тенденцією розвитку економіки було руйнування фінансово-кредитної системи, гіперінфляція, цінові деформації й нееквівалентність міжгалузевого товарного обміну, гострий дефіцит фінансових і матеріальних ресурсів, відсутність належного керування на всіх рівнях економіки держави. Не були чітко позначені кінцеві цілі й завдання ринкових трансформацій.

При цьому система цілей зарубіжних ідеологів реформування була більш ніж прозорою та зрозумілою. Для останніх найголовнішим було усунути в майбутньому Україну, як потужного конкурента на світовому агропродовольчому ринку, без залишення її економіці в перспективі будь-яких можливостей для виробництва конкурентоспроможної на ринках розвинутих країн продукції, крім сировинної. Мотивація ж вітчизняних реформаторів зводилася, передусім, до виконання політичного замовлення щодо знищення пропорційності та масштабної збалансованості вітчизняного аграрного виробництва, яке функціонувало на той час у формі колгоспно-радгоспної системи.

Замість формування багатоукладного аграрного сектору, удосконалення діючих колективних форм у країні цілеспрямовано здійснювалася державна політика примусового руйнування існуючих суб'єктів виробничої сфери. Замість того, щоб акцентувати увагу на еволюційному розвитку й удосконаленні всіх цих форм, вони розглядалися тільки в альтернативних варіантах, що й привело до структурних зрушень, які ми маємо на сьогоднішній день (табл.).

Таблиця 1. Обсяг та індекси валової продукції сільського господарства по категоріях суб'єктів сфери виробництва в Україні в 1990-2013 рр.