Оптимізація державного управління вищою освітою в період соціально-економічних реформ

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОПТИМІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ В ПЕРІОД СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ

С. Пермінова

Анотація

освітній реформа державний політика

Проаналізовано основні причини неефективної реалізації масштабних національних освітніх реформ та визначено напрямки удосконалення системи формування державної політики за рахунок приведення функцій управління у відповідність до завдань трансформаційних процесів, що відбуваються у вищій школі. Доведена необхідність формування національної громадсько-державної моделі управління освітою, зорієнтованої на оновлену філософію менеджменту та інноваційний суспільний розвиток.

Ключові слова: вища освіта, соціально-економічний розвиток, оптимізація державного управління, європейські стандарти.

Annotation

S. Perminova

OPTIMIZATION OF PUBLIC ADMINISTARTION OF HIGHER EDUCATION AREA IN THE PERIOD OF SOCIO-ECONOMIC REFORMS

The basic reasons for ineffective implementation of large-scale national educational reform are analysed and ways of improvement of the system of public policy formation by bringing the management functions in accordance with the objectives of the transformation processes that take place in higher education are defined. The necessity of forming the national state and public model of education management oriented towards the updated management philosophy and innovative social development is proved.

Key words: higher education, socio-economic development, optimization of public administration, European standards.

Виклад основного матеріалу

За період реформування системи вищої освіти за два десятиліття незалежності досягнуто певних успіхів. Національна освіта набула ознак цілісності, самодостатності, відповідності новим суспільним відносинам, зроблено конкретні кроки в напрямку її інтеграції до європейського та світового освітнього простору. Проте ці позитивні зміни не є системними й завершеними, що зумовлено переважно відсутністю в освітній галузі послідовної, науково обґрунтованої та відповідальної державної політики. Недостатньо ефективно проводиться моніторинг якості вищої освіти, а також оцінювання діяльності вищих навчальних закладів та оприлюднення його результатів.

Ці та інші актуальні проблеми системи національної вищої школи ускладнюються і низкою зовнішніх чинників. Тенденції розвитку вищої освіти, зумовлені процесами глобалізації, передбачають формування адекватних систем забезпечення якісних освітніх послуг і конкурентоспроможних знань. Нові вимоги до якості, змісту освіти та механізмів контролю й оцінки пропонує на сьогодні економіка країни, орієнтована на знання та ефективність їх капіталізації [1].

Уявлення про місце освіти в інформаційному суспільстві з другої половини 2000-х рр. набуває переосмислення через світову економічну кризу, що диктує зміни державної стратегії управління стосовно вищої освіти. Незважаючи на певні кроки держави щодо збільшення обсягів фінансування освіти, реалізацію масштабних програм і проектів, досвід освітніх реформ свідчить, що в умовах неефективної системи формування державної політики, усі дії, націлені на подолання кризи, є неефективними.

Різні аспекти державного регулювання галузі вищої освіти досліджували вітчизняні і російські науковці (О. Глузман, Ж. Зайцева, В. Корженко, В. Кушнір, В. Луговий, В. Лутай, С. Майборода, В. Огаренко, Н. Протасова, В. Редюхін, Ю. Рубін, С. Салига, Л. Титарьов, О. Тихомиров, В. Усанов, В. Фадєєва, С. Шевельова), та зарубіжні вчені (Дж. Вайс, Б. Гінзбург, Дж. Груф, Дж. Івек, Б. Кларк, П. Маасет, К. Моррісон, Г Нів). Питанням механізмів реалізації державної політики в галузі вищої освіти присвячені роботи С. Домбровської, М. Долішнього, Є. Подольської, О. Сидорчука, О. Шевченко, О. Стельмаха. Основні тенденції та шляхи модернізації вищої освіти в контексті глобалізаційних тенденцій вивчали: Б. Данилишин, С. Ніколаєнко, Є. Подольська, Р Рудніцька та інші.

Проте, незважаючи на широкий спектр досліджень із зазначеної проблематики, недостатньо вивчені теоретичні і практичні умови та особливості розвитку вищої освіти як відкритої системи й управління нею в руслі соціально-економічних реформ українського сьогодення, а також напрями оптимізації державного управління вищою освітою в умовах інноваційного розвитку.

Стан, в якому на сьогодні перебуває вища освіта, усе частіше піддається критичним оцінкам, оскільки зазвичай в управлінні використовується метод часткових покращень, удосконалення окремих відносин у системі освіти, тобто ліквідація недоліків. Зміст цього методу засновано на виділенні найбільш значимих із погляду суб'єкта державного управління проблем, які заважають покращенню положення у вищій школі. За цього ситуація оцінюється тим же суб'єктом управління без чітко визначеної процедури такої оцінки та підходів, оскільки до сьогодні вони ще не сформульовані, хоча вже давно назріла така необхідність. Використання подібних варіантів у організації державного управління суттєвих позитивних результатів не приносить, оскільки часткове покращення, зазвичай, не призводить до покращення системи загалом.

На сьогодні намітились тенденція до зниження впливу суб'єкта управління на об'єкт, що створює передумови для оптимізації управління вищою освітою на державному рівні. Однак орієнтація на внутрішні резерви розвитку системи вищої освіти вимагає широкого використання в управлінні синергетичного підходу, постійної взаємодії вищої школи із зовнішнім середовищем на основі встановлення взаємозв'язку державного регулювання та самоорганізації відкритої системи вищої освіти, що дасть змогу вибору майбутнього розвитку. Найважливішим для сучасного державного управління вищою освітою стає знаходження таких стратегій, які б якнайкраще відповідали специфіці трансформації галузі.

Важливим напрямком оновлення управлінської діяльності є приведення функцій управління у відповідність із завданнями трансформаційних процесів, що відбуваються в системі вищої освіти, що спричинено низкою змін, які відбуваються у галузі, а саме:

- переходом вищих навчальних закладів у якісно новий стан відкритої системи, здатної генерувати нові ідеї, пропонувати нові технології, форми, методи, засоби навчання й виховання молоді;

- переорієнтацією інтересу від закладів вищої освіти до споживачів освітніх послуг, у результаті чого виникає необхідність активного залучення всіх зацікавлених сторін (науковців, викладачів, студентів, роботодавців, ЗМІ тощо) до управління освітою;

- підвищенням інтересу до якості освіти як з боку самих ВНЗ, так і зовнішніх незалежних професійних організацій та експертів.

Базовими функціями державного управління освітньою діяльністю є формулювання стратегічних і тактичних цілей та пріоритетів, дотримання соціальних цінностей, створення правових основ функціонування ринку освітніх послуг, гарантування високої якості освітніх послуг. Тому система державного регулювання повинна будуватись за ієрархічним принципом, який передбачає спочатку встановлення функції системи, далі визначення напрямів проведення економічної політики, що спрямовуються на реалізацію цих функцій, здійснення підбору інструментів втілення у життя цієї політики та розробку заходів регулювання конкретних процесів [2].

Реформи вищої школи, що передбачають оновлення функцій управління галуззю, розглядаються через поєднання централізації і децентралізації як фактора модернізації управління, тобто відбувається рух у напрямі відкритості, самоорганізації процесів у вищій освіті, що потребує переосмислення вже існуючих і формування нових функцій управління, які набуватимуть рис циклічності, логічності, взаємопов'язаності та демократичності.

Держава на сьогодні не може відігравати роль одноосібного суб'єкта управління освітою, оскільки зміни в освітній галузі неможливі без залучення місцевих громад, інституцій, окремих громадян та їх об'єднань, що актуалізує необхідність формування державно-громадських органів управління на рівні закладів освіти, здатних проводити незалежну експертизу стану справ, визначати соціальне замовлення інституту вищої освіти, а також здійснювати контроль за діяльністю державного апарату.

Загальною тенденцією стає співучасть в управлінні вищою освітою держави та академічної, вузівської громадськості за рахунок використання різних форм управління: активного втручання, децентралізованого регулювання, змішаної стратегії. Перехід від системи централізованого планування передбачає відмову від детальних нормативів на користь відповідальності органів і закладів освіти за результати навчання. Однак в Україні ще переважають змішані форми державного управління галуззю, оскільки все ще значною є частка державного втручання. Хоча в умовах ринку й побудови демократичних принципів країна більше тяжіє до децентралізованого регулювання, яке характеризується гнучкою освітньою політикою, сприянням активності ВНЗ та розширенню їх автономії за рахунок передачі повноважень і відповідальності до місцевих управлінь та органів влади, які більш спроможні вдосконалити її якість і зробити сучасною.

На сьогодні відбувається активне формування національної громадсько-державної моделі управління освітою, основними ознаками якої є: демократизація освітнього процесу і залучення до управління вищою школою органів студентського самоврядування; громадський контроль за розвитком освіти, її якістю, соціальним захистом учасників навчально-виховного процесу; діяльність громадських рад із освіти і науки національного, регіонального і місцевого рівнів; підтримка інноваційного розвитку освіти через цільові програми, пріоритетне фінансування інноваційних проектів, впровадження новітніх технологій; об'єднання і партнерство громадськості навколо пріоритетних напрямів освіти; об'єднання зусиль держави, вищої школи і бізнесу в інформатизації вищої освіти, зокрема приєднанні до європейської науково-освітньої мережі Geant-2, що об'єднує понад 3500 університетів і наукових установ Європи; у розвитку дистанційної освіти; поширенні мережі електронних бібліотек; відкритому, конкурсному розподілі грантів для проведення наукових досліджень тощо.

Така модель передбачає формування нової концепції державного управління у сфері вищої освіти, зорієнтованої на оновлену філософію менеджменту та інноваційний суспільний розвиток, яка б базувалася на:

- формуванні нормативно-правових засад для інноваційної освіти та інтеграції освіти, науки і виробництва;

- фінансуванні пріоритетних напрямів інноваційного розвитку і відповідному формуванні державного замовлення на випускників вищої школи;

- оптимізації мережі навчальних закладів;

- створенні інноваційної інфраструктури та інноваційного менеджменту вищої освіти;

- стимулюванні інноваційної наукової діяльності у вищій школі.

Одним із актуальних питань подальшого вдосконалення системи управління вищою освітою є створення раціональних організаційних структур управління вищим навчальним закладом та оптимізація їх діяльності, оскільки вищий навчальний заклад як один із суб'єктів реалізації державної політики у сфері освіти, є об'єктом керованим і вимагає адміністративно-правового регулювання функціонування у контексті реалізації завдань та функцій, що постали перед ним.

Оскільки методику державного регулювання вищої школи становить сукупність засобів, методів і прийомів систематичного, послідовного і науково обґрунтованого впливу, методологія державного управління враховує дію економічних законів та охоплює сукупність підходів, цілей, принципів і форм впливу державних органів на систему вищої освіти через комплекс стимулів, важелів, регуляторів. Використання того чи іншого методу визначається рядом факторів, проте для оптимізації процесу державного управління вбачається доцільним ширше застосовувати непрямі методи, а саме: економічні, донорські, морально-етичні з одночасним скороченням адміністративних і директивних.

У складний, кризовий період розвитку соціально-економічної системи держава має реалізувати функції недопущення і нейтралізації негативних впливів ринку на важливу освітянську галузь за рахунок моніторингу, головними завданнями якого є зменшення відхилень та зниження ризиків у процесі адаптації' до ринкових умов.

Ефективність моніторингу та обгрунтування державних управлінських рішень значною мірою визначаються повнотою, достовірністю й оперативністю інформаційного забезпечення, через що зростає значимість статистики освіти та відпрацювання інструментів для проведення якісної щорічної оцінки діяльності ВНЗ. Такі підходи посилили б стан конкурентного змагання за визнання суспільної корисності вищої школи, а також стимулювали б відповідальність за витрачання коштів платників послуг, об'єктивно підвищуючи ефективність сфери загалом.

Досвід модернізації системи національної вищої освіти підтверджує, що її якість визначається передусім якістю стандартів освіти та професійної підготовки. Основними функціями державних стандартів є забезпечення досягнення і підтримання вищим навчальним закладом високого рівня освіти через реалізацію нормативної частини змісту освіти, самооцінки і державної оцінки результатів роботи [3].

Тому оптимізація державного управління вищою освітою на шляху до інноваційного, європейського розвитку українського суспільства має відбуватись шляхом поетапного запровадження європейських норм і стандартів на основі вітчизняних традицій із метою створення умов для отримання українцями вищої освіти європейського рівня.

Коло завдань, які стоять перед державою у цьому напрямі, широке, це, зокрема, оптимізація мережі ВНЗ і впорядкування їхніх відокремлених структурних підрозділів, підвищення якості освітніх послуг, всебічна підтримка наукової діяльності, створення максимально професійної та незалежної системи ліцензування й акредитації, яка б діяла в інтересах споживачів освітніх послуг. Потребує вирішення проблема розширення прав закладів освіти щодо розподілу фінансових ресурсів, урізноманітнення джерел фінансування, прозорості та доступності для громадсько-державного контролю всієї їхньої академічної і фінансової діяльності [4].

Головна проблема удосконалення академічної і фіскальної незалежності вищих навчальних закладів вимагає розширення їх автономії із одночасним запровадженням механізмів підзвітності і фінансуванням на основі ефективності навчального процесу. Більш гнучке та розумне фінансування у формі одноразових грантів допоможе місцевим органам управління у галузі освіти здійснювати більш результативну політику.

Важливим фактором оптимізації управління вищим навчальним закладом, удосконалення матеріально-технічної бази, поліпшення якості викладання і підвищення конкурентоспроможності випускників є міжнародна діяльність закладів вищої освіти. Роль міжнародного співробітництва у галузі національної освіти зростає у міру багатопланової й активної участі ВНЗ у різних формах міжнародних науково-освітніх зв'язків.

Органи державного управління, сприяючи міжнародному співробітництву у галузі вищої освіти, здійснюють заходи щодо розвитку взаємовигідного співробітництва у межах двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів та угод. Законодавча база для здійснення міжнародного співробітництва суб'єктами вищої освіти також періодично оновлюється і доповнюється.

Однак оптимізація цього напряму діяльності з метою забезпечення визнання українських дипломів про вищу освіту [5] й учених ступенів за кордоном вимагає: розробки відповідної стратегії розвитку міжнародного співробітництва у сфері підготовки фахівців для зарубіжних країн; уніфікації за міжнародними стандартами всіх основних форм навчання і створення необхідних умов для їх реалізації; налагодження обміну інформацією з країнами-партнерами про якість підготовлених фахівців, що дозволить вчасно вносити корективи у навчально-виховний процес; підвищення якості професійної підготовки іноземних студентів; визначення переліку спеціальностей із урахуванням соціально-економічних особливостей зарубіжних держав [6].

Перспективними формами у галузі міжнародного співробітництва залишається інтернаціоналізація навчальних програм ВНЗ на основі міжнародної орієнтації у змісті академічних дисциплін, спільна розробка навчальних курсів і викладання предметів іноземною мовою за участю національних та закордонних викладачів, що дозволить розширювати освітні можливості як для вітчизняних, так і для зарубіжних студентів.

Подібні можливості надають вищим навчальним закладам права вільного вибору профілю міжнародних навчальних програм і зарубіжних партнерів, що засвідчить мінімальне втручання центральних державних органів у діяльність ВНЗ. Давно назрілою є потреба розширення реальної автономії вищих навчальних закладів і закріплення її гарантій на законодавчому рівні, що повинно відбуватися паралельно з процесом укрупнення університетів. Такі підходи дозволять використовувати передовий досвід інших країн із удосконалювання процесів управління вищими навчальними закладами та видаються найбільш оптимальними в процесі модернізації національної системи управління вищою освітою.

Важливим і актуальним у державному управлінні залишається перетворення провідних вищих навчальних закладів на сучасні наукові центри, зближення академічної і вишівської науки через створення спільних наукових та освітніх підрозділів на основі оптимізації співвідношення обсягів державного фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень та вдосконалення механізму такого фінансування.

Розвиток професійної освіти має відбуватися з урахуванням тенденцій на ринку праці та перспектив соціально-економічного розвитку регіонів за рахунок об'єднання зусиль ВНЗ у формі центрів, асоціацій, які могли б потенційно здійснювати адміністративні функції щодо [7]: допомоги у створенні міжнародних відділів та визначенні перспективних форм міжнародного співробітництва у ВНЗ; інформаційного забезпечення їхньої діяльності на регіональному, національному і міжнародному рівнях; сприяння набору іноземних студентів; проведення маркетингових досліджень, рекламних кампаній у сфері міжнародного співробітництва та міжнародних викладацьких і студентських конференцій; забезпечення взаємодії із закордонними ВНЗ й освітніми організаціями, із МОН України, а також із національними і міжнародними організаціями у сфері освіти і науки.

Висновки

Вирішення нагальної проблеми оптимізації державного управління вищою освітою вимагає ґрунтовного аналізу стану і механізмів регулювання національної вищої школи і диктує необхідність її подальшого реформування з погляду підвищення внутрісистемної ефективності функціонування та забезпечення конкурентоспроможності знань випускників, а також посилює необхідність прогнозованого і прорахованого державного втручання.

Недоліком існуючої на сьогодні парадигми управління вищою школою є механічне уявлення про систему освіти як систему взаєморегулюючих, зовнішніх стосовно людини елементів, за якого не беруться до уваги самобутність людського існування та соціокультурна специфіка освітньої діяльності. Головною зміною у цьому напрямі повинно стати перенесення змістовного завдання управління цією сферою із кінцевого результату функціонування об'єкта управління на розвиток та ефективне використання потенціалу об'єкта управління, що передбачає зміну парадигми державного впливу на сферу освіти від керівної до підтримуючої.

Основними принципами оновлених державних підходів мають бути:

- пріоритетність освіти, що означає випереджальність її розвитку;

- нове ставлення суспільства до освіти, до знань та інтелекту;

- кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;

- перехід від політики виживання до політики розвитку.

Формування нових концептуальних підходів до вищої освіти є основним і першочерговим фактором оптимізації державного управління освітньою сферою, на якому базуються всі інші шляхи покращення державного регулювання (правові, економічні, соціальні тощо). Він є визначальним, а тому лише за умови провадження змін на цьому рівні можуть бути ефективними всі інші зрушення в напрямі розвитку вищої школи.

Література

1. Антошкіна Л. І. Науково-методичні основи державного регулювання вищої освіти [Текст]: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. економ. наук: спец. 08.02.03 “Організація управління, планування і регулювання економікою” / Л. І. Антошкіна. К.: [б. в.], 2006. 28 с.

2. Вакарчук І. Вища освіта України - європейський вимір: стан, проблеми, перспективи / Іван Вакарчук // Вища школа [Текст]. 2008. N° 3. С. 3--18.

3. Гузар У Є. Економіка знань та її перспективи для України / У Є. Гузар // Регіональна економіка [Текст]. 2009. № 1. С. 27--36.

4. Про вищу освіту [Електронний ресурс]: Закон України № 2984-III (із змінами від 19.01.2010 р. Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=832/95.

5. Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/Pro_20120830_0.html.

6. Національна доктрина розвитку освіти [Електронний ресурс]: затверджена Указом Президента України N° 347 від 17.04.2002 р. Режим доступу: www.kmu.gov.ua.

7. Омельянчук А. І. Міжнародне співробітництво ДОНДУУ: досвід та перспективи [Електронний ресурс] / А. І. Омельянчук, І. М. Сікорська. Режим доступу: http:// archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspo/2007_14_1/doc_pdf.

Размещено на Allbest.ru