Дослідження інституційних факторів соціально-економічної ефективності

Інститути - це система стимулів, яка надає уявлення про розуміння природи людської господарської та соціальної поведінки. При цьому певні інститути заохочують соціально- економічну ефективність у досліджуваній економічній системі, а деякі - мотивують до неефективної і непродуктивної господарської і суспільної діяльності. Тому надзвичайно важливим є усвідомлення того, що соціально- економічна ефективність залежить не стільки від ресурсів, якими володіє економіка країни або господарський суб'єкт, стільки від тих правил, за якими економічний суб'єкт може використовувати ресурси, що має у своєму розпорядженні. У свою чергу, інститути (правила), які мінімізують непродуктивні трансак- ційні витрати одночасно сприяють економічній ефективності, у той же час - правила, які заважають розвитку зазначеного, не лише не сприяють підвищенню ефективності, але й призводять до її зниження, переважно на користь рен- тоорієнтованих груп чи інших індивідів.

Хоча проблематика інституційного аналізу соціально-економічної ефективності є визнаною в українській економічній науці (зокрема, їй присвячені праці вітчизняних науковців: В.М. Геєця [1], А.А. Гриценка [2], В.В. Дементьєва [3], В.Г. Бодрова [4], Вишневсько- го В.П. [5], Гайдай Т.В. [6]), втім питання комплексного інституційного аналізу трансформаційних чинників соціально-економічної ефективності, принаймні це стосується культурних та соціальних чинників траєкторії вітчизняного інституційного розвитку, системно, поки що не досліджувалося. При цьому наголосимо, що основою для вирішення зазначених проблем послуговують наукові доробки, крім згаданих українських вчених, також науковців з близького і далекого зарубіжжя: Р. Коуза [7], Д. Норта [8], О. Вільмсона [9], А.В. Бузгалина [10], Р.М. Нурєєва [11], П.С. Лемещенка [12].

Метою пропонованої статті є теоретичне обґрунтування, ретроспективний та трансформаційний аналіз формування інституційних чинників соціально-економічної ефективності, визначення і пояснення негативних факторів цього процесу та розробка рекомендацій щодо комплексного вирішення досліджуваних проблем.

У більшості наукових підходів в сучасній економічній теорії економічний розвиток, який корелюється із соціально-економічною ефективністю, визначається як функція продуктивності народного господарства. Тобто, якщо економіка країни підпадає під категорію «ефективної», то її народне господарство має бути продуктивним і навпаки [13, с. 1]. Звідси виникає цілком слушне запитання: як задіяти чинники, підвищення соціально-економічно ефективності, тобто у повній мірі (оптимально) задіяти той ресурсний потенціал, який має дана економічна система у своєму розпорядженні.

У свою чергу, вибір ефективної моделі економіки передбачає відповідні критерії, основними з яких є: постійне та збалансоване зростання ВВП, забезпечення якомога меншого рівня безробіття та прийнятної у даний період інфляції, стабільне зростання реальних доходів та рівня добробуту домогосподарств, доступність для пересічних громадян основних суспільних благ тощо. Зазначене повинно мати довгострокову перспективу та постійно відтворюватися у зростаючих масштабах.

При цьому зростання ВВП не може здійснюватися за рахунок нарощування державного боргу. Також неприпустимим є: надмірна диференціація та несправедливий розподіл доходів, коли переважна частина національного багатства використовується вузьким прошарком рентоорієнтованих представників корумпованої владної еліти; економія коштів на екологічну безпеку, відсутність рівних можливостей домогосподарств щодо отримання послуг освіти, охорони здоров'я, духовних (культурних) потреб та інших сфер формування людського капіталу.

Підкреслимо, що апріорі ефективна соціально-економічна політика не може бути універсальною для будь-якої держави з огляду на те, що вона повинна максимально відповідати соціально-економічному генезису країни, культурі, менталітету її громадян.

Що стосується країн з транзитивною економікою і країн, які розвиваються, то превалюючою, до недавніх пір, була точка зору, згідно з якою соціально-економічний ефект реформ можливий лише за таким загальноприйнятим алгоритмом: приватизація, лібералізація зовнішньої торгівлі, дерегулювання ринків капіталів, відмова від промислової політики. Ефект від застосування зазначених трансформацій виявився досить негативним: у 26 країнах Східної Європи та колишніх радянських республіках падіння ВВП у 1990-ті рр. сягало у середньому 30% [14, с. 2].

Так, наприклад, вітчизняна приватизація, від якої очікували реструктуризації підприємств та підвищення ефективності, призвела до катастрофічного спаду виробництва, що пояснюється, перш за все, насильницькими і форсованими методами здійснення змін форм власності у вкрай монополізованій економіці. Подібна приватизація не призвела до створення масового прошарку ефективних власників в Україні, оскільки методи її здійснення практично виключали таку можливість [15, с. 5]. До цього додамо проблеми, які мали місце під час здійснення приватизації на ринку праці, у соціальній політиці, відсутність зовнішніх інвесторів та неналежне функціонування фондового ринку.

Даний приклад підкреслює той беззаперечний факт, що для ефективної, стабільно зростаючої економіки, необхідна не лише продуктивність, але й: чітко визначені права власності, що стимулюють її зростання; політична система, що забезпечує правову базу функціонування економіки; судова система, здатна у достатній мірі контролювати виконання угод між господарюючими суб'єктами [13, с. 2]. До цього додамо також наявність «третіх осіб», які здійснюють контроль за виконанням угод та реалізація економічної діяльності, що підпадає під визначення «прозорої» на усіх ринках і забезпечує однакові умови для всіх учасників ринкових відносин без будь-яких привілей для «обраних».

Тобто започаткування ефективних ринків має на меті не лише економічні чинники, але й політичні, і саме останні окреслюють основні правила господарської поведінки та інструментарій її контролю. Якщо в країні відсутня економічна політика, що сприяє захисту і специфікації прав власності та судова система, яка неупереджено супроводжує цей процес, то така держава приречена на соціально- економічну неефективність і рентоорієнтовану поведінку економічних суб'єктів.

Таким чином раціональна господарська політика, як на макро-, так і на мікрорівні, що зорієнтована на соціально-економічну ефективність є похідною від інституційних і, у значній мірі, культурних параметрів економічної системи країни.

За своїм змістом судження щодо існування розбіжностей в економічних інтересах є фундаментальною причиною опрацювання різноманітних моделей економічною ефективності, які ґрунтуються на тому, що саме інститути заохочують фірми до інновацій та пошуку ефективних господарських рішень.

Згідно теореми Коуза, суспільства (країни) обирають ті економічні інститути, які є економічно і соціально ефективними. Принагідно нагадаємо, що поняття інституційної ефективності є більш значущим, аніж Парето- ефективність або принцип максимізації корисності. Тобто, якщо суспільства обирають інститути у доцільний спосіб, або інакше - в країні функціонують найоптимальніші, то це є основною причиною економічного зростання. Саме інститути є першоджерелом економічних трансформацій, а не об'єктивні потреби суспільства [16, с. 12]. Як приклад, абсолютно відмінні соціально-економічні системи, які функціонують в Північній та Південній Кореї, ґрунтуються на тому, що на однаковий культурноісторичних базис було «накладено» («вмонтовано») різний «інституційний каркас».

Що стосується безпосередньо культури, то вона розглядається як ключовий чинник цінностей, переваг та переконань у досліджуваному суспільстві, які мають визначальну роль для започаткування ефективної або неефективної економічної діяльності. Адже саме культура визначає тип та набір інститутів, які в змозі координувати господарську діяльність та генерувати різноманітні «набори» уявлень щодо економічної поведінки [17, с. 914]. Підтвердженням цього є висновок фундатора інституціоналізму Т. Веблена, який вважав, що інститути за своєю природою являють собою звичні способи реагування на стимули, які створюються обставинами, що змінюється. Тобто, по суті, це поширений спосіб мислення щодо відносин між суспільством та особистістю, а також життєдіяльності суспільства, яка може бути охарактеризована як розповсюдженні уявлення про спосіб існування у суспільстві [18, с. 201, 202].

Разом з тим, ні в жодному разі, у контексті вищезазначеного, не можна залишити поза увагою питання щодо ролі держави в створенні умов для ефективного економічного розвитку країни. Адже поряд з «провалами ринків» маємо настільки ж численні приклади «провалів держави», коли саме держане втручання негативно впливає на ефективність розвитку економічних процесів внаслідок рентоо-рієнтованої поведінки і незадовільної роботи владного бюрократичного апарату та функціонування «непрозорих» ринків із інформаційною асиметрією. Додамо, що ефективність ринкової економічної системи також значною мірою залежить від можливостей держави щодо створення інституційних умов ухвалення контрактів, які передбачають наявність у фірм та домогосподарств формально визначеної сукупності прав, що гарантує самостійність в процесі прийняття рішень та існування обовяз- ків, які забезпечують стабільність економічної взаємодії.

З іншого боку, саме економічна свобода є джерелом невизначеності та ризику, адже забезпечення ефективності ринків передбачає, перш за все, інноваційність у виробництві товарів та наданні послуг, використанні ресурсів, технологій, підприємницьких рішень, обладнання, що, як відомо, є стохастичним і непрог- нозованим процесом. Зазначене впливає на виникнення таких чинників в економіці, як: нестійкість та ризик.

Що стосується безпосередньо України, то в умовах трансформаційних і кризових явищ у вітчизняній економіці посилюється прагнення фірм і домогосподарств до перегляду попередніх контрактів та ухвалення неформальних угод. З урахуванням існуючої в Україні культури контрактів, практика порушення попередньо обумовлених обов'язків в умовах зміни зовнішніх чинників (особливо це стосується непередбачуваної і агресивної політики держави щодо бізнесу), стає превалюючою нормою поведінки вітчизняних суб'єктів господарювання.

Таким чином, опортуністична поведінка під час ухвалення і виконання контрактів, що безпосередньо впливає на ефективність соціально-економічного розвитку, є наслідком провалів інституційного регулювання з боку держави та ефекту блокування, який властивий ситуації, де спостерігаємо залежність від попередньої траєкторії розвитку [19, с. 53]. Адже обмеження, які маємо нині, і які є успадкованими з минулого разом із законами, правилами, нормами, традиціями, що заважають подальшому ефективному соціально-економічному розвитку, містять у собі уявлення «ринкових гравців» та бюрократичних суб'єктів стосовно успішного функціонування у нових трансформаційних і посттрансформаційних умовах. При цьому певна кількість економічних агентів, в першу чергу «владна бюрократія від минулого», за будь-якої ціни прагне зберегти старі правила. Звідси - залежність від попередньої траєкторії розвитку визначається як «культурна спадщина, отримана у придане» [13, с. 6], або іншими словами: світоглядна функція інститутів, успадкована з минулого.

У передтрансформаційний період, за часів адміністративно-командної економіки, для суб'єктів господарської діяльності типовим було повсюдне прагнення до кількісного зростання виробництва без врахування витрат і якості. Така економічна діяльність нехтувала міркуваннями економічної ефективності в процесі розподілу капіталовкладень та формуванні структури виробництва, був присутній постійний і невгамовний «інвестиційний голод» з одночасними величезними наднормативними запасами у підприємств сировини, матеріалів, обладнання.

Планування, що було зорієнтоване на штучне прискорення економіки та виконання нереальних показників, а не на всебічне підвищення соціально-економічної ефективності, жорстка директивна система цін, що не відповідала дійсним витратам виробництва та споживацьким властивостям продукції і була заснована на зрівнялівку в оплаті праці - все це створювало поживне середовище для безгосподарності, марнотратства, розбазарювання природних, матеріальних, фінансових, трудових ресурсів, тотального дефіциту і прихованої інфляції [20, c. 13]. В кінцевому підрахунку товарообмін, що базувався на зіставленні суспільно-необхідних витрат виробництва в умовах вільного вибору продавців і покупців поступається місцем ієрархічній системі розподілу в залежності від соціальної (владної) ваги окремих учасників господарського процесу.

Звідси не викликає здивування існуючий стан в українській економіці, коли успадковані інститути спрямовані на збереження привілейованого становища владної еліти, яка виникла на підґрунті попередньої економічно-політичної системи і що зорієнтована, в першу чергу, на збереження розподільчих позицій в рамках «статус-кво». За таких умов необхідність підвищення інституційної ефективності країни вимагає дослідження її культури, історії та інституційного розвитку.

Як засвідчує трансформаційний досвід пострадянських країн, вихід вищезазначеної інституційної пастки є досить складним з причин надзвичайно поширеної практики порушення контрактів та пануючих стереотипів господарської поведінки, які визначаємо як опортуністичні.

Звідси державній владі необхідно вжити заходів, які спрямовані, підкреслимо, проти самих же владних інституцій, як таких, що орієнтуються на отримання ренти та опортунізм. Варто визнати, що в Україні маємо неефективну і рентоорієнтовану структуру бюрократичного управління, що спирається на інституцій- ні традиції корупційних інтересів та перерозподілу бюджетних коштів з огляду на власні корисливі інтереси. Саме монополізація влади дозволяє чиновницькому апарату отримувати неофіційні вигоди як наслідок номенклатурних привілей, які набувають форми тіньових доходів. Звідси, коли перерозподільні відносини починають превалювати над виробничими (до речі, так само як спекулятивний капітал над реальним сектором економіки) спостерігаємо у досліджуваній економіці відсутність стимулів у фірм для ефективного легального виробництва.

Показовим сигналом є зниження рейтингу України згідно Індексу сприйняття корупції Transparency International за 2013 рік (до 144 місця серед 177 держав, 25 балів зі ста можливих) [21], яке експерти пов'язують, в першу чергу, з корумпованим протекціонізмом та злиттям політичних і бізнес-інтересів. Також аналітики акцентують увагу на надмірній монополізації економіки, коли олігархічні клани активно перерозподіляють між собою бізнес- ресурси та «витісняють» з ринків «прозорість» і «здорову» конкуренцію. До цього додамо неможливість довгострокового планування бізнесу та розмивання прав власності на активи. Останнє зумовлює такі історичні, соціальні та культурні особливості, як: «непрозорість» та заплутаність структури власності, надмірні трансакційні витрати, що пов'язані з перерозподілом прав володіння активами. Все це в кінцевому підсумку перешкоджає оптимальному розподілу ресурсів та стійкому інвестиційному процесу.

Зазначене призводять до того, що статус легальності [22, с. 32] стає розмитими і це призводить до надмірних ризиків та трансакційних витрат підприємців у господарській діяльності. До проблем із специфікацією прав власності також додамо відсутність однакових та незмінних правил бізнесової поведінки для усіх без винятку учасників економічних відносин, рейдерські атаки на бізнес з боку корупційних представників влади і силових структур, кору- пційні процедури отримання дозволів і ліцензій, існуючи схеми «відкатів» під час розподілу бюджетних коштів, корупційний контроль над загальнодержавними і регіональними фінансовими потоками.

У сенсі зазначеної проблематики щодо ефективності функціонування вітчизняної економіки також заслуговує на увагу Рейтинг інвестиційних сигналів в Україні, що опрацьований експертами інвестиційної компанії ICOM Capital та комунікаційної групи PRT (табл. 1).

Підкреслимо, що в клептократичних державах інвестиційні проекти, які ухвалюються владними державними або регіональними бюрократичними рішеннями, зорієнтовані переважно на отримання відповідними чиновниками рентоорієнтованих доходів.

Також показовим з огляду на вищезазначене є той факт, що індекс інвестиційної привабливості України, який розраховується Європейською бізнес-асоціацією в четвертому кварталі 2013 р., впав до найнижчого рівня за всю історію його вимірювання - 1,8 балів з п'яти [24]. При цьому експерти наголосили, що надходження іноземних інвестицій у 2013 р. зменшилося більш ніж у 2 рази, а у вересні-жовтні був зафіксований їхній відтік у сумі 140 млн. дол. Дане явище експерти пояснюють тим, що негативні інвестиційні очікування пов'язані з непідписанням Угоди про асоціацію з ЄС, яка б дозволила започаткувати у середньостроковій і довгостроковій перспективах рівні і «прозорі» «правила гри для бізнесу» та протидіяти корупційним чинникам, які гальмують ефективний економічний розвиток України.

Рейтинг негативних інвестиційних сигналів в Україні (1 квартал 2013 р.) [23]