Практика використання інструментів стимулювання прямих іноземних інвестицій зарубіжними країнами

Формулювання цілей статті. Мета статті полягає у з'ясуванні особливостей використання інструментів стимулювання прямих іноземних інвестицій різними країнами світу.

Виклад основного матеріалу дослідження. Характерною тенденцією останніх років є перерозподіл ринків капіталів. Відбувається зниження питомої ваги операцій з капіталом у національному масштабі на користь міжнародних та внутрішньорегіональних [1, с. 55]. Компанії більше прагнуть організовувати власні виробництва закордоном або купувати контрольні пакети акцій місцевого підприємства, ніж орієнтуватися на вивіз товарів закордон. Це значною мірою впливає на загальну характеристику ринку міжнародних інвестиційних потоків.

Для останніх років є характерним збільшення світових інвестиційних потоків та становлення світової економіки на шлях економічного піднесення, що відбувається під впливом удосконалення механізмів регулювання інвестиційними потоками [2, с. 212].

Відповідно до цього країни все більше конкурують одна з одною, щоб залучити ПІІ, пропонуючи цілий ряд стимулів та інших пільгових заходів. Одним із головних завдань державного стимулювання ПІІ є створення сприятливих умов бізнес-середовища для залучення потенційних інвесторів. Це зумовлює потребу у визначенні основних чинників, які здатні впливати на потоки ПІІ.

Існує безліч класифікацій, які визначають основні детермінанти припливу ПІІ. Зокрема, виділимо такі чинники, які здатні впливати на залучення ПІІ в країну, як:

1. Розмір ринку. Згідно з дослідженнями різних учених, одним із визначальних факторів руху ПІІ є розмір ринку країни, який вимірюється величиною валового внутрішнього продукту (ВВП) або величиною валового внутрішнього продукту на душу населення. Це є головним фактором, визначальним для горизонтальних ПІІ, що не має впливу на вертикальні ПІІ. Інвестиції будуть рухатися у країни з більшими і розвиненішими ринками, які мають більшу купівельну спроможність [3, с. 358]. Інвестори від цього потенційно можуть отримувати більш високу віддачу капіталу та як наслідок отримати більший прибуток.

2. Відкритість. Ступінь відкритості країни розуміється як відношення експорту та імпорту до ВВП. Враховуючи, що більшість інвестиційних проектів спрямовані на експортний сектор, ступінь відкритості країни у міжнародній торгівлі є важливим чинником у прийнятті рішень інвесторами.

3. Витрати на оплату праці та продуктивність. Вартість оплати праці є одним із найбільш слабких чинників, які впливають на рішення інвесторів щодо інвестування. Проте варто зазначити, що відносні витрати на робочу силу є значущими для іноземних інвестицій у трудомістких галузях промисловості та для експортноорієнтованих дочірніх компаній.

4. Політичні ризики. Вплив на ПІІ також мають політичні чинники, які можуть проявлятися у політичній нестабільності (ймовірність зміни уряду, частота страйків, заворушень, втрачені робочі дні) та політичному насильстві (частота політичних вбивств, насильницьких заворушень і політично мотивованих ударів). До тих пір, поки іноземна компанія впевнена в можливості працювати рентабельно, без надмірного ризику для капіталу і персоналу, вона буде продовжувати інвестувати.

5. Інфраструктура. Інфраструктура охоплює безліч аспектів, починаючи від доріг, портів, залізниць і закінчуючи телекомунікаційними системами для інституціонального розвитку (наприклад, бухгалтерського обліку, юридичних послуг тощо). Нерозвинена інфраструктура становить суттєву перешкоду для іноземних інвестицій. Так, для країн із низьким рівнем доходів цей чинник є одним із основних обмежень. Добре розвинена інфраструктура підвищує потенціал продуктивності інвестицій в країні, а отже, і стимулює приплив ПІІ.

6. Оподаткування. Вплив на приплив ПІІ має податкова система країни. Так, згідно з деякими дослідженнями вчених суттєвий негативний вплив на потоки ПІІ мають корпоративні податки країни, що приймає [3, с. 361].

Варто зазначити, що ці та інші фактори мають неоднозначний вплив на притоки ПІІ. Наприклад, такі чинники, як витрати на робочу силу, торговельні бар'єри, сальдо торговельного балансу, валютний курс і оподаткування згідно з різними емпіричними дослідженнями можуть мати як негативні, так і позитивні наслідки для ПІІ.

Дослідження основних чинників, які впливають на залучення ПІІ в країну, дає змогу краще зрозуміти, які методи та інструменти найкращим чином здатні впливати на стимулювання потоків капіталу. Так, серед основних груп методів стимулювання інвестиційної діяльності виділяють фінансове стимулювання (пільгові кредити, інвестиційні гарантії, безвідсоткові кредити), податкове стимулювання (зниження ставки податку, податкові угоди з іншими країнами), стимулювання конкретних інвестиційних проектів, інфраструктурне забезпечення (надання необхідних приміщень, земельних ділянок у безоплатне користування або за пільговими цінами), протекціоністські заходи [4, с. 52-53].

Державна підтримка є одним із основних заходів у межах політики ПІІ. Уряди, як правило, надають безліч стимулів для іноземних інвесторів (фінансові та податкові стимули) і, таким чином, залишаються головною рушійною силою у залученні ПІІ.

Крім фіскальних або податкових стимулів, які визначаються як «політика, спрямована на зниження податкового тягаря фірми» (в тому числі втрати списання та прискореної амортизації), країни пропонують фінансові стимули, які визначаються як «прямі внески у фірму з уряду» (в тому числі прямі субсидії капіталу, пільгові кредити або спеціалізована інфраструктура) [5, с. 13].

Безліч дослідників підкреслюють важливість фінансових ініціатив, які сприяють збільшенню прибутків інвесторів. Основною метою фінансових стимулів є залучення ПІІ у різні сектори бізнесу. Крім того, вони використовуються для більш вузького кола цілей, таких як [6, с.ь97]:

1) сприяння регіональному розвитку;

2) залучення інвестицій у інновації;

3) підтримка інвестицій у країні;

4) розвиток проблемних секторів економіки.

Варто також зазначити, що невідповідне вживання заходів стимулювання може привести до зниження інтенсивності інвестицій і підкреслити недосконалість ринку. Саме прозора система інвестиційних стимулів та ефективна політика, спрямована на ключові галузі промисловості та регіони, забезпечує активізацію зарубіжних інвесторів.

Незважаючи на переваги ПІІ, багато розвинених країн, як правило, регулюють або обмежують потоки ПІІ у сфері високих технологій або в тих, які пов'язані з оборонним сектором. Наприклад, Франція, Японія, Великобританія та США застосовують низку обмежень для ПІІ у стратегічних галузях (аерокосмічна, автомобільна галузі, ядерна енергетика, страхування та банківська справа, повітряний транспорт) [7]. Водночас дві країни, що розвиваються, Китай та Індія, обмежують приплив ПІІ в секторах, у яких мають внутрішню перевагу (харчовий і споживчий) [7].

Інвестиційна політика часто визначається рівнем розвитку самої країни. Розвинені країни, наприклад, менші схильні до регулювання та обмежень ПІІ. Так, Японія та Південна Корея досягли високого рівня розвитку без стимулювання припливу ПІІ.

Висока мотивація залучення ПІІ у різних країнах визначається різними факторами. Наприклад, мотивація у створенні робочих місць та забезпечення соціальної стабільності є характерною для Центральної та Східної Європи, Росії; у реструктуризації промисловості - для Чехії, Бразилії, Чилі та Росії; у розвитку сільського господарства і гірничодобувної промисловості - для Аргентини та Австралії; через необхідність додаткового капіталу - для Греції, Ірландії, Іспанії, Латвії (під час світової кризи) [8].

Інвестиційні стимулювання можна розділити на дві групи - ті, які конкретно стосуються залучення інвестицій, та заходи, які непрямо пов'язані з інвестиціями. Як бачимо з таблиці 1, майже всі країни, як правило, регулюють або стимулюють приплив ПІІ за рахунок впровадження вимог міжнародних угод, а також використовуючи загальні інструменти правового регулювання, державної підтримки та податкових заходів. Водночас обмежена кількість країн вживають конкретні фіскальні заходи для стимулювання інвестицій. Такими країнами є Японія, Китай та Польща.

Варто розглянути детальніше конкретні інвестиційні заходи окремих країн. Що стосується фінансових стимулів, то варто звернути увагу на заходи, які були здійсненими урядами Китаю та Ірландії.

Так, у Китаї відбулася зміна пріоритетів форм державної підтримки процесів залучення інвестицій. Для стимулювання обсягів і динаміки приросту інвестицій держава використовувала преференції для іноземних інвесторів, які включали податкові пільги і спеціальні привілеї. Найбільш поширеними у країні є податкові пільги для підприємств з іноземним капіталом - зниження податку на прибуток і податкові канікули [9].

Крім того, у Китаї створено 5 спеціальних економічних зон, основними податковими пільгами яких є [10]:

1. Корпоративний податок у розмірі 15%.

2. Перевага «2+3 роки», що означає звільнення від податку протягом перших двох років та встановлення ставки податку у розмірі 12,5% протягом наступних трьох років.

3. Для деяких інвестиційних проектів у сферах базової інфраструктури, охорони навколишнього середовища та енергетики існують «3+3 роки» податкових канікул.

4. За певних умов підприємствам, які інвестують у виробництво мікросхем, можуть надаватися «5+5 років» податкових канікул.

5. Для компаній, які працюють у високих технологіях, окрім ставки податку 15% є можливість вирахування додаткових 50% витрат від науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР).

Таблиця 1. Інвестиційні заходи у країнах Великої 20 [8]

Висновки з цього дослідження

Отже, основним пріоритетом кожної держави повинна стати цілеспрямована політика стимулювання прямих іноземних інвестицій, яка би базувалась на загальнодержавних пріоритетах. Створення прозорої системи інвестиційних стимулів здатне забезпечити очікування іноземних інвесторів, а активізація іноземних інвестицій має стати ключовим компонентом економіки країни, а не лише частиною зовнішньої інвестиційної політики. Урядова політика у сфері ПІІ повинна бути максимально адаптована до ключових галузей та регіонів. Адже створені ефективні фінансові, податкові та інші інструменти та стимули здатні значною мірою вплинути на припливи потоків прямих іноземних інвестицій у країну.