Ситуація на ринку пшениці і гречки та економічні ризики щодо інтенсифікації виробництва

Рис. 1. Залежність собівартості виробництва й цін реалізації пшениці у сільськогосподарських підприємствах, 2009 р.

Як бачимо з рис. 1, із збільшенням рівня інтенсифікації рівень повної собівартості виробництва пшениці озимої зростає у більшій ступені, ніж ціна її реалізації. Зростання останньої забезпечується концентрацією виробництва й можливістю створити великі товарні партії з відповідно вищими цінами реалізації зерна. При найнижчому рівні інтенсифікації ціна реалізації на 23 % перевищує її повну собівартість, а при 2750 грн. на 1 га - всього на 3,4 %. Тобто, чим вищий рівень інтенсифікації, тим у більшій ступені зростає ризикованість виробництва. Адже в групах підприємств з високим рівнем інтенсифікації відбудеться зниження ціни реалізації лише на 5 %, то це призведе до стану збитковості їх виробництва. Фактично щорічні коливання цін на порядок перевищують цей показник. Тобто, існує в сучасних нерегульованих державою умовах найбільш раціональний рівень інтенсифікації виробництва пшениці озимої, який забезпечує максимальний рівень прибутковості з прийнятним економічним ризиком (рис. 2).

Рис. 2. Залежність ефективності виробництва пшениці озимої від рівня його інтенсифікації, 2009 р.

Аналіз показує, що прибуток на 1 га найвищий в підприємствах, де технологічні затрати складають 1,5-2,2 тис. грн. на 1 га посіву пшениці озимої. Нижчий або вищий рівень інтенсифікації виробництва призводить до зниження прибутковості виробництва пшениці озимої. Характерно, що 1 т пшениці озимої забезпечує найвищий рівень прибутку за самого низького рівня інтенсифікації. Якщо проаналізувати діяльність сільськогосподарських підприємств, то виявляється, що середній рівень технологічних затрат по 7701 підприємству, які вирощували у 2009 р. пшеницю озиму, складає 2246 грн. на 1 га (з варіацією від 300 до 7500 грн.) або практично на рівні, що визначений нами, як оптимальний. В цілому ж у 2/3 сільськогосподарських підприємств затрати в розрахунку на 1 га посіву пшениці озимої не перевищують 2,2 тис. грн., у 37 % - знаходяться в діапазоні 1,5-2,2 тис. грн., у 20,4 % - 2,2-3 і лише у 17,5 % підприємств - більше 3 тис. грн. Мабуть тому лише 7,6 % сільськогосподарських підприємств мають урожайність пшениці озимої, яка перевищує 50 ц/га. Дуже великий ризик вкладає кошти в розрахунку на 1 га і підвищувати урожайність пшениці озимої із-за великої варіації цін її реалізації сільськогосподарськими товаровиробниками. В країнах світу, де державою гарантується цінова стабільність, інтенсифікація виробництва у всіх фермерів майже однакова - на науково обґрунтованому рівні.

Як бачимо з рис. 2, найвищий прибуток в розрахунку на 1 т пшениці озимої одержують при самому низькому рівні інтенсифікації - 500 грн. на 1 га. Проте в цій групі рівень урожайності у 6,4 раза нижчий, а мінеральних добрив внесли у 15,6 разів менше, ніж в останній з найвищою інтенсифікацією групі. Також в першій групі значно нижчий у розрахунку на 1 га рівень оплати праці (у 10 разів), вартість насіння (у 5 разів), оплата послуг і робіт сторонніх організацій (у 36 разів), нафтопродуктів (у 7,4 раза) тощо. Тобто, за низького рівня інтенсифікації пшеницю озиму тільки висівали і збирали й практично не проводили інших технологічних операцій як це було в далекому минулому. Про це, як шлях до повної деградації агарного сектору економіки, не раз нагадує нам у свої публікаціях академік НААН України Б.Й.Пасхавер: під тиском обмеженого попиту можливе зниження собівартості, але «не як інноваційне досягнення, а як наслідок тенденцій деградації. Занижена оплата праці, недостатні амортизаційні нарахування, брак технологічно необхідних ресурсів - форми стратегічно невиправданого зменшення питомих затрат, здатних лише тимчасово підвищити прибутковість виробництва» [1, с.56].

Ринковою особливістю пшениці озимої є постійний світовий попит на цю продовольчу культуру. За будь-яких обставин у світі знайдеться країна (з відповідними фінансовими можливостями), яка зітнеться з проблемою продовольства. Розвинута ринкова інфраструктура і проблеми з експортом надлишків (або імпорту) продовольчої пшениці не існує. Тоді як цього не скажеш про таку специфічну культуру як гречка. За останні 10 років (1999-2008 рр.) було вироблено у світі 25,2 млн. т гречки (по 2,5 млн. т за рік). Основними виробниками у світі гречки є Китай (40,5 %), Росія (30,1 %), Україна (12,1 %), Франція (3,9 %), США (3 %), Польща (2,7 %) та всі інші країни світу (7,7 %). Імпортується гречки менше 10 % його валового збору або не більше 200 тис. т (за виключенням 2003 р.). В останні роки виробництва гречки у світі скоротилось до 1,5 млн. т за рік або майже у 2 рази порівняно із 1999 р. в основному за рахунок Китаю (у 8,5 раза). Китай змінює свої продуктові уподобання й переходить до європейських раціонів - різко збільшує частку продукції тваринництва (молочних і м`ясних продуктів). Основними імпортерами гречки за 1999-2008 рр. була Японія (44,1 %), Папуа Нова Гвінея (13,4 %), Франція (4,9 %), Голландія (6,2 %), Росія (5,8 %), США (2,1 %) та всі інші країни (23,5 %). Велика варіація виробництва гречки як в цілому в світі (26,3 %), так і за окремими країнами (Китай - 60 %, Франція - 39,2, Казахстан - 43,5, Росія - 31,1, Україна - 30,3, США - 10,1 %) приводить до ситуації, коли одні і ті ж країни стають в одні роки експортерами, а в інші - імпортерами. За звуженого ринку гречки коливання обсягів його виробництва створюють для окремих країн проблеми стабілізації цін. За надлишкового виробництва нікуди гречку продати, а в протилежному випадку - немає де закупити. Основний імпортер Японія закуповує гречку в основного експортера - Китаю. Всім іншим країнам світу, які споживають гречку, залишається зовсім звужений її ринок. В основному на ринку гречки взаємодіють країни-сусіди: Росія, Казахстан, Україна, Грузія, Білорусь, Польща, країни Прибалтики. Кожна конкретна країна імпортує за рік 1-5 тис. т (за рідким виключенням країн - Франція, Папуа Нова Гвінея, Голландія або окремих років). Звужений ринок цієї культури, велика варіація обсягів її виробництва у значно більшій ступені збільшує ризики - за надлишкового виробництва у власній країні та у сусідів з`являється велика вірогідність для товаровиробників залишитись із збитками. Аналіз показує, що зростання у світі дефіциту гречки в окремі роки збільшує її імпорт (з урахуванням попередніх запасів), що впливає на рентабельність виробництва в Україні (рис. 3).

Як бачимо, майже половина варіації рівнів рентабельності виробництва гречки в Україні пояснюється зміною обсягів потреби окремих країн в продовольчій гречці. За низького рівня імпорту (2008-2009 рр.) в Україні виробництво гречки сільськогосподарськими товаровиробниками було збитковим, і навпаки за високого рівня імпорту (2004, 2006-2007 рр.) - рівень рентабельності складав 27-37 %.

Рис. 3. Залежність рентабельності виробництва гречки в Україні від обсягів світового імпорту, 2004-2009 рр.

Виникають чотири основні комбінації на ринку гречки: дефіцит в Україні і у країн-сусідів, дефіцит в Україні і надлишок у сусідів, надлишок в Україні і у сусідів та надлишок в Україні і дефіцит у країн-сусідів. Така комбінація по різному впливає на поведінку держав й експортерів або ж організаторів контрабанди. Можуть бути додаткові комбінації, наприклад, незначний дефіцит гречки в Україні і великий дефіцит - у країн-сусідах. Саме 2010-2011 маркетинговий рік характеризується останньою, яка рідко зустрічалась до цього, комбінацією на ринку гречки з відповідними наслідками - контрабандою в країни з більшим її дефіцитом, а значить і вищими на неї цінами. Знову ж таки сільськогосподарські товаровиробники поступають у відповідності до ситуації повної відсутності державного регулювання обсягів виробництва та державної підтримки - запроваджують лише екстенсивне виробництво гречки. За умови нарощування інтенсифікації виробництва гречки темпи зростання собівартості перевищують темпи підвищення цін її реалізації і при затратах 1200-1250 грн. на 1 га посіву за абсолютними величинами вони зрівнюються. Тому 64 % підприємств (із 2160, які вирощували гречку у 2009 р.) витрачали до 1200 грн. на 1 га і 36 % - більше цієї суми (рис. 4).

Рис. 4. Залежність прибутковості виробництва гречки від рівня інтенсифікації, 2009 р.

Як бачимо, прибуток з 1 га зростає із кожним збільшенням технологічних затрат (до 600-800 грн. на 1 га) і далі знижується. При цьому урожайність не перевищує 10 ц/га або нижчий на 90 % від оптимального рівня. За вищої для сільськогосподарських товаровиробників ціни реалізації більш високий прибуток буде забезпечуватись за значно вищим рівнем інтенсифікації, а значить буде одержана також і вища урожайність гречки. Якби затрати виробництва досягли 3,8 тис. грн., то урожайність в основних зонах вирощування гречки досягла б 19 ц/га. Так, 53 підприємства України й зараз одержують більше 20 ц/га гречки, а 12 підприємств - більше 30 ц/га. Всього 25 % підприємств мали у 2009 р. урожайність гречки, яка вища 10 ц/га. У Франції, наприклад, з гарантованою системою підтримки доходів й відсутністю контрабандного переміщення продовольства урожайність гречки за 1999-2009 рр. знаходилась на рівні 24-35 ц/га.

Чи є можливість у товаровиробників більш інтенсивно вирощувати гречку? Наприклад, у 2007 р, коли сільськогосподарські товаровиробники мали найвищу рентабельність виробництва гречки (36,8 %), собівартість виробництва 1 кг складала 1,21 грн. (1,73 - у перерахунку на крупу), то реалізаційна ціна в середньому досягла 1,66 грн. (2,37 - у перерахунку на крупу), а ціна на міських ринках коливалась за місяцями від 4 до 5 грн. за 1 кг крупи (в середньому 4,5 грн.). Тобто, на процеси транспортування, переробки, фасування і реалізацію 1 кг крупи та формування прибутку залишається 2,13 грн. (4,5-2,37). Якщо навіть признати, що на ці процеси припадає 50 % від виробничих затрат товаровиробників (1,73*0,5=0,865), то рівень рентабельності фасування і реалізації досягне 46 % [100*(2,13-0,865)/0,865]. Великі розбіжності між цінами для товаровиробників і цінами на ринках або супермаркетах, які спостерігались і в минулі роки, вказує на відсутність гармонізації міжгалузевих відносин і наявності великих резервів перерозподілу ціни на користь сільськогосподарських товаровиробників з відповідним збільшенням інтенсифікації виробництва, підвищення урожайності та доходності. Тоді налагодяться цивілізовані відносини виробників із торгівлею, а не із можливими організаторами контрабанди й виникнення додаткових організаційно-господарських, фінансових та інших ризиків.

Зануримось в історію проблеми. До 1991 р. урожайність гречки в Україні нерідко перевищувала 10-12 ц/га, тоді як за 1991-2010 рр. ні разу не досягла 10 ц/га, а у 1999 р. складала навіть 5 ц/га. За останні роки урожайність не перевищує 8,5 ц/га. Якщо за 1990-2001 рр. вироблялось гречки 350-480 тис. т (окрім 1999 р. - всього 222 тис. т), то після 2001 р. валове виробництво з року в рік скорочувалось й стало складати 190-240 тис. т, а у 2010 р. найнижчий показник - всього 133,7 тис. т, тоді як споживання гречки в Україні - 160 тис. т на рік [2]. Рентабельність виробництва гречки в сільськогосподарських підприємствах навіть за низької її урожайності у попередні роки досягала майже 40 %, тоді як в останні два роки (2008-2009 рр.) виробництво стало збитковим.

Одночасно за офіційними даними митної статистики за 2000-2005 рр. щорічний експорт знаходився в межах 1,3-8,9 тис. т, у 2006-2008 рр. - 0,4-0,7, у 2009 р. - 2,2 і у 2010 р. - всього 0,9 тис. т. За повідомленням Міністра аграрної політики М.Присяжнюка несумлінні ділки із суміжних держав організували канали для контрабанди гречки в Росію і Білорусь, де урожай у 2010 р. знизився у 2 рази [3]. Член Міжнародної асоціації торгівлі зерном А.Федькович конкретизує: контрабандним шляхом у грудні 2010 р. було вивезено близько 30-40 тис. т гречки в Росію і Білорусь через Луганську, Донецьку, Харківську, Сумську й Чернігівську області [4], а Голова комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради Г.Калетнік на засіданні 1 березня 2011 р. підвів підсумок щодо офіційних даних контрабанди - 52 тис. т гречки [5].

Важко було чекати чогось іншого, адже ціна 1 кг гречки в Україні сьогодні складає 14- 20 грн., а в Білорусі - 44 грн, у Росії - 60 грн. [6]. Причиною цього стало не тільки скорочення виробництва гречки в Росії на 34 % у 2010 р. порівняно із 2009 р. із-за низької урожайності (6,6 ц/га), а і в багатьох країнах, які її споживають (Білорусь, Польща, країни Прибалтики тощо). І якщо в Росії експорт гречки 2010 рр. практично залишився на рівні 2008 р. (менше 10 тис. т), то порівняно із 2009 р. збільшився майже на 60 % експорт гречаної крупи [7], із-за чого забезпеченість її населення гречкою стала складати 50 % від потреби [8]. Внаслідок цього протягом 2010 р. ціна на гречку зросла у 4,5 раза й у держави виникла необхідність її імпорту, а у бажаючих швидко збагатитись - завозити контрабандою значно дешевшу українську гречку. До цього в Росії імпорт гречки за 1999-2009 рр. не перевищував 4 тис. т, окрім 2003-2004 маркетингового року, коли з Китаю імпортували 100,4 тис. т.

Заступник міністра економічного розвитку і торгівлі В.Копилов причину подорожчання гречки вбачає у недосіві площ [9], а міністр аграрної політики М.Присяжнюк - у політичних та інформаційних спекуляціях [9]. Колишній Голова Антимонопольного комітету О.Костусєв пояснював, що у попередні роки на внутрішньому ринку була присутня дешева російська крупа в результаті чого українські аграрії скорочували площі посіву гречки з наступним виникненням її дефіциту [5]. За даними митної статистики у 2009-2010 рр. Україна експортувала за рік 0,9-2,2 тис. т гречки і не імпортувала ні одного кілограма. Можливо у 2010 р. гречка ввозилась контрабандою в Україну як зараз навпаки - завозиться в Росію. Прес-секретар прем`єр-міністра України В.Лук'яненко звинуватив у завищенні цін товаровиробників [10], тоді як у 2010 р. всю гречку скупили посередники, які її поставляють переробним підприємствам у вигляді давальницької сировини [11]. Якщо вірити заступнику міністра аграрної політики С.Тригубенку, що виробнику на логістичному ланцюгу залишається не більше 2 грн. за 1 кг (2000 грн./т) [12], а собівартість 1 т гречки за попередньою інформацією Мінагрополітики у 2010 р. складає 1747 грн. [13], то рентабельність виробництва гречки досягне всього 11,4 %. Тобто, немає за що звинувачувати товаровиробників щодо ситуації з підвищенням цін на ринку гречки. До речі, І. Томич основну причину різкого подорожчання виявив у концентрації переробки гречки обмеженою кількістю монополістів, які викупили у дрібних виробників всі її обсяги [14].

Як бачимо, ми опинились заручниками відсутності дієвої системи моніторингу вітчизняного і світового ринку продовольства. Можна констатувати, що в Україні поки-що не функціонує ефективна система прогнозування цінової ситуації на ринку з урахуванням всіх основних чинників, включаючи в першу чергу стан попиту і пропозиції в найближчих сусідів. Так, у вересні 2010 р. заступник генерального директора Української аграрної конфедерації О.Ярославський стверджував про зниження цін на гречку в найближчими днями, а експерт Українського клубу аграрного бізнесу Р. Сластьон підтвердив, що за їх прогнозами ціна ще впаде [15], хоч вона вже набирала видимі оберти зростання.

Існують різні пропозиції щодо врегулювання ринкових цін на гречку. В першу чергу адміністративно передбачається довести областям плани збільшення площ посіву гречки на 80 %, навіть в областях, де вона не завжди зростає. Так, щодо розпорядження про посів гречки на території Луганської області, яке надійшло з галузевого міністерства, член обласної комісії з питань АПК, земельних відносин, соціального розвитку села В. Живага відмітив, що в нашому регіоні гречка дає хороший урожай 1 раз на 7 років [16]. Інші експерти відмічають, що різко розширити площі посіву гречки не дозволить дефіцит насіння [12]. Наступною пропозиціє є створення інтервенційних фондів гречки в обсягах від 20-25 тис. т [13] до 50 тисяч тон гречки [16]. Антимонопольний Комітет пропонував для підвищення валового збору гречки ввести регулювання сівозміни та закупити в продовольчі резерви гречку врожаю 2010 р. в об`ємі 10 % від річного споживання (не менше 15 тис. т)[8]. Пропозиції колишнього голови Асоціації фермерів І.Томича - зняти контроль за цінами та кількістю гречки (попит та пропозиція на ринку все врегулюють), а тоді ціна спровокує збільшення площ посівів гречки до 400 тис. га із-за високої прибутковості у 2010 р. [14]. Такої ж думки притримуються президент Українського клубу аграрного бізнесу А.Ліссітса і заступник гендиректора Української аграрної конфедерації О.Ярославський щодо неефективності адміністративного втручання в ціноутворення й загострення уваги на факті, що тільки попит і пропозиція на ринку у світі забезпечують цінову рівновагу, а завдання держави - гарантувати нормальні правила гри на цьому ринку без будь-яких монополій [17].

Більш реальна пропозиція, яка запропонована колишнім віце-прем'єр-міністром з питань аграрної політики В. Слаутою, а саме: перед посівною запровадити форвардні контракти виробникам [18] з відповідним механізмом кредитування та реалізації продукції, що узгодить попит з пропозицією й забезпечить конкурентні параметри виробництва. Але всі забувають, що необхідно перекрити контрабанду гречки за її дефіциту або перевиробництва у сусідніх країнах. Чиновники також правильно ставлять діагноз: існує конфлікт між виробниками, оптовими постачальниками, фасуванням і реалізацією. Фасуванням в основному займаються невеликі мобільні заводи приватних підприємців (товарні та грошові потоки не обліковуються), що дозволяє їм уникнути оподаткування й призначати захмарних розмірів надбавки до ціни [19]. Як протидія такому розвитку подій Кабінет Міністрів України має намір обмежити рентабельність процесу фасування на рівні не вище 10 % із запровадженням обов'язкового відображення ціни виробника і торговельної надбавки в первинних документах [20]. При цьому, як зазначив президент Асоціації фермерів України В. Львов, виробників гречки не слід звинувачувати підвищенні цін, так як все просто контролюється на внутрішньому ринку: беремо пакет з гречкою і дивимося, хто виробник, який із посередників перепродав іншому й скільки разів тощо й тоді визначаємо, хто у супермаркетах або на міських ринках завищує ціни. При цьому міністр аграрної політики відмічає, що аналіз внутрішньої логістики показує - гречка рухається убік Донецької й Луганської області з наміром малими партіями вивезти її в Росію [21]. Тобто, ми майже створили або знаходимось на шляху до створення системи відстеження руху продовольства до кінцевого споживача або ж до наміру контрабанди. Правда нам не стільки необхідно обмежувати рентабельність одного процесу - фасування, як узгодити економічні відносини між усіма учасниками ринкового процесу. Для цього необхідно розробляти серйозні міжгалузеві баланси по кожному продуктовому підкомплексу, що поєднанні інформаційними зв'язками з даними моніторингу цін на ресурси і продукти тощо. Використання даних, що одержані на міжгалузевих балансах, слугуватимуть професійним і міжпрофесійним організаціям (узгоджувальним комісіям) основою для встановлення стартових цін, які гармонізують взаємовідносини учасників інтегрованого виробництва. Такий окреслений механізм запровадження контролю за рухом продукції і зміною її власників допоможе також встановити й відповісти на питання: хто контрабандою вивіз 52 тис. т (або третину від потреби на харчування) гречки в Росію і Білорусь. Є старт - площі посіву та обсяги виробництва (з відповідною офіційною звітністю) і наступний продаж: кому, коли, скільки та за якою ціною. Електронна система аналізу допоможе перекрити контрабанду будь-якого продукту і не тільки гречки.

Якщо не вдаватись у можливі заборони СОТ, то законопроект Верховної Ради України № 8053 «Про державну підтримку сільського господарства України» виглядить прогресивним. Ним передбачається відсторонити посередників-зернотрейдерів запровадженням нових правил експорту: його будуть здійснювати лише безпосередні виробники або державний агент. Експерти відмічають, що масово товаровиробники навряд чи зуміють стати експортерами, але звільниться місце виключно для державного агента [22]. Правда, посередникам необхідно знайти належне місце, яке буде прописане законами, на ланцюгу від товаровиробника до споживача, як власникам основних потужностей з перевалки зерна. За умови присутності державного агента в якості експортерів створяться умови для стабілізації цін, квотування виробництва в необхідних обсягах, пільгового кредитування тощо. Але вся проблема знову ж таки упирається в справедливий розподіл прибутку, який можливий лише за умови використання міжгалузевих балансів й ефективної діяльності узгоджувальних комісій. Для прикладу можна навести діяльність канадського пшеничного управління, якомунадано монопольне право на закупівлю зерна, а також зберігання, перевезення в порти й реалізацію його на міжнародному ринку за наступним механізмом. Перед збиранням зернових (за узгодженням з урядом, союзами фермерів-виробників зерна) управління встановлює гарантований мінімальний рівень закупівельних цін на зерно та закупівлею у фермерів за контрактами. Виплатавиробникові гарантованої ціни здійснюється після здачі зерна на збірні пункти - елеватори. Після експорту зерна (42-48 млн. т) різниця в ціні проданого зерна й установленою мінімальною закупівельною ціною виплачується фермерові незалежно від календарного часу реалізації пропорційно кількості зерна і його якості [23, с. 33]. Такий механізм забезпечив Канаді неперевершених результатів у забезпеченні гарантованих рівнів ринкових цін й доходності фермерам та суттєвих фінансових надходжень до державного бюджету. Якщо такий механізм буде запроваджено в Україні щодо підтримки доходів товаровиробників, то ефективними власниками стануть всі без виключення підприємства й навіть особисті господарства населення. Тоді після запровадження ринку землі можна бути впевненими, що землю ніхто не продасть, а тим більше чужинцю.

Висновки. Висока варіація виробництва основних зернових культур і ще більша - рівня рентабельності є основною причиною проблем, які постійно виникають на продовольчому ринку. Ефективність інтенсифікації виробництва може мати місце за умови стабільності цін реалізації, адже із її ростом співвідношення між ціною і собівартістю знижується, хоч прибуток на 1 га посіву зростає. Тобто, нестабільність цін внаслідок їх не прогнозованої поведінки стримує процес інтенсифікації виробництва. Гармонізація економічних взаємовідносин в інтегрованому виробництві збільшить й стабілізує прибутки товаровиробників, що спонукатиме їх до інтенсивного виробництва. Такі відносини можуть існувати лише в прозорому економічному просторі, які також ліквідують навіть спробу контрабанди продовольства. Відповідно фокус зростання ефективності буде формуватись навколо подальшого розвитку інтеграційних зв'язків та узгодження пропозиції щодо виробництва продукції з внутрішнім та прогнозованим зовнішнім попитом. Всі зусилля управління будуть зосередженні на точності прогнозів цін, країн-імпортерів з відповідними обсягами продукції тощо й інформаційно-аналітичного забезпечення служб, які будуть виконувати такі аналітичні розробки.

Якщо будуть сформовані інтегровані виробництва в зерновому підкомплексі, включаючи гречку, то ризик в умовах невизначеності може мати прогресивні наслідки після нововведень в технології, організацію виробництва тощо. Існують варіанти: 1) диверсифікувати виробництво й цим розподілити ризик та декілька років одержувати навіть і збиток при виробництві гречки, але за вірогідністю застосування інтенсивних технологій і появи можливого варіанту щодо зростання попиту у сусідніх країнах дочекатись зростання цін, яке забезпечить окупність затрат не тільки поточного року, а й минулих; 2) за умов зростання цін в окремі роки, наприклад, у 2010-2011 рр., запроваджувати режим державного регулювання цін без розрахунків на міжгалузевих балансах, що знову відобразиться в обмеженості доходності для товаровиробників й виникненню стратегічного бачення майбутнього - ніколи не ризикувати й вести екстенсивне виробництво. За Й.Шумпетером,кінцевим джерелом невизначеності є інновація, підприємець вводить нововведення (прибуток - винагорода за нововведення), чим знову спричиняє невизначеність, що в кінцевому підсумку забезпечує безперервний прогрес суспільства [24, с. 462-469]. Якщо ж виробничий ризик (посів та інтенсифікація виробництва гречки) не в змозі окупитись додатковим прибутком із-за втручання держави в сприятливий для виробників період, то й надалі домінуватиме екстенсивне виробництво до повного банкрутства виробників і можливої суцільної за територіями втрати земельних наділів їх власниками та орендарями. Мабуть, що держава повинна стабілізувати ціни і втручатись у ринкові відносини не лише тоді, коли у товаровиробника нарешті з`явилась можливість одержати більші прибутки (а посередники - у рази), а й в несприятливі для них роки. Вибіркове втручання -це гра в одні ворота.