Якісне економічне зростання в Україні: сучасний стан і шляхи забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ефективна економіка № 3, 2011

УДК: 330.35.

ЯКІСНЕ ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ В УКРАЇНІ: СУЧАСНИЙ СТАН І ШЛЯХИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

В.І. Сацик,

к.е.н., доцент кафедри політичної економії факультетів управління та управління персоналом і маркетингу,

ДВНЗ “Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана”

У статті розглядаються теоретичні засади якісного економічного зростання країн. Аналізується роль інноваційних детермінант у забезпеченні високих життєвих стандартів і нарощенні міжнародної конкурентоспроможності країн-ключових інноваторів. Обґрунтовано безальтернативність переходу національної економіки на інноваційний шлях економічного зростання.

Ключові слова: інноваційний розвиток, людський капітал, життєві стандарти населення, якісне економічне зростання.

інноваційний міжнародний конкурентоспроможність економіка

QUALITATIVE ECONOMIC GROWTH IN UKRAINE: THE CURRENT STATE AND WAYS OF ENSURING

The article examines the theoretical conceptions of qualitative economic growth. The role of innovation determinants ensuring high standard of living and increasing of key innovators countries' international competitiveness are analysed. No alternative to transition of the national economy on an innovative path of economic growth has been grounded.

Key words: innovative development, human capital, standard of living, qualitative economic growth.

За нинішніх умов глобалізації пріоритети розвитку людини та забезпечення високої якості життя населення є визначальними чинниками загальнолюдського прогресу. Жодній державі світу ще не вдавалось досягти високого конкурентного статусу без радикального підвищення життєвих стандартів та ефективних інвестицій у людський капітал. Сучасна економічна наука виходить з того, що вирішальним фактором глобальних трансформацій, а отже й ключовою передумовою зміни стандартів життя населення, є технологічний спосіб виробництва. Пришвидшення процесів дифузії інновацій, трансферу нових технологій у виробництво, загалом інноваційно-технологічних циклів відкриває широкі можливості для досягнення оптимального співвідношення між виробництвом, нагромадженням і споживанням, збалансування ринкової кон'юнктури у довгостроковому періоді. За цих умов формування та реалізація урядами країн ефективної інноваційної політики заради забезпечення стійкого і якісного економічного зростання, ендогенної стабілізації ринкової кон'юнктури, мінімізації негативних наслідків циклічності та нарощення міжнародної конкурентоспроможності є пріоритетними завданнями в економічній політиці практично усіх держав світу.

Найбільш значимі дослідження якісного економічного зростання країн були здійснені такими відомими економістами, як В.Естерлі, М.Дайламі, А.Дарешвар, Р.Лукас, Р.Нельсон, П.Ромер, Е.Фелпс та багатьма іншими. Проблеми забезпечення якісних трансформацій в економіці України, механізми нарощення національних життєвих стандартів активно досліджуються в роботах багатьох вітчизняних економістів.

Особливо значущої ваги пріоритети, потреби і необхідність забезпечення якісного економічного зростання набувають в Україні, адже національна економіка на всьому етапі своєї постсоціалістичної перебудови не лише не відновила свого виробничого потенціалу, а й великою мірою втратила ті ознаки соціальної держави, які були притаманні їй за радянських часів. У цьому зв'язку, проведення моніторингу соціальних змін в економічній системі України, діагностування соціально-економічних деструкцій і дисбалансів з метою адекватного і вчасного коригування державної політики у цій сфері є актуальними, так як можуть сприяти оптимізації соціально-економічних трансформацій в країні і мобілізації необхідних для цього ресурсів й капіталу.

Постановка задачі. Метою дослідження є комплексний аналіз сутності якісного економічного зростання країн та чинників, які його визначають; дослідження сучасних методик оцінки якісних трансформацій в економіці держав; діагностика сучасного рівня якісного економічного зростання в Україні, а також розробка науково обґрунтованих стратегічних пріоритетів досягнення нашою державою високого конкурентного статусу і забезпечення високих життєвих стандартів. Методи дослідження включають діалектичний, історичний, аналізу і синтезу та ін.

Результати. Загальноприйнятого підходу до дослідження якісного економічного зростання країн не існує, зважаючи на внутрішню складність і системність даної наукової категорії. Ключовою сентенцією у цьому контексті можна вважати твердження, що якість економічного зростання визначається структурними та інституціональними зрушеннями в економіці в руслі загальносвітових тенденцій соціалізації та гуманізації економічного розвитку і може бути оцінена показниками зростання життєвих стандартів життя населення. У центрі такої парадигми суспільно-економічного поступу знаходиться безпосередньо людина, людська особистість із притаманними їй потребами та інтересами.

Якісне економічне зростання не може бути відображене якимось одним показником. Для цього необхідна цілісна система індикаторів, адже поліпшення життєвих стандартів супроводжується підвищенням не лише ВВП на душу населення, а й таких показників людського розвитку, як продуктивність праці, рівень освіченості, очікувана тривалість життя тощо. Інші взаємозв'язки між зростанням ВВП та зміною параметрів людського розвитку було виявлено у дослідженні американського вченого В.Істерлі “Життя протягом зростання” (1999 р.). Вчений виявив, що із 81 індикатора людського розвитку, які аналізувалися, менше десятої частини поліпшується внаслідок економічного зростання. Така ж їх частка погіршується, а досить багато індикаторів не демонструють якогось значного взаємозв'язку із динамікою ВВП на душу населення 1. Ці результати є додатковим аргументом для збільшення кількості параметрів вимірювання якісного економічного зростання країн.

Окремі дослідники, такі як В. Томас, М. Дайламі, А. Дарешвар, Д. Кауфман, Н. Кішор, Р. Лопес, Я. Ван пропонують оцінювати якість економічного зростання у контексті показників розвитку людського потенціалу, а саме за такими критеріями, як зниження дитячої смертності, скорочення неписьменності серед дорослого населення, зростання тривалості життя 2, с.258. Як відомо, альтернативний підхід розроблений у рамках “Програми розвитку ООН”. Дана методика передбачає розрахунок індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП) на основі трьох компонентних показників: ВНД на душу населення (оцінка достойного рівня життя), освіченості (інтегральна оцінка середньої та очікуваної тривалості навчання), тривалості життя (оцінка довголіття і здоров'я). Для обчислення зведеного індексу людського розвитку алгоритм передбачає розрахунок простої арифметичної компонентних показників. З 2010 р. експерти ООН розраховують також оновлений варіант ІРЛП, з врахуванням чинника нерівності у розподілі доходів в країні, або так званий Індекс розвитку людського потенціалу, скоригований на нерівність (ІРЛПН), який свідчить про такий рівень ІРЛП, який був би досягнутий кожним членом суспільства за умови рівномірного розподілу благ 3.

Принципово новий підхід представляє методика ПРООН і щодо оцінки поширення бідності у тих чи інших державах світу, на основі Багатовимірного індексу бідності (БІБ), який характеризує частку населення, що страждає від депривації не менше, ніж за 3-10 зваженими індикаторами “багатовимірної бідності” (депривація - неможливість індивіда реалізовувати свої потреби через відсутність у нього доступу до матеріальних благ чи соціальних ресурсів, таких як медицина, освіта, житло тощо). Багатовимірний індекс бідності відображає множинні депривації в одному і тому ж домогосподарстві у сфері освіти, здоров'я та за рівнем життя і розраховується методом статистичного огляду відповідної вибірки родин. Разом до уваги береться 10 компонентних індикаторів бідності - харчування, дитяча смертність, тривалість навчання, охоплення дітей освітою, наявність палива для приготування їжі, води, електрики та інших благ, на основі яких розраховуються “масштаб бідності” та “коефіцієнт бідності”. Їхній добуток у результаті складає Багатовимірний індекс бідності.

Протягом останнього десятиріччя у світовій економічній літературі опубліковано низку якісно нових теоретичних моделей, у яких здійснено спроби обґрунтувати ендогенну природу технологічних змін, які індукують зростання економіки на якісній основі. Згідно із цими теоріями, технологічні зміни трактуються як результат проведених економічними агентами наукових досліджень та розробок, які прагнуть (агенти) максимізувати свій прибуток протягом тривалого періоду часу. Принципова відмінність цих моделей від неокласичних полягає у тому, що їх виробнича функція у тій чи іншій формі містить нову складову - людський капітал, який характеризує обсяги наукових знань і практичного досвіду, що накопичені людьми в процесі навчання та безпосередньо виробничої діяльності. Так, Нобелівський лауреат Р. Лукас у праці “Механізм економічного розвитку” (1988 р.) стверджував, що людський капітал, подібно до природного та основного, є окремим фактором економічного зростання, його акумулювання та ефективне використання є передумовою підвищення життєвих стандартів 4, с.3. Такі економісти, як Р. Нельсон, Е. Фелпс, П. Ромер, П. Агіон, П. Хоуіт, у своїх працях також доводять, що людський капітал є вирішальним фактором радикальних інноваційних зрушень і технологічних нововведень 5. Зокрема, економетричний аналіз моделей економічної динаміки стосовно рівноважної траєкторії зростання економіки країн, для якої рівень споживання, нові знання, випуск продукції та витрати капіталу збільшуються за експонентою із постійною швидкістю, дозволило американському досліднику П. Ромеру математично довести гіпотезу, що темпи економічного зростання перебувають у прямій залежності від інвестицій у людський капітал 6. Отже, визначальним чинником радикальних інноваційних зрушень у світовій економіці є інвестиції у людський капітал.

Успішний досвід країн-ключових інноваторів показує, що все більше наукових розробок здійснюється підприємницьким сектором і передусім великими корпораціями, які займаються організацією та фінансуванням досліджень фундаментального і прикладного характеру, розробленням масштабних наукомістких проектів, комерціалізацією нових ідей шляхом організації наукових центрів у різних державах світу. Разом з тим, відносне скорочення питомої ваги державних витрат на НДДКР не є свідченням зменшення ролі держави у науково-технологічній сфері. Активізація державного регулювання, що комбінується зі скороченням його прямої участі у виконанні НДДКР - закономірний процес, загальна тенденція, яка властива економіці усіх високорозвинених країн. Вона зумовлена, перш за все, удосконаленням фінансових механізмів, систем організації та управління інноваційними процесами, розбудовою ефективних національних інноваційних систем тощо.

Як відомо, підвищення життєвих стандартів у високорозвинених державах світу, починаючи з кінця XIX ст., пов'язане передусім із промисловою революцією, яка зумовила радикальні інноваційні зрушення в економіці країн. Таким чином, інтенсивне нарощення ВВП на душу, а також показників освіченості і тривалості життя населення упродовж XIX - XX ст. відображає істотне нарощення якісного економічного зростання у багатьох країнах світу. Розглянемо детальніше сучасний його рівень в Україні.

Згідно з останніми даними, у 2010 р. Індекс розвитку людського потенціалу в Україні становив 0,710, якому відповідає 69-те рейтингове місце серед 169 країн, які аналізувалися. Якщо порівнювати значення цього показника станом на 1990 та 2010 рр., то його приріст складає 0,02, або 2,9% у відсотковому вираженні. Варто зазначити, що, наприклад, в Угорщині ІРЛП зріс за цей період на 16,3%, (36-те рейтингове місце в 2010 р.), у Польщі - 16,4% (41-ше місце), в Росії - 3,9% (65-те місце). Рейтинг України за цим індикатором за період 2005-2010 рр. реально зменшився на три позиції. Разом з тим, значення ІРЛП, скоригованого на нерівність (ІРЛПН), складає гірший показник - 0,652, що на 8,1% менше від його базового значення. Із цього слідує, що фактор нерівності розподілу доходів в Україні зумовлює зменшення стандартів життя населення в нашій країні, хоч його відносна величина не є значною.

Незважаючи на позитивну економічну динаміку в Україні упродовж останніх десяти років, продуктивність української економіки залишається вкрай низькою, про що свідчить показник ВНД на одну особу, величина якого складала станом на 2008 р. лише 6 535 міжнародних доларів, у той час як в Чехії - 22 678 дол., Словаччині - 21 658 дол., Угорщині - 17 472 дол., Польщі - 17 803 дол., Росії - 15 258 дол., Білорусі -12 926 дол., Румунії - 12 844 дол., Болгарії - 11 139 дол. Фактично, Україні за рівнем середньодушових доходів, з-поміж постсоціалістичних країн Східної Європи, відводиться місце регіонального аутсайдера. Більше того, нашу державу за рівнем ВНД на одну особу уже давно випереджають деякі країни, що розвиваються, такі як Ботсвана (13 204 дол.), Габон (12 747 дол.) та багато інших.

Відзначимо також, що за цим показником Україна значно відстає від країн - ключових інноваторів, у яких ВВП на душу населення у 4-5 рази перевищує такий в Україні. Зрозуміло, що в цих державах зовсім інші стандарти життя та можливості для соціально-економічного розвитку. Крім того, аналізуючи довгострокову динаміку ВВП у національній економіці, слід підкреслити, що як загальний його обсяг, так і питома його величина у розрахунку на душу населення поки не досягли докризового рівня 1990 р. Очевидно, вкрай низькі доходи населення в Україні, порівняно з високорозвиненими країнами та країнами з середнім рівнем доходів, негативно впливають й на інші компоненти вітчизняного людського розвитку, зокрема показники здоров'я нації і поширення бідності.

Так, за тривалістю життя наша держава уже поступається 23 державам світу, у яких цей показник перевищує 80 років, і посідає лише 113 місце у світовому рейтингу, з відповідним показником очікуваної тривалості життя при народженні, рівним 68,6 років. Для порівняння, тривалість життя середньостатистичного японця складає 83,2 роки, швейцарця - 82,2 роки, француза - 81,6 роки, чеха - 76,9 років, поляка - 76 років. Перманентне погіршення стану здоров'я українського населення, високі показники смертності осіб працездатного віку, скорочення очікуваної тривалості життя, яскраво виражена нерівність у доступності медичної допомоги зумовлені, передусім, істотними недоліками в організації національної системи охорони здоров'я, поширенням тотальної бідності в нашій державі.

Значний вплив на забезпечення якісного економічного зростання в Україні та формування належних соціальних стандартів життя населення здійснює чинник поширення бідності в країні. Так, за результатами проведеного експертами ПРООН дослідження багатовимірної бідності, її рівень в нашій державі було оцінено у 0,008. Таке відносно невелике значення національного багатовимірного індексу бідності означає, що в середньому українці відчувають депривацію на рівні 0,8%. Тобто, українські громадяни переживають незадоволеність своїх фізіологічних та соціальних потреб в середньому на рівні менше 1% (згідно з методологією оцінювання зважених індикаторів багатовимірної бідності ПРООН). Для порівняння, цей індикатор для Чехії, Словаччини і Білорусі складає нульовий показник, Латвії - 0,001, Угорщини - 0,003, Росії - 0,005, Хорватії - 0,007, Ефіопії - 0,582, Нігеру - 0,642; для високорозвинених країн світу дана методика не застосовувалась.

У розрізі окремих складових Багатовимірний індекс бідності в Україні характеризується коефіцієнтом бідності на рівні 2,2% (вважається, що стільки відсотків українців проживають у бідних родинах) та її масштабом, який оцінюється у 35,7% (такою є частка зважених компонентних індикаторів, по яких, в середньому, бідне населення відчуває депривацію). За іншим, абсолютним, індикатором поширення бідності (частка населення, яке витрачає за день менше двох доларів) в Україні відсоток бідного населення складає менше 2%. Таким чином, в системі індикаторів розвитку людського потенціалу ПРООН, за даної широкої вибірки країн, для яких здійснювалися порівняння, рівень бідності в нашій державі є помірним і не перевищує відповідних критичних показників.

Водночас, якщо за критерій бідності населення розглядати розмір отримуваних домогосподарствами доходів (здійснюваних витрат) порівняно з гарантованими державою соціальними стандартами (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата), а також частку витрат на харчування в структурі загальних споживчих видатків, то загальна ситуація з бідністю в Україні виглядає набагато менш оптимістичною, як про це говорять експерти ПРООН. Так, згідно з розрахунками, які були проведені фахівцями Інститутом демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України на основі матеріалів Держкомстату, рівень бідності в нашій країні у 2009 р. становив 26% 7. У стані бідності перебувало близько 11,7 млн. осіб (4,0 млн. домогосподарств). При цьому національна межа бідності складала в 2009 р. 869 грн. - на нашу думку, невиправдано занижений показник, який свідчить про абсолютну неможливість більшості українських громадян забезпечувати високу якість свого життя. Про це, зокрема, свідчить той факт, що найбільш вагомою статтею сукупних витрат українських домогосподарств залишаються витрати на харчування - їхня частка складала в 2009 р. 52%. Критичним індикатором частки таких видатків у міжнародній практиці вважається показник у 60%. Зрозуміло, що за умови заниження загальнодержавного порогового показника бідності (національної межі бідності), реальний його рівень в Україні суттєво недооцінений.

Традиційно в системі індикаторів розвитку людського потенціалу, згідно з методикою ПРООН, Україна має високі показники письменності дорослого населення і загального охоплення освітою. Загалом, наша держава займає 21 місце у світовому рейтингу країн за індексом освіченості населення. Значним охоплення населення середньою та вищою освітою. Разом з тим, українська система вищої освіти потребує тіснішого зв'язку з практикою та збільшеного фінансування з боку держави, а також ефективної стратегії розвитку висококонкурентних університетів.

Слід зауважити, що до останнього часу зростання ВВП в Україні відбувалось шляхом нарощення обсягів виробництва в традиційних галузях економіки, головним чином обробній промисловості. У той час, коли традиційні чинники економічного зростання, що спираються переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період спаду в економіці у минулому, практично вичерпалися, а належних структурних змін економічної системи, які стимулювали б інвестиційно-інноваційне відтворення нових ресурсів, не відбувається. Така ситуація є загрозливою в цілому для економічної безпеки держави й істотно підвищує ризики входження національної економіки до стадії перманентної економічної стагнації з поступовим переростанням, зважаючи на існуючі інфляційні процеси, у стадію стагфляції.

За визначенням відомого польського економіста Г. Колодка, величина скорочення частки державних витрат у ВВП країни - визначальний показник для оцінювання ефективності реформ у постсоціалістичних країнах. Вважається, що ознакою хибності державного курсу реформ є зменшення питомих державних витрат у суспільному продукті. За даними Державного комітету статистики України, за період 1994-2002 рр. в нашій країні частка державних витрат (зведений бюджет України) у ВВП невпинно і швидко зменшувалася (з 52,4% у 1994 р., 44,6 % у 1995 р. до 26,7 % у 2002 р.). Переломний момент у нисхідній динаміці державного фінансування припадає на 2003 р., коли рівень відповідних витрат стабілізувався на показнику 28,4 %, після чого спостерігається тенденція до щорічного його зростання, хоча й невеликими темпами. Станом на 2005 р. коефіцієнт відношення державних витрат до ВВП країни становив 25,59% (державний бюджет) і 32,16 % (зведений бюджет); у 2009 р. - відповідно 26,50% і 33,92% (табл. 1).

Таблиця 1 - Виконання державного і зведеного бюджетів України за видатками

Складено автором за офіційними даними Державного комітету статистики України, Міністерства фінансів України, Національного банку України, Рахункової палати України.

Поряд з істотним збільшенням абсолютного обсягу і частки державних витрат у ВВП суттєвих і якісних змін у їхній структурі не відбувається. Так, надзвичайно низькою і з тенденцією до подальшого скорочення залишається частка витрат на НДДКР (якщо у 1996 р. їхні обсяги становили 1,38 % ВВП, то у 2008 р. - 0,34 %). Практично незмінними є державні витрати на освіту (6,2 % у 1991 р., 5,3 % - протягом 2000-2007 рр. у розрізі зведеного бюджету; 2,25% у 2005 р. і 2,62% у 2009 р. - державного бюджету) та охорону здоров'я (4,0% протягом 2000-2007 рр. у розрізі зведеного бюджету; 0,79% у 2005 р. і 0,82% у 2009 р. - державного бюджету). Таким чином, незважаючи на поступове відновлення докризового рівня державних витрат, радикальних змін у їхній структурі в Україні не спостерігається. Навіть якщо відносні показники витрат на НДДКР, освіту та охорону здоров'я тощо й залишились на тих самих рівнях, то їх абсолютна величина за поточним валютним курсом (чи за паритетом купівельної спроможності валют) у десятки разів менша, ніж в країнах-ключових інноваторах.

У цьому зв'язку також важливо підкреслити, що незважаючи на глобальну фінансово-економічну кризу, в національних бюджетах західноєвропейських країн передбачаються вагомі видатки на освіту. Зокрема, у Франції національний уряд задекларував суттєве збільшення державних видатків у цій сфері в 2011 р., на 4,7 млрд. євро. Спрямовувати ці кошти планується на дослідження, забезпечення університетських реформ, соціальний захист студентів та кар'єрну підтримку професорсько-викладацького корпусу. Подібні ініціативи знайшли відображення і в Німеччині, де федеральний уряд задекларував збільшити державні інвестиції в освіту і дослідження на 2,7 млрд. євро протягом 2010-2015 рр. На початку кризи університетський сектор Норвегії, Нідерландів, Данії, Польщі, Франції, Фінляндії, Швейцарії, Швеції отримав значні фінансові дотації від національних урядів, в рамках державних програм фіскальних стимулів, а цільові державні фонди не обмежувалися.

Висновки

Проведений аналіз може слугувати підтвердженням безальтернативності для України інноваційного поступу, адже іншим шляхом неможливо забезпечити підвищення життєвих стандартів населення, якісне економічне зростання в країні. Для цього вкрай необхідними є пришвидшена розбудова національної інноваційної системи на основі довгострокових технологічних прогнозів, посилення ролі держави в комерціалізації базисних інновацій, державне стимулювання інноваційної активності бізнесу, створення в країні першокласних університетів світового рівня тощо. Щоб реалізувати ці напрями інноваційного розвитку, необхідно за активної підтримки держави провести суттєві зміни господарського механізму національної економічної системи в цілому, у тому числі: модернізувати матеріально-технічну базу виробництва, здійснити прогресивну структурну перебудову національної економіки з пріоритетом на створення і розбудову п'ятого і шостого технологічних укладів, забезпечити розвиток людського капіталу, створити потужну систему фінансування інноваційної діяльності.

Література

1. Easterly William. Life during Growth // Journal of Economic Growth. - 1999. - No. 4 (3). - Pp. 239-79.

2. Якість економічного зростання: Пер. з англ. / В.Томас, М.Дайламі, А.Дарешвар та ін.; Наук. ред. пер. О.Кілієвич. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2002. - 350 с.

3. Доклад о развитии человека 2010. Реальное богатство народов: пути к развитию человека / Пер. с англ.; ПРООН. - М., Издательство «Весь Мир», 2010. - 244 с.

4. Lucas Robert E. On the Mechanics of Economic Development // Journal of Monetary Economics. - 1988. - January. - Pp. 3-42.

5. Nelson R., Phelps E. Investment in humans, technological diffusion and economic growth // American Economic Review. - No. 56. - Pp. 69-75.

6. Romer P.M. Endogenous technological change // Journal of Political Economy. - No. 98 (5). - Part 2. - Pp. 71-102.

7. Кабінет Міністрів України. Аналітична довідка щодо подолання бідності в Україні - Режим доступу: www.ntser.gov.ua/assets/files/Plenar/analitykap1.doc.

Размещено на Allbest.ru