Специфічні особливості державного регулювання аквакультурного виробництва в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфічні особливості державного регулювання аквакультурного виробництва в Україні

С.М. Кваша, доктор економічних наук, професор, член-кор. НААН України

Н.М. Вдовенко, кандидат економічних наук, доцент, Національний університет біоресурсів і природокористування України

Анотація

У статті приділено увагу удосконаленню системи державного регулювання аквакультури штучних водойм України. Проаналізовано науково-практичні проблеми державного регулювання і фінансової бюджетної підтримки рибництва.

Abstract

In this article the main attention was devoted to improving a new system of government intervention aquaculture industry of Ukraine. The modern scientific and practical problems of government intervention and financial support to aquaculture enterprises are analyzed.

аквакультура рибництво фінансовий

Постановка проблеми. Розвиток продуктивних сил призводить до постійного виділення нових галузей виробництва. Часто саме від галузевих структур залежить запровадження інновацій, світових досягнень у виробництво, зберігання, транспортування продукції. Кожна галузь виділяється своєю сировиною, технологією виробництва, готовою продукцією, специфічними особливостями державного регулювання її виробництва. Дискутуючи про питання удосконалення механізмів та інструментів регулювання аквакультури побудованого на державному втручанні в ринкове функціонування галузі, доцільно говорити про створення відповідної системи державного регулювання.

Аналіз останніх публікацій свідчить, що на розв'язання цієї актуальної проблеми спрямовано інтелектуальні зусилля багатьох вчених: В.Г. Бодрова, О.О. Бєляєва, В.С. Васильченка, В.М. Гриньової, В.Д. Глущенко, А.Д. Діброви, Л.І. Дмитриченка, М.М. Новікової, В.Д. Якубенка. Дослідження, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, свідчить, що у більшості робіт вчених об'єктом вивчення є державне регулювання економіки в цілому, а в галузевому розрізі - вивчається й оцінюється у загальному контексті. В цьому плані першочерговим завданням є удосконалення системи державного регулювання аквакультури штучних водойм України з метою оптимізації економічних відносин між виробниками, споживачами та державою у процесі використання рибних ресурсів.

Постановка задачі. Метою статті є обґрунтування необхідності посилення регулюючої ролі держави у процесі формування системи відновлення і подальшого розвитку аквакультури штучних водойм України.

Результати дослідження. Важливе значення у процесі оптимізації системи державного регулювання відіграє розуміння економічних складових технологічного укладу (ТУ) галузі. Для цього виділяються групи технічно споріднених виробництв, пов'язаних один з одним однотипними технологічними ланцюгами, що утворюють так звані технологічні уклади. В межах кожного ТУ здійснюється замкнутий виробничий цикл, який включає видобуток і отримання первинних ресурсів, всі стадії їх переробки і випуск кінцевої продукції. В світовій економіці протягом останніх трьох століть відбулась зміна п'яти ТУ. Ядром першого ТУ (1770 - 1830 рр.) були: розвиток текстильної промисловості, машинобудування, виплавка чавуну, винайдення водяного двигуна. Ключовий фактор - текстильні машини. Ядром другого ТУ (1830 - 1880 рр.) були: винайдення парового двигуна, розвиток залізничного будівництва, транспорту, машино- і суднобудування, чорної металургії. Ключові фактори - паровий двигун, станки.

Ядром третього ТУ (1880 - 1930 рр.) стали: розвиток електротехнічного, важкого машинобудування, виробництво і прокат сталі, будівництво ліній електропередач, розвиток неорганічної хімії. Ключовий фактор - електродвигун, сталь. Ядром четвертого ТУ (1930 - 1980 рр.) були: розвиток автомобіле-, тракторобудування, кольорової металургії, виробництво товарів тривалого використання, синтетичних матеріалів, розвиток органічної хімії, виробництво і переробка нафти. Ключові фактори - двигун внутрішнього згоряння, нафтохімія. Ядром п'ятого ТУ (1980 - 2030 рр.) стали: розвиток електронної промисловості, обчислювальної, оптико-волоконної техніки, програмного забезпечення, телекомунікації, роботобудування, виробництво і переробка газу, розвиток інформаційних послуг. Ключові фактори - мікроелектронні компоненти [2, 3].

До кінця 70-х рр. в економічній структурі розвинутих країн домінував четвертий ТУ. Одночасно з його відтворенням у всіх країнах спостерігалось скорочення виробництва третього ТУ, що знаходився в завершальній фазі свого життєвого циклу, і швидкий ріст п'ятого ТУ, який знаходився в 50 - 70 рр. в фазі становлення та вступив до фази росту в середині 80-х рр. У 50 - 90-х рр. третій ТУ вже не відігравав істотної ролі в економічній динаміці розвинутих країн, проте в країнах с директивною економікою до початку 90-х рр. продовжувалось відтворення третього ТУ. Скорочення його відбувалось повільніше, ніж у країнах з ринковою економікою. На початку 90-х рр. в СРСР рівень розвитку економіки відставав від рівня США приблизно на 20-30 років. В галузі АПК - СРСР поступався всім розвинутим країнам [3].

Відтворення третього ТУ, яке триває до нині та більш повільний розвиток четвертого ТУ в порівнянні з його розвитком в розвинутих країнах (спізнення на 30 років), істотно перешкоджає реконструкції народного господарства країни на основі технологій п'ятого ТУ і перехід до економіки сталого розвитку. Згідно еволюційної теорії така технологічна багатоукладність економіки є основною причиною диспропорцій, які блокують організаційно-адміністративний, фінансово-економічний, еколого-техенологічний розвиток країни, її ефективну інтеграцію в міжнародний поділ праці, ускладнюють вибір оптимальних методів та інструментів державного регулювання.

В нове ХХІ століття Україна ввійшла, знаходячись в умовах глибокої системної кризи, пошуку нових підходів до економічної і соціальної політики, усвідомлення свого місця в історії людської цивілізації. Питання про поєднання ринкового саморегулювання та контролюючої ролі держави, оздоровлення фінансової системи, створення сучасних корпоративних структур і функцій природних монополій знаходяться у процесі вирішення. Через низку об'єктивних і суб'єктивних причин аграрні реформування, які розпочалися після проголошення Україною суверенності не дають очікуваних результатів. Замість розширення аквакультурного виробництва і підвищення його ефективності, спостерігається падіння обсягів вирощування і вилову риби. Допущено велику кількість соціальних, правових, економічних помилок і прорахунків, внаслідок чого аквакультура опинилася перед важко вирішуваними макро- і мікро проблемами.

Тому, на виконання Указу Президента України від 9.12.2010 року № 1085/2010 “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади”, розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.12.2010 року № 2219-р “Про утворення комісій з проведення реорганізації та ліквідації деяких центральних органів виконавчої влади” та Плану організації виконання Указу Президента України від 9.12.2010 р. № 1085 “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” проведено реорганізацію Держкомрибгоспу України, 16.04.2011 р. утворено Державне агентство рибного господарства України (рис. 1).

Рис. 1. Удосконалена організаційна структура управління рибогосподарською галуззю

Держрибагентство України очолює Голова, якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняє з посади Президент України. Голова Держрибагентства України є Головним державним інспектором рибоохорони України. Голова здійснює керівництво і представляє Держрибагентство України у відносинах з іншими органами, підприємствами, установами, організаціями; вносить на розгляд Міністрові пропозиції щодо формування державної політики у сфері рибного господарства та розроблені Держрибагентством України проекти законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, забезпечує їх супроводження; вносить на розгляд Міністрові проекти нормативно-правових актів Мінагрополітики України з питань, що належать до сфери діяльності Держрибагентства України, забезпечує їх супроводження; забезпечує виконання Держрибагентством України Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Мінагрополітики України з питань, що належать до сфери діяльності Держрибагентства України, та доручень Міністра й затверджує за погодженням із Міністром схвалені на засіданні колегії річний план роботи Держрибагентства України, заходи щодо реалізації основних напрямів та пріоритетних цілей його діяльності відповідно до визначених завдань; звітує перед Міністром про виконання річного плану роботи Держрибагентства та покладених на нього завдань, про усунення порушень і недоліків, виявлених під час проведення перевірок діяльності Держрибагентства, його територіальних органів, а також про притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у допущених порушеннях; призначає на посади та звільняє з посад за погодженням із Міністром керівників і заступників керівників структурних підрозділів апарату, призначає на посади та звільняє з посад інших державних службовців і працівників апарату; затверджує структуру і граничну чисельність працівників територіальних органів у межах граничної чисельності працівників Держрибагентства України, а також їх штатний розпис і кошторис. Розглядає в установленому порядку питання щодо присвоєння працівникам апарату відповідних рангів державних службовців, їх заохочення, притягнення до дисциплінарної відповідальності; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до законодавства територіальні органи; забезпечує взаємодію Держрибагентства зі структурним підрозділом Мінагрополітики, визначеним Міністром відповідальним за взаємодію з Держрибагентством України; забезпечує дотримання встановленого Міністром порядку обміну інформацією між Мінагрополітики України і Держрибагентством та вчасність її подання; дає у межах повноважень обов'язкові до виконання працівниками апарату та його територіальними органами доручення, а також здійснює інші повноваження відповідно до законів та актів Президента України.

Держрибагентство України відповідно до покладених на нього завдань: узагальнює практику застосування законодавства з питань рибного господарства, рибної промисловості, охорони і відтворення водних живих ресурсів; здійснює державний контроль технічного стану рибозахисних споруд, проводить рибозахисні заходи на водозабірних та інженерних спорудах меліоративних систем; здійснює контроль за дотриманням лімітів і нормативів використання водних живих ресурсів та правил використання об'єктів тваринного світу в частині водних живих ресурсів; складає протоколи та розглядає справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; веде облік суб'єктів господарювання, які здійснюють виробництво консервів і пресервів із риби та інших водних живих ресурсів, присвоює таким підприємствам номери; здійснює контроль за достовірністю подання суб'єктами господарської діяльності, пов'язаної з добуванням і використанням риби та інших водних живих ресурсів, звітних даних про обсяги використання рибних та інших водних живих ресурсів; запроваджує спеціальні форми статистичної звітності в галузі рибного господарства щодо водних живих ресурсів згідно з міжнародними стандартами та нормами, забезпечує обмін такою інформацією з відповідними міжнародними організаціями згідно із законодавством та міжнародними договорами України; здійснює у випадках, передбачених законодавством, ліцензування певних видів господарської діяльності; подає в установленому порядку пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України щодо фінансової підтримки галузі та забезпечує її фінансування, затверджує річні фінансові та інвестиційні плани, а також інвестиційні плани на середньострокову перспективу (3 - 5 років) державних підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Держрибагентства та здійснює контроль за їх виконанням у встановленому порядку; розробляє порядок штучного розведення (відтворення), вирощування водних живих ресурсів та їх використання; погоджує програми та видає дозволи на проведення дослідних ловів; узгоджує проекти будівництва, реконструкції, консервації та ліквідації підприємств і споруд, виконання інших робіт, а також впровадження нової техніки, технологій, матеріалів і речовин, що впливають або можуть вплинути на стан рибогосподарських водойм, бере участь у проведенні експертизи таких проектів; подає в установленому порядку пропозиції та здійснює контроль щодо рівневого режиму роботи рибогосподарських водних об'єктів, які б забезпечували повноцінне існування гідробіонтів; веде реєстр гідротехнічних споруд рибогосподарських водних об'єктів щодо їх технічної експлуатації та використання з метою отримання максимальної рибопродуктивності; погоджує видачу дозволів на проведення робіт, у тому числі меліоративних, у рибогосподарських водних об'єктах, на землях водного фонду; погоджує режими рибогосподарської експлуатації водних об'єктів та контролює діяльність спеціальних товарних рибних господарств; встановлює в установленому порядку заборону вилову водних живих ресурсів в окремих водоймах (на їх ділянках) та забезпечує контроль за дотриманням заборони; здійснює видачу та реєстрацію дозвільних документів на спеціальне використання водних живих ресурсів; розробляє проекти лімітів, здійснює розподіл лімітів на квоти використання водних живих ресурсів, подає їх на затвердження Мінагрополітики України, доводить їх до відома відповідних органів та користувачів; розробляє та подає на затвердження Мінагрополітики України правила добування (вилучення, вилову) та відтворення водних живих ресурсів; здійснює в установленому порядку облік (реєстрацію) зовнішньоекономічних договорів (контрактів) стосовно рибогосподарської продукції групи 3, підгруп 1603, 1604, 1605 Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності для визначення рівня індикативних цін на такі товари, проводить у межах своїх повноважень моніторинг внутрішнього і зовнішнього ринків рибопродукції, здійснює державне регулювання внутрішнього ринку рибопродукції, надає дозволи щодо імпорту риби, інших водних живих ресурсів, продуктів переробки з них за якісним, кількісним та видовим складом. Співпрацює з Комітетом рибного господарства ФАО ООН, органами влади іноземних держав та міжнародними організаціями з управління рибальством, ведення рибництва (аквакультури); здійснює державне регулювання у сфері рибництва (аквакультури), забезпечує формування раціонального ринку вітчизняної продукції аквакультури, проводить науково-технологічну політику селекції у рибництві (аквакультурі); забезпечує підготовку, перепідготовку, дипломування та сертифікацію фахівців галузі рибного господарства згідно з вимогами міжнародних договорів України, інших нормативно-правових актів; приймає участь у розробленні і здійсненні заходів з нарощування експортного потенціалу рибної галузі, відновлення традиційних та освоєння нових ринків збуту продукції; бере участь у заходах з контролю якості безпеки продуктів рибного лову, харчової продукції при їх виробництві, зберіганні, транспортуванні, реалізації, використанні та утилізації; розробляє програми науково-технічного розвитку галузі та організовує їх виконання; сприяє підвищенню енергоефективності підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Держрибагентства.

Актуальність цих напрямів підкреслює й те, що вища законодавча влада країни, уряд правильно оцінюють значення галузі в розвитку продовольчого комплексу країни, розуміють необхідність формування державної політики в цій сфері на перспективу.

Аналіз табл. 1. висвітлює, що протягом 2004-2010 р. в складі витрат спрямованих на розвиток рибної галузі виділено 2150309,4 тис. грн. (для більшої наочності зазначені статті витрат виділено курсивом). Крім того, на прикладні наукові та науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами і державними замовленнями в сфері рибного господарства в середньому в рік виділялось 3379,25 тис. грн, що становить 1,1 % від загальної суми витрат. У наш час, визнаючи значення і об'єктивну необхідність підтримки рибного господарства, держава не може в повному обсязі віднайти необхідні фінансові ресурси для повноцінного розвитку рибогосподарського виробництва, а тому всі наміри залишаються на папері. Звичайно, політичні події останніх років не сприяють вирішенню невідкладних економічних завдань, але, заявляючи про європейську інтеграцію, стремління зайняти пристойне місце серед розвинутих країн, не можна так довго ігнорувати економічні проблеми сектору аквакультури, які будуть мати незворотні наслідки. Очевидно, що нині можливості бюджету не дають змоги забезпечити необхідні обсяги фінансової підтримки аквакультурного виробництва, тож бюджетні засоби не можуть розглядатися як основне джерело для розвитку даного сектора економіки. За таких умов необхідно поєднати різні форми й методи економічного регулювання, формувати умови залучення для розвитку аквакультури із різних джерел (власний капітал, кредити, приватні інвестиції), за рахунок чого впливати на розширення інвестиційної активності в досліджуваній галузі. Державна підтримка, з одного боку, повинна виходити з можливостей бюджету, з іншої - бути достатньою для того, щоб разом з іншими важелями державного економічного регулювання дати можливість галузі забезпечити сталий розвиток.

Слід також звернути увагу на те, що нині аквакультура розвивається в рамках нещодавно прийнятого Закону України “Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів”, від 28.07.2011 р., № 3677-VI та постанови від 19 вересня 2007 р. № 1158 “Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року”. В рамках Програми планується наростити обсяги споживання риби в Україні, а також збільшити надходження до бюджету від сплати податків і зборів підприємствами аграрного сектору на період до 2015 р. Зокрема від рибного господарства плануються надходження в розмірі 689 млн. грн.

Таблиця 1. Обсяги видатків Державного бюджету України на рибогосподарську галузь за період з 2003 до 2011 рр., тис. грн

Тому основною метою Програми є забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності. Якісно нового рівня розвитку рибогосподарського виробництва можна досягти лише за умови конструктивного перегляду підходів до розв'язання проблем удосконалення методики та інструментів державного регулювання аквакультури.

Аквакультура (рибництво) - це прадавня і найбільш різноманітна сфера життєдіяльності людини, яка є важливою для його існування на нашій планеті. З усіх галузей народного господарства, які займаються використанням біологічних ресурсів (сільське господарство, що використовує на свої цілі невелику, в основному, родючу частину суші; лісове господарство, що використовує численні лісові масиви землі) аквакультура включає: відтворення рибних запасів; ставкове, басейнове, садкове розведення і товарне вирощування риби; селекційно-племінну роботу; вилов риби та її переробку; науково-дослідне, проектно-конструкторське забезпечення; галузеву систему навчання і підвищення кваліфікації кадрів. Масштаби цих територій, обсяги біологічних ресурсів гідрофауни та гідрофлори, їх недостатнє і не завжди раціональне використання є переконливими аргументами значимості аквакультури та перспективності її розвитку.

Ґрунтуючись на комплексному використанні природно-ресурсного і соціального потенціалу країни, діяльність аквакультури направлена на вирішення наступних важливих народногосподарських завдань: забезпечення населення продуктами харчування і білком тваринного походження; збільшення зайнятості населення, особливо в сільській місцевості та на прибережних територіях; зниження імпортозалежності в поставках продовольства; збереження запасів водних біологічних ресурсів і біорізноманіття водних тварин, рослин в природному середовищі мешкання. При позитивному вирішенні вказаних завдань аквакультура буде сприяти соціально-економічному розвитку регіонів України. Розвиток аквакультури, який передбачає широкий спектр виробництва гідробіонтів, їх переробку і зберігання, буде сприяти забезпеченню працевлаштування населення, в тому числі і за рахунок розвитку суміжних галузей, підвищенню дохідності сімей і, як наслідок, покращенню здоров'я і якості життя населення України.

Необхідно виходити з того, що відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 10.05.1999 р. № 391-р центральним та місцевим органам виконавчої влади у взаємовідносинах з рибницькими та рибальськими, включаючи риболовецькі, господарствами, що займаються риборозведенням, вирощуванням товарної риби, виловом, переробкою та збутом власної рибопродукції (незалежно від організаційно-правових форм) вважати ці підприємства сільськогосподарськими товаровиробниками. Отже, аквакультурне виробництво автоматично потрапляє в розряд галузей, які потребують державної підтримки і регулювання й надалі залишається специфічним видом сільськогосподарської діяльності, органічно пов'язаним з головними функціями держави - гарантування продовольчої безпеки, підтримування макроекономічної рівноваги в тому числі шляхом регулювання міжгалузевих відносин, розвитку ринково-конкурентного середовища, захисту внутрішнього ринку, а також досягнення соціальних стандартів рівня якості життя.

З огляду на глобалізацію проблем сталого розвитку і багатофункціональність галузі, для забезпечення консолідації всіх можливих способів залучення капіталу та недопущення подальшого зниження обсягів продукції, основними напрямами державного регулювання аквакультури в умовах ринку мають стати: бюджетна підтримка, що передбачає підтримку товаровиробників, у вигляді субсидій, дотацій і компенсацій та включити рибогосподарські підприємства, які займаються риборозведенням, вирощуванням риби, до переліку сезонних господарств, що отримують підтримку Кабінету Міністрів України на вирощування продукції тваринництва; надання гарантій по залучених інвестиційних кредитах; підтримка короткострокового кредитування сезонних витрат виробників продукції аквакультури на пільгових умовах субсидування відсоткових ставок по залучених кредитах рибогосподарськими підприємствами на придбання кормів, пально-мастильних матеріалів, рибацької техніки, електроенергії; зниження ціни кредитних ресурсів, збільшення частки середньо- і довготермінових позичок, запровадження нових форм кредитування; оновлення основних засобів підприємств та їх технічна модернізація через підтримку забезпечення господарств рибогосподарською технікою, машинами й устаткуванням на умовах лізингу, а також спеціалізована підтримка за окремими напрямами рибогосподарської науки, поліпшення генетичного потенціалу рибництва, збереження і збільшення чисельності популяцій промислових видів риб (осетрових, лососевих, вирощування веслоноса, пеляді та інших цінних об'єктів аквакультури), що сприяло б збільшенню виробництва риби на 15 - 20 %; завантаження виробничих потужностей, з метою високоефективного використання основного капіталу підприємств та підвищення рентабельності; врегулювання питання приватизації рибних господарств; цінова політика, спрямована, насамперед, на створення умов оптимізації цінових співвідношень між продукцією аквакультури та інших галузей економіки, підтримка доходів рибогосподарських товаровиробників; регулювання внутрішнього ринку продукції аквакультури, сприяння формуванню об'єднань рибогосподарських товаровиробників по просуванню продукції на ринках, комплексної переробки рибної продукції й інтеграції з торгівельними організаціями, підтримка розвитку інфраструктури внутрішнього ринку продукції аквакультури, в тому числі, створення системи оптових ринків з виходом на них безпосередніх товаровиробників; налагоджений збір статистичних даних за результатами роботи господарств; подання статистичної звітності всіма підприємствами, незалежно від форм власності, які займаються вирощуванням риби та інших водних біоресурсів; створення загальнодоступної інформаційної системи щодо основних видів продукції аквакультури, можливостей вітчизняних підприємств з виробництва даної продукції, внутрішнього і зовнішнього попиту, а також підготовки прогнозів зміни попиту на різні види продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках. Доцільно врахувати й ту обставину, що інформаційне забезпечення - це стратегічне завдання, від рівня вирішення якого залежить не тільки ефективність державного регулювання аквакультурного виробництва і продовольчого ринку, але і його функціонування.

Нині ситуація в аквакультурі країни не дає підстав для здійснення переходу до сталого розвитку за рахунок лише внутрішніх резервів. Дослідження показують, що запровадження сучасних новітніх технологій стримується економічним становищем, яке склалося за останні роки в Україні: відсутність належної матеріально-технічної бази, диспаритет цін і недостатність кредитування та інвестування галузі тощо.

Значно ускладнились міжрегіональні відносини і міжрегіональні продовольчі зв'язки. Всі ці чинники призвели до падіння аквакультурного виробництва на фоні зниження рівня життя людей. В цих умовах, розв'язання вказаних проблем вимагає особливо продуманої політики з боку держави, регулювання і підтримка виробництва, які здійснюються переважно економічними методами, повинні стати невід'ємною частиною сучасної політики розвитку аквакультури. Необхідно враховувати, що заходи загальної економічної політики недостатні для вирішення складних питань в умовах ринку. Слід забезпечити формування аграрної політики, яка визначає роль і місце держави в забезпеченні сталого розвитку аквакультурного виробництва, а також форми, методи й механізми економічного регулювання і фінансової бюджетної підтримки підприємств, які займаються відтворенням, вирощуванням, виловом риби і виробництвом продукції аквакультури.

Список літератури

1. Указ Президента України від 16.04.2011 № 484. Положення про Державне агентство рибного господарства України

2. Глазьєв С.Ю. Теория долгосрочного технико-экономического развития. / С.Ю. Глазьєв - М.: Владар, 1993. - 214 с.

3. Глазьєв С.Ю. Основы обеспечения экономической безопасности страны - альтернативный реформационный курс / С.Ю.Глазьєв // Российский экономический журнал, 1997, № 1. - С.23-29.

4. Егоров В.В. Прогнозирование национальной экономики: Учеб. пособие. / В.В. Егоров, Г.А. Парсаданов - М.: ИНФРА-М, 2001. - 184 с.

Размещено на Allbest.ru