Модернізаційний вибір: наздоганяти чи випереджати

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модернізаційний вибір: наздоганяти чи випереджати

Розглянуто проблеми модернізації національної економіки країн із перехідною економікою. Доведено, що ці держави в більшості випадків у своєму стратегічному виборі орієнтуються на навздогінну модель модернізації суспільства та економіки в цілому, маючи на меті досягнути рівень високорозвинених держав, і при цьому майже не береться до уваги той факт, що можлива альтернатива такому вибору: модернізація випереджального типу, оскільки саме вона є більш дієвою та акумулятивною стратегією, здатною швидшими темпами оновити національну економіку країн. Висвітлено головні ризики, проблеми та недоліки, які містить в собі навздогінний тип модернізації економіки, а також умови переходу до випереджального типу.

Успішність розвитку та процвітання країни в сучасних умовах все більше залежить від умілого використання у всіх сферах інновацій. Саме вони перетворилися за останнє десятиліття з економічної категорії в парадигму розвитку, яка скеровує суспільства до побудови постіндустріалізму, що характеризується зміною устрою держави, ціннісними орієнтаціями людей, новою структурою промисловості тощо. Більшість країн світу намагаються вибудовувати або рухатися в напрямі формування нової моделі розвитку - інноваційної. Найактуальнішою ця проблема є для перехідних економік та відсталих країн, які, залишившись значною мірою ще в індустріальній (а в деяких країнах і доіндустріальній) епосі, не в змозі швидко переорієнтуватися в глобалізаційному суспільстві у бік інноваційного типу розвитку.

Модернізація суспільства та економіки в цілому - це головний стратегічний курс держав із перехідною економікою, які бажають перейти до інноваційного типу розвитку. Ключова мета при цьому, яка ставиться у процесі розробки модернізаційної стратегії, - досягти рівня розвинених країн світу за рядом соціально-економічних показників. Такий довгостроковий план фактично означає орієнтацію на навздогінний тип модернізації, який містить у собі ряд серйозних загроз та ризиків для країн, що їх обрали і який не здатний вивести їх швидкими темпами до когорти високорозвинених держав світу.

Проблемам модернізації економіки присвячено велику кількість наукових праць таких іноземних та вітчизняних авторів, як: С. Блек, С. Глазьєв, Д. Ептер, Дж. Стігліц, С. Хангінтон, П. Штомпка, В. Геєць, П. Єщенко, В. Онищенко, Л. Федулова та ін. Однак останнім часом поглибилася увага до розробки та втілення в життя різних її моделей і типів, важливе місце серед яких належить випереджаючій та наздоганяючій (навздогінній) модернізації. Даний аспект проблеми досліджують такі науковці, як: С. Глазьєв, Р. Гринберг, Л. Євстигнеєва, Р. Євстигнеєв, Е. Чуанци, А. Арсеєнко, А. Геєць, П. Єщенко, Т. Ковальчук, О. Москаленко, В. Онищенко та ін. Однак увага більше прикута до випереджального розвитку та можливості його втілення у конкретних соціально-історичних та економічних умовах, і менше зосереджують уваги на загрозах та проблемах, які пов'язані із реалізацією стратегії навздогінної модернізації.

Мета статті - обґрунтувати недоцільність орієнтації країн з перехідною економікою на навздогінний тип модернізації.

Ключове завдання більшості країн перехідного типу - трансформувати сучасну економіку. І не тільки в напрямі скорочення дистанції від розвинених країн, але й у сфері закладання нових якісних ознак подальшого цивілізаційного поступу, побудові інноваційно-технологічного укладу, який фактично є виміром здійснення прогресивних змін.

Сьогодні превалювання інноваційно-модернізаційних проектів як визначальна умова глобальної конкурентоспроможності стало для цих країн питанням цивілізаційного виживання, основою економічної самодостатності та економічного суверенітету. Однак замість використання найбільш пріоритетних і сучасних елементів інноваційної модернізації, запровадження сучасних методів підприємництва і виробничого менеджменту, спостерігається здійснення стратегічного курсу за схемами скорочення відставання, тобто навздогінної модернізації [1, с. 139].

Фактично протягом понад двадцятирічного періоду країни з перехідною економікою намагаються досягти рівня розвитку економіки, який існував до 1990 року, і паралельно - наздогнати розвинені країни за багатьма показниками, орієнтуючись головним чином на темпи зростання ВВП. Однак орієнтація на такий показник лише завуальовує більшість проблем розвитку економіки та промисловості. Оскільки він досить часто супроводжується збільшенням негативного навантаження на навколишнє середовище, погіршенням екологічної ситуації, подальшим старінням основних фондів, зростанням енергоємності та матеріалоємності на одиницю продукції, зниженням її якості, погіршенням соціальних стандартів якості життя, яке проявляється у скороченні кількості населення країни, погіршенні рівня здоров'я, умов праці та інших соціальних дисфункціях українського суспільства [2, с. 220-224]. І, як зазначають науковці, всі ці слабкі місця або ж більшість із них характерні для "навздогінного" розвитку, нав'язаного Заходом колишнім соціалістичним країнам. Проте "навздогінна" модель екстенсивного типу є пасткою для країн з "перехідною економікою", позбавляючи їх можливості працювати на випередження в процесі проведення модернізації [3, с. 44].

Державна інноваційна ідеологія, що ставить за мету "скорочення відставання" від економічно розвинених держав, є за своєю суттю "навздогінною модернізацією". На її основі неможливо розробити державну стратегію інноваційної модернізації чи формування інноваційної моделі розвитку, яка б базувалася на конкурентних принципах найбільш новітнього технологічного укладу.

Забезпечення макроекономічної стабільності держав із перехідною економікою (якої вкрай потребує й Україна) зумовлене потребою у здійсненні назрілих структурних зрушень в економіці і не просто технологічного відставання країни, а насамперед і головним чином створення системних передумов для набуття реальних ознак нового інноваційного технологічного укладу, яким стає глобаліза- ційно-цивілізаційний вимір розвитку продуктивних сил для багатьох країн світу. Потрібні радикальні якісні перетворення, здатні привести в дію довготривалі й ефективні чинники широкомасштабної модернізації національної економіки, її структурної перебудови, докорінного поліпшення соціальних можливостей держави [1, с. 138]. Тому вкрай необхідна розробка та якнайшвидша реалізація державної стратегії модернізації "на випередження" - лише вона здатна швидкими темпами утвердити в перехідному суспільстві економіку знань.

Останнім часом багато уваги приділяється різним типам модернізації як стратегічним напрямам, які здатні якісно трансформувати перехідну економіку в країні. І чомусь основну увагу зосереджують на навздогінній стратегії, "...оскільки вона має орієнтир - країну-конкурента, точніше - країну-зразок" [4, с. 5]. Дійсно, і не можна з цим не погодитись, модель модернізаційної стратегії є значним мобілізаційним фактором, який здатен змінити всі аспекти суспільного життя. Однак орієнтація на навздогінну стратегію містить у собі серйозні ризики та небезпеки національного масштабу, що здатні спричинити для таких держав більше негативних наслідків, ніж позитиву. Для прикладу можна навести такий факт: дотримуючись сучасної стратегії, яка більше орієнтована на навздогінну модель модернізації економіки, навіть за сприятливих умов подвоєння доходу на душу населення буде відбуватися кожні 10 років і тому здатне досягти нижньої межі рівня розвинених країн лише через 25 років. Тому для України, як і для інших держав з перехідною економікою, немає іншого варіанта, окрім формування економічної моделі проривного характеру - моделі випереджального економічного розвитку [5, с. 17].

Це свідчить про те, що використання та орієнтація на навздогінну модель прирікає як Україну, так і інші держави з перехідною економікою, залишатися на периферії цивілізаційного поступу, аутсайдером цивілізаційного та соціального розвитку.

У таких умовах, на думку автора, стратегія випереджальної модернізації - це єдиний можливий варіант, сценарій стрибкоподібного розвитку, який здатен сформувати в країнах інноваційну модель поступу. Опоненти такої позиції вказують, що "перш, ніж когось випередити, його необхідно наздогнати. Потім ставиться нова мета, і так далі, тобто система в динаміці весь час намагається досягти певної нормативної моделі, обраної нею за взірець" [4, с. 5]. Однак це більше схоже не на модернізацію, а на макроекономічну емуляцію - активне та позитивне зусилля, що орієнтоване на повторення економічного тріумфу (успіху) іншої держави.

Країни, які хочуть досягти нових якостей економічного розвитку, можуть здійснювати трансформаційні процеси відповідно до логіки лінійного підходу, який відображає принципи навздогінної модернізації, тобто дублювання досвіду країн-зразків. Разом із тим можлива практика використання нелінійного підходу, що базується на теорії складних систем, згідно з якою трансформаційним процесам властивий нерівноважний стан, наявність безлічі альтернатив розвитку, можливості переходу економічної системи з одного динамічного режиму розвитку до другого, з одного рівня на інший (більш високий) [6, с. 64]. Ці механізми відображає стратегія випереджальної модернізації.

Реалізація стратегії навздогінної модернізації заснована на "психології ксерокса", яка заважає самоідентифікації держави та самовільному вибору шляхів подальшого розвитку. В таких умовах сліпе копіювання інститутів та досвіду інших країн може призвести до неприживання чужорідних елементів та, відповідно, їх неефективної функціональності, оскільки вони не відповідатимуть особливим ідентифікаційним характеристикам економічного, соціального, політичного, культурного та іншого стану українського суспільства. Таке "донорство" та "переливання крові" спостерігалося протягом усього періоду функціонування держав із перехідною економікою, коли їм намагалися прищепити західні моделі розвитку (МВФ, США, ЄС), однак жодних позитивних зрушень вони не принесли. Та- расевич В. М. вказує, що значна частина політиків і громадян цих країн надмірно піддаються демонстраційному ефекту, рецидивам психології "ксерокса", коли економічні рішення і дії нерідко спираються на чужий досвід і поради ззовні, а не на глибоке знання закономірностей та потреб національних економік [7, с. 17].

Необхідність відмовитися від ідеї навздогінної модернізації продиктована тим фактом, що наслідування та дублювання досягнень інших держав спрацьовує вкрай рідко, особливо в тому випадку, коли йдеться про країну із застарілою (як морально, так і фізично) промисловою базою. Немає жодної країни у світі, у якої комплекс культурних, природних і, що надважливо, політико-економічних умов був би ідентичним умовам іншої. Тому кожна держава, що претендує на самоідентичність, перспективу саморозвитку та висхідного цивілізаційного поступу, зобов'язана мати в умовах глобалізації власну унікальну (і що важливо - не дублюючу та емулюючу) стратегію розвитку, яка може бути водночас фрагментарно схожа на довгострокові плани інших країн в міру їх культурної або генетичної близькості або ж завдяки схожості в міру історичної спільності механізмів розвитку.

Недоліком навздогінної модернізації є не тільки те, що обраний орієнтир, "донорська" модель-зразок можуть бути чужорідними для реципієнта, але й те, що, обираючи такий шлях, держава втрачає можливості об'єктивного оцінювання і коригування темпів та якості критичних точок розвитку, оскільки такий шлях є несамодостанім та насадженим ззовні. Він більше зорієнтований на спробу забезпечити собі високий рівень конкурентоспроможності у тих сферах та галузях (тобто наздогнати), які вже розвинені та цілком повноцінно функціонують у країнах-зразках. При цьому чомусь не враховується, що держави з перехідною економікою не володіють конкурентними перевагами порівняно з ними. І тому, щоб їх наздогнати, їм необхідно розвинути в собі ці потенції і потім нарощувати власні конкурентні переваги у геометричній прогресії, чого не може бути в принципі.

Стратегія випереджальна модернізації робить акцент на розвитку тих галузей та секторів економіки, кластерів, у яких країни мають одинакові стартові можливості, або навіть фору. Наприклад, Україна має перевагу у сформованому макроекономічному кластері, що пов'язаний із освоєнням та виробництвом космічних технологій. Успадкувавши від СРСР до 40 % усього потенціалу в давній сфері, вона й надалі продовжує дослідження у сфері ракето будування, виробництва супутників, системи космічного управління тощо, володіючи фактично повним циклом виробництва ракето-космічної продукції. У світі налічується менше десяти країн, що володіють, як і Україна, такими ж інноваційними технологіями та можливостями.

Щодо сфер, у яких такі держави мають рівні стар-тові можливості з іншими країнами (навіть беручи до уваги США, Японію, Китай тощо), то вони закладені у тих напрямах, де ще ніхто не має вагомих напрацювань, де ще не зроблено значного кроку вперед у розвитку промислового сегменту. Створення нових технологій та подальший розвиток обраних галузей повинно локомотивом потягнути за собою цілий ряд доповнюючих сфер (наприклад, металургію, машинобудування тощо), і тоді головним стратегічним завданням держави залишатиметься збереження позицій з обраних пріоритетів. Адже саме такі сфери дозволяють отримувати на перших порах найбільші дивіденди, або, як писав Й. Шумпетер, квазіренту. Оскільки через обмеженість конкурентів основна частка прибутку залишається у декількох виробників, їх збільшення пропорційно зменшує величину отриманих вигід. Тому якнайшвидше концентрування уваги держави на стратегії випереджальної модернізації може допомогти таким державам, як Україна, вирватися у лідери технологічного розвитку за окремими галузями. Схожу політику використовують і такі країни, як Китай, Південна Корея та деякі інші європейські країни. "Вони намагаються сконцентрувати ресурси на певних напрямах, спираючись не стільки на ринкову самоорганізацію, скільки на стратегічне планування, інститути розвитку, промислову політику, нарощування фінансування наукових досліджень у перспективних напрямах... і ці перспективи загалом уже добре помітні" [7, с. 7].

Таким чином, формування інноваційної моделі розвитку країни значною мірою залежить від модернізації економіки. При цьому важливу роль відіграє правильна орієнтація такого оновлення. Держави, які знаходяться позаду провідної когорти, повинні впроваджувати в життя модель випереджальної модернізації. Лише вона здатна здійснити прорив у розвитку та вибудувати швидкими темпами пост- індустріальне суспільство. Орієнтація ж на навздогінну модель містить у собі значні блокатори розвитку, дотримуючись її, країни, що наздоганяють, продовжуватимуть це робити і надалі, ніяк не наближаючись достатньо близько до держав-лідерів. Україна, якщо бажає зрушити з мертвої точки якісні структурні зрушення в суспільстві, повинна відмовитися від навздогінної стратегії, та зосередитися на реалізації моделі випереджальної модернізації. Це єдиний можливий варіант виходу з того становища, в якому опинилася вітчизняна економіка та суспільство.

Подальші перспективи дослідження даної тематики пов'язані з обґрунтуванням сутності та ролі випереджальної освіти в процесах прискорення розвитку економіки та її місця в сучасній моделі випереджальної модернізації суспільства.

національний модернізація інноваційний

Література

національний модернізація інноваційний

1. Ковальчук Т. Т. Макроекономічні ризики: класифікаційні ознаки, способи виміру, шляхи мінімізації / Т. Т. Ковальчук, Н. П. Ковальчук. - К. : Знання, 2012. - 301 с.

2. Вагера С. А. "Парії" або "нічиї" сучасної України / С. А. Вагера // Актуальні проблеми економіки. - 2012. - № 2. - С. 219-233.

3. Ещенко П. Восстановление социально-экономического развития - приоритет номер один в мире и в Украине / П. Ещенко, А. Арсенко // Экономика Украины. - 2012. - № 1. - С. 36-50.

4. Онищенко В. Модернізація як імператив розвитку України / В. Онищенко // Економіка України. - 2011. - № 7. - С. 4-14.

5. Москаленко О. М. Методологія дослідження теоретичної моделі випереджаючого економічного розвитку в сучасній політичній економії / О. М. Москаленко // Економіка розвитку. - 2013. - № 3 (67). - С. 16-20.

Размещено на Allbest.ru