Фінансіалізація економіки: причини та наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фінансіалізація економіки: причини та наслідки

О.А. Трофимчук

студент I курсу магістратури економічного факультету

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

В даній статті розкрито головні причини фінансіалізації економіки в епоху панування неолібералізму. На основі статистичного аналізу показано основні прояви процесу бурхливого розвитку фінансів у світовому економічному просторі останніх десятиліть. Обґрунтовано основні напрямки економічної політики щодо усунення негативних наслідків фінансіалізації та її потенційних загроз.

Ключові слова: борг, капітал, криза, фінанси, фінансіалізація.

Main causes of financialisation of the economy in the epoch of neo-liberalism are revealed in this article. Based on statistical analysis, major signs of rapid development of finance in the world economy in recent decades are showed. The basic directions of economic policy regarding elimination of the negative consequences of financialisation and its potential hazards are justified.

Keywords: debt, capital, crisis, finance, financialisation.

Постановка проблеми. Однією із безпрецедентних тенденцій останніх десятиліть є фінансiалізація, що являє собою процес активного розвитку фінансового сектору відносно менш динамічного реального та проявляються у зростанні частки першого у ВВП. В ідеалі, фінанси покликані обслуговувати реальне виробництво, забезпечуючи акумуляцію, гнучкість, ефективний розподіл та перерозподіл вартостей в економіці. Однак сучасний гіпертрофований розвиток фінансової сфери призводить до: зростання нерівності населення у доходах та багатстві, довгострокового скорочення сукупного попиту, неефективного розподілу фінансових ресурсів, занепаду реального сектору, нерівномірного розвитку країн та концентрації капіталу у фінансових центрах, посилення ризиків банкрутств, дестабілізації соціально-економічного розвитку тощо. Крім цього, дослідження процесу фінансіалізації додатково актуалізується тим, що останню вважають чи не найбільш визначальним фактором, що спричинив нещодавню кризу - Велику рецесію, яка досі залишається неподоланою.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Дослідженням сутності, проявів та наслідків процесу фінансіалізації в контексті глобальних тенденцій епохи панування неолібералізму займалось чимало зарубіжних та вітчизняних науковців, а саме: Л. Абалкін, Д. Аррігі, А. Арсеєнко, В. Базилевич, І. Валлерстайн, А. Гальчинський, В. Геєць, Р. Грінберг, П. Єщенко, В. Іноземцев, П. Кругман, В. Мандибура, Дж. Стігліц та інші.

Виділення невирішених проблем. Багато науковців сприймають фінансіалізацію як об'єктивну траєкторію розвитку, задану ззовні природною еволюцією соціально-економічної системи. Цим передбачається, що ми повинні просто сприймати ті реалії, які породив «спонтанний порядок». Насправді ж, фінансіалізація, будучи штучно нав'язаною та спираючись на невиправдану ідею саморегуляції ринків, стала рятувальним кругом для капіталізму. Світова фінансова криза вимагає від теоретиків комплексного дослідження довгострокової тенденції бурхливого розвитку фінансів останніх десятиліть для пошуку шляхів прогресивної корекції соціально-економічних систем як на глобальному, так і на національному рівнях.

Постановка завдання. Виходячи із окреслених вище проблем, пов'язаних із бурхливим розвитком світу фінансів епохи неолібералізму, було визначено наступні завдання дослідження: виділення основних причин становлення даної тенденції; аналіз довгострокових статистичних рядів, що характеризують процес фінансіалізації; окреслення та обґрунтування основних напрямків економічної політики щодо усунення негативних наслідків фінансіалізації та її потенційних загроз.

Основний матеріал. Спочатку неоліберальні ідеї не набули популярності в наукових колах, але вони швидко завоювали прихильність великого бізнесу англосаксонських країн, який був занепокоєний значним втручанням держави в економіку, падінням норм прибутків, підйомом профспілкового та антивоєнного рухів в кінці 1960-х - на початку 1970-х рр. [7, с. 143]. Концепція неолібералізму зіграла істотну роль у витісненні реального сектору економіки в умовах гіпертрофованого зростання обсягів фіктивного капіталу та фінансових операцій, що незначною частиною населення використовується для отримання колосальних прибутків шляхом перерозподілу доходів та багатства іншої частини суспільства.

Однією із головних причин фінансіалізації є високий рівень накопичення реального капіталу у роки «золотого тридцятиліття», що посилило конкуренцію та зумовило падіння норми прибутку. Тому на фоні мінімального втручання держави в економіку (зокрема щодо регулювання фінансово-кредитних відносин) капітал почав переливатися у сферу фінансів та дозволив капіталістам отримувати надприбутки. Починаючи з 1970-х рр. спостерігається сплеск спекулятивної активності, який є вигідними лише для незначної частини населення. Темпи фінансіалізації в 6-8 разів перевищували ріст валового світового продукту. В сучасних умовах фінансисти використовують різноманітні інновації у вигляді спекуляцій на акціях, деривативах, валютних курсах та інших фінансових активах, що сприяє зростанню спекулятивного капіталу. Фіктивний капітал багаторазово множиться фінансовими інституційними одиницями (страховими компаніями, інвестиційними, пенсійними та іншими фондами). Якщо поглянути лише на ринок деривативів, то 2011 р. він досягнув небувалих розмірів - 600 трлн. дол. В той же час світовий ВВП становив лише 65 трлн. дол. [7, с. 190-199]. Як зазначає професор Петро Єщенко, фіктивний, спекулятивний капітал перетворює гроші і цінні папери в особливі швидкозростаючі фінансові операції, мета яких полягає не в отриманні базового активу, а прибутку від зміни ціни. Такий капітал, на думку вченого, відтворює принципово нову економіку - bubbleeconomics [8].

Професор Віктор Мандибура, описуючи тенденцію фінансіалізації, говорить, що в сучасних умовах капітал відривається від реального процесу пошуку найбільш ефективних способів виробництва товарів та послуг і перетворюється у «самодостатній світ спекуляцій». Тому зростання фінансового сектору не супроводжуються підвищенням рівня життя більшості населення. Навпаки процес фінансіалізації призводить до дестабілізації соціально-економічного розвитку. Як зазначає науковець, ринок фінансового капіталу набув вкрай ірраціонального характеру, про що можуть засвідчувати факти його масштабної та динамічної втрати (або перерозподілу) під час криз. Так, якщо у «вогні» економічної кризи 2001-2002 рр. в наслідок трьохлітнього падіння фондового ринку США було «спалено» не менше 8,5 трлн. дол. американського фіктивного багатства, то, лише за 20 хвилин обвалу на Нью-Йоркській фондовій біржі у 2008 р. миттєво «випарувався» (а по суті був привласнений фондово-ринковими гравцями-переможцями) трильйон доларів [12].

Другою причиною процесу фінансіалізаціїї є проблема зменшення купівельної спроможності найманих працівників, яка стала наслідком послаблення позицій трудящих та звуженням державного втручання у роки панування неоліберальних ідей. Згідно із доповіддю МОП («Global Wage Report 2012/13: Wages and equitable growth»), реальна погодинна продуктивність праці в нефінансовому корпоративному секторі США виросла з 1980 р. більш ніж на 85 %, а реальна погодинна оплати праці - приблизно на 35 %. У Німеччині продуктивність праці за останні двадцять років збільшилася практично на чверть, тоді як реальна місячна заробітна плата залишилася на колишньому рівні. Середнє значення частки доходу від найманої праці у 16 розвинених країнах (по яким є настільки довгі ряди динаміки даного показника) скоротилося з приблизно 75 % національного доходу в середині 1970-х рр. приблизно до 65 % в період, що передує світовій фінансовій кризі. У економіках більшості країн світу спостерігається довгострокова тенденція скорочення частки трудових доходів у ВВП [5].

Скорочення частки доходу населення у ВВП та акумуляція значних ресурсів фінансовою сферою призвело до скорочення сукупного попиту про стимулювало життя в борг. Вітчизняні вченіПетро Єщенко та Анатолій Арсеєнко зазначають, що в рамках бурхливого розвитку фінансового сектору на глобальному та національному рівнях неоліберальна модель дозволила західній економіці розвиватися, оскільки була побудована на принципі збільшення попиту за рахунок зростання боргу. У її рамках домогосподарства, корпорації та держави займали і витрачали кошти, однак дана модель в довгостроковому періоді зменшувала сукупний попит, тому що повертати доводилося не тільки зайняті гроші, але й відсотки [9]. Борг є важливим інструментом вирішення економічних проблем, однак його застосування повинно мати короткостроковий характер відповідно до необхідності. На жаль, «життя в борг» стало головним принципом соціально-економічного існування останніх десятиліть як на рівні держави, так і господарюючих суб'єктів.

фінансіалізація неолібералізм економічний загроза

Рис. 1. Внутрішні кредити приватному сектору (% від ВВП)

Рис. 1 показує загальну тенденцію зростання обсягів внутрішнього кредитування приватного сектору у світі, ЄС та США відносно їх ВВП. У 1960 р. світовий показник складав 51,5 %, у США - 74 %, у ЄС - 29,7 %. До 2012 р. цей показник у світі зріс до 128,8 %, у США - 191,4 %, у ЄС - 135,9 % [1]. Найбільш інтенсивно процес зростання даного відношення розвивався починаючи із 1980-х рр. до останніх передкризових. Частка внутрішніх кредитів приватним особам у ВВП за останні кілька років дещо зменшилась, проте, враховуючи відсутність радикальних змін у функціонуванні фінансових систем та соціально-економічного ладу взагалі, можна вважати це тимчасовим незначним відступом від загальної тенденції, що в подальшому буде продовжуватися.

Фінансіалізація дозволила капіталістам отримувати надприбутки, оскільки, по-перше, кредитування дозволило зменшити частку заробітної плати у ВВП без скорочення сукупного попиту при цьому. По-друге, власники капіталу почали грати на фінансовому ринку, часто порушуючи принципи справедливості та рівності (використання інсайдерської інформації, штучні «кидки» ринку, змови крупних гравців тощо). Домогосподарства, хоча і стали жертвами небажання роботодавців платити адекватну компенсацію робочій силі, не дуже переймалися на рахунок можливої неспроможності сплатити свої борги і активно долучалися як до обороту позичкового капіталу, так і до фінансових спекуляцій.

Поряд із приватним сектором уряди країн світу також не встояли перед спокусою «життя в борг». Сьогодні центральний державний борг розвинених країн відносно ВВП складає близько 109 % (Японія - 245 %; США - 109 %; ЄС - 90 %; Італія - 131 %) [6]. Безперечно, уряд повинен в певні проблемні моменти перекривати бюджетний дефіцит жертвою зростання рівня державного запозичення. Однак віддача від вкладення запозичених коштів (у вигляді зростання виробництва та податкової бази) в довгостроковому періоді має бути значно більшою від витрат. Інакше держава далі буде залазити в борги, нераціонально їх «проїдаючи». Тому, наявність економічного зростання (позитивної динаміки реального ВВП), яким люблять оперувати політики, може мати місце при відсутності адекватного економічного розвитку.

У 1980-х рр. відбувся перехід до систем корпоративного управління, що орієнтовані на максимізацію вартості акціонерного капіталу. Тому ринок, на якому торгуються акції, став ще одним із анклавів розгортання процесу фінансіалізації. Рівень капіталізації вищезазначеного ринку починаючи з 1989 р. по 2011 р. у світі зріс з 19,3 % ВВП до 31,5 % (2007 рік - 52,97 %), у США - з 58,09 % до 110,16 % (2007 рік - 141,73 %), у Єврозоні - з 26,2 % до 32,75 (2007 рік - 69,77 %) [4].

Серед головних драйверів фінансіалізації були банки, які інтенсивно нарощували свій капітал. У 1961 р. відношення банківських активів до ВВП у світі становило 18,49 %, у США - 58,24%, у Єврозоні - 37,09 %. У 2011 р. світовий показник складав 47,37 %, у США - 61,63 % (2008 - 70,75 %), у Єврозоні - 152,77 %. Окрім того, що банки значно збільшили розміри своїх активів, серйозною проблемою є висока концентрація банківського капіталу (станом на 2011 р.): три найбільші банки світу контролюють 71,24 % усього обсягу активів комерційних банків (ЄС - 71,23 %; США - 35,41 %) [4]. Власники банків, будучи відірваними від процесу безпосереднього управління своєю компанією, вимагали від менеджерів агресивного вилучення прибутку для максимізації рентабельності в короткостроковому періоді. Таким чином забезпечувався високий рівень цін на акції. Проте оплата праці найвищих управлінських посад, часто залежали від кількісного показника діяльності (обсяг продажів, контрактів, частка ринку тощо), незважаючи при цьому на якісну сторону (надійність контрагентів, платоспроможність, кредитоспроможність, правильність оцінки активів та пасивів, помилки у документах фінансової звітності тощо). Тому нещодавня фінансова криза показала можливість в один момент зруйнувати всі попередні надбання. Світ фінансів отримував колосальні короткострокові прибутки, однак в довгостроковому періоді криза звела їх діяльність до збиткового стану.

Іншим питанням є те, хто за це все відповів, оскільки у США відбувся перерозподіл тягаря, спричиненого політикою неолібералів та ненажерливістю світу фінансів, з тих, хто безпосередньо винен, на простих людей. Навіть коли банківська система була врятована державою, бонуси вищого керівництва не зменшувалися, а в багатьох випадках навіть збільшувалися за рахунок платників податків. Також практично не було жодного факту економії на транспортуванні (зокрема обслуговуванні дорогих літаків, автомобілів), відрядженнях, готелях, корпоративних святкуваннях тощо. Всьому причиною є те, що неоліберальна політика епохи фінансового імперіалізму перетворила жадність, прагнення до наживи та надмірне показове споживання в одні з ключових «якостей» людини, що визначають її поведінку.

Варто окремо підкреслити безпрецедентне англо-американське домінування на міжнародних фінансових ринках. У 2011 р. разом США і Великобританія контролювали 57 % міжнародної валютної торгівлі, 70 % позабіржової торгівлі деривативами, 70 % ринку міжнародних облігацій, 74 % приватного випуску акцій, 81 % випусків сек'юритизованих фінансових продуктів, 83 % активів хедж-фондів. Серед 40 компаній з найвищим глобальним контролем 21 компанія є американською, 8 британськими [11]. Статистика показує, хто отримує найбільші вигоди від фінансіалізації у роки піднесення. У випадку ж краху проблеми, породженні «життям на широку ногу» одних країн, в значній мірі експортуються в інші країни.

Таким чином, фінансіалізація охопила практично усі сфери фінансової діяльності. Як зазначається у доповіді «Financial globalization: Retreat or reset?», підготовленій McKinsey Global Institute, загальний обсяг фінансових активів світу (кредити, боргові цінні папери корпоративного та державного сектору та ринкова вартість акціонерного капіталу) у 1980 р. складав 12 трлн. дол., а у 2012 р. - 225 трлн. дол. Відношення їх вартості до світовому продукту становило 120 % та 325 % (максимальне значення у 2007 р. - 355 %), відповідно. Станом на 2012 р. спостерігається значний розрив між часткою зазначених фінансових активів у ВВП розвинутих країн (408 %) та тих, що розвиваються (157 %) [3]. Проте, як зазначають Петро Єщенко та Анатолій Арсеєнко, аналогом капіталовкладення у фінансовий сектор є вичавлювання вартості із уже створеної, що може створювати прибуток, але не нову вартість. Інвестиційні операції у фінансові інструменти утворюють так звані фінансові бульбашки, оскільки реальна вартість може радикально відхилятися від ціни цінного паперу [9].

У доповіді «Financial globalization: Retreat or reset?» також зазначається, що нещодавня фінансова криза зумовила відхилення від загальної тенденції та може виявитися переломним моментом процесу фінансіалізації - його завершенням. Прослідкувавши за динамікою частки фінансового посередництва у ВВП США та циклічністю економічного розвитку, можна побачити певні закономірності та інтерпретувати особливості Великої депресії на сьогоднішню ситуації. З 1890 р. до 1930 р. фінансова сфера збільшила свою частку у ВВП з 2 % до 6 %. Після кризи 30-х рр. до 1950 р. даний показник зменшився до 4 %, потім повільно зрісши до 5 % в 1980 р. Далі із прискоренням процесу фінансіалізації швидкий розвиток фінансового сектору призвів до збільшення його частки в теперішній економіці США (2010 р.) до більше ніж 9 % ВВП [2]. В останні десятиліття важливу роль відіграли бурхливий розвиток комунікаційних технологій та глобалізація, що дозволили здійснювати операції з буд якою точкою світу в режимі реального часу.

Обидві кризи, будучи найтяжчими за останні сто років, стали наслідком активної діяльності у фінансовому секторі та визріли в його анклавах. Проте причиною скорочення частки сфери фінансів у ВВП США після Великої депресії та соціально-економічного піднесення країни стала рішуча політика Франкліна Делано Рузвельта - «Новий курс». Спираючись на ідею активного державного втручання в економіку, 32-й президент США здійснив ряд реформ, що обмежували та жорстко контролювали банківську діяльність та фінансові спекуляції; перерозподіляли значні обсяги доходів від багатих бідним; орієнтувалися на забезпечення високого рівня зайнятості, соціального захисту та розвитку реального сектору тощо. А якщо ж поглянути на ситуацію після нещодавньої фінансової кризи, то можна відмітити, що реальних рішучих змін у функціонуванні фінансових систем окремих країн та світу в цілому не відбулося. Рятівні операції являють собою в основному лише вливання грошових коштів у тому чи іншому напрямку, а умови здійснення фінансової діяльності залишилися ті ж самі. Тому не варто очікувати, що світ фінансів почне уступати місце реальній економіці, при чому існує велика ймовірність в найближчому майбутньому появи ще більш руйнівних економічних криз поряд із визріваючими соціальними потрясіннями.

Висновки

Незважаючи на стрімкий розвиток техніки та технологій в епоху фінансіалізації, професор Нью-Йоркського університету Томас Філіппон, відзначив, що фінансова сфера за часів Джона Моргана (кінець 19 ст. початок 20 ст.) була більш ефективною, менш ризиковою та дешевшою, ніж сьогоднішній світ фінансів [2]. Фінансіалізація, була штучно акселерованим процесом, що за рахунок чужих нещасть протягом декількох десятиліть дозволяв західному капіталізму жити у розкоші, хоча довгострокові перспективи пророкують нищівний крах соціально-економічним системам, розвиток яких залежить від спекуляцій та кредитування.

Тому для забезпечення високого рівня життя населення та стабілізації розвитку в контексті негативних наслідків та потенційних загроз фінансіалізації, урядам країн потрібно повернутися до політики активного державного втручання в економіку на основі індикативного планування стратегії інноваційного розвитку в інтересах більшості населення. Відійшовши від ідей «спонтанного порядку» та невиправданої віри в саморегуляцію ринку, на глобальному та національному рівнях необхідно провести ряд коректив функціонування економічних систем.

1.Посилення соціальної політики. Необхідним є здійснення перерозподілу економічних благ від багатих до незаможного населення, забезпечення високого рівня зайнятості та оплати праці. Це призводитиме до ланцюга причино-наслідкових зв'язків, зумовивши ріст сукупного попиту, споживання, виробництва, зайнятості та доходів суб'єктів економіки (домогосподарств, держави та підприємців). Крупний капітал повинен усвідомити, що без високого рівня купівельної спроможності найманих працівників система присвоєння додаткової вартості приречена на крах. Незважаючи на це, проблеми нерівності та бідності у 21 ст. все більш поглиблюються. На початку 2011 р., 1 % населення планети володів 43% власності світу. Доходи 0,01 % населення планети перевищують в 1000 разів доходи найбідніших 90 % населення, хоча ще 30 років назад дане співвідношення дорівнювало 200 [7, с. 154-155]. В 2013 р. чисті доходи 100 найбагатших жителів планети досягли 240 млрд. дол., 25% яких вистачило б для викорінення бідності на планеті. За останні 20 років найбагатший 1% населення планети збільшив свій дохід на 60% [10].

2.Перехід на попитозалежну стратегію економічного розвитку. Ріст ВВП спирається на динаміку сукупного попиту, тому виділяють три стратегії економічного зростання: експортозалежне, кредитозалежне та попитозалежне [5]. У першому випадку нестача внутрішнього попиту, спричинена низькою часткою трудових доходів у ВВП, нівелюється активним сальдо торгового балансу. Однак у всіх країн одночасно не може бути перевищення експорту над імпортом, тому дана стратегія буде вигідна одним країнам та пагубна для інших. При кредитозалежному зростанні попит забезпечується кредитуванням, однак в довгостроковому періоді такий стан речей призведе до краху. Ціною економічного зростання країн «славетної» Великої сімки є збільшення їх загального боргу до 300 % ВВП, починаючи з 1980 р. до тепер [10]. Кредитозалежне зростання країн не може продовжуватися вічно та потребує переходу до попитозалежної стратегії розвитку. Попитозалежне зростання є найбільш збалансованою стратегією розвитку економіки, яка передбачає тісний зв'язок між динамікою продуктивності праці та її реальної оплати.

3.Трансформація фінансової системи на глобальному та національному рівнях. Безперечно, що той фінансово-економічний лад, що призвів до Великої рецесії та продовжує функціонувати, потребує корекції, інакше в майбутньому нас очікують ще важчі політичні, економічні, соціальні та еконого-ресурсні кризи. По-перше, над світом фінансів повинен встановлюватися жорсткий контроль та регулювання з боку держави та глобальних інституцій, що унеможливлює утворень «бульбашок». По-друге, необхідним є створення нової резервної валюти, яка замінить долар та буде належати світовій спільності, а не конкретній країні. По-третє, сучасні міжнародні фінансові інститути функціонують в інтересах розвинених країн та транснаціонального капіталу (в тому числі фінансово-корпоративного), що вимагає їх переформатування або утворення нових, які спиралися б на принципи рівноправності учасників, прозорості діяльності, пріоритету соціального ефекту над економічним тощо. По-четверте, задля усунення асиметрії фінансової інформації та унеможливлення махінацій, потрібно уніфікувати та удосконалити вимоги бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

4.Превалювання розвитку реального сектору над сферою послуг (в тому числі фінансами). Незважаючи на дискусії в контексті постіндустріальних теорій, реальне виробництво залишатиметься локомотивом соціально-економічного розвитку країн. Історично зростання частки послуг у ВВП було породжене саме розвитком продуктивності праці матеріального виробництва. Оскільки, по-перше, звільнилася значна частина робочої сили, що перейшла працювати у сферу послуг. По-друге, висока ефективність реального сектору створювала достатньо доходу, щоб забезпечити попит як на результати власного виробництва, так і сфери послуг. Звичайно можна навести приклад Кіпру, який спеціалізувався на туристичних та фінансових послугах, однак така політика посилює залежність країни від імпорту продукції реального сектору та несе в собі величезні загрози нестабільності та краху, що й відбулося. Лише розвиток реального сектору, що базується на прогресивних результатах функціонування науково-освітньої системи - інноваціях, може забезпечити стабільний розвиток економіки та добробут населення.

Література

1. Ещенко П.С. Куда движется глобальная экономика в ХХІ веке? [Текст] / П.С. Ещенко, А.Г. Арсеенко. - К.: Знання України, 2012. - 479 с.

2. Єщенко П.С. Bubbleeconomics як економіка фінансових спекуляцій і відтворення ірраціонального виробництва / П. Єщенко // Теоретичні та прикладні питання економіки: Зб. наук. пр. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет». - 2010. - № 21. - С. 12-18.

3. Єщенко П.С. Пошук нової парадигми розвитку економіки - категоричний імператив часу [Текст] / П.С. Єщенко, А.Г. Арсеєнко // Економічна теорія. - 2012. - № 4. - С. 5-18.

4. Єщенко П.С. Экономический рост без развития: причины и пути инновационного преобразования экономики [Текст] // Економіка України. - № 10. - 2013. - С. 4-20

Размещено на Allbest.ru