Державно-приватне партнерство в економічній теорії та практиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державно-приватне партнерство в економічній теорії та практиці

Н.В. Саприкіна

Анотації

Представлена стаття присвячена пошуку теоретичного коріння явища державно-приватного партнерства як форми взаємодії між ринком і державою. Автором проаналізовано основні течії економічної теорії на предмет виявлення у них теоретичних передумов обґрунтування ролі держави в економіці, а також оптимальної моделі взаємодії держави та ринку з метою вироблення рекомендацій щодо подолання кризових явищ у економіці з допомогою державного регулювання. Автор стверджує, що у сучасних умовах одним із найбільш ефективних способів присутності держави у економіці є модель державно-приватного партнерства, теоретичні засади якого можна відслідкувати, починаючи з неоліберальної теорії соціально ринкового господарства.

The article is dedicated to the search of the theoretical roots of the public-private partnership as economic phenomenon and as the form of the co-operation between the market and the state. The author has analyzed the main schools of economic theory to find theoretical background of the role of state in economy as well as the best state and market co-operation model in order to give recommendations concerning overcoming of the crisis in economy by means of the state regulation. The author states that in modern conditions one of the most efficient ways of the state's presence in economy is public-private partnership model. Its theoretical basis can be found beginning from the neo-liberal theory of the social market economy. приватний ринок партнерство

Ключові слова: державно-приватне партнерство, держава, ринок, державне регулювання економіки, економічна теорія.

Keywords: public-private partnership, state, market, state regulation of the economy, economic theory.

Постановка проблеми: За словами сучасних економістів, нинішня економічна криза все ще триває, про це красномовно свідчать і статистичні дані, і стверджують впливові економічні видання, посилаючись на найвідоміших учених та аналітиків [9]. Почавшись у 2008 році, рецесія вже є чи не найдовшою за тривалістю після Великої Депресії.

Чому досі не знайдено вирішення, універсальне для всіх чи у вигляді набору індивідуалізованих рецептів? Здавалося б, сьогоднішній рівень розвитку економічної науки на всіх її рівнях повинен би був, якщо й не блискавично, однак принаймні за рік-два, надати відповідні рекомендації щодо реальних шляхів подолання економічних негараздів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: Загальновизнано сьогодні, що економічні кризи є закономірним явищем у ринковій економіці. Загальновизнано також, що ринок сам по собі і держава у вигляді регулятора суспільно-економічних відносин є рівноправними партнерами, і їх взаємодія лише дещо змінює свою конфігурацію у відповідних фазах ділового циклу. Так, у періоди економічного зростання ведучу роль відіграє конкурентний ринок, а у періоди спадів зростає інтенсивність державного втручання у процес суспільного відтворення. Також є абсолютно відомим набір форм, методів та інструментів державного регулювання економіки.

Чому ж сьогодні більшість теоретиків, так само, як і практиків, розводять руками? Чому іноді доводиться навіть чути про те, що наявна економічна теорія начебто себе вже вичерпала [2, с. 26] і науковий світ завмер у очікуванні нових теоретичних революцій на зразок кейнсіанської?

Постановка завдання: Дана стаття є спробою подивитись не вперед, намагаючись спрогнозувати траєкторію руху економічної теорії щодо державного регулювання економіки, але озирнутись назад і придивитись до геніальних здобутків економічної науки. Завданням автора є знайти якщо не точний рецепт, то принаймні проаналізувати аналітичні спроби пошуку моделі оптимальної взаємодії державного та ринкового регулювання економіки в економічній теорії. Підкреслимо, що ми усвідомлюємо те, що, за словами М.Н. Ротбарда, жодну економічну теорію не може бути "перевірено" історичними чи статистичними фактами [6, с. XLII].

Виклад основного матеріалу: Очевидним фактом є те, що ринкова економіка не є ідеальним саморегульованим механізмом, який тяжіє до самоврівноваження. Більш того, одним із так званих "провалів" ринку поряд із іншими, такими як відсутність соціального захисту, неспроможність забезпечити виробництво суспільних благ, наявність екстерналій, недостатня увага до розвитку некомерційних сфер людської діяльності тощо, є хвилеподібна траєкторія його функціонування. Тобто циклічний характер руху макроекономічних тенденцій є об'єктивною закономірністю. Відповідно, на сьогодні вже немає сумнівів, і це доведено як теорією, так і практикою, що єдиним суб'єктом, здатним ефективно вплинути на перебіг процесів у економіці на всіх фазах ділового циклу, є держава.

Проте з моменту виходу "Загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей" Дж. М. Кейнса минуло 78 років[1], з'явився ряд інших відомих теорій, які пропонували трактування як інструментарію державної економічної політики, так і способів його застосування, однак питання щодо того, яким чином вибудувати оптимальну модель поведінки держави у національному господарстві, залишається відкритим.

Таким чином, на наш погляд, до існуючої головної проблеми, яка зазвичай формулюється як "ЩО може зробити держава в умовах економічної турбулентності і у який спосіб?", варто спробувати принаймні додати деякі важливі запитання. Першим питанням, на яке слід у черговий раз дати відповідь[2] є: "Чи МОЖЕ держава взагалі вирішальним чином впливати на економічні процеси?" І лише у разі, якщо відповідь залишається ствердною, переходити до пошуку відповідей на попереднє запитання.

Саме така послідовність постановки питань пропонується не випадково. Сучасне суспільство сьогодні перебуває у стані чергової, за виразом К. Поланьї, "великої трансформації". Тому закономірну циклічну кризу, що почалася у 2008 році, також може бути визнано і трансформаційною, кризою переродження суспільства, кризою зміни якості, що зачіпає абсолютно всі аспекти суспільного життя.

Основною системною характеристикою сучасної епохи стала глобалізація, яка супроводжується формуванням єдиного ринкового простору, взаємопроникненням ринків, виникненням транснаціональних систем і форм господарювання, появою нових потужних гравців, які здатні задавати тон у відносинах, встановлювати свої правила та в цілому визначати конфігурацію системи економічних відносин. Згадані зміни чинять відчутний вплив також і на спосіб життя та культурне середовище, в результаті чого з'являються та утверджуються універсальні цінності, які визначають принципи та норми поведінки; посилюється стандартизація споживання, універсалізація культури, гомогенізація світу. Ці особливості сучасного етапу глобалізації є джерелом значних ризиків, які породжуються і, водночас, підсилюються через взаємозалежність національних економік, через збільшення мобільності факторів виробництва та швидкості передачі інформації. До цих ризиків належать, передусім, нерівномірність та неефективність розподілу ресурсів, "втеча" капіталу із виробничої сфери до фінансової, посилення диференціації як серед споживачів, так і серед виробників. Та чи не найбільшу загрозу в умовах глобалізації становить той факт, що проблемні явища, які виникають на тій чи іншій ділянці світової економіки майже гарантовано переростають у світові економічні кризи.

Саме тому необхідно вкотре з'ясувати, а чи зберігається у цих умовах здатність держави ефективно реалізовувати свій регулятивний потенціал у економіці? Чи можна за таких зовнішніх обставин знайти відповідь у економічних теоріях минулого?

Будь-який економіст, навіть початківець, знає, що обґрунтування державного втручання у економіку, усвідомлення важливості її присутності у процесі суспільного відтворення почалося не з Кейнсової теорії, а набагато раніше. Так, за свідченням П. Груневена, властива XVII століттю підвищена увага до проблеми будівництва національних держав призвела до розширення зору терміна "державне управління", і, з урахуванням процесів, що відбувались у Франції у роки правління Генріха IV і Рішельє, не доводиться дивуватися тому, що саме тут уперше почав вживатися термін "політична економія". Його перша згадка зазвичай приписується Монкретьєну у 1615 р., однак Дж. Кінг вказує на те, що його вживав ще Майєрн-Тюрк у 1611 р. Кінг припускає, що, беручи до уваги те величезне значення, якого в ту епоху надавали зв'язку між державою і економікою, можна було б знайти й інші - можливо, ще більш ранні - випадки вживання цього терміну [8, с. 681]. Дана епоха є періодом панування меркантилістського вчення, яке й вважається першим щодо висвітлення як необхідності, так і основних методів та інструментів державного регулювання економіки, які розглядалися у виключно у протекціоністському контексті.

А. Сміт, підводячи практично до абсолюту можливості ринку щодо саморегулювання з його "невидимою рукою" приватного інтересу та конкурентних сил, надав власне мінімалістське розуміння необхідності держави у національному господарстві. "Мир, легкі податки і терпимість в управлінні" - вираз, що став афористичним і втілює смітівське бачення того, що є запорукою "багатства народів". Таке лібералістське ставлення до держави як учасника економічних відносин є характерним для усіх представників класики (Д. Рікардо, Дж. С. Мілль та ін.), а також і для неокласичного напряму в цілому, який також розглядає ринковий механізм як бездоганну саморегульовану систему, "подібну до системи Коперніка, де всі елементи економічного всесвіту одночасно врівноважують і впливають один на одного, в результаті залишаючись на своїх місцях" [7, с. 262].

В цілому, саме неокласики є найбільш послідовними прихильниками доктрини "свободи підприємництва". Монетаристи, представники економічної теорії пропозиції, теорії раціональних сподівань та інші, які тяжіють до даного напряму, вважають, що ринкова економіка володіє внутрішнім механізмом стійкої рівноваги і не потребує суттєвої допомого з боку держави. Якщо уряд здійснює твердий антиінфляційний курс у кредитно-грошовій та бюджетній сферах, решту проблем, згідно з неокласиками, ринок вирішить автоматично. Ця ж позиція характерна і для представників неоавстрійської школи (Ф. ф Хайєка, Л. ф. Мізеса).

Кейнсіанський напрям запропонував кардинально інше розуміння місця і ролі держави у економіці. Згідно з даною течією, немає спонтанного, саморегульованого механізму, який би стимулював економіку до ефективного використання всіх ресурсів. Відповідно, без активного втручання держави в у розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави ринкова економіка неспроможна ефективно функціонувати. Саме кейнсіанство надало глибоке обґрунтування необхідності і назвало конкретні важелі державного регулювання ринкової економіки як під час кризи, так і на тривалу перспективу.

Таким чином, у процесі еволюції поглядів учених на питання управління економічними процесами у минулому столітті сформувалися дві альтернативні концепції макроекономічного регулювання, які представлені власне кейнсіанською течією з відгалуженнями у вигляді пост- і неокейнсіанства, а також неокласичним напрямом із вищезгаданими відгалуженнями. Дані напрями в їх чистому вигляді є своєрідними полюсами, тоді як у окремих їх відгалуженнях можна спостерігати взаємне наближення, що й призвело до появи у свій час неокласичного синтезу.

Однак економічна практика продемонструвала неможливість балансування між згаданими підходами. Реальні процеси засвідчили, що неможливо отримати ефективну та гнучку економічну систему, тяжіючи у різні періоди до лише одного способу регулювання - ринкового чи державного. Очевидно, що головне питання не у виборі пропорції чи зони впливу окремо ринку і окремо держави, коли обидва механізми функціонують наче незалежно один від одного за майже біблійним принципом "ринкове - ринку, державне - державі", не заважаючи при цьому одне одному. Головне - усвідомлення необхідності ефективної і скоординованої взаємодії ринку і держави на кожній ділянці економічної системи.

Блискучою спробою запропонувати теоретичну концепцію такої моделі став німецький лібералізм, який представив не лише глибоке теоретичне обґрунтування, але й продемонстрував вражаючі результати застосування теоретичних положень на практиці.

Не відкидаючи, з одного боку, неокласичне розуміння того, що вільний ринок є найкращою основою сучасної економіки, представники даного напряму (В. Ойкен, А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард та ін.) стверджували, що ринок сам по собі встановитися не може. Тому, з іншого боку, як і Кейнс, неоліберали вважали, що під час становлення ринкового господарства неможливо покладатися на спонтанність і автоматизм ринкового механізму. Лише держава, здійснюючи цілеспрямоване формування інституційної структури, проводячи жорстке антимонопольне регулювання і активну соціальну політику, здатна ефективно сприяти суспільству на його шляху до "держави добробуту".

Таким чином, у контексті нашого дослідження саме останній серед розглянутих напрямів економічної теорії представляє особливий інтерес. Оскільки саме він доводить, що невід'ємною умовою нормального функціонування ринкової економіки може бути лише конструктивна взаємодія ринкового механізму, представленого бізнес-структурами, та держави в особі відповідних інститутів державної влади. Характер цієї взаємодії, методи і конкретні її форми відрізняються залежно від зрілості і національних особливостей ринкових відносин, які склалися історично у даному суспільстві.

Так, у останні десятиліття взаємодія ринку і держави набула абсолютно нової якості, що виходить за рамки вже згаданих теоретичних неокласичної та кейнсіанської концепцій. Йдеться про партнерство держави і приватного сектора, що позначається в науковій літературі і господарській практиці терміном державно-приватне партнерство (ДПП) або в іноземній літературі public-private partnership (PPP). Державно-приватне партнерство являє собою інституційний та організаційний альянс між державною владою та приватним бізнесом з метою реалізації суспільно значимих проектів у широкому спектрі сфер діяльності - від розвитку стратегічно важливих галузей економіки до об'єктів суспільних послуг в масштабах усієї країни чи окремих територій [4, с. 182]. Взаємодія такого роду між ринком і державою на відміну від традиційних адміністративних відносин, створює свої базові моделі фінансування, відносин власності та методів управління.

Світовий Банк визначає ДПП як особливий вид угод, переважно середньо- або довгострокових, між інституціями державного та приватного секторів, за якими послуги, надання яких зазвичай належить до функцій державного сектору, забезпечуються приватним сектором з метою задоволення потреб суспільної інфраструктури та/або інших суспільних потреб [10]. Загалом, єдиної згоди з приводу сутності та окремих форм ДПП ще не існує через відносну "молодість" даного поняття і явища. Проте навіть на даному етапі дослідження проблеми можна зробити окремі висновки щодо перспектив застосування ДПП у сучасних умовах, коли особливого значення, як зазначалося, набуває усвідомлення необхідності переосмислення ролі держави та її місії в економіці з точки зору забезпечення ефективності усієї соціально-економічної системи в цілому.

Загалом, посилення відчуття економічної науки того, що як у ринку, так і у держави присутні слабкі сторони, якраз і призвело до, з одного боку, зближення теорій, і, з іншого, до усвідомлення необхідності наділення згаданих сторін специфічними, нехарактерними для них функціями. Зокрема, одним із завдань держави інституціоналісти, а також неоліберали, як зазначалося, вважали активне сприяння процесу формування ринкових відносин, становленню ринкових інститутів, а щодо ринку набула популярності концепція соціальної відповідальності бізнесу.

Однак, очевидним недоліком у пошуках саме місця і держави, і ринку як окремих сфер реалізації їх функцій, якими б вони не були, є намагання відмежувати поля їх діяльності, тоді як саме ДПП є ілюстрацією того синергічного ефекту, що досягається у випадку співпраці державного і приватного секторів економіки. Так, традиції співпраці держави і ринку у вигляді ДПП, яке реалізується через делегування державою певних завдань приватним підприємницьким структурам, історично склалися у секторі суспільних послуг, зокрема, інфраструктурних. Держава несе відповідальність перед суспільством за належне постачання суспільних благ, тоді як такі функції, як спорудження, експлуатація, утримання і управління об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури передаються приватному бізнесу, який відрізняється мобільністю, високою ефективністю використання ресурсів, схильністю од інновацій. Таким чином, в рамках усієї системи між державою та ринком ДПП дозволяє використовувати переваги обидвох секторів економіки з більш високою віддачею, створюючи передумови ефективного функціонування зазначених об'єктів, оптимального управління ними, раціонального використання ресурсів.

Висновок

Таким чином, відповідаючи на питання, поставлені на початку статті, можна стверджувати, що держава, незважаючи на потужний арсенал засобів та інструментів, що є у її розпорядженні, як і ринок сам по собі не є всемогутньою. Лише у випадку не просто доповнення ринкових функцій чи механічного заповнення тих порожнин, що виникають у зв'язку із існуванням ринкових "фіаско", а у разі відкритої співпраці держави і бізнесу можна досягти високих показників ефективності, принаймні на окремих ділянках економічної системи. Причому саме на тих ділянках, які є ключовими для нормального функціонування системи і які традиційно є найбільш вразливими до кризових явищ, тобто у соціальних та інфраструктурних проектах.

Як бачимо, цілісної завершеної теорії ДПП ще немає. Однак розглянуті напрями економічної науки відіграють важливу роль у пошуку конструктивних підходів до вирішення економічних проблем, зокрема й із застосуванням державно-приватного партнерства.

Будь-яке партнерство, за визначенням, передбачає наявність двох або більше сторін, діяльність яких присвячена досягненню спільної мети із поділом як ризиків, так і прибутків між усіма партнерами, із розумінням того, що загальної мети можна досягнути з більшою ефективністю, працюючи спільно, ніж поодинці. Саме тому державно-приватне партнерство є ефективним інструментом, який здатний мотивувати усі сторони взаємодії до найбільш продуктивного використання можливостей кожного у процесі досягнення поставлених цілей.

Література

1. Андрианов В.Д. Эволюция основных концепций регулирования экономики от теории меркантилизма до теории саморегуляции / В.Д. Андрианов. - М.: ЗАО "Издательство "Экономика", 2008. - 326 с.

2. Довбенко М.В. Криза економіки - не криза науки: монографія / Михайло Довбенко. - К.: ВЦ "Академія", 2009. - 304 с.

3. История экономических учений (современный этап) / Под общ. ред. А.Г. Худокормова. - М.: ИНФРА-М, 2004. - 733 с.

4. Научные доклады Института экономики РАН в 4 т. / Рос. акад. наук, Ин-т экономики; общ. ред. и предисл. издания А.Я. Рубинштейн. - М.: ЗАО "Издательство "Экономика", 2010. - Том ІІІ. Институты современной экономики / отв. ред. С.Н. Сильвестров. - 428 с.

5. Проблема эффективности в XXI веке: экономика США / [отв. ред. В.И. Марцинкевич]; Ин-т мировой экономики и междунар. отношений РАН. - М.: Наука, 2006. - 389 с.

6. Ротбард М. Великая Американская Депрессия / Мюррей Ротбард. - К.: Издательство "Глоуберри Букс", 2011. - 456 с.

7. Хайлбронер Р.Л. Философы от мира сего / Роберт Л. Хайлбронер; пер. с англ. И. Файбисовича. - М.: Издательство КоЛибри, 2008. - 432 с.

8. Экономическая теория / Под ред. Дж. Итуэлла, М. Милгейта, П. Ньюмена: Пер. с англ. / Науч. ред. чл.-корр. РАН В.С. Автономов. - М.: ИНФРА-М, 2004. - XII, 931 с.

9. Three Top Economists Agree 2009 Worst Financial Crisis Since Great Depression; Risks Increase if Right Steps are Not Taken [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.reuters.com/article/2009/02/27/idUS193520+27-Feb-2009+BW20090227

10. What are Private Public Partnerships? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ppp.worldbank.org/public-private-partnership/overview/what-are-public-private-partnerships

References.

1. Andrianov, V. D. (2008), Evolucia osnovnyh koncepcyj regulirovanija ekonomiki ot teorii merkantilizma do teorii samoreguliacii [Evolution of the main concepts of the economy regulation from mercantilist theory to self-regulation theory], Izdatelstvo "Ekonomika", Moscow, Russia.

2. Dovbenko, M. V. (2009), Kryza ekonomiky - ne kryza nauky [The crisis of economy is not the crisis of science], VC "Akademia", Kyiv, Ukraine.

3. Hudokormov, A. G. (2004), Istorija ekonomicheskih uchenij (sovremennyj etap) [The history of the economic thought (the modern period)], INFRA-M, Moscow, Russia.

4. Nauchnye doklady Instituta ekonomiki RAN v 4 t. Tom. III. Instituty sovremennoj economiki. (2010), [Scientific reports of The institute of economy of RAN. Vol. III The institutions of the modern economy], Izdatelstvo "Ekonomika", Moscow, Russia.

5. Marcynkevich, V. I. (2006), Problema effektivnosti v XXI veke: ekonomika SShA [Problem of efficiency in XXI century: economy of the USA], Nauka, Moscow, Russia.

6. Rotbard, M. (2001) Velikaja amerikanskaja depressija [The great American depression], Izdatelstvo "Glowberry books", Kyiv, Ukraine.

7. Hailbroner, R. L. (2008) Filosofy ot mira sego [The worldly filosofers], Izdatelstvo KoLibri, Moscow, Russia.

8. Itwell, G., Milgate, M., and Newman, P. (2004) Economicheskaja teorija [Economic theory], INFRA-M, Moscow, Russia.

9. "Three Top Economists Agree 2009 Worst Financial Crisis Since Great Depression; Risks Increase if Right Steps are Not Taken", available at:http://www.reuters.com/article/2009/02/27/idUS193520+27-Feb-2009+BW20090227 (Accessed 3 June 2014).

10. "What are Private Public Partnerships?" Available at: http://ppp.worldbank.org/public-private-partnership/overview/what-are-public-private-partnerships (Accessed 3 June 2014).

[1] "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" Дж. М. Кейнса вийшла у 1936 році.

[2] Говорячи "у черговий раз", ми усвідомлюємо, що це питання, безумовно, не є оригінальним. І до даної статті чимало економістів замислювалося над ним протягом усього періоду розвитку економічної науки, що й буде продемонстровано нижче.

Размещено на Allbest.ru