Правове і соціально-економічне підґрунтя ринкової економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове і соціально-економічне підґрунтя ринкової економіки

Ефективне функціонування ринкової економіки можливе тільки за наявності в країні певних зовнішніх та внутрішніх чинників, що забезпечують сприятливе підґрунтя для розвитку підприємництва. Для характеристики умов, в яких здійснюється підприємницька діяльність ви-користовують поняття підприємницького середовища. «Під підприємницьким середовищем, - пише О. Кудласевич, - розуміють сукупність різнопорядкових складових, що оточують підприємця в його господарській діяльності, сприятливі соціально-економічні, політичні, громадсько-правові умови, що гарантують економічну свободу для заняття підприємницькою діяльністю. Підприємницьке середовище формує інтегровану сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, що дає можливість підприємцям досягати успіху в реалізації поставлених цілей та у здійсненні підприємницьких проектів, отриманні прибутку. У широкому плані підприємницьке середовище та його основні складові задаються економічною системою кожної держави» [1, с. 91].

Умови становлення та розвитку підприємництва на українських землях внаслідок різного типу державного управління істотно відрізнялися від західноєвропейських. Як показує Т. Лазанська, через низький рівень первинного нагромадження капіталу вітчизняне підприємництво започаткувалося як державне (казенне). Маємо визнати, що сотні років російська держава трималась на експлуатації кріпосних селян і підтримувалась незацікавленим у промисловому зростанні дворянстві, яке виконувало військові та адміністративні функції. Великого прошарку вільного населення, здатного на вільне підприємництво, Російська імперія не мала, тож управління промисловістю здійснювалося адміністративними методами, на відмінну від Західної Європи, де організатором мануфактурного виробництва були купецькі гільдії, які користувалися доволі широкими правами (не останню роль в їх поширенні відігравало і Магдебург - ське право, що поширювалось на значну кількість європейських міст) [2].

У ХУІІІ столітті розвиткові українського підприємництва заважала відсутність найманої робочої сили, оскільки кріпацтво гальмувало формування ринку праці, не могла досить широко розвиватися мануфактура. Прикметно, що уряд направляв на мануфактури солдат, ув'язнених та полонених, тобто переносив методи адміністративного, репресивного господарювання і в ранню мануфактурну промисловість. Посесійні (контрольовані державою) мануфактури перебували під суворим наглядом уряду, який мав право їх конфіскувати, керуючись бюрократичною логікою, а не положеннями закону. Тобто основ приватної власності приблизно до кінця ХІХ століття російська державність не створила. Тож підприємництво в Російській імперії розвивалось, як слушно доводить О. Кудласевич, державно-

кріпосницьким шляхом за рахунок безжалісної експлуатації людських ресурсів і за невпинного розширення втручання держави в соціальне життя [3, с. 93].

Так само і в ХІХ ст. значна частка розпоряджувальних та виконавчих функцій сконцентровувалися в центральних ланках бюрократичного апарату, а це призводило до гальмування приватної активності та незалежної від влади підприємницької ініціативи. Кріпосницько-бюрократична система призвела суспільство до глибокої соціально-економічної кризи. В результаті скасування кріпосного права в 1861 р. відкрився новий етап в історії суспільства і підприємництва. Було вивільнено з кріпосної залежності приблизно 52 мільйони осіб, запроваджено земельну, судову та інші реформи. Вони сприяли послабленню бюрократичної централізації, поступовому утвердженню ринкового способу господарювання, розвитку товарно-грошових відносин, формуванню ринку праці, появі більшої кількості приватних капіталів, зростанню виробництва товарів, позитивно вплинуло на темпи розвитку господарства.

Період ХІХ - початку ХХ ст. в Росії характеризується швидким зростанням господарства та суттєвими змінами в його структурі. Російська імперія дуже відставала у своєму економічному розвитку стосовно передових західноєвропейських країн, а становлення ринкового підприємництва на тлі пережитків кріпацтва негативно позначилося на соціальному розвитку. Цей період став добою прискореного зростання капіталізму, але елементи ринку тісно переплітались із командно - адміністративним втручанням держави. Об'єктивні фактори зростання - економічних закони ринку, що надали життя великій фабрично-заводській промисловості, співіснували із суб'єктивними - протекційною політикою уряду та патронатом бюрократії над новою буржуазією. Перехід від поміркованої до відверто протекціоністської економічної політики наприкінці ХІХ століття передбачав активне втручання держави в економічне життя суспільства, зумовив зміцнення економічної могутності самодержавства і перешкоджав розвиткові ринкових відносин.

Охоронні засади державного протекціонізму знайшли свій яскравий прояв у митній політиці, яка запроваджувала високі митні тарифи з метою заохочення й опіки деяких галузей промисловості (та під активним тиском з боку місцевої буржуазії). Питання митної політики знайшло своє потрактування і в тогочасних вчених - економістів. Економісти українського похоження вбачали в політиці митного протекціонізму економічний дуалізм [4], називали її двосічною [4] і характеризували як тимчасовий захід. Вони зазначали, що протекціоністська політика спирається на систему високих митних податків, які дають можливість послабити іноземну конкуренцію і збільшити прибутки. В той же час вітчизняні вчені звертали увагу на вибірковість такої системи, що захищає лише певні галузі виробництва, а всі інші перетворюються на відсталі, несуть збитки. Результатом проведення такої політики економісти передбачали протидію та репресивні заходи з боку інших країн, що негативно вплине на національне господарство. Таким чином, українські вчені вбачали в митній політиці потужний інструмент впливу на економіку і розвиток підприємництва. Одночасно з цим економісти зауважували, що необхідно постійно узгоджувати митну політику з інтересами вітчизняних виробників, населення та з інтересами тих країн-партнерів по зовнішній торгівлі. Наукова та політична дискусія завершилася прийняттям нового митного законодавства, що почало діяти з 1868 року і стало вигідним як промисловців, так і уряду [6, с. 94].

Із середини 60-х років ХІХ ст. уряд розширює практику казенних замовлень, які стали провідною формою підтримки державними структурами підприємств великої промисловості Завдяки державним авансам лояльна буржуазія без ринкового ризику та серйозних технічних удосконалень отримувала великі прибутки. Найбільшим замовником промислової продукції виступала держава, фінансування надавалося на роки наперед та були вдвічі дорожче звичайної ринкової вартості. Поруч з казенними замовленнями, з 60-тих років ХІХ ст. Державним банком надавалися позики, що підтримували великий капітал.

Першими об'єктами урядової підтримки стали металургійні заводи України (тогочасної Малоросії), де за допомогою протекціонізму було закладено основи для організації великого капіталістичного підприємництва монопольного типу. Практика широкого позастатутного фінансування продовжувалася до кінця ХІХ століття, тому прискорення промислового розвитку супроводжувалося прямим державним втручанням у промисловість. Головною метою економічної політики уряду в той час стало створення великих підприємств у галузях важкої промисловості як основи військової могутності Російської імперії. Протекціоністська політика царизму створювала сприятливе середовище для великих підприємців України: вся практика державного фінансування південних підприємств націлювалася лише на підтримку невеликої кількості найбільших серед них.

Нобелівський лауреат Д. Норт, відомий як один із фундаторів нової інституційної економіки, а також Б. Уейнгаст та Дж. Дж. Уоліс, показали, що світові лідери (розвинуті ринкові економіки) рухаються у наступному напрямку: від громадського порядку «з обмеженим доступом» до порядку «з відкритим доступом». Ці суспільні уклади, за версією цих впливових економістів, принципово відрізняються способами підтримання громадського порядку (на противагу насильству) [7].

При «обмеженому доступі» до розподілу благ у сусіпльстві насильство стримується шляхом перетворення соціальних груп, які прагнуть домінувати на «респектабельних» бізнесменів. Авторитарна влада, або олігархія в такому суспільстві відкуповується від усіх, хто становить реальну загрозу її власності та доступу до багатства. Влада надає цим політично заангажованим підприємцям (олігархам) можливість доступу до найбільш вигідних сфер розподілу економічних благ і (або) штучно обмежує доступ привабливих економічних можливостей конкуруючим соціальним групам (наприклад, дрібним підприємцям), усуває конкуренцію, щоб наділити своїх союзників надвеликими прибутками. Таким чином найбільш хижацькі політико-економічні угруповання (як їх влучно називає вітчизняна соціальна філософія - «клани») одержують можливість, як і раніше, грабувати співгромадян, але вже впорядковано, в межах чинного законодавства. Маси їм стає вигідніше експлуатувати, отримувати на них ренту (через доступ до державного бюджету), аніж застосовувати методи прямого насильства.

В олігархічному, в авторитарному суспільстві все визначають привілеї, неважливо, формальні чи неформальні, головне, що гарантовані персональними зв'язками з бюрократичною верхівкою держави. Якщо суб'єкт економічного життя не «людина Віктора Вікторовича», він - «ніхто» і прав у нього реально ніяких немає. Накопичувати стає ризиковано, тому що все одно рано чи пізно можуть відібрати «наближені до влади». Відкрити власний бізнес - потрібні «зв'язки», розвивати його - потрібен «дах», одержати доступ до кращих умов на ринку - треба «дати на лапу» або «стати своїм». Влада і власність у такому типі соціуму є нероздільними.

Тому українські фахівці зазначають, що у нас вибудовується «у найкращому разі - феодалізм, у найгіршому - кріпацтво і рабство. Відповідно, інновації - раз на сторіччя, темпи зростання - ніякі, ну й інші переваги середньовіччя. Щоправда, у наш час у таких країн з'явилася можливість зростати, і навіть досить швидко, за рахунок індустріалізації, що базується на запозиченні технологій. Втім, для України це було актуально більш як півстоліття тому» [8].

Натомість розвинені економіки існують в режимі відкритого доступу. Позаекономічного примусу і насильства в таких суспільствах значно менше, ніж при обмеженому доступі. Монополію на насильство міцно тримає в руках держава, яка підконтрольна громадянам через механізм політичної конкуренції. Д. Норт, Б. Уейнгаст та Дж. Дж. Уоліс наполягають на тому, що саме конкуренція, а не виборність як така, є визначальною ознакою нового укладу. Політична конкуренція підтримується також економічною, завдяки чому опозиція має можливість спиратися на підтримку незалежного від влади бізнесу. А політична конкуренція, у свою чергу, забезпечує усталеність і захищеність економічної, тому що скривджені діями влади та відсторонені від доступу до економічних можливостей підприємці (чи певні соціальні групи) знаходять захист своїх прав у політичної опозиції. Справді сучасні західні суспільства демонструють, що в умовах політичної конкуренції монополізувати економіку і «вибудовувати схеми» розкрадання державного бюджету значно складніше і майже неможливо. Оскільки опозиція та вільна преса стоять на сторожі суспільних інтересів заради власного успіху у політичній конкуренції. Модний в українській економічній думці останніх років термін «модернізація» означає не що інше як перехід від суспільства обмеженого доступу до суспільства відкритого доступу до благ. Такий перехід неможливо здійснити з волі чинної влади, якщо в конкретно-історичному суспільстві «не дозріли» відповідні соціально-економічні передумови. А якщо влада зосереджена в руках однієї особи чи хунти історичні приклади такого переходу дуже рідкісні. Адже утриматися від спокуси зловживати політичною монополією заради створення економічної при ослабленому соціальному контролі з боку конкуруючих політичних та економічних еліт майже неможливо.

Досвід модернізації центрально - та східноєвропейських країн доводить, що перехід між двома системами, які ґрунтуються на взаємовиключних принципах, не може бути безболісним для суспільства, тому його бажано не затягувати. В сучасній ситуації в Україні перехідний стан між цими системами доводить свою небезпечність: одні соціально-економічні механізми та інституції вже неефективні, інші ще не створені (і схоже не мають шансів на створення). Саме тому на нинішньому етапі, через який ніяк не може пройти українська економіка та політична система, особливо необхідне проведення системних реформ з метою встановлення «системи відкритого доступу» до соціально-економічних благ.

Чинна в Україні влада «звітує» громадянам та міжнародним партнерам про «системні реформи», але реально проводить лише «косметичні правки» системи. Якщо підійти до суворого визначення поняття, економічні реформи - це свідомі та скоординовані дії легітимної влади, що приводять до якісної зміни поведінки і відносин суб'єктів економіки - фірм, домогосподарств та органів самої держави. В цьому полягає їх докорінна відмінність від звичайних заходів уряду (наприклад, зміни рівня регульованих цін, коригування цифр податків тощо). Стосовно останніх дій вітчизняної влади щодо пенсійної проблеми: підвищення віку, стажу та інші зміни не є реформою по суті. Це було б реформою, якщо б впроваджувалось накопичувальне страхування, гарантування діяльності недержавних пенсійних інвестиційних фондів тощо.

Теорія та практика свідчить, що абсолютна більшість таких політичних дій, як скорочення певних статей бюджету чи підвищення податків - стандартний пакет «затягування пасків», прямого стосунку до реформ не мають (хоча це не означає, що такі заходи не супроводжують справжні реформи). Навпаки, реформи можуть заміняти такі непопулярні заходи завдяки оптимізації взаємодії економічної взаємодії суб'єктів та вилучення «непрозорих схем». Наприклад, реформа житлово-комунального господарства: впровадження прозорих механізмів, реальної взаємної відповідальності платників і постачальників та інші нововведення дали б змогу, по-перше, одразу зменшити існуючі зловживання; по-друге, створити стимули і механізми для економії у всіх сторін, насамперед зменшення енергетичних втрат. При цьому тарифи регулювались би ринком, а не стурбованою наступними виборами владою. Чи реформи освіти, медицини і соціальної допомоги з метою оптимізації використання бюджетних коштів і залучення на легальній основі позабюджетних коштів є реальною альтернативою підвищенню бюджетних видатків на ці сфери. Однак вказані вище якісні зміни взаємодії влади, економіки та суспільства потребують системних реформ, що безпосередньо створюють передумови для «відкритого доступу» та усувають: обмеження для «не - політичного бізнесу», монополізм та можливості для системної корупції. Горезвісний «брак політичної волі» для їх проведення теорія Д. Норта пояснює дуже просто: хто ж буде руйнувати систему, на вадах якої можна заробити величезні особисті статки і привілеї?

Запереченням проти теорії Норта міг би стати аргумент краху СРСР - радянська номенклатура «втратила» командно-адміністративну економіку і уможливила ринкові перетворення. Деякі публіцисти стверджують, що ніяких системних реформ в пострадянській Україні не відбувалось, але це не відповідає дійсності. Усупереч описаній вище логіці збереження закритого доступу, в Україні в кризових 1990-х було проведено і численні поточні реформи, які створили інститути незалежної держави, і низку системних (зокрема, лібералізацію цін, можливість вільно створювати підприємства, приватизацію з подальшим відлученням підприємств від державного бюджету тощо).

Радянська «система» прогнила настільки, що на зламі 80-90-х років ХХ століття сама зруйнувалась під вагою номенклатури, особливо після Чорнобиля та війни в Афганістані, які прискорили економічний занепад. Але комуністична номенклатура встигла переорієнтуватися на більш життєздатну систему обмеженого доступу, яку називають олігархічним капіталізмом. Страх перед падінням у прірву громадянської війни був тією силою, яка змусила номенклатуру обмежувати сферу свого впливу доти, доки її розміри не звузилися до рамок реального контролю. Але після завершення необхідних реформ по оформленню незалежної від Москви країни її «оновлена» підприємницько-кланова еліта, не зрадила принципи обмеженого доступу і підкорила своєму впливу державні інституції, на чому системні реформи закінчилися на етапі, що влаштовує олігархічні клани. Найгірше для українського громадянського суспільства, що при цьому не була втілена одна з головних передумов відкритого доступу - «влада закону» (або «верховенство права» яке так і залишається суто декларативним і в Конституції, і в інших актах держави). Суворість законів, як і в часи тоталітарно-авторитарної влади, применшується необов'язковістю їх виконання, особливо можновладцями та привілейованими членами суспільства. А на вибірковому застосуванні нераціональних законів тримається влада нової бюрократично - економічної еліти, оскільки «своїх» вона від невиконання законів «відмазує», а ворогів (політичних та економічних конкурентів) карає (формально правильно, але не справедливо).

Такі неформальні привілеї перетворюють скромного (по західним стандартам) чиновника чи представника «силових відомств» на всемогутнього «Начальника» і забезпечує йому рівень життя розкішніше від більшості підприємців. Такий стан справ порушує другу найважливішу передумову ринкової економіки відкритого доступу: політичний контроль над силовими структурами держави. Тут полягає найбільша прірва між Україною і Європою, яку чинні керманичі країни не бажають помічати. А відмінності між нами не у чинному законодавстві, а у системних підходах - при відкритому доступі закони мають владу над усіма громадянами, а в Україні (та інших пострадянських республіках), як відомо, тільки над самими бідними та безвладними. На жаль, помаранчева революція створила тільки одну складову відкритого доступу - політичну конкуренцію, але не виправдала надій на системні реформи. Вона продемонструвала, що поки на першому місці для еліт тільки переділ громадського пирога в рамках обмеженого доступу, демократія зводиться до брутального популізму. Пост - помаранчева влада знищує політичну конкуренцію як складову політичної системи, тому на реформи в політичній та економічній сфері очікувати не слід.

Економічний добробут прямо пов'язаний з питанням про демократію, як доводять американські дослідники Д. Асемоглу й Дж. Робінсон «Економічні основи диктатури і демократії» [9]. Вони доводять, що бідніші соціальні групи створюють небезпеку для існування найбільш забезпечених - еліти, тому олігархи ризикують своєю власністю в умовах авторитаризму (хоча і отримують величезні шанси на швидке збагачення). Чим більше встигли накопичити олігархи, тим дорожче обходиться соціальна нестабільність і виявляється більша готовність «поділитися», відкупитися від небезпеки. Однак приклад Ходорковського в Росії демонструє, що загроза не завжди йде від «низів суспільства», інколи авторитарні правителі самі зазіхають на власність олігархів. Тим не менш, щоб народ повірив обіцянкам політиків «ділитися» статками олігархів з народом, стверджують Асемоглу і Робінсон, олігархічним елітам потрібна демократія. Краще, звичайно, демократія обмежена («керована», як в Росії), вона без проблем уписується в логіку обмеженого доступу з бунтівним народом у ролі збурювача спокою, від якого влада відкуповується деякими соціальними пільгами для бідних.

Асемоглу і Робінсон дають оптимістичний прогноз, що за певних умов для найбагатших «ділитися» стає занадто накладним - тоді їм вигідніше трохи відкривати можливості, щоб бідні заробляли на себе самі (але при цьому не ставали серйозними конкурентами ні в економічній, ні в політичній сфері). Наприклад, таку нішу для умовно вільних підприємців створила попередня вітчизняна влада у вигляді системи спрощеного оподатковування, чинна влада намагається і цю резервацію умовно відкритої економіки поставити під жорсткий контроль (з метою отримання «політичної ренти»). Але для здійснення системних реформ, потрібно вимагати від політиків не «подачки» з бюджету, а свободу і рівні можливості в економічній сфері, тільки тоді демократія всерйоз стане інструментом реформ цивілізованого типу.

Потрібно також, щоб переважна більшість українських громадян зрозуміли, що ринкова економіка - це не «гра з нульовою сумою», а бюджет не може бути безкінечно дефіцитним з причини нецільових витрат та надмірних пільг. Тому в інтересах більшості потрібно усвідомити, що боротися варто не за перерозподіл власності та благ з бюджету, а за можливості вільного господарювання; не за майнову чи доходну рівність, а за інституалізовану рівність у правах; не за широкий соціальний захист, а за захист прав власності. Тільки тоді Україна перетвориться на демократичну країну з розвинутою ринковою економікою «відкритого доступу».

Список використаних джерел

ринковий олігархічний капіталізм економіка

1. Кудласевич О.М. Особливості розвитку підприємницького середовища на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Історія народного господарства та економічної думки України. - 2010. - Вип. 43. - С. 91-105.

2. Лазанська Т.І. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.) / Т.І. Лазанська / НАН України, Інститут історії України. - К., 1999. - 282 с.

3. Кудласевич О.М. Особливості розвитку підприємницького середовища на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Історія народного господарства та економічної думки України. - 2010. - Вип. 43. - С. 91-105.

4. Пихно Д.И. О свободе международной торговли и протекционизме / Д.И. Пихно. - К., 1889. - 26 с.

5. Туган-Барановський М. І. Політична економія. Курс популярний / М. І. Туган-Барановський. - К., 1994. - 262 с.

6. Кудласевич О.М. Особливості розвитку підприємницького середовища на українських землях у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. // Історія народного господарства та економічної думки України. - 2010. - Вип. 43. - С. 91-105.

7. Douglass C. North, John Joseph Wallis, Barry R. Weingast. Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History. - Cambridge University Press, 2009.

8. Боярчук Д. Цікава реформістика, або Чому влада не хоче і не може робити реформи? / Д. Боярчук, В. Дубровський // Дзеркало тижня. - 2012 - №10 - 16 березня.

9. Daron Acemoglu, James A. Robinson, Economic Origins of Dictatorship and Democracy - Cambridge: Cambridge University Press - 415 p.

Размещено на Allbest.ru