Інноваційна політика на шляху євроінтеграції: завдання і виклики для України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інноваційна політика на шляху євроінтеграції: завдання і виклики для України

Встановлено низький рівень конкурентоспроможності України. З'ясовано, що розробка і комерціалізація нової продукції є складним, ризикованим процесом. Для підвищення конкурентоспроможності інноваційна політика є визначальною. Крім того, сформовані завдання інноваційної політики України на сучасному етапі євроінтеграції.

Аналіз сучасної економічної практики показує, що високих результатів підприємства можуть досягти лише за умов цілеспрямованого пошуку нових (новаторських) можливостей, які відкриває господарське середовище щодо виготовлення і/або впровадження нових видів товарів, виробничих засобів, освоєння нових ринків і форм організації виробництва. Це передбачає особливий стиль ведення бізнесу, в основу якого покладено орієнтацію на впровадження нововведень і проведення систематичної та цілеспрямованої інноваційної політики.

В умовах інтеграції України до ЄС проблема активізації інноваційної діяльності вітчизняних підприємств набуває принципового значення у контексті проведення ринкових реформ і підвищення ефективності ведення підприємницької діяльності. Без інтенсифікації інноваційної складової виробництва неможливо покращити конкурентоспроможність українських промислових підприємств. Всі вони функціонують в умовах жорсткої конкурентної боротьби на фоні економічної глобалізації. Саме тому запорукою підвищення ефективності функціонування підприємств є підвищений інтерес до проблем інноваційного розвитку. Переваги інноваційного фактора у забезпеченні конкурентоспроможності підприємства (регіону або держави) сьогодні є очевидними, а його вплив на виробничий процес - радикальним і комплексним, оскільки для більшості країн інновації стають головним фактором економічного розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вагомий внесок у розробку теоретичних і прикладних проблем інноваційного розвитку країн і механізмів удосконалення інноваційної політики зробили такі іноземні - Роберт Г. Купер, Дж. Ниббе, Й. А. Шум-петер, Т Ярус і вітчизняні науковці - Л. Л. Антонюк, Л. М. Ганущак-Єфіменко, В. М. Геєць, М. М. Єрмошенко, В. М. Кужель, Т М. Куценко, В. П. Семиноженко, Л. І. Федулова, А. А. Чухно.

Виділення невирішеної проблеми. Водночас наукова література з питань інноваційної складової та її удосконалення не дає достатньо повного уявлення про завдання інноваційної політики з урахуванням умов сучасного етапу євроінтеграції України. До сьогодні не вирішено проблему пошуку шляхів євроінтеграції нашої держави в рамках підвищеної конкуренції та інноваційного відставання від ряду країн-членів Європейського Союзу. Це потребує удосконалення інноваційного механізму та формування сучасної моделі (стратегії) інноваційного розвитку в умовах входження нашої країни в Європейське співтовариство та існуючих глобалізаційних викликів.

Постановка мети і завдань. Формування й ефективне використання української інноваційної системи, покращення інноваційного забезпечення економіки і врегулювання питань зближення з Євросоюзом сприятиме становленню України як інвестиційно-привабливої країни та підвищенню її міжнародної конкурентоспроможності. Відповідно ефективна інноваційна політика є визначальним фактором розвитку економіки країни на сучасному етапі євроінтеграції України.

Виклад основного матеріалу дослідження. Одним із найважливіших аспектів сучасної економіки найбільш розвинених країн світу є інноваційний, про що свідчить його переважання в економічному зростанні країн - головних інноваторів. Використання знань і новітніх технологій забезпечує високий рівень конкурентоспроможності будь-якої країни у сучасній моделі міжнародного поділу праці, яка базується на новій постіндустріальній парадигмі глобального розвитку суспільства. Швидке і якісне впровадження інноваційної політики, поглиблення міжнародної інтеграції дозволили більшості країн Західної Європи, США, Японії та ряду нових індустріальних країн отримати першість у глобальному економічному розвитку, взявши за основу досягнення конкурентоспроможності саме інноваційний фактор. Порівнюючи розвиток вітчизняної науки та інноваційної діяльності з тенденціями ЄС (Швеція, Німеччина, Великобританія), США, варто зазначити, що Україна загрозливо наближається до стану економічно відсталої, неконкурентоспроможної країни, що зафіксували дані рейтингів Всесвітнього економічного Форуму (ВЕФ) (табл. 1).

Таблиця 1. Рейтинг глобальної конкурентоспроможності країн, 2013-2014 рр.

Згідно з даними, наведеними у табл. 1, Україна за останній рік у рейтингу глобальної конкурентоспроможності втратила 11 позицій, з 73 до 84, отримавши показник 4,05 бали з 7 можливих [3]. За цією методикою Україна належить до країн, які забезпечують міжнародну конкурентоспроможність “ на основі ресурсів”, а підприємства конкурують між собою на рівні цін, отримуючи конкурентні переваги від дешевих факторів. У той час як високорозвинені (трійка лідерів не змінилася порівняно з попереднім роком, оскільки Швейцарія, Сінгапур і Фінляндія утримують ті самі 1-ше, 2-ге та 3-тє місця) знаходяться здебільшого на стадії інновації чи на стадії ефективності.

Обравши вектор на досягнення в Україні такого рівня життя, який відповідає рівню країн ЄС з урахуванням національних особливостей, необхідно звернути увагу на ті досягнення цих країн, в яких переважно інноваційність давно вже перетворилася в основну складову сучасного економічного життя.

Інтеграція економіки України у Європейський Союз відбувається під впливом світових тенденцій із відповідними позитивними та негативними результатами. Якісні зміни у зовнішньому конкурентному середовищі зумовлюють необхідність пошуку ефективних шляхів нарощення конкурентоспроможності національної економіки. Проблема якісного економічного зростання є актуальним на сьогодні питанням і потребує надання ринковим реформам в Україні інноваційного характеру.

Сьогодні в багатьох країнах-членах ЄС йде конкурентна боротьба у сфері шостого технологічного укладу, де постійно ускладнюється структура національних інноваційних систем. Стратегічним пріоритетом таких країн, як, наприклад, Швеція, Німеччина, Великобританія, Нідерланди тощо, визначена ефективна інноваційна політика, спрямована на розробку не ординарних, а радикальних інновацій - які визначають шлях цих країн до вільного від конкурентів ринку, пошуку вільних ніш для ведення бізнесу [4].

Євроінтеграція сприяє динамічному розвитку науково-технологічної сфери за рахунок співробітництва і кооперації в рамках союзу та за його межами. Це зумовлює, по-перше, зниження ризиків, пов'язаних із особливостями розробки новинок, по-друге

- ефективне спільне вирішення найважливіших завдань економічного розвитку із значною економією витрат (фінансів, ресурсів тощо) і часу, по-третє - уникнення дублювання при здійсненні фундаментальних досліджень, а по-п'яте - раціональне використання національного інноваційного потенціалу.

Т Ярус - польський експерт із впровадження інновацій стверджує: “ немає ризику

- немає інновацій”, а рівень ризику в проекті прямо пропорційний його інноваційності. Набагато більший ризик існує в реалізації інноваційних проектів у секторах економіки, які є популярними, але значно нижче в нішових областях. Ризик інноваційної діяльності підприємства можна розглядати в таких категоріях:

- технічний ризик пов'язаний із технологічним проривом, внаслідок якого використовувана технологія втратить інноваційний характер, або з крадіжками технології, або з відсутністю можливості подальшого розвитку технології чи її використання в практиці із законних чи інших причин;

- економічний ризик, пов'язаний із нестачею власних фінансових ресурсів, високими витратами, низькою рентабельністю, кризою фінансового ринку, кризою галузі, валютним ризиком, неправильною оцінкою підприємства і т. д.;

- ризик часу, пов'язаний із запізненням комерціалізації технології;

- ризик поглинання пов'язаний із правильним визначенням цільового ринку чи групи споживачів;

- організаційний ризик, пов'язаний із характером лідера, управління людськими ресурсами, культурою праці тощо;

- ризик конкуренції, пов'язаний із промисловим шпигунством, крадіжкою інтелектуальної власності або з поглинанням персоналу [5].

Країни ЄС об'єднують свої зусилля для проведення масштабних досліджень, розробок і комерціалізації інновацій. Світова практика показує, що розробка і комерціалізація будь-якого виду нової продукції, а особливо наукоємної та високотехнологічної - це дуже складний і ризикований процес.

Практика показує, що кількість невдач на інноваційних підприємствах досі залишається великою. Аналізом таких невдач повинні займатися маркетингові служби підприємств, які мають визначати існуючі ринкові можливості в напрямку інноваційного розвитку.

Необхідно зазначити, що чим радикальніше нова продукція чи техніка відрізняється від попередньої, тим більш ймовірніше вона зможе задовольнити своїх покупців. До того ж, у забезпеченні ефективності та підвищенні конкурентоспроможності підприємств, регіону або держави в умовах економічної глобалізації інноваційній політиці належить визначальне значення. Основою цього є обов'язкова орієнтація виробничо-збутової діяльності на найбільш повне задоволення потреб цільового покупця за рахунок формування і стимулювання попиту та інноваційності продукції.

Між країнами-членами ЄС існує технологічна асиметрія як наслідок нерівномірності економічного розвитку та неефективності чи взагалі відсутності національних інноваційних систем, які забезпечують тісну взаємодію між урядом, бізнесом, наукою, освітою тощо. В результаті цього, сьогодні склалась така ситуація, що, з одного боку, взаємодія країн в інноваційній сфері підвищує їх конкурентні переваги, а з другого - знижує доступ до високих технологій, які зосереджені у країнах - головних інноваторах, що поглиблює розрив у науці та інноваційній діяльності.

Загальновідомо, що неспроможність країн Європи перейти з режиму надолужування у режим випередження є важливим моментом, який пояснює збільшення розриву у продуктивності, починаючи з середини 1990-х років. Багато з розвинених країн Європи на початку 1990-х років наздогнали США. Досягнення технологічного рубежу не супроводжувалося змінами у стратегіях або інституційній організації. Лісабонська стратегія була спрямована на вирішення багатьох питань, але на рівні держав-учасниць її не сприйняли з достатнім ентузіазмом. Відповідно, багато країн Європи досі вирішує питання оновлення стратегій і модернізації структур в інноваційній політиці, наукових дослідженнях, освіті, конкуренції та системі перерозподілу. Вибір політики надолужування може зашкодити зростанню розвинених країн, натомість, у країнах, що наздоганяють, це найбільш потрібна політика. Відповідно, у процесі формування стратегій необхідно приділяти більше уваги взаємозв'язку між рівнем розвитку та вибором стратегічних заходів та інструментів. Таким чином, гетерогенна ситуація в Європі виключає застосування однакової стратегії у різних сферах економічної політики держав [7].

Зростання співробітництва країн ЄС у науково-технологічній сфері та масштабний характер інновацій обумовили виникнення взаємозв'язку між багатьма ланками суб'єктів системи міжнародного бізнесу, де сьогодні об'єднуються потужні транснаціональні корпорації, малі інноваційні підприємства, міжнародні науково-освітні центри, технопарки та лабораторії з різних куточків Європи.

У випадку євроінтеграції України з метою формування й ефективного використання української інноваційної системи автоматично створюватимуться стимули для підприємств до використання ресурсів у сфері досліджень і технологій із різних європейських країн. Поступово нові знання генеруватимуться в різних центрах знань і стануть частиною формування спільної європейської інноваційної політики. Українські компанії, відповідно, використовуватимуть результати цих досліджень з метою можливості нарощення їх конкурентоспроможності на міжнародних і глобальних ринках.

Переорієнтація в останні роки стратегії економічного розвитку Європейського Союзу в бік інноваційного вектора й об'єктивна необхідність формування в межах цього угрупування спільної політики у сфері фінансування інновацій зумовлена, принаймні, чотирма причинами: по-перше, поступовим формуванням спільної європейської інноваційної системи; по-друге, розширенням ЄС на Схід, яке посилює регіональну складову цієї стратегії; по-третє, значною інноваційною стратифікацією, зумовленою тривалим відставанням Східної Європи від Західної, а Західної Європи від США та Японії у сфері фундаментальних і прикладних досліджень, перспективних технологій та розвитку венчурного бізнесу; по-четверте, з метою уникнення поглиблення науково-технологічного розриву та вирівнювання перекосів у цій сфері в рамках самого Європейського Союзу.

З метою покращення й нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн ЄС і підвищення темпів економічного зростання Європейська Комісія (ЄК) прийняла Сьому рамкову програму (РП7) з досліджень на період 2007-2013 рр. із поступовим збільшенням фінансування НДДКР у країнах ЄС (табл. 2).

комерціалізація інноваційний євроінтеграція

Таблиця 2. Темпи зростання фінансування НДДКР у країнах ЄС

Ця програма має бюджет, який у 4,5 разу перевищує бюджет попередньої. Згідно з пропозицією Європейської Комісії, РП7 організована за такими напрямами [10]:

- співробітництво - з метою досягнення лідерства у пріоритетних науково-технічних сферах заохочуватиметься співробітництво університетських, промислових, дослідницьких, громадських установ і генерація ідей фінансування, стимулювання ризикових проектів;

- кадри - розвиток людського потенціалу європейських досліджень;

- можливості - посилення дослідницьких інноваційних можливостей за допомогою розвиненої інноваційної сфери підвищення інноваційної сприйнятливості малого та середнього бізнесу, розбудова Європейського суспільства знань, розвиток регіонів і міжнародного співробітництва.

В Європі тенденція до динамічних змін національних інноваційних систем зумовлює поряд із селективними методами, спрямованими на визначення пріоритетів інноваційного розвитку, використовувати багато заходів щодо підтримки інновацій. Саме стратегію інноваційного прориву поруч із комплексним використанням широкого набору інструментів необхідно застосовувати в Україні. Однак виробити такий універсальний та ефективний комплекс методів інноваційної політики дуже складно, оскільки специфічні умови формування інноваційного середовища в окремих країнах дуже відрізняються. Тому певні інструменти інноваційної політики й механізми їхнього використання, ефективно реалізовані в одній європейській країні, можуть бути зовсім непридатними для використання в іншій.

Стратегія інноваційного прориву передбачає стійкість фінансування НДДКР незалежно від впливу циклічних, політичних та інших факторів, пріоритетне фінансування фундаментальних досліджень, а також підготовку кадрів, що відповідають потребам науково-технічного розвитку в ХХІ ст. В Україні уряд не розглядає наукову сферу як пріоритетну для інвестування, внаслідок чого виникає відставання країни за інноваційним розвитком.

З огляду на суттєві втрати позицій у рейтингу варто розглянути динаміку показників, які отримувала Україна з 2006 р. - першого року проведених досліджень в Україні (рис. 2). Для порівняння оберемо найбільш цікаві для нас країни, а саме: Росію - найбільшого торговельного партнера, Кіпр - найбільшого інвестора та країну, в яку прямують понад 80% інвестицій українських компаній, Грузію - вдалий приклад проведення реформ у колишній республіці СРСР, Естонію - члена ЄС, також колишню державу СРСР і Китай - найбільш динамічний ринок світу.

Рис.1

комерціалізація інноваційний євроінтеграція

Як бачимо з графіків рис. 1, в різні періоди всі досліджені держави переживали зростання і падіння індексів. Україна впродовж 7 років, попередньо продемонструвавши хвилю розвитку, продемонструвала падіння та закріпилася майже на тому самому рівні, що й у 2006 р. - 4,05 проти 4,03. У той час, як Естонія суттєво поліпшила власні показники, а в Китаю практично не було зафіксовано регресії, динаміка в Україні порівняно з 2006 р. покращень не мала.

Фахівці Інституту економіки промисловості НАН України провели моніторинг інноваційної діяльності в Україні й визначили основні причини, які зумовлюють низьку міжнародну конкурентоспроможність нашої країни та низький рейтинг глобальної конкурентоспроможності України, зокрема проблеми макрорівня: неефективну промислову політику (55,5%), відсутність ефективних важелів активізації інноваційної діяльності (44,5%), високий рівень корупції, тінізація економічних відносин (40,2%), політична нестабільність (36,5%), неефективне використання інноваційного потенціалу внаслідок неспроможності вітчизняного бізнесу до інноваційної діяльності (23,4%), недостатнє розуміння переважною більшістю керівників підприємств логіки сучасного економічного розвитку і факторів конкурентоспроможності (22,6%), відсутність розвиненого конкурентного середовища в Україні (21,2%), наслідки глибокої економічної кризи 90-х рр. (19,7%), незацікавленість вітчизняного бізнесу в інноваційному розвитку (19,7%) [11].

З проведеного вище аналізу, стає зрозумілим, що рівень інноваційного розвитку України на сучасному етапі доволі низький, а головна причина цього полягає у відсутності цілеспрямованої, ефективної, комплексної інноваційної політики та слабких ринкових стимулах до інноваційної діяльності. Основними факторами низького технологічного розвитку національної економіки є такі:

- застаріла матеріально-технічна база виробництва, недостатність інвестицій в її модернізацію;

- відсутність ефективної національної стратегії інноваційного розвитку України та механізму її впровадження;

- відсутність розвинутої національної інноваційної системи, яка би відповідала рівню країн ЄС;

- недостатній рівень залучення іноземного капіталу в економіку країни;

- недостатній рівень освіченості населення , накопичення людського капіталу, інтелектуального капіталу;

- недостатній рівень економічного та науково-технічного співробітництва із зарубіжними країнами тощо.

Такі вкрай несприятливі умови для інноваційного розвитку стають перепоною на шляху євроінтеграції на цьому етапі існування поглибленого процесу приєднання до ЄС і навіть можливою загрозою в майбутньому економічній і технологічні безпеці України.

В. М. Кужель зазначав, що показник частки підприємств, які займаються впровадженням інновацій у розвинених країнах, має мінімальне граничне значення - 60% [12]. У Європі за останні роки майже всі країни-члени Євросоюзу підвищили рівень свого інноваційного розвитку, але темпи зростання інновацій зменшилися і все більше країн Євросоюзу відстають від світових лідерів у сфері інновації: США, Японії, Південної Кореї. За результатами продуктивності інновацій, вимірюваної сумарним індексом інновацій (Summary Innovation Index - SII), країни-члени Євросоюзу діляться на 4 групи (з права - на ліво) (рис. 3): 1) лідери інновації (innovation leaders) - 4 країни, послідовники інновації (innovation followers) - 10 країн і середній показник по ЄС, 3) помірні новатори (moderate innovators) - 9 країн, 4) скромні новатори (modest innovators) - 4 країни.

Рис. 2. Сумарний індекс інновації(інноваційна діяльність) країн ЄС, 2013 р.