Публічно-приватне партнерство на місцевому рівні: проблеми і перспективи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Публічно-приватне партнерство на місцевому рівні: проблеми і перспективи

Іголкін І. В.

Ключові слова: публічно-приватне партнерство, інфраструктура, інвестиції, децентралізація, приватизація, концесія.

публічний приватний партнерство місцевий

У економіці регіонів України останніми роками відбулися серйозні зміни в методах, що використовуються державними й місцевими органами влади для розв'язання актуальних соціально-економічних проблем та задоволення потреб населення. Держава і приватний бізнес дедалі активніше вступають у співпрацю в пошуках ефективних шляхів виконання актуальних регіональних завдань на умовах партнерства. Однак економічне зростання і поліпшення якості життя населення стримуються слабким розвитком виробничої та соціальної інфраструктури регіонів.

У багатьох перспективних регіонах базова інфраструктура бізнесу перебуває у вкрай зношеному стані, що перешкоджає нарощуванню обсягів господарської діяльності й не дає змоги сподіватися на її надійність. При цьому приватне інвестування в більшість інфраструктурних проектів неефективне, оскільки не може забезпечити компаніям необхідної норми прибутку й окупності. У такій ситуації держава повинна брати на себе зобов'язання з розвитку інфраструктури для подальшого її використання приватним капіталом у створенні нових виробничих фондів.

У світовій практиці з метою залучення середньо- і довгострокових інвестицій у пріоритетні сфери регіональних економік широко використовують можливості публічно-приватного партнерства (ППП).

Істотний внесок у дослідження проблем взаємодії держави та приватного сектору зробили такі відомі вчені, як В. Геєць, А. Гриценко, Т. Єфименко, К. Павлюк, І. Запатріна, О. Пільтяй, О. Степанова, О. Мартякова, О. Маслю- ківська, І. Богдан, Є. Черевиков, В. Варнавський, М. Джеррад, Д. Дельмон, В. Еггерс та ін. Разом із тим проблематика та перспективи розвитку ППП на місцевому рівні не відображені належним чином у вітчизняних наукових публікаціях.

Так, за даними Національної ради із державно-приватного партнерства США (National Council for Public-Private Partnership), із 65 базових видів діяльності муніципальної влади (водопостачання, каналізація, утилізація відходів, шкільна освіта, експлуатація парковок тощо) у 23 використовуються проекти ППП. Це дає можливість місцевій владі заощадити від 20 до 50 % бюджетних коштів [1].

Незважаючи на відмінності у становищі та діяльності місцевих органів управління по всьому світу, слід звернути увагу на загальні тенденції, які визначають необхідність активної участі місцевих органів влади у залученні приватного бізнесу з метою муніципального розвитку:

недостатній рівень розвитку інфраструктури у світі та, відповідно, збільшення витрат на створення її об'єктів. За прогнозами експертів PricewaterhouseCoopers, близько 78 трлн дол. США буде витрачено на капітальні проекти та інфраструктуру в усьому світі до 2025 р. [2];

урбанізація, зростання міст, які призвели до посилення тиску на міську інфраструктуру та інші системи, що потребувало додаткових інвестицій;

поглиблення процесів децентралізації політичної влади протягом останніх 20 років у напрямі розширення обсягу повноважень, переданих на місцевий рівень. За даними Світового банку, близько 70 країн із населенням понад 5 млн осіб почали роботу з децентралізації. Це призвело до зменшення фінансової підтримки центральним урядом місцевих органів влади, які були змушені шукати додаткові фінансові ресурси для розв'язання проблем регіонального розвитку;

посилення впливу громадянського суспільства на формування публічно-правових відносин та ефективну реалізацію публічних інтересів у результаті децентралізації влади. Це зумовило вимоги до посадових осіб, які діють на місцевому рівні, із більшою зацікавленістю ставитися до потреб виборців, що привело до необхідності збільшити обсяги фінансування проектів із розвитку інфраструктури та соціальної сфери.

Викладене цілком стосується й процесу імплементації механізму ППП на місцевому рівні в Україні. Зокрема, місцеві органи влади зазнають гострого дефіциту матеріальних і фінансових ресурсів. У зв'язку із цим залучення бізнесу в межах використання механізмів партнерства видається доволі перспективною формою розв'язання проблем соціально-економічного розвитку територій. Крім того, це підвищує ймовірність залучення іноземних інвестицій до реалізації інфраструктурних проектів на місцевому рівні.

Перед місцевою владою нерідко постає дилема - приватизувати об'єкти комунальної власності або шукати інші методи залучення ресурсів.

Щоправда, часто у місцевих органів влади виникають побоювання, що залучення приватного бізнесу до сфери життєзабезпечення, скажімо, комунального господарства, може негативно позначитися на якості послуг, які надаються громаді. Місцева влада пов'язує це насамперед із втратою контролю зі свого боку за об'єктами інфраструктури життєзабезпечення, котрі переходять у приватну власність, наслідком чого може стати скорочення кількості робочих місць, подорожчання комунальних послуг та ін.

Але якщо приватизація в чистому вигляді припускає відхід органів місцевого самоврядування з окремих секторів економіки, то створення партнерств зумовлює лише передачу бізнесу певних функцій стосовно комунальних об'єктів, які залишаються у власності громади. За такого розподілу повноважень бізнес, відповідно до своїх критеріїв ефективності (збільшення прибутку), організовує закупівлі, будівництво, обслуговування, пошук інвесторів та іншу діяльність, а органи місцевого самоврядування контролюють і регулюють його поведінку з питань цін і тарифів, якості обслуговування користувачів, безпеки, екології та ін. Таким чином, ідеться про "часткову приватизацію” окремих прав і функцій на об'єктах, котрі зберігаються у комунальній власності.

Формат партнерства, на відміну від "чистої” приватизації, передбачає активну позицію органів місцевого самоврядування в господарській діяльності, яку можна визначати як здійснення контролю над економічними процесами.

Потенційні вигоди використання форм публічно-приватного партнерства на місцевому рівні можуть полягати в забезпеченні:

- більшої ефективності, а також економії часу при реалізації проектів та здійсненні робіт за рахунок використання учасниками партнерства своїх найсильніших сторін;

- різноманітності у підходах до розроблення та подальшого здійснення проектів завдяки застосуванню різних методів і розширенню числа можливих варіантів;

- вищої якості економіко-управлінських рішень під час виконання спільних проектів, що забезпечується кваліфікацією представників бізнесу і найповнішим урахуванням суспільних потреб та соціальної значущості органами місцевого самоврядування;

- інтеграції суб'єктів бізнесу в суспільне життя громади за рахунок безпосередньої залученості до реалізації соціально значущих проектів;

- підвищення якості товарів і послуг, що надаються споживачам, шляхом запровадження жорсткішого державного й муніципального контролю;

- послаблення соціальної напруженості та покращання ставлення до бізнесу з боку населення за рахунок визнання його внеску у вирішення соціальних проблем громади.

Загалом це дає змогу сьогодні місцевим органам влади визнати ППП ефективним способом виконання багатьох завдань муніципального розвитку.

Управління державною власністю на засадах ППП здійснюється в понад 139 країнах Європейського Союзу, Центральної і Латинської Америки, Азії, Океанії, а також Східної Європи та СНД. Досвід формування державно-приватної взаємодії поширюється у всіх регіонах світу.

Зарубіжні дослідні центри наводять різні оцінки масштабів ППП. Най- системніше інформація з ППП-проектів представлена Світовим банком, щоправда, до його бази даних внесено проекти, реалізовані тільки в країнах, що розвиваються. За оцінками банку, в 1990-2012 рр. в цих країнах виконувалося більше як 5 тис. проектів ППП із обсягом залучених інвестицій майже 2 трлн дол. США.

За даними Світового банку, у галузевій структурі ППП виокремлюються капіталомісткі енергетичні проекти, насамперед електростанції, магістральні лінії електропередач і газопроводи. Далі йде транспорт - автомобільний й залізниці, аеропорти, морські порти. Проекти у сфері житлово-комунального господарства (водопостачання й каналізація) становлять 30 % загального числа проектів ППП. Найактивніше серед країн, що розвиваються, ППП використовується в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні: на нього припадає більше третини всіх проектів і майже половина інвестицій. У регіоні лідирує Китай - понад 10 % світових інвестицій у проекти ППП. Майже удвічі йому поступається Індія. У Латинській Америці найактивніше ППП застосовують у Бразилії.

Особливе місце в розробленні теоретичних засад і практики використання ППП посідають США, які посідають перше місце в групі розвинутих країн за кількістю ППП-проектів. Наймасштабнішим напрямом діяльності в США є розвиток (будівництво й експлуатація) транспортної системи. Багато автомагістралей у цій країні побудовані й експлуатуються приватними компаніями, залишаючись у комунальній власності. Так, у 1985-2004 рр. у дорожньому господарстві США реалізовано 62 проекти ППП із загальним обсягом інвестицій - 42 млрд дол. Більшість платних автомобільних доріг експлуатуються приватними компаніями за договором лізингу на 99 років. У комунальному господарстві також постійно зростає число проектів ППП. Зокрема, у секторі водопостачання за останні 20 років кількість партнерств збільшилася майже у п'ять разів.

Активними і послідовними прибічниками передачі приватним компаніям об'єктів державної та муніципальної власності й прав на надання суспільних послуг є країни Європейського Союзу, зокрема Великобританія, Іспанія, Італія, Франція та Ірландія.

У Фінляндії, Німеччині, Греції, Італії та Нідерландах реалізуються інвестиційні проекти із застосуванням схеми ППП, однак наразі вони не становлять значної частки державних капіталовкладень.

У 2013 р. в Європейському Союзі було реалізовано (financial close) 80 угод ППП загальною вартістю капіталу, що перевищує 16 млрд євро [3]. За кількістю угод ДПП в Європейському Союзі провідне місце посідають Великобританія, Португалія, Франція, Німеччина, Іспанія та Італія, і саме на ці країни припадає близько 92 % укладених угод ППП.

Водночас і в інших європейських країнах, зокрема у країнах - нових членах ЄС, активно ініціюються проекти ППП - у Болгарії, Словаччині, Хорватії, Чехії, Румунії, Угорщині та Польщі. Так, у Хорватії у 2013 р. був реалізований на засадах концесії проект модернізації аеропорту Загреба загальною вартістю майже 330 млн євро.

В європейській практиці є безліч прикладів ефективної взаємодії державного і приватного секторів у процесі реалізації соціально-економічних завдань. Так, у Великобританії уряд намагається завдяки механізму ППП розв'язати соціально-економічні проблеми на місцевому рівні, зокрема в галузі медицини та освіти, а також у транспортному секторі, установах виконання покарань, сфері оброблення відходів, військовому секторі та секторі житлово-соціального найму. Нині у країні функціонують лікарні, в'язниці, трубопроводи, великі магістралі й навіть пожежні станції, побудовані на засадах ППП. Згідно з Національним планом розвитку інфраструктури у наступні роки з використанням ППП буде реалізовано більш як 500 інфра- структурних об'єктів загальною вартістю 250 млрд ф. ст. У реалізації ППП- проектів у Великобританії активну участь бере й місцева влада. Наприклад, із загальної суми контрактів на близько 20 млрд ф. ст. федеральним урядом реалізовані проекти на загальну суму 10 млрд ф. ст., освітніми державними структурами - на 5 млрд, органами місцевого самоврядування - на 5 млрд ф. ст. [4]. Однак ППП під час реалізації деяких проектів останніми роками засвідчило свою непридатність, наприклад, у сферах інформаційних технологій або управління житловим фондом. Водночас, за оцінками експертів, зі 100 проектів, що функціонують, у 80-90 % випадках рівень їх виконання є задовільним, а загалом ППП має величезне значення для підвищення стандартів надання послуг державним сектором Великобританії.

Важливим є досвід ППП у Франції, зокрема у сфері інфраструктури. Головною формою впровадження ППП є концесії на спорудження автомагістралей та водопостачання. У 2000-х роках було прийнято нові форми партнерських контрактів, за якими, зокрема, побудовані медичні заклади, поліцейські дільниці та інші установи. На сьогодні у Франції впроваджуються 73 проекти на суму 9,5 млрд євро. Однією з особливостей партнерства є утримання балансу між великими державними і малими місцевими проектами.

В Італії активно застосовуються концесійні механізми, а ППП є одним із найбільш перспективних та ефективних інструментів міського й регіонального економічного і соціального розвитку. Основними сферами застосування ППП на місцевому рівні є лікарні, транспорт, житлово-комунальне господарство.

Узагальнюючи досвід формування публічно-приватної взаємодії у різних регіонах світу, можна стверджувати, що у процесі добору та підготовки проектів ППП органи державної влади звертають увагу на ті сектори економіки, в яких така взаємодія може виявитись найбільш успішною і доцільною.

В Україні за останні кілька років накопичено певний досвід використання партнерських відносин між публічною владою і приватним сектором. Велика частина різних форм ППП зосереджена у сфері житлово-комунального господарства, що пов'язано з її особливим станом: протягом останніх 20 років вважалося, що поліпшити ситуацію в цій сфері можна лише за рахунок коштів з державного або місцевого бюджетів.

Очікування бюджетних коштів, коли в комунальній галузі було потрібно здійснити ремонт старих та будівництво нових об'єктів, призвело до того, що на сьогодні в цій сфері немає структурних змін.

Нині зрозуміло, що докорінно змінити ситуацію в ЖКГ можна тільки через формування моделей ППП. У стійких механізмах взаємодії приватного бізнесу і публічної влади в комунальній сфері зацікавлені обидві сторони. Публічна влада (органи місцевого самоврядування) несе законодавчо встановлений обов'язок щодо забезпечення населення, яке проживає на відповідній території, комунальними послугами відповідної якості. При цьому можливі два основні способи організації процесу надання комунальних послуг споживачам:

традиційний (“неринковий”);

“ринковий', оснований на використанні різних моделей ППП.

Традиційний спосіб забезпечення населення комунальними послугами полягає у створенні місцевими органами влади підприємства, наділенні його відповідним майном, встановленні тарифів та контролі за його фінансово- господарською діяльністю.

Ця модель, проте, містить окремі недоліки. Насамперед це стосується суміщення місцевими органами влади функцій регулювання діяльності з надання комунальних послуг населенню та її реалізації. Місцева влада має доволі значні повноваження щодо регулювання тарифів організацій комунального комплексу та водночас є фактично оператором комунальної інфраструктури, оскільки наділяє підзвітне підприємство майном та контролює його діяльність.

У результаті підприємство, що надає споживачам комунальні послуги, фактично діє як підрозділ місцевої влади і не зацікавлене в оптимізації витрат на утримання комунальної інфраструктури та поліпшенні якості надання комунальних послуг. Через витратний метод регулювання комунальних тарифів підприємство, що надає споживачам комунальні послуги, збільшує витрати на ремонти комунальних мереж, використовуючи їх як критерій ефективності своєї роботи. "Латання дір” жодним чином не впливає на якість відповідних послуг - чи то водо-, тепло- або електропостачання.

Незацікавленість підприємства в ефективності його фінансово-господарської діяльності призводить до регулярних "дотацій” з місцевого або регіонального бюджету за збереження темпу зростання тарифів на комунальні послуги. При цьому якість послуг не змінюється.

Способом мінімізації відповідних ризиків і оптимізації фінансово-господарської діяльності операторів комунальних систем є впровадження моделей ППП у сферу комунальної інфраструктури, реальних і легальних ринкових механізмів зацікавленості місцевих органів влади, приватного оператора і споживачів у підвищенні якості комунальних послуг.

Головна перевага моделей ППП полягає в потенціалі та досвіді залучення позабюджетних і позатарифних інвестицій у реконструкцію, модернізацію та розвиток комунальної інфраструктури.

Приватні компанії зацікавлені в тому, щоб залучати об'єкти комунальної інфраструктури до свого бізнесу, оскільки це означає, зокрема, стабільність їхньої діяльності (фактично йдеться про природну монополію, яка не є такою відповідно до законодавства) і можливість отримання невеликого, але гарантованого доходу протягом тривалого періоду за умови належного структу- рування і кваліфікованого управління інвестиціями (що досить актуально за фінансової нестабільності).

Тривалість періоду отримання гарантованого доходу дає змогу реалізувати в комунальній сфері значні за обсягом інвестиційні програми, використовуючи як державне фінансування на безповоротній основі, так і кредитні ресурси фінансових інститутів розвитку.

Більшість проектів ППП зосереджені у сфері виробничої інфраструктури. Вони реалізуються переважно у формі контрактів на обслуговування, а ініціаторами в основному є представники влади. Приватні компанії залучаються на підставі тендера. Внесок влади втілюється зазвичай у відведенні земельних ділянок і наданні об'єктів муніципальної власності. Приватний сектор бере на себе фінансування поточних і капітальних витрат, будівельні ризики, а також ризики, пов'язані з експлуатацією і техобслуговуванням.

ППП на місцевому рівні - це здебільшого єдиний засіб залучити додаткові фінансові ресурси, підвищити якість і доступність послуг, котрі надаються споживачам.

Загальні тенденції децентралізації зумовлюють різноманіття форм партнерських відносин місцевої влади та приватного капіталу. Щодо України, то треба мати на увазі два аспекти:

економічна доцільність (форми, доцільні з позиції розподілу трьох ключових груп ризиків: ризик управління, комерційний та інвестиційний ризики);

юридична обґрунтованість (форми, застосування яких можливе на регіональному і місцевому рівнях у межах чинного законодавства).

Вибір форми ППП на місцевому рівні багато в чому залежить від того, який проект реалізується - економічний, соціальний або комерційний. Так, відповідальність і переважно всі ризики місцева влада нестиме в проектах, де більша соціальна складова. В економічних проектах експлуатаційний, економічний і комерційний ризики передаватимуться приватному партнеру. Щодо комерційних проектів, то участь громади в них має бути зведена до мінімуму. Також вибір форми залежить від пріоритетності проекту та цілей у контексті соціально-економічного розвитку території.

Житлово-комунальне господарство потребує масштабних інвестицій. За оцінками Світового банку, всім країнам світу найближчим часом потрібно інвестувати лише у водопостачання 60 млрд дол. США [5].

Наведені проблеми в ЖКГ зумовлюють необхідність зміни моделі та інструментів управління об'єктами в цій сфері, залучення додаткових інвестицій у галузь, реструктуризації та комплексного реформування цієї сфери, що в ринкових умовах неможливо без активного використання інноваційних факторів. Одним із таких факторів є створення потужної мережі підприємницьких структур різних форм власності, яка гнучко реагуватиме на актуальні проблеми ринку комунальних послуг та задовольнятиме потреби населення.

Співпраця з приватним сектором - один із засобів подолати обмеженість капітальних ресурсів у ЖКГ. Приватним підприємствам зазвичай простіше залучити кредитні ресурси для фінансування проектів. Крім того, приватні й частково (повністю) приватизовані комунальні підприємства можуть отримати кошти інвесторів шляхом випуску акцій. Використання цих додаткових джерел фінансування полегшує реалізацію планів капітального інвестування, що необхідно для забезпечення стабільного надання комунальних послуг.

На сьогодні головний ресурс, який необхідно використовувати з метою зміни ситуації в комунальному секторі в Україні та інших країнах СНД, - визначення правил взаємовідносин і оптимальної пропорції між владою та бізнесом у секторі, а також створення мотивації для того, щоб ця сфера була привабливою для бізнесу. У влади є два ресурси, які визначають її ставлення до комунального сектору: власність і регулювання. У переважній більшості випадків у житлово-комунальному комплексі працюють унітарні підприємства, які фактично перебувають поза реальними ринковими відносинами і є продовженням адміністративних структур органів місцевого самоврядування.

Другий ресурс - регулювання, пов'язаний з тим, що в комунальному секторі, як правило, працюють природні монополії. Ключові підходи до тарифного регулювання, наприклад в Україні, підштовхують тих, хто працює в секторі, до абсолютно неефективної поведінки і зрештою - до збільшення витрат. Правила сформульовані таким чином, що галузь просто економічно не може працювати ефективно у режимі ресурсозбереження. Не змінивши ці правила, марно говорити про залучення бізнесу, тому що останньому потрібна мотивація до ефективності.

Світова практика підтверджує дві концептуальні позиції щодо вигід залучення приватного сектору до сфери ЖКГ:

- у ЖКГ розвинутих країн на засадах партнерства беруть участь більше як 10 тис. приватних компаній, а це означає, що галузь може працювати з економічною вигодою;

- на надійність систем і якість обслуговування державні кошти практично не впливають, а приватний капітал ці питання вирішує під впливом конкурентного середовища та соціального тиску.

Трансформаційні зміни в економіці формують конкурентне середовище, а конкуренція між приватними компаніями стимулює економію ресурсів, підвищення якості послуг, упровадження технічних та управлінських нововведень, пошук інновацій та ін.

Конкуренція між приватними компаніями змушує їх спрощувати адміністративне управління й скорочувати персонал, зменшуючи витрати і посилюючи позиції на ринку комунальних послуг. У сферах, де вартість праці є високою і становить значну частку загальних операційних витрат, делегування певних функцій приватним компаніям може поліпшити операційну ефективність, зменшити витрати і покращити фінансові показники комунального підприємства.

Залучення приватного сектору розглядається також як засіб запровадження технічних та управлінських нововведень. Приватні підприємства ефективніше використовують новітні технічні досягнення, наприклад, технології та обладнання для очищення питної води та стічних вод, що можуть покращити економічні показники або поліпшити якість послуг. Конкуренція між приватними компаніями стимулює застосування ними нових підходів до організації виробництва й управління.

Як доводить аналітичне дослідження, найсприятливішими напрямами розвитку приватного бізнесу в системі муніципального господарства за кордоном є:

- організація експлуатації житлового фонду;

- побутові, зокрема ремонтні, послуги населенню, благоустрій прибудинкових територій, збір, утилізація й перероблення побутових відходів;

- виконання робіт із прибирання територій, озеленення;

- ремонт і утримання доріг.

Досвід європейських країн у сфері розвитку ЖКГ свідчить, що основними завданнями органів державної влади й місцевого самоврядування є надання можливостей для прояву ділової активності приватних компаній, що, з одного боку, забезпечує значну економію бюджетних коштів, а з другого - зберігає відповідальність міської (муніципальної) адміністрації за координацію приватних компаній і підприємців у сфері міського господарства. Практика зарубіжних країн щодо розвитку ЖКГ базується на механізмах соціального захисту населення з надання й утримання житла.

У розвинутих країнах є багато гнучких форм і методів управління об'єктами публічної власності з використанням можливостей приватної ініціативи, приватного капіталу й ринкової конкуренції.

У світі застосовують три основні управлінські моделі організації роботи комунального комплексу: німецьку (або північно-європейську), французьку та англійську.

Недолік німецької моделі полягає в тому, що вона не орієнтована на реальний бізнес. Звісно, це краще, ніж унітарні підприємства: муніципальні акціонерні товариства входять до єдиного правового середовища, створюються інструменти управління ними, формується система відносин між владою і цими товариствами через інститути ради директорів, управляючих акціонерів та ін. Але така модель не вирішує ключового завдання - формування ефективного приватного менеджменту, оскільки в будь-якому разі всі політичні ризики, пов'язані з впливом муніципалітету на цей бізнес, зберігаються, причому вони не формалізуються в межах контрактних відносин. Бізнес не братиме участі в таких підприємствах, оскільки вплив влади на них критично великий і перманентний. Таким чином, ця форма організації орієнтована на бюджетне фінансування.

Французька модель пов'язана із закріпленням власності за органами місцевого самоврядування та залученням приватного бізнесу до управління нею. Ця модель потребує розвинутого правового середовища і культури взаємовідносин між публічним характером надання послуг та інтересами приватного бізнесу. Зауважимо, що варіант, коли власність залишається муніципальною, а управляє нею приватний бізнес - це шлях, яким нині йдуть насамперед країни третього світу. Можна говорити про форми контрактних відносин між керуючою організацією (приватним бізнесом) та органом місцевого самоврядування. Таким чином, органи місцевої влади формують конкурентне середовище у сфері управління своїм майном, конкуренцію не на ринку, але за ринок.

При використанні англійської моделі - приватизація основних фондів комунальної інфраструктури і перехід власності на ці об'єкти до приватного бізнесу - з органів місцевої влади, по суті, знімається відповідальність за надання комунальних послуг.

Зазначимо, що у сфері надання комунальних послуг у влади, крім права власності, є ще один важіль впливу - право тарифного регулювання комунальних підприємств, оскільки ці підприємства становлять природні монополії. І цей важіль зберігається й за умови приватизації.

Однак, як тільки основні виробничі фонди у сфері надання комунальних послуг переходять у власність до приватного бізнесу, останній структурується за принципом мінімізації витрат. Наприклад, у Великобританії діють лише сім компаній, які володіють практично всіма системами водопостачання в країні. У цій ситуації регулювання їхньої діяльності об'єктивно має відбуватися не на муніципальному, а на державному рівні. Саме тому й у Великобританії, і в Чилі створено національні органи регулювання тарифів на послуги водопостачання та водовідведення, на відміну від Франції, де власність на системи водопостачання та водовідведення муніципальна і цінове регулювання - також питання муніципального рівня.

Модель повної приватизації також потребує детально відпрацьованого правового середовища і високої культури правовідносин, інакше можливі серйозні конфлікти, які регулярно виникають навіть у розвинутій Великобританії.

Аналіз невдалих проектів ППП у різних секторах комунальної інфраструктури дає змогу виокремити такі причини невдач: помилки в прогнозі обсягів попиту й неможливість своєчасно підвищувати тарифи, щоб забезпечувати збирання платежів на рівні, достатньому для окупності зроблених капітальних вкладень.

Отже, можна зробити такі висновки:

Є загальні світові тенденції (недостатній рівень розвитку інфраструктури, урбанізація, децентралізація, посилення впливу громадянського суспільства на формування публічно-правових відносин), які визначають необхідність активної участі місцевих органів влади у залученні приватного бізнесу з метою муніципального розвитку.

Потенційні вигоди використання форм ППП на місцевому рівні можуть полягати в забезпеченні:

- більшої ефективності, а також економії часу при реалізації проектів;

- різноманітності у підходах до розроблення та подальшого здійснення проектів за рахунок застосування різних методів і розширення числа можливих варіантів;

- вищої якості економіко-управлінських рішень під час виконання спільних проектів, що забезпечується кваліфікацією представників бізнесу і найповнішим урахуванням суспільних потреб та соціальної значущості, представниками органів місцевого самоврядування;

- інтеграції суб'єктів бізнесу в суспільне життя громади завдяки його безпосередньому залученню до реалізації соціально значущих проектів;

- підвищення якості товарів і послуг, що надаються споживачам шляхом запровадження жорсткішого державного і місцевого контролю;

- послаблення соціальної напруженості та покращання ставлення до бізнесу з боку населення в результаті визнання його внеску у розв'язання соціальних проблем громади.

Вибір форми ППП на місцевому рівні залежить від того, який проект реалізується - економічний, соціальний або комерційний. Відповідальність і переважно всі ризики місцева влада нестиме в проектах, у яких більша соціальна складова. В економічних проектах експлуатаційний, економічний і комерційний ризики передаватимуться приватному партнеру. Щодо комерційних проектів, то участь громади в них має бути зведена до мінімуму. Також вибір форми залежить від пріоритетності проекту та цілей у контексті соціально-економічного розвитку території.

Основними факторами, що обмежують інтерес приватного сектору до участі в ППП, є високі інституційні та комерційні ризики, а також законодавчі та соціально-економічні обмеження, які не дають змоги приватним інвесторам отримати бажаний ними рівень прибутку.

Насамкінець зауважимо, що найчастіше механізми ППП в Україні застосовуються як пілотні проекти. Однак найзначущішими перешкодами в їх використанні є недосконалість нормативно-правової та організаційної бази на всіх рівнях, брак досвіду та знань як у представників органів місцевої влади, так і бізнесу. Разом із тим ППП на місцевому рівні - це здебільшого єдиний спосіб залучити додаткові фінансові ресурси, підвищити якість і доступність послуг, які надаються споживачам. Саме тому цей механізм необхідно розвивати.

Список використаних джерел

1. Варнавский В. Г. Партнерство государства и частного сектора: формы, проекты, риски / В. Г. Варнавский. - М. : Наука, 2005. - С. 316.

2. Коста М. Вложения в инфраструктуру в мире за 10 лет удвоятся до 9 трлн дол. в год / М. Коста [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ru.reuters.com/ articlePrint?articleId=RUKBN0EY0RF20140623.

3. European PPP Expertise Centre [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www.eib.org/epec.

4. BBC News “What are Public Private Partnerships?”, Wednesday, 12 February, 2003 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://news.bbc.co.uk/2/hi/uk_news/ 1518523.stm.

5. The World Bank Group. Private Participation in Infrastructure Projects Database [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ppi.worldbank.org/explore/ppi_ exploreSector.aspx?sectorID=3.

Размещено на Allbest.ru