Стимулювання диверсифікації сільської економіки як стратегічний напрям сільського розвитку

Постановка проблеми. Соціально-економічна трансформація на селі призвела до різкого погіршення економічної складової рівня життя сільських жителів, а саме скорочення зайнятості населення, зниження рівня доходів, зменшення споживання основних продуктів харчування і зміни структури доходів на користь забезпечення виживання. Основою виходу з кризи тут повинні стати заходи, які забезпечать належний рівень доходів як основи для створення якісних умов життя селян. Лише сільськогосподарське виробництво та сільськогосподарська зайнятість забезпечити цього не в змозі [3]. Тому існує об'єктивна необхідність диверсифікації сільської економіки, що грунтується на передислокації наявних ресурсів у нові види сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності на селі й сприяє створенню можливостей для кращого використання людського капіталу, збільшенню прибутків підприємств і домогосподарств, підвищенню рівня життя селян, виступає мультиплікатором нових робочих місць.

Внаслідок структурної перебудови аграрного сектору економіки, розриву міжгосподарських зв'язків, зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва, занепаду сільськогосподарських підприємств значно знижується попит на робочу силу, зростає напруження на ринку сільської праці. Особливістю сучасної зайнятості сільского населення є висока частка зайнятості поза межами свого населеного пункту як у містах, так і за кордоном. Ця ситуація вимагає створення відповідних умов для планомірного розширення мережі робочих місць для забезпечення ефективної зайнятості на селі. Важливим напрямком вирішення ефективної зайнятості є розвиток виробничих функцій сільських територій, альтернативних сільськогосподарській зайнятості населення. При цьому необхідно об'єктивно оцінювати наявний потенціал кожної конкретної території, виявляти пріоритетні функції, зважаючи на різницю між сільським і аграрним розвитком.

Визначення на перспективу стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку сільських регіонів і конкретних інструментів їх забезпечення повинно базуватись на високоефективній регіональній політиці, яка передбачає нівелювання надмірних соціально-економічних відмінностей між регіонами, у тому числі необгрунтовану диференціацію сукупних доходів населення різних територій проживання. Ці напрями повною мірою залежать від обраної стратегії розвитку регіону, під якою розуміють систему пріоритетів, завдань, механізмів і комплексних заходів, спрямованих на реалізацію довгострокових цілей соціально-економічного розвиту з урахуванням потенціалу регіону, їхнього внеску в досягнення загальнодержавної мети.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ідеї диверсифікації підприємницької діяльності та бізнесу висловлювали чимало вітчизняних і зарубіжних науковців, зокрема українські вчені- еко но місти О. Білоус, О. Гаврилюк, У. Головешко, Т. Зінчук, В. Ковальчук, Е. Пікалов, О. Хомін, представники західної наукової думки - Ж. Вілкін, Ф. Котлер, Т. Лонч, М. Портер, С. Таніч та багато інших. їхні теоретичні положення покладені в основу нашого дослідження. Водночас об'єктивним підгрунтям подальшого вивчення ідеї диверсифікації, зокрема щодо сільської економіки, є визначення можливостей її імплементації як інструменту забезпечення високих стандартів розвитку сільських територій, створення умов для вирішення проблем трудозайнятості сільського населення.

Водночас, гармонізацію стану сільського ринку праці доцільно розглядати як важливу складову стратегії регіонального розвитку. Відтак вона повинна займати важливе місце в Національній системі стратегічного планування регіонального розвитку, до складу якої входять: Концепція державної регіональної політики, Державна стратегія регіонального розвитку, Стратегія регіонального розвитку, Програми економічного і соціального розвитку, Угоди щодо регіонального розвитку [7, с. 65]. Проведений аналіз і оцінка сучасних стратегій соціально-економічного розвитку сільських територій показали, що, декларуючи зростання добробуту населення на основі соціально-економічних трансформацій, цими документами фактично не передбачено реальних шляхів його досягнення. Вони потребують конкретизації напрямів забезпечення зростання трудової активності сільського населення в складних соціально-економічних умовах.

Постановка завдання. Мета нашого дослідження полягала в тому, щоб на основі результатів існуючих теоретичних концепцій та проведених емпіричних досліджень сформувати механізм управління й стимулювання розвитку самостійної зайнятості населення сільських територій.

Виклад основного матеріалу. Узагальнення характеристик соціально-економічного стану села, процесів, що відбуваються в сільськогосподарському виробництві, а також на сільських територіях загалом, дає змогу стверджувати, що для диверсифікації сільської економіки в регіональному розрізі існують необхідні умови, а також значні причини, основними з яких є низький рівень зайнятості та матеріального добробуту сільських жителів. Прискорений розвиток несільськогосподарських видів діяльності зумовлений процесом деаграризації сільської економіки - зменшенням в її структурі частки (але не обсягів!) аграрного виробництва [5, с. 49].

Стратегію диверсифікації традиційно використовують як інструмент підвищення доходів господарюючих суб'єктів (як сільськогосподарських підприємств, так і домошсподарств), що характеризує потребу в доході як основну рушійну силу цього процесу. Процес ініціювання диверсифікації відбувається у двох випадках: по-перше, за умови, коли традиційний вид діяльності не забезпечує належного рівня доходів (диверсифікація потреби); по-друге, коли існуючий потенціал дає змогу розширювати сферу діяльності (диверсифікація можливості) [8]. Проте в кожному разі детермінантою диверсифікованої діяльності виступає саме наявний потенціал.

Зниження обсягів та ефективності сільськогосподарського виробництва, руйнування соціального захисту призвели до погіршення умов праці й Здешевлення вартості робочої сили в аграрній сфері. Нині майже чверть працівників сільськогосподарських підприємств отримує заробітну плату, нижчу за межу бідності, а близько 62 % - меншу за прожитковий мінімум [2, с. 135]. До того ж селянська праця залишається найменш оплачуваною, порівняно з працею в інших галузях економіки.

Економічне зростання села, його соціальний розвиток зумовлений економічним добробутом населення, основою якого є зростання доходів. На територіальні органи влади всіх рівнів покладається особлива відповідальність за вирішення проблеми трудозайнятості. Важливою її складовою є організація самостійної зайнятості. Під нею розуміють систематичну трудову діяльність, що базується на особистій праці індивідуума і членів його сім'ї, власних засобах виробництва й управляється юридично та економічно самостійним власником, який безпосередню організовує виробництво і повністю несе відповідальність за результати господарювання [4, с. 104]. Привабливість самостійної трудової діяльності для розвиту сільської економіки, всебічна її підтримка і стимулювання зумовлені: стимулювання зайнятість диверсифікація аграрний

- створенням умов для здійснення структурних змін у функціонуванні місцевої економіки на засадах самовідтворюваності і конкуренції;

- вирішенням проблеми зайнятості через розширення сфери прикладання праці з врахуванням соціально-психологічних, етнічних, демоеконо- мічних характе-ристик трудового потенціалу;

- вибором оптимальної моделі зайнятості - трудопоглинаючої чи трудозберігаючої, що дає змогу формувати індустріальний, обслуговуючий або інформаційний тип трудовикористання;

- зростанням доходів місцевого бюджету, оскільки податок із малих підприємств акумулюється у бюджеті місцевих органів влади.

Важливою передумовою стимулювання самозайнягосіі населення є визначення сфери її застосування. Завдання регіональних органів влади полягає у визначенні трудової діяльності, що відповідає інтересам людей, потребам регіонального господарства і базується на наявному ресурсному потенціалі.

Складовими стратегії розвитку й механізму регулювання самозайнятості є територіальна стратегія розвитку самозайнятості та забезпечення взаємодії регіональних органів управління зі суб'єктами господарювання.

Перша підсистема охоплює:

- визначення пріоритетних сфер розвитку різних організаційно-господарських форм самозайнятості в галузевому і територіальному аспектах;

- розробку програм сприяння розвитку індивідуального підприємництва на різних рівнях управління;

- формування механізму багатоджерельного фінансування (бюджетні та позабюджетні кошти, частина грошових коштів із фонду сприяння зайнятості, надання позик, особисті заощадження населення);

- створення сприятливого економічного середовища за посередництва непрямого стимулювання розвитку індивідуального бізнесу (пільгове кредитування, виділення земельних ділянок, передача основних фондів законсервованих підприємств, матеріально- технічне постачання).

Друга підсистема регулює всю суку пність економічних взаємовідносин, що виникають безпосередню між господарюючими суб'єктами і охоплює такі складові:

- механізм формування цін на товари і послуги, що вироблені індивідуальними підприємцями; забезпечення їх рівної участі в одержанні державних контрактів; недопущення цінової дискримінації на продукцію, вироблену ними;

- механізм розподілу доходів від самозайнятості з врахуванням того, що одержані доходи є основним джерелом не тільки відтворення виробницва, а й самого виробництва;

- механізм гнучкої системи податкових платежів і податкових пільг, яка забезпечить зацікавлення виробників у підвищенні ефективності господарювання (встановлення диференційованих норм амортизаційних відрахувань, створення резервів, що не обкладаються податком, тощо);

- механізм взаємодії суб'єктів господарювання з посередницькими структурами;

- розробка системи соціального захисту підприємців-індивідуалів та розвиток спеціальних страхових фондів, не пов'язаних із державним бюджетом;

- механізм інвестиційної підтримки початку ючих підприємців.

Формування майбутнього потенціалу регіону залежить від спроможності регіональної і місцевої влади обрати стратегічно правильний напрям розвитку і забезпечити його успішну реалізацію. Однак, як зазначає У. Садова, місцеві органи управління не ініціюють розробку власних соціальних проектів і програм через бідність місцевих бюджетів, вони не здатні протистояти діям бізнесових структур, які провокують соціальну напругу [7, с. 146]. Тому значна роль у реалізації стратегії відводиться інституційним змінам як безперервного процесу кількісно-якісних і сутнісних перетворень суспільства та формування притаманних ринковій економічній системі інституційних умов для високих темпів інноваційного розвиту. Кінцевою метою змін є формування макроекономічного середовища, орієнтованого на максимальне задоволення потреб кожного індивіда, територіальної громади та суспільства в цілому і подолання протиріч між ними. Рушійною силою інституційних змін є підприємець-новатор, який реагує на стимули, закладені в інституційній основі.

Застосування сучасних методів та інструментів реалізації стратегії зростання трудової активності населення повинні базуватись на принципі соціального партнерства [1; 11], який передбачає соціальну відповідальність як суб'єктів сфери зайнятості, так і сторін зовнішнього середовища, зокрема органів місцевого самоврядування та суспільства в цілому; вдосконалення законодавства і створення правових умов участі сільських громад у прийнятті соціально та економічно значущих рішень; об'єднання зусиль суб'єктів сфери зайнятості та місцевих органів влади в місцевих соціальних програмах, направлених на поліпшення життя громадян та покращення екологічного стану довкілля, раціонального використання регіональних ресурсів, в яких функціонують їхні підприємства.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Розвиток бізнесових структур повинен мати чітку територіально-галузеву орієнтацію і передбачати індивідуально-конкретизований підхід до створення нових робочих місць. Сфери застосування праці, види трудової діяльності потрібно визначати на основі всебічного врахування економічних, соціальних, технологічних, екологічних, демографічних, етнічних умов розвитку території. У цих умовах завдання регіональних органів самоврядування полягає в понтуці видів трудової діяльності в кожній галузі виробництва, що відповідали б умовам і можливостям застосування праці самозайнятих. Вибір оптимальних форм трудової діяльності, розширення її сфери повинні призвести не лише до вирішення проблеми зайнятості сільського населення, а й забезпечити розвиток сільської економіки.

Соціальна політика регіонів, здійснювана в межах обраної стратегії, дає змогу вплинути на регіональний процес посилення соціальної безпеки людини, формування доходів населення та диверсифікувати їхні джерела таким чином, щоб забезпечити відповідні умови для стимулювання людського потенціалу, зростання економічної активності населення як самодостатньої цілі. Вона має набути виключно активного, а не пасивного характеру і не зводитись до державної благодійності, що стимулює споживацькі настрої та інфляційні процеси в країні. Виключна роль у реалізації стратегії належить місцевим громадам та органам місцевого самоврядування.

Література