Використання зарубіжного досвіду для формування національної інноваційної системи в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВИКОРИСТАННЯ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Бабкова-Пилипенко Н.П.

к. пед. н., доцент,

Токар М.А.

магістр

Метою статті є аналіз зарубіжного досвіду формування національних інноваційних систем та можливостей його впровадження у вітчизняну економіку. У процесі дослідження використовувалися загальнонаукові методи дослідження: системний підхід (для аналізу та вироблення рекомендацій щодо використання зарубіжного досвіду у сфері формування національної інноваційної системи), методи формальної логіки (для з'ясування умов та законодавчого забезпечення інноваційної діяльності в Україні та інших країнах), традиційні методи статистичної обробки інформації (для зведення та аналізу даних). Визначено основні напрями для організаційно-інституціональних перетворень в інноваційній діяльності України. На основі використання провідних світових методик визначено рівень інноваційної спроможності економіки України та розроблено рекомендації щодо створення ефективної національної інноваційної системи. Виявлено можливості для запровадження у практику в Україні позитивного зарубіжного досвіду в галузі формування національної інноваційної системи. Отримані результати дослідження можуть бути використані державними органами влади в роботі з удосконалення державної інноваційної політики та прийняття рішень щодо формування національної інноваційної системи.

Ключові слова: інновації; національна інноваційна система; зарубіжний досвід; державна інноваційна політика; інноваційний розвиток.

Н. П. Бабкова-Пилипенко, Н. А Токарь,

ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЗАРУБЕЖНОГО ОПЫТА ДЛЯ ФОРМИРОВАНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИННОВАЦИОННОЙ СИСТЕМЫ В УКРАИНЕ

Целью статьи является анализ зарубежного опыта формирования национальных инновационных систем и возможностей его внедрения в отечественную экономику. В процессе исследования использовались общенаучные методы исследования: системный подход (для анализа и разработки рекомендаций относительно использования зарубежного опыта в сфере формирования национальной инновационной системы), методы формальной логики (для выявления условий и законодательного обеспечения инновационной деятельности в Украие и других странах), традиционные методы статистической обработки информации (для сведения и анализа данных). Определены основные направления для организационно-институциональных преобразований в инновационной деятельности Украины. На основе использования ведущих мирових методик определен уровень инновационной способности экономики Украины и разработаны рекомендации относительно создания эффективной национальной инновационной системы. Выявлены возможности для внедрения в практику в Украине положительного зарубежного опыта в области формирования национальной инновационной системы. Полученные результаты исследования могут быть использованы государственными органами власти в работе по совершенствованию государственной инновационной политики и принятия решений относительно формирования национальной инновационной системы.

Ключевые слова: инновации; национальная инновационная система; зарубежный опыт; государственная инновационная політика; инновационное развитие.

N. Р. Babkova-Pylypenko, М. A. Tokar,

USE OF FOREIGN EXPERIENCE FOR THE NATIONAL INNOVATION SYSTEM FORMATION IN UKRAINE

Purpose. The purpose of the article is analysis of foreign experience of national innovation systems formation and the possibilities of its implementation in the domestic economy.

Keywords: innovation; national innovation system; international experienc; state innovation policy; innovation development.

Постановка проблеми

Доволі актуальними як на методологічному рівні, так і на прикладному є проблеми формування ефективного механізму державної підтримки інноваційної діяльності, диверсифікації джерел фінансування наукових досліджень, розбудови сучасної інноваційної інфраструктури, забезпечення системності та ефективності інноваційних процесів. Тож аналіз та адаптація ефективного світового досвіду у сфері розробки і реалізації інноваційної політики є важливою передумовою для вдосконалення концепції інноваційного розвитку України, формування дієвої національної інноваційної системи та здобуття технологічних конкурентних переваг.

Інноваційна система держави - це новий вимір економічних і соціальних відносин, який базується на пріоритетному розвитку знань і технологій їх використання. Це перехід у новий вимір суспільних цінностей, коли знання стають матеріальною основою існування людини, а технології їх застосування створюють якісно новий вимір благополуччя цілого суспільства. Створення такої системи є викликом часу, але, з другого боку, як свідчить досвід передових країн світу, прерогативою держави, проявом політичної волі її керівництва, консолідованих дій усіх органів державної влади. Головна мета таких перетворень - підвищення конкурентоспроможності економіки та покращення життя людей.

Становлення та розвиток національних інноваційних систем, безумовно, пов'язаний із поширенням глобалізації та притаманний лише економічно розвинутим країнам-лідерам у науково-технічній та освітній сферах, що визначає актуальність та необхідність вивчення їхнього досвіду.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблеми формування інноваційної моделі розвитку економіки, дослідження впливу інновацій на економічне зростання та продуктивність праці, розробки механізмів формування інноваційних конкурентних переваг є доволі актуальними в сучасній науковій літературі. їм присвячено праці багатьох закордонних учених: М. Абрамовіца, В. Баумоля, С. Глазьева, Е. Денісона, Ч. Едквіста, Н. Іванової, Л. Канторовича, Б. Лундвала, Г. Менша, Р. Нельсона, П. Ромера, Б. Санто, Р. Солоу, Б. Твісса, Р. Фостера, К. Фрімена, И. Шумпетера та ін. Питання розробки ефективної зовнішньоекономічної стратегії України на основі інноваційної моделі економічного розвитку відображені в дослідженнях вітчизняних науковців: В. Александровой, Л. Антонюк, Ю.Бажала, А. Гальчинського, В. Гейця, Я. Жаліла, Н. Краснокутської, Д. Лук'яненка, О. Кавтиш, Карпунь, Л. Яремко, І. Яненкової та ін.

Проте не всі аспекти окресленої наукової проблематики достатньо висвітлені в сучасній науковій літературі. Також слід зазначити, що питання визначення можливостей та доцільності впровадження провідного зарубіжного досвіду формування національних інноваційних систем у реаліях української економіки є недостатню розробленими, що зумовлює необхідність продовження досліджень у цьому напрямі.

Постановка завдання

Метою цієї статті є аналіз зарубіжного досвіду формування національних інноваційних систем та можливостей його впровадження у вітчизняну економіку. У процесі дослідження використовувалися загальнонаукові методи дослідження, системний підхід, методи формальної логіки, традиційні методи статистичної обробки інформації.

Виклад основного матеріалу

На думку експертів ОЕСР, НІС - це сукупність інститутів приватного та державного секторів, які індивідуально та в процесі взаємодії зумовлюють розвиток та розповсюдження новітніх технологій і створюють передумови для розробки та впровадження державної інноваційної політики [1].

Погоджуємося з думкою І. Яненкової, яка під НІС розуміє сукупність різних інститутів, що спільно й кожний окремо роблять свій внесок у створення й поширення нових технологій, утворюючи організаційно-правову основу для формування й реалізації урядової політики, яка впливає на інноваційний процес. У цьому контексті можна виділити державну систему підтримки інновацій, або НІС у вузькому розумінні цього поняття, та рамкові умови, або НІС в широкому значенні [2, с. 59]. Отже, ШС - система взаємопов'язаних інститутів, які сприяють генеруванню, накопиченню, трансферу знань, навичок та технологій, що визначають рівень інноваційної конкурентоспроможності держави.

Однією з найбільш розвинутих інноваційних систем світу є національна економічна система СІЛА, технологічна політика якої спрямована на [3]:

- створення ділового клімату, що сприяє розвитку приватного сектору у сфері інновацій та підвищення конкурентоспроможності продукції;

- заохочення розвитку, комерціалізації й використання технологій;

- інвестування у створення провідних технологій для підтримки промисловості та розвитку торгівлі;

- інтеграцію військових і промислових технологій, здатних ефективно вирішувати військові і цивільні завдання;

- забезпечення формування та розвитку висококваліфікованих інтелектуальних ресурсів як основи знання ємної економіки;

- розроблення технологічної політики, спрямованої на використання технологій для економічного зміцнення країни;

- сприяння промисловості в розвитку технологій, економічному зростанні через взаємодію з промисловістю в розробленні й застосуванні технологій, систем вимірювань і стандартів.

Досвід розвинутих країн показує, що відмінність інноваційної від науково-технічної політики полягає насамперед у ресурсах, які потрібно використовувати для досягнення цієї мети. Якщо в середньому витрати на фундаментальні дослідження становлять одиницю, то витрати на прикладні НДДКР перевищують їх у 10 разів.

У СІЛА на федеральний уряд законодавчо покладено функцію широкомасштабного фінансування НДДКР не лише для військових цілей, а й для цивільних галузей промисловості за основними напрямами НТП за умови створення нових зразків, доведення їх до промислового використання і комерційного впровадження на внутрішньому ринку. Федеральний бюджет - головне джерело фінансування державних довго-, середньо- та короткострокових програм НДДКР, створення й придбання нової цивільної техніки та технології. Держава виступає також у ролі підприємця, розміщуючи на державному ринку контракт на НДДКР, і висуває такі вимоги до корпорацій - постачальників нової техніки й технології або наукових центрів та університетів - виконавців програм НДДКР:

- ефективне використання державних фінансових ресурсів, раціоналізація промислового й технічного виробництва;

- застосування сучасних методів управління;

- удосконалення методів господарювання та управління;

- активне здійснення державної політики міжгалузевої та внутрішньогалузевої передачі технології - упровадження в економіці новітніх зразків техніки й технології, стимулювання НТП;

- перепідготовка і перекваліфікація кадрів;

- постійна реконструкція виробництва чи його модернізація, якщо це пов'язано з виконанням держзамовлень у сфері науки, техніки та НТП [4].

Цікавим із точки зору формування національної інноваційної системи є досвід Японії. Технологічній революції в Японії сприяла відповідна підтримка та політика держави щодо інституціонального забезпечення інноваційного розвитку економіки. Цей розвиток спирається переважно на корпоративний капітал. Для ефективного передання результатів науково-технічної діяльності у сферу виробництва в Японії посилюється роль держави в регулюванні цього процесу. Співвідношення державної підтримки та участі приватного сектора в НДДКР інноваційного спрямування становить 50: 50 %. До інноваційної діяльності залучаються позики банків за низькими відсотковими ставками. Від початку 90-х рр. XX ст. в Японії діє Рада з питань науки і техніки, яка координує та організує науково-технічний прогрес, а також є ініціатором організаційних заходів із прискорення інноваційного оновлення виробництва на основі його оперативного забезпечення необхідними фінансовими ресурсами. Важливу роль відведено галузі освіти, де зосереджено майже половину асигнувань на науку і техніку. Держава керує розвитком понад двадцяти національних університетів, науково-дослідних інститутів та великої кількості ліцензійних центрів, спрямовуючи їх на здійснення найважливіших фундаментальних досліджень (ядерний синтез, космічний простір, океанографія тощо).

Натомість на проведення єдиної наукової політики Євросоюзу країни-учасниці виділяють лише 4,5 % державних витрат на НДДКР. Саме тому Стратегією стимулювання інноваційного розвиту в ЄС передбачено [5]:

- збільшення вдвічі до 2010 р. частки витрат на НДДКР за рахунок асигнувань приватного сектору;

- подальшу вертикальну й горизонтальну координацію інноваційної політики;

- створення єдиного Європейського дослідницького простору з урахуванням розширення ЄС.

На сучасному етапі формування концепції НІС виділяють два підходи щодо принципів створення основ інноваційного розвитку держави:

- європейсько-американський, який базується на ідеї використання та зміцнення власного науково-технологічного потенціалу для генерування інноваційного продукту;

- японський, який передбачає переважно зовнішнє запозичення нових знань і технологій та їх подальше вдосконалення.

Аналіз інноваційної політики провідних країн світу дозволяє визначити основну мету формування національних інноваційних систем - підвищення якості життя населення шляхом:

- створення додаткових робочих місць як у сфері науки, так і виробництва та послуг;

- збільшення надходжень до бюджетів різних рівнів за рахунок підвищення обсягів виробництва наукомісткої продукції та зростання доходів населення;

- розміщення виробництв, перш за все екологічно шкідливих, у країнах, які не входять до «золотого мільярду»;

- розв'язання власних екологічних та соціальних проблем за рахунок використання найновітніших технологій [6].

У кожному конкретному випадку стратегія розвитку НІС визначається загальнодержавною макроекономічною політикою, нормативно-правовим забезпеченням, формами прямого та опосередкованого державного регулювання, станом науково-технологічного та промислового потенціалу, масштабами внутрішнього ринку, а також культурними традиціями, звичаями та особливостями країни. На розвиток НІС не впливає форма державного устрою та політичного режиму. Разом із тим рівень розвитку національної інноваційної системи відповідає суспільно-економічним відносинам та рівню розвитку виробничих сил держави, на території якої вона функціонує. Наслідком цієї закономірності є індивідуальність формування НІС у кожній окремій країні на основі позитивної світової практики.

Необхідно зазначити, що на сьогодні дедалі більшої актуальності набуває підхід, який пов'язує інновації не лише з розробкою нової продукції, виробничих технологій, упровадженням організаційних змін, застосуванням нетрадиційних джерел енергії (шумпетеріанський підхід), а й із взаємодією між працівниками, фірмами та довколишнім середовищем бізнес-діяльності. Низка авторів ідентифікує цей альтернативний підхід як «інноваційну діалогову модель», або «модель інноваційної взаємодії». У сучасних НІС між агентами-інноваторами виникає взаємодія трьох типів [7, с. 15]:

- конкуренція як процес перманентного суперництва між виробниками, який стимулює їхню інноваційну активність;

- трансакція, що являє собою обмін товарами та послугами, перш за все технологічними, між суб'єктами економічної діяльності;

- створення інноваційно-виробничих мереж, мета яких - трансфер інформації та технологій через установлення неформальних зв'язків, співробітництво та партнерство учасників ринку інноваційної продукції.

Глибина взаємодії між учасниками НІС визначає темпи та динаміку інноваційного розвитку країни, а також напрями та обсяги інформаційних потоків, тобто виступає основою системи генерування та дистрибуції знань [8, с. 26], оскільки:

1. Основним фактором НІС виступає налагоджене партнерство між представниками приватного та державного секторів економіки, адже інноваційний розвиток залежить від бажання та можливості інституцій ефективно взаємодіяти, обмінюватись і спільно використовувати необхідну інформацію та технології.

2. У межах НІС високим є рівень зв'язків, взаємозалежностей та взаємодії між різними ринками (праці, капіталу, сировинним), що значно активізує дифузію інформації та прискорює темпи інноваційного процесу. Цей факт необхідно враховувати в розробці стратегій економічного розвитку.

Науково-технологічні зв'язки виникають як між ринковими, так і неринковими структурами. Тому розробка інноваційної політики передбачає створення комплексу заходів як щодо регулювання наявних ринків, так і стимулювання розвитку мережевих виробничих систем, наприклад підтримка кластерних ініціатив.

Кожна держава змушена пристосовувати внутрішню інноваційну систему до вимог міжнародного співробітництва. Водночас інтереси окремої країни в умовах дедалі ширшої взаємодії можу ть бути захищені тільки на національному рівні. Досвід державної політики СІЛА, Франції, Німеччини, Великої Британії та інших країн дозволяє зробити висновок, що для становлення української інноваційної системи найбільш прийнятними інструментами державної підтримки інноваційної діяльності є такі:

- надання дослідницького та інвестиційного податкового кредиту, тобто відстрочення податкових платежів у частині витрат із прибутку на інноваційні потреби;

- зменшення податку на приріст інноваційних витрат;

- податкові «канікули» на кілька років на прибуток, отриманий від реалізації інноваційних проектів;

- пільгове оподаткування дивідендів юридичних і фізичних осіб, отриманих на акції інноваційних підприємств;

- зв'язок надання пільг з урахуванням пріоритетних проектів, що виконуються;

- пільгове оподаткування прибутку, отриманого внаслідок використання патентів, ліцензій, «ноу-хау» та інших нематеріальних активів, що належать до інтелектуальної власності;

- скорочення ставок податку на прибуток, спрямований на замовлення та спільні НДДКР;

- зменшення оподаткованого прибутку на суму вартості устаткування і приладів, які передаються вищим навчальним закладам, науково-дослідним та іншим інноваційним підприємствам;

- відрахування з оподаткованого прибутку внесків у благодійні фонди, діяльність яких пов'язана з фінансуванням інновацій;

- зарахування частини прибутку інноваційних підприємств на спеціальні рахунки з подальшим пільговим оподаткуванням у разі використання на інновації;

- здійснення політики прискореної амортизації основних фондів шляхом скорочення строків перенесення їхньої вартості, а також установлення підвищених норм амортизації в перші роки і нижчих у подальшому;

- державна підтримка фінансового лізингу, яка полягає в асигнуванні коштів для випуску машин і устаткування виробником із подальшим їх переданням юридичним і фізичним особам;

- використання вітчизняними компаніями процесу спін-оф (spin-off) - форми;

- державного сприяння інноваційній діяльності, яка передбачає передачу створеної в державних організаціях і на державні кошти науково-технічної продукції цивільного й оборонного характеру до приватного сектору задля її комерціалізації [9].

Варто зазначити, що в Україні в основному створено нормативно-правову базу регулювання інноваційної діяльності. Однак законодавчу роботу в інноваційній діяльності має бути скоординовано. І, що важливо, мають бути істотно підвищені контрольні функції щодо реалізації законів. Аналіз виконання законів дозволяє найбільш правильно і глибоко розуміти сутність процесу і відповідно реагувати на позитивність результату.

Виконання законодавства в науково-технічній та інноваційній сфері є вкрай незадовільним, що істотно впливає на падіння інноваційної активності в Україні. Поширилася практика призупинення дії статей законів у частині фінансування та стимулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності.

У період глобалізаційних перетворень та посилення міжнародних вимог до економіки країни тільки шляхом розробки прогнозних програм та пріоритетів Україна зможе знайти своє місце у світовому розподілі праці. При цьому прогнозні дослідження повинні мати стратегічний характер і стати складовою національної безпеки держави. Ця робота потребує залучення в повному обсязі всього науково-технічного потенціалу держави та можливостей спеціальних органів і дипломатичних місій України за кордоном [10].

Для структурної трансформації економіки на інноваційній основі необхідно вже найближчим часом розробити нову структуру державного замовлення, удосконалити механізм бюджетних витрат на підтримку інноваційних процесів в Україні і цьому процесу слід надати прозорості, доступності, гласності. Це дуже важлива робота, яка є складовою інноваційної системи і потребує негайного опрацювання з боку уряду та врахування в бюджетному процесі. Усе вище зазначене значно пов'язане з неефективністю адміністративно-організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю.

Створення інноваційної системи в державі - це системне завдання, розв'язання якого потребує постійної і наполегливої роботи. Інноваційна система потребує активного втручання й управління цим процесом з боку держави. Для активізації інноваційної складової економічного розвитку необхідно передусім створити ефективну та постійно діючу систему прогнозування, формування пріоритетів та планування. Інноваційна політика має бути узгоджена із загальною економічною політикою держави і формуватися на базі законів із відповідним матеріально-технічним та фінансовим забезпеченням.

Без вирішення цих питань неможливо створити основи національної інноваційної системи і забезпечити єдність та несуперечливість управління інноваційним процесом. Питання стратегічного планування та прогнозування в цьому процесі набувають найважливішого значення. Потрібно створити таку систему, яка застосовувала б у цих процесах найкращі надбання вітчизняної та світової науки. Потрібні такі структурні перетворення, які дозволять українській економіці зайняти належне місце в міжнародному розподілі праці, пропонувати нові високотехнологічні види конкурентних товарів та послуг.

Для оцінки рівня конкурентоспроможності країни у глобальному середовищі експерти ВЕФ використовують два індекси: зростаючої конкурентоспроможності (GCI) та мікроконкурентоспроможності (ВСІ). Розглянемо більш детально індекс GCI, оскільки до його складу входять такі субіндекси: макроекономічне середовище, суспільні інститути, технологічний. Проаналізуємо динаміку рейтингу України за GCI у 2010-2013 рр. (табл. 1).

Таблиця 1

Динаміка рейтингу України за GCI у 2010-2013 рр.