Підвищення конкурентоспроможності українських підприємств у галузі агропромислового комплексу при ефективному використанні прямих іноземних інвестицій

У 2011р. інвестиційні процеси активізувалися і випереджають загальноекономічну динаміку. Якщо приріст обсягу ВВП становив 5,3% у першому та 3,8% у другому кварталах, приріст промислової продукції в січні-червні становив 8,7%, то зростання інвестицій в основний капітал досягло12% у першому та 15,9% у другому кварталах відносно відповідних періодів попереднього року.

За даними Держкомстату України на 1 квітня 2013 р. обсяг інвестицій у сільське господарство становить 773,8 млн. дол., у харчову промисловість 3055,8 млн. доларів. Порівняно з попереднім аналогічним періодом ці показники збільшилися на 29,8 і 805,8 млн. дол. відповідно [9].

Загалом обсяг унесених з початку інвестування в економіку України прямих іноземних інвестицій (акціонерного капіталу) на 1 квітня 2013 р. становив 55708,9 млн. доларів. Інвестиції надійшли зі 136 країн світу.

Серед зарубіжних фірм-інвесторів, що розпочали свою діяльність в Україні й досить активно інвестують в агропромисловий комплекс, чимало провідних іноземних компаній і навіть світових, зокрема, «Ілта Холдинг С. А.» (Швейцарія), «Каргілл», «Кейс» (США), «Янке» (ФРН) тощо. Це свідчить про існування зацікавленості в Україні з боку іноземних інвесторів [3].

Найвищу інвестиційну привабливість у нашій країні у 2012 р. мають такі види господарської діяльності: промисловість (31,5%), водночас частка в загальному обсязі зменшується щороку. У тому числі перспективною і пріоритетною галуззю промисловості, на нашу думку, є металургія, інвестиції в цю сферу становлять 11,31% загального обсягу. Друге місце займає фінансова діяльність 16105,6 млн. дол., що на 1,3% менше, ніж у 2011 році. Збільшення іноземного капіталу у 2012 р. спостерігалося на підприємствах, які здійснювали операції з нерухомості, торгівлю, послуги транспорту і зв'язку.

Зменшення обсягів інвестицій відбулося в наступних галузях: сільське господарство, будівництво, охорона здоров'я.

Попри це, Україна має кілька конкурентних переваг і в цілому сильні експортні позиції за деякими видами продукції, попит на яку у світі постійно зростає. У 2010 р. 14% загального обсягу експорту України припадало на експорт сільськогосподарської продукції, у якому 83% становили зернові й олійні культури, рослинні та тваринні жири [2].

Україна має всі необхідні передумови, щоб стати провідним виробником і експортером сільськогосподарської продукції у світі. Природні ресурси, клімат, ґрунти і одвічні традиції аграрного виробництва забезпечують міцну основу потужного сільського господарства.

Попри це, недостатня прозорість, непослідовність і здебільшого безсистемний характер державного регулювання заважають країні залучити інвестиції для стимулювання розвитку і зростання економіки. Негативним наслідком цього є значні коливання як загального обсягу виробництва продукції, так і врожайності сільськогосподарських культур. Через це аграрному секторові не вдається повною мірою скористатися значними природними перевагами. Показники виробництва багатьох видів рослинницької та тваринницької продукції залишаються значно нижчими порівняно з відповідними показниками розвинених країн [1].

За період відновлення виробничого потенціалу галузі, що розпочався близько 2000 р., врожайність у цілому підвищилася, але загальна продуктивність відстає, особливо якщо порівняти її з показниками попередніх періодів. Наприклад, урожайність зерна в Україні залишається нижчою за показники його виробництва за радянських часів, при цьому врожайність зерна в Росії та Казахстані наразі вже перевищує той рівень. Водночас розвинуті країни, зокрема Західної Європи, де зернове виробництво є високоінтенсивним, мають істотно вищі показники врожайності (Таблиця 1, Таблиця 2).

Слід зазначити, що в цілому інвестиції в підвищення продуктивності, покращення управління аграрним бізнесом і нарощування загального виробничого потенціалу є прибутковими. Протягом 2002-2007 рр. сільське господарство мало річну дохідність капіталовкладень в середньому понад 25%, що є найвищим показником серед усіх провідних галузей економіки України. Але за обсягом інвестицій цей сектор далеко не перший. Незначний приплив іноземних інвестицій у сільське господарство, попри вищі за середні показники дохідності, вказує на існування глибинних гальмуючих чинників у цій сфері. Такі негативні чинники мають структурний характер і стримують як іноземних, так і внутрішніх інвесторів від інвестицій у цю, здавалося б, потенційно привабливу галузь.

Таблиця 1 Урожайність зернових в Україні порівняно з країнами колишнього Радянського Союзу провідними виробниками зерна, т/га

Таблиця 2 Урожайність зернових в Україні порівняно з іншими країнами світу провідними виробниками зерна, т/га

Результати дослідження свідчать, що протягом останніх п'яти років переважна більшість підприємств (88%) вкладали кошти у свій розвиток, при цьому середній обсяг капіталовкладень становив приблизно 2 млн. гривень (270 тис. дол.). Ця цифра є нижчою для приватних підприємців: 153 280 грн. (19,402 тис. дол.) [7].

Сільське господарство вимагає значних інвестицій, що дали б змогу виробникам залучити необхідні ресурси й забезпечити підвищення ефективності виробництва за рахунок технологічного переоснащення виробничих процесів, а не лише за рахунок залучення додаткових сільгоспугідь. Майже половина підприємств-респондентів (49%) повідомила, що інвестувала в сільгоспугіддя. Це, згідно з результатами цього дослідження, було основним видом аграрних інвестицій. Більше третини приватних підприємців (34%) надавали пріоритет саме такому виду інвестицій. Оскільки й досі діє мораторій на продаж сільськогосподарських земель, агропідприємства активно орендують землі, при цьому максимальний строк оренди становить 49 років. Така ситуація може означати, що підприємства збільшують обсяги виробництва сільгосппродукції, насамперед, шляхом розширення своєї виробничої бази (орендованих площ), а не підвищення врожайності за рахунок інвестицій в інноваційні технології [6].

Однією з найефективніших форм залучення іноземних інвестицій є спільні підприємства. Через спільне підприємство в агропромисловий комплекс надходять прогресивні технології, нова техніка, досконаліші форми організацій виробництва. На цій основі буде не тільки досягатися вища ефективність виробництва, а й зростатимуть рівні організації, управління і кваліфікації працівників [5].

Надходження іноземних інвестицій може спричиняти прямі й непрямі ефекти. Прямий ефект характеризується зростанням кількісних і якісних показників діяльності вітчизняних підприємств з іноземними інвестиціями. Непрямий ефект проявляється через взаємодію вітчизняних підприємств АПК з іноземним сектором, у результаті чого утворюється синергетичний ефект.

Частка агропідприємств, що спрямовують свої інвестиції в розвиток потужностей зі зберігання продукції, становить 14%, тоді як сільгоспугіддя становлять 49%, устаткування (34%), транспортні засоби (22%), нові технології (8%), інше (15%). Ця цифра досить низька, зважаючи на те, що гостра нестача зерносховищ та елеваторів у межах господарств вважається багатьма операторами ринку однією з основних причин, через які сільгоспвиробники вимушені продавати свій урожай одразу після збору. У цьому разі продукція надходить на ринок за нижчою ціною, аніж могла б бути продана на пізніших стадіях маркетингового року, коли цінова кон'юнктура є більш привабливою.

Однією з ключових проблем агропромислового комплексу є обмежений доступ до зовнішніх фінансів: 75% підприємств повідомили, що незадовільний доступ до позик та/або кредитів був основною перешкодою для подальшого розширення їхнього бізнесу та інвестицій у нього. Фінансування за рахунок внутрішніх коштів, як-от нерозподіленого прибутку (60%), очолює список джерел фінансування серед підприємств агробізнесу, тоді як лише третина опитаних респондентів (28%) одержують зовнішнє фінансування у вигляді банківських кредитів. Відсутність застави або іншого забезпечення, високі ризики, пов'язані з кредитуванням сільськогосподарського виробництва, і недостатнє знання специфіки агробізнесу працівниками банківського сектору є основними причинами обмеженого доступу агробізнесу до комерційного кредитування [8].

Підвищення продуктивності та ефективності виробництва (скорочення виробничих витрат) були основними мотивуючим чинниками інвестицій в аграрний бізнес. Близько 76 і 58% підприємств відповідно вказали на них як на найімовірніші, або основні причини для інвестицій. Необхідність консолідації внутрішнього ринку та задоволення очікувань місцевих споживачів щодо якості продукції становили другу групу причин для інвестування, що підтвердили 43 і 56% респондентів відповідно.

До третьої групи чинників, що спонукали до прийняття рішень про інвестиції, увійшли необхідність забезпечення надійного постачання виробничих ресурсів і сировини (42%) та бажання зменшити сезонні коливання цін за рахунок інвестицій у покращення умов зберігання сільгосппродукції (42%).

Результати дослідження вказують на те, що основними перешкодами для інвестування, з якими сільгосппідприємства в Україні стикаються на етапі реалізації готової продукції, є нестабільність і сезонні коливання цін (76%), змовницькі методи діяльності покупців (63%), регульовані урядом торговельні націнки (62%), високі транспортні витрати (60%).

Ураховуючи, що більшості респондентів доводилося покладатися на власні внутрішні кошти для фінансування своєї господарської діяльності, будь-які коливання цін мали величезний вплив і загострювали проблему дефіциту ліквідності господарств. Крім того, на відпускних цінах на зерно значно більшою мірою могли негативно позначитися заходи державної політики на аграрних ринках, наприклад, введення у 2010 р. експортних квот на зерно. Внутрішні ціни на врожай зернових у 2010 р. істотно знизилися, як результат помітно зменшилися доходи фермерів [5].

Низька якість послуг із післязбирального транспортування й логістики обумовлюється поганим станом транспортних засобів і складських приміщень, низьким рівнем захисту прав власності фермерів на сільгосппродукцію, що зберігається на зовнішніх елеваторах, і незадовільним станом системи складських свідоцтв. Згідно з дослідженням, існуюча нормативна база, що регулює надання послуг із післязбирального транспортування й логістики сільськогосподарської продукції, є ще однією вагомою перешкодою для розвитку галузі. Це підтвердили майже 80% опитаних підприємств.

Близько 45% сільськогосподарських підприємств вказали на відсутність складських приміщень як на ще одну перешкоду для здійснення господарської діяльності.

Фермерам, що не мають власних складів, як правило, залишається два варіанти або продавати свою продукцію відразу після збору врожаю, або зберігати її на зовнішньому елеваторі. Останній вибір не завжди є найкращим, тому що за відсутності альтернативи багато операторів складських приміщень вдаються до недобросовісних дій, таких як свідоме заниження сорту якості продукції або невчасне повернення фермеру продукції, що перебуває на зберіганні.

Низький рівень розвитку транспортної інфраструктури, логістики та потужностей зі зберігання сільгосппродукції, а також неефективні заходи державного регулювання аграрних ринків, зокрема ті, що стосуються реалізації виробленої продукції та регулювання цін, істотно гальмують розвиток сільського господарства в Україні. Це накладає невиправданий тягар на підприємства, не даючи їм можливості отримати вигоду від знаних природних переваг країни і знижуючи загальну конкурентоспроможність її агропромислового сектора.

У межах цього дослідження вдалося визначити певні чіткі напрями реформ, виходячи з пріоритетів розвитку приватного сектору країни [4]:

1. Сприяти полегшеному доступу сільськогосподарських підприємств до зовнішнього фінансування, зокрема, довгострокового кредиту на комерційних засадах, шляхом удосконалення нормативно-правових механізмів надання кредитів під заставу та використання сільськогосподарських земель як об'єкта купівлі та продажу.

Створення ефективного ринку сільськогосподарських земель і впровадження нових фінансових продуктів для фермерів (наприклад, складські свідоцтва) відіграватиме важливу роль у розширенні можливостей комерційного фінансування, що вкрай необхідне агропідприємствам для здійснення довгострокових інвестиційних проектів.

2. Створити більш сприятливе регуляторне середовище для розвитку ланцюга реалізації сільгосппродукції.

Розвинена й диверсифікована інфраструктура аграрного ринку з достатньою кількістю складських приміщень, у тому числі потужних лінійних елеваторів, зерносховищ, складів, холодильників, оптових ринків і розподільчих центрів, дасть змогу агробізнесу знизити логістичні витрати та витрати на реалізацію сільгосппродукції під час її виходу на місцеві й міжнародні ринки. Чітка та ефективна нормативно-правова база також відіграватиме важливу роль у підвищенні конкурентоспроможності агропромислової галузі.

3. Утриматися від адміністративного регулювання аграрного експорту й цін на внутрішньому ринку, забезпечити більш прозорі та передбачувані заходи державної політики.

Урядові не слід вдаватися до адміністративних механізмів обмеження експорту та регулювання цін на внутрішньому ринку, таких як запровадження квот на експорт зерна та введення максимальних цін і торгових націнок. Ці адміністративні заходи спричиняють зменшення доходів виробників через зниження ринкових цін, призводять до фінансових збитків і звужують можливості ведення бізнесу, заважають сільськогосподарським виробникам та операторам ринку реалізувати нові інвестиційні проекти.

4. Привести нормативно-правову базу стосовно стандартів якості та безпечності харчових продуктів у відповідність до міжнародних і європейських принципів та практики. Приведення національної нормативної бази у відповідність до європейських та міжнародних принципів і практики регулювання безпечності та якості харчових продуктів допоможе усунути нормативні розбіжності й вади в регулюванні. Наприклад, підвищення рівня обізнаності про міжнародні стандарти якості та норми безпечності харчових продуктів, такі як GLOBALG.A.P і HACCP, дасть можливість усунути подвійне регуляторне навантаження, покращити якість і безпечність українських продуктів харчування, підвищити конкурентоспроможність вітчизняної продукції на міжнародних ринках.

5. Розвивати лізингові відносини в аграрному секторі, що сприятиме забезпеченню нових конкурентних позицій підприємств АПК. Лізинг може стати альтернативою кредитування, що дасть можливість отримати необхідні ресурси та уникнути значних втрат. Найбільшим постачальником техніки в Україні є НАК «Украгролізинг», який пропонує аграріям надійну і порівняно недорогу техніку. Використання лізингу дає змогу направляти ресурси на розширення виробництва та впровадження передових технологій. Перевагою лізингу в галузі АПК є те, що, окрім всього, він є ефективним інвестиційним механізмом оновлення основних засобів, не виключає, а передбачає інші форми державного регулювання, наприклад, податкові та кредитні пільги. Що ж до лізингоотримувачів, то вони зможуть: придбати якісні нові основні засоби без вилучення з господарської діяльності значних коштів; провести авансовий платіж (переважно від 20 до 30% вартості предмета лізингу) і негайно приступити до використання придбаного встаткування, таким чином, генерувати грошовий потік із його участю; здійснювати виплати за гнучким графіком платежів, який буде для них зручним, використовувати податкові пільги; не витрачати час на здійснення страхування, державної реєстрації та інших передбачених законодавством дій. Також лізинг є новим перспективним фінансовим інструментом, здатним сприяти збільшенню інвестиційних вкладень в економіку країни [6].

Висновки