Концептуальні підходи щодо реформування інвестиційної політики в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОРІДУ НАДУ при Президентові України

Концептуальні підходи щодо реформування інвестиційної політики в Україні

Д.В. Нехайчук

Інвестиції відіграють найважливішу роль у підтримці та нарощуванні економічного потенціалу країни. Це, в свою чергу, сприятливо позначається на діяльності підприємств, веде до збільшення валового національного продукту, підвищує активність країни на зовнішньому ринку. Сучасна вітчизняна ділова середа не є досить сприятливою для залучення інвестицій в реальну економіку. Інвестиційні ресурси розподіляються між регіонами вкрай нерівномірно, в основному концентруючись у великих містах і багатих природними ресурсами регіонах. Решта регіонів і більша частина переробних галузей не мають можливості використовувати інвестиційний потенціал.

Інвестиційній діяльності відводиться ключове місце в процесі проведення великомасштабних політичних, економічних і соціальних перетворень, спрямованих на створення сприятливих умов для сталого економічного зростання.

З позиції сутності реформування економіки проблема підвищення інвестиційної активності та поліпшення інвестиційного клімату є однією з вузлових. інвестиційний партнерство регіональний стратегія

В економіці ринкового типу господарюючі суб'єкти самі приймають рішення про здійснення інвестицій. При цьому економічні агенти фінансують капіталовкладення або самостійно, або за рахунок запозичення коштів на фінансових ринках на конкурентній основі. Головними критеріями необхідності інвестицій є зростання ефективності виробництва і максимізація прибутку. До того ж технологічні зміни в стані базових галузей вимагають великих капіталовкладень.

ПОСТАНОВКА ЗАВДАННЯ

Сучасна політика держави не забезпечує ефективного механізму організації інвестиційної діяльності. Це зумовлює необхідність вироблення нових підходів до формування державної інвестиційної політики.

Рис. 1. Структура сфер діяльності в рамках договорів концесії'

Останнім часом у зарубіжній і вітчизняній літературі приділяється багато уваги дослідженню інституціональним аспектам відносин між державою і приватним сектором, розвитком державно-приватного партнерства. Багатоас- пектні проблеми взаємодії інститутів влади і приватного підприємництва аналізувалися з різних позицій. Зокрема, проблемам інституціональних відносин між державою і приватним сектором присвячені праці О. Амоши, В. Дементьє- ва, А. Гриценка, В. Сікору, А. Чухна та ін. Проблеми взаємодії держави і бізнесу аналізувалися у працях таких учених, як Т. Барнеков, Р. Бойл, В. Варнавський, Т. Єфименко, Я. Кузьмінов, М. Мейер, Д. Річ, М. Ролль, Л. Фабіус, А. Фер- беке та ін.

Проте більш детального вивчення та опрацювання потребують питання вдосконалення інвестиційної політики та пошуку її нових форматів. Отже, метою наукового дослідження є дослідження однієї з нових концептуальних форм сучасної інвестиційної політики, яка б сприяла потужному поштовху для динамічного розвитку національної економіки.

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛИ РЕЗУЛЬТАТИ

Враховуючи особливу важливість нарощування інвестиційного потенціалу української економіки, вважаємо за необхідне будувати інвестиційну політику за наступними принципами:

— послідовна децентралізація інвестиційного процесу шляхом розвитку різноманітних форм власності, підвищення ролі внутрішніх (власних) джерел накопичень підприємств для фінансування їх інвестиційних проектів;

— державна підтримка підприємств за рахунок централізованих інвестицій при перенесенні центру ваги із безповоротного бюджетного фінансування на кредитування на поворотній і платній основі;

— розміщення обмежених централізованих капітальних вкладень і державне фінансування інвестиційних проектів виробничого призначення здійснювати строго у відповідності із прийнятими державними цільовими програмами і виключно на конкурсній основі;

— посилення державного контролю за цільовим витрачанням коштів державного бюджету, які направляються на інвестиції у формі безповоротного фінансування і кредитування;

— значне розширення практики спільного (дольового) державно-комерційного фінансування інвестиційних проектів, в тому числі, із залученням капіталів із країн СНД і приватного бізнесу;

— вдосконалення нормативної бази з метою покращення інвестиційного клімату і створення ефективної ринкової інфраструктури.

Перехід на ці принципи формування інвестиційної політики вимагатиме посилення державного регулювання інвестиційної діяльності.

Кошти державного бюджету повинні забезпечувати:

— мінімальний рівень розвитку галузей і виробництв, не привабливих з точки зору ринкових критеріїв, але необхідних для функціонування економіки відсталих регіонів і, перш за все, галузей життєзабезпечення населення, а також традиційно орієнтованих на загальнодержавні потреби;

— розробку і впровадження новітніх видів техніки і технологій, які дають ефект лише у віддаленій перспективі, але мають визначальне значення для вдосконалення структури виробництва відсталих регіонів, загального оздоровлення економічної ситуації і зняття гостроти соціальних проблем;

— збереження і відтворення інтелектуального потенціалу відсталих регіонів, не виключаючи його тимчасову переорієнтацію на вирішення поточних завдань щодо виходу із кризового стану;

— розвиток галузей, здатних у подальшому дати імпульс створенню суміжних підприємств і припливу приватного капіталу (електроенергетика, імпортозамінюючі виробництва тощо).

Багато проблем у сфері реалізації взаємних інтересів держави і бізнесу, зокрема питання низької інвестиційної привабливості того чи іншого сектору економіки, чи окремого інвестиційного проекту знаходяться не в економічній чи правовій площині, а у політичній. Найпершим кроком має бути проголошення принципів партнерства на політичному рівні. Держава на вищому політичному рівні має оголосити необхідність, можливість і готовність розвитку такого партнерства. Держава має визнати, що державно-приватне партнерство є ефективною формою взаємовідносин влади і бізнесу в економічній і інших сферах суспільної діяльності, спрямованих на забезпечення поступального розвитку суспільства. При цьому повинні бути чітко визначені мета такого співробітництва, сфера його дії, а також принципи, на яких воно здійснюватиметься.

У залежності від трактування сутності партнерства до його базових ознак відносять наступні [1]:

— сторонами державно-приватного партнерства є держава і приватний бізнес;

— взаємодія сторін закріплюється на офіційній, юридичній основі;

— взаємодія сторін має рівноправний характер;

— державно-приватне партнерство має чітко виражену публічну, суспільну спрямованість;

— у процесі реалізації сторін на основі державно-приватного партнерства консолідуються, об'єднуються ресурси і вклади сторін;

— фінансові ризики і затрати, а також досягнуті результати розподіляються між сторонами у визначених наперед пропорціях.

Формування та розвиток проектів державно-приватного партнерства у світовій практиці відбувається на наступних принципах [2]:

— пріоритетність інтересів держави, який означає, що держава виступає замовником проекту і визначає основні правила взаємодії з бізнесом;

— ефективний розподіл ризиків між сторонами, тобто ризик має передаватись тій стороні, яка може ефективніше ним управляти;

— політична підтримка держави, що означає існування чіткої державної політики, яка є основою для вирішення всіх спірних питань, які виникають у ході виконання проектів державно-приватного партнерства;

— принципи прозорості, згідно з яким суспільство на задоволення потреб якого спрямовані дії партнерів, має доступ до інформації відносно їх діяльності;

— партнерський, рівноправний характер відносин між сторонами.

Таблиця 1. Концесійна діяльність на території' Автономної Республіки Крим

Економічний ефект для суспільства від партнерств держави і приватного сектора полягає в тому, що воно одержує якісніші суспільні блага і послуги при зменшенні витрат. Партнерства сприяють розвитку ринкових відносин, приватної ініціативи і приватного підприємництва. Розвиток партнерств являє собою переосмислення взаємовідносин держави і приватного сектора, нові види організації діяльності, нові механізми регулювання.

Згідно з підходами Європейської Комісії визначаються наступні основні ролі приватного сектора у схемах ДПП [3]:

— формування спільних інвестиційних ресурсів державного та приватного секторів для досягнення суспільно-значущих результатів;

— підвищення ефективності використання об'єктів державної власності на основі підприємницької мотивації;

— створення нових методів управління;

— створення доданої вартості для споживачів і суспільства в цілому;

— забезпечення кращого визначення потреб і оптимальне використання ресурсів.

Державно-приватне партнерство здатне забезпечити також додаткові переваги, які полягають у:

— зменшенні собівартості проектів;

— ефективному розподілі ризиків;

— удосконаленні систем управління;

— поліпшенні якості послуг населенню;

— підвищенні прибутковості проектів;

— удосконаленні державного управління;

Об'єднання фінансових ресурсів державного і приватного сектору дозволяє ефективніше вирішувати економічні і соціальні завдання. Причому, від такого об'єднання у формі ДПП виграють і бізнес і держава. Зрештою це служить підвищенню якості життя населення і посиленню конкурентоспроможності економіки.

Основа успішності об'єднання фінансових ресурсів у концепції ДПП полягає в тому, що і держава, і приватний сектор мають свої спеціалізації діяльності і свої переваги, при об'єднанні яких формується ця кооперація і створюється ефект синергії.

З'являється можливість ефективніше працювати і досягати кращих результатів, насамперед у сфері інфраструктури.

На розвиток процесу об'єднання фінансових ресурсів держави і приватного сектору впливають два різноспрямо- ваних фактори: нестача державних фінансових ресурсів і наявність ресурсів у бізнесу. З одного боку, в Україні і навіть у розвинених країнах держава не має достатніх фінансових ресурсів, щоб в повному обсязі створювати модернізувати, розширювати і обслуговувати інфраструктуру, що знаходиться у власності держави.

Потреби у сучасних і якісних інфраструктурних об'єктах постійно зростають. Разом з тим держава має можливість забезпечення сприятливих для приватного сектора умов для розвитку інфраструктурних проектів, наприклад, відведення землі для спорудження об'єктів інфраструктури, видача ліцензій, а також сприяння через застосування різних фінансових інструментів -- надання державних гарантій, субсидій, пільгових кредитів та ін.

З другого боку, приватний бізнес має значні фінансові ресурси, які є мобільнішими ніж державні; він часто випереджає державний сектор у технічних і технологічних нововведеннях. Однак для нього часто ускладнений доступ до тих сфер, які традиційно вважаються державними, або ризики діяльності виявляються дуже високими.

З точки зору держави об'єднання фінансових ресурсів державного та приватного секторів дозволяє вирішувати цілий ряд важливих завдань:

— підвищення ефективності розбудови і управління і нфраструктури; витрачання державних фі нансових ресурсі в в сучасних умовах задля їх економії в майбутньому;

— концентрація інвестицій у ключових для суспільства проектах; передача значної частини ризиків до приватного сектора; стимулювання інноваційної діяльності через механізми конкуренції.

Партнерство бізнесу і влади дозволяє істотно збільшити шанси на успіх при реалізації крупних проектів. Об'єднання ресурсів і справедливий розподіл ризиків між сторонами партнерства дозволяють активно залучати інвестиції для реалізації суспільно і соціально значущих проектів, багато з яких навряд чи могло бути реалізованим без об'єднання зусиль приватного і державного секторів.

ДПП дозволяє не просто реалізовувати проект, але реалізовувати його якісно, вводити його в строк, без затримок, це дозволяє підвищити якість державних послуг населенню і значно збільшити ефективність управління інфраструктурою, що сприяє ефективному розвитку об'єктів державного майна. При цьому механізми ДПП дозволяють успішно використовувати досвід і професіоналізм приватного сектора при збереженні державного контролю над активами. Спільна робота бізнесу і влади в реалізації проектів ДПП сприяє розвитку новаторських форм проектного фінансування, стимулює підприємницьке мислення і сприяє впровадженню передових методів управління в органах влади. Все це сприяє розвитку діалогу між бізнесом і владою в різних сферах.

Держава формує інституціональне середовище партнерств, зокрема у сфері створення, регулювання і контролю діяльності партнерств, розробляє стратегії і принципи, на яких будуються відносини бізнесу з суспільством і владою в рамках партнерських відносин. У той же час механізми державного регулювання застосовуються в залежності від галузі, типу партнерства, його форми, соціально-економічної значимості проектів і інших чинників.

Рис. 2. Кількість договорів концесії та кількість об'єктів, пропонованих для передачі в концесію, на території АР Крим

Найбільш розвинутою формою державноприватного партнерства є концесії. Така форма партнерства має довгостроковий характер (40--50 років), що дозволяє сторонам здійснювати стратегічне прогнозування та планування свої діяльності, та надає можливість диверсифікувати ризики між всіма приймаючими участь сторонами, завдяки чому суттєво підвищується життєздатність концесійних проектів. Бізнес матиме високу, а часто і повну волю у прийнятті інвестиційних, адміністративно-господарських та управлінських рішень. Регулююча функція залишається за державною стороною. Концесії поєднують елементи таких типів контрактів, як лізингові угоди та контракти на управління. Але, на відміну від зазначених контрактів, співпрацюючи з державою на засадах концесії, бізнес приймає на себе більшу частину ринкових на операційних ризиків. Відповідно до концесійної угоди, приватний партнер має право використовувати інфраструктурний об'єкт для надання послуг безпосередньо споживачам і отримує прибуток залежно від якості та кількості наданих послуг. Приватна сторона (концесіонер) відповідає за утримання об'єкта в належному стані та, у разі необхідності, здійснює його поновлення. Функція щодо фінансування, як правило, також належить приватному сектору. Концесійні угоди, на відміну від традиційних контрактів, повинні бути довготерміновими. Чим більше строк дії контракту, тим привабливішим для приватної сторони стає така форма бізнесу, оскільки дозволяє покрити витрати капіталу та максимі- зувати прибуток.

Завдяки концесії реалізуються проекти в сфері житлово-комунального господарства.

Мінекономрозвитку Криму провело моніторинг розвитку концесійної діяльності на території автономії станом на кінець IV кварталу 2013 року. Так, на 1 січня 2014 р. кількість діючих договорів про передачу в концесію об'єктів комунальної власності зросла на 10% і склало 66 (на 01.09.2013

— 60), в т.ч. 23 з надання комплексних послуг (на 01.09.2013 17).

Основними об'єктами, переданими в концесію, як і колись, залишаються інженерні мережі (водопостачання, во- довідведення, очищення стічних вод), а також об'єкти з надання послуг з обслуговування житлового фонду, збирання та вивезення твердих побутових відходів (рис. 1).

Договори укладено 53 місцевими радами (на 01.09.2013

— 47) в 10 районах Криму (Бахчисарайському, Білогірсь- кому, Красногвардійському, Ленінському, Нижньогірсько- му, Первомайському, Роздольненському, Сакському, Сімферопольському і Чорноморському).

У розрізі регіонів концесійна діяльність представлена наступним чином (табл. 1, рис. 2).

На початок 2014 року в автономії налічується 18 перспективних об'єктів (на 01.01.2013 -- 31), пропонованих для реалізації проектів у сфері державно-приватного партнерства. З них 8 -- місцевого значення, в т.ч. 2 -- на умовах концесії.

Такий моніторинг розвитку концесійної діяльності на території автономії (в регіональному розрізі діючих концесійних договорів, укладених щодо об'єктів комунальної власності) проводиться Міністерством економічного розвитку і торгівлі Автономної Республіки Крим щокварталу.

Висновки

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що для розвитку державно-приватного партнерства необхідно: закріплення принципів ДПП у державних і регіональних стратегіях соціально-економічного розвитку держави та регіонів; створення сприятливого інституційного середовища ДПП; розробка і удосконалення його нормативно-правової бази; забезпечення державної підтримки і гарантій держави партнерам з приватного сектору; створення державного органу з питань ДПП.

Г оловним спрямуванням нормативно-правового забезпечення має бути незмінність форми власності та цільового призначення об'єкта, який споруджується, модернізується чи управляється за допомогою механізмів ДПП, протягом усього строку партнерства; справедливий розподіл ризиків, пов'язаних з виконанням договорів ДПП; справедливий розподіл прибутку між державою та приватним сектором.

Література

1. Public Private Partnership: Ein Leitfaden fur offentliche Verwaltung uud Unternehmer (Dokumentation) // Bundes- ministerium fur Wirtschaft und Arbeit. -- 2003. S. 8--9.

2. Бойко А. Державно-приватне партнерство: світовий досвід та перспективи реалізації в Україні / А. Бойко. // Юридична газета. -- 2013. -- № 22. -- С. 42--43.

3. Шликов Д.В. Правова природа оренди майна як форми державно-приватного партнерства: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Д.В. Шликов; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. -- Х., 2010. -- 20 с.

Анотація