Еволюція форм і систем оплати праці в сільськогосподарських підприємствах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет водного господарства та природокористування

Еволюція форм і систем оплати праці в сільськогосподарських підприємствах

Бондарєва Т.Г.

Формування системи ринкових взаємовідносин обумовлює вироблення нових підходів до організації оплати праці в аграрній сфері.

Форми і системи оплати праці в сільському господарстві неодноразово ставали предметом дослідження багатьох вчених: О.А. Аврамчука, О.Д. Балана, В.В. Вітвіцького, Ю.Я. Лузана, В.В. Павленка, О.В. Шкільова, В.С. Дієсперова, М.П. Поліщука, Червінcької Л.П. та ін. З метою наукового обґрунтування стимулюючого впливу оплати праці на ефективність виробництва, необхідно вивчати історичний досвід розвитку форм і систем оплати праці, економічних причин їх виникнення та необхідності управління ними для досягнення цілей розширеного відтворення виробництва. Ці дослідження мають швидше теоретичне, аніж практичне значення. Разом з тим, історичні аспекти організації оплати праці, її витоків, генезису сприятимуть практикам орієнтуватися у процесах, що відбуваються на ринку праці, прогнозувати тенденції його розвитку, будувати трудові відносини з урахуванням досвіду, нагромадженого за багаторічну історію функціонування сільськогосподарських підприємств.

В ході дослідження необхідно висвітлити розвиток форм і систем оплати праці в сільськогосподарських підприємствах та виявити економічні передумови, що сприяли їх удосконаленню, проаналізувати процес становлення сучасних систем оплати праці у сфері аграрного підприємництва.

Залежно від умов виробництва і завдань, які ставились перед галуззю, на різних етапах розвитку сільського господарства розвивались і змінювались форми та системи оплати праці працівників державних та колективних сільськогосподарських підприємств. З часу створення радгоспів і колгоспів принципи та підходи до матеріального стимулювання розвивались в них неоднаково, тому доцільно розглянути їх окремо.

Варто зауважити, що в колективних договорах ставки першого розряду встановлювалися безпосередньо самими підприємствами. Це ставило в нерівні умови робітників різних радгоспів, оскільки оплата за однакову кількість праці в них була різна. Одним із способів усунення цієї невідповідності було регулювання ставок першого розряду шляхом встановлення так званого державного обов'язкового мінімуму, який включав в себе всі ті блага, які необхідні для задоволення найбільш нагальних потреб людини. Положення про забезпечення необхідного прожиткового мінімуму було закріплене в першому радянському Кодексі законів про працю, прийнятому 10 грудня 1918 р. Хоча його розмір був дуже низьким, все ж було здійснено крок до встановлення об'єктивних критеріїв розміру заробітної плати, точніше її нижньої межі.

Заробітна плата робітників у радгоспах в порівнянні з промисловістю була значно нижчою, хоча розрив поступово зменшувався. Якщо в 1924 р. заробітна плата робітників промислових підприємств була більша від заробітної плати робітників радгоспів у 6 разів, то в 1925 р. різниця була в 3,2 рази, а в 1927 р. - в 2,2 рази [1, с.18].

Необхідно зауважити, що в реальному заробітку робітників радгоспів значне місце займали безкоштовні комунальні послуги: квартири, паливо, світло, користування лазнями, підвезення води тощо. Вартість таких комунальних послуг до середньої ставки робітників і службовців складала 22,3% [2, с. 39].

Розвиток народного господарства та нова економічна політика викликали необхідність в певній перебудові системи заробітної плати. Це було здійснене в ході проведеної в 1927-1928 рр. тарифної реформи шляхом підвищення заробітної плати в деяких галузях народного господарства (насамперед з найнижчим рівнем оплати праці). Крім того було вирішено ряд корінних завдань перебудови організації заробітної плати (зокрема, передбачено достатньо високу оплату праці робітників провідних професій в порівнянні з рештою груп робітників).

Поряд з упорядкуванням тарифної системи піднімалося питання про підвищення продуктивності праці в усіх галузях народного господарства в тому числі і в сільському господарстві. Поденна оплата праці робітників не сприяла підвищенню інтенсивності їх праці. Оскільки вони не були відповідальними за кількість і якість виконаної ними роботи. Тому назріла необхідність застосувати більш досконалі форми оплати праці робітників у радгоспному виробництві. На цей час в промисловості позитивні результати показала відрядно-преміальна система оплати праці.

Узагальнюючи досвід застосування відрядної оплати праці господарські органи почали видавати директивні накази для радгоспів своїх об'єднань про її впровадження. На зміну поденщині і роботі гуртом прийшла індивідуальна і дрібногрупова відрядність, за якої об'єктом обліку і контролю з боку колективу стала праця кожного робітника або їх невеликих груп.

На початку 1932 р. у радгоспах застосовувалися такі форми відрядної оплати як індивідуальна і колективна, а в середині цих форм - пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна і відрядно-прогресивно-преміальна системи.

В організації заробітної плати в радгоспах, поряд з побудовою основної оплати важливе значення мало застосування преміювання працівників за досягнення кращих результатів роботи. Преміальна система оплати праці як за кількісне так і за якісне перевиконання норм виробітку застосовувалася в самих різноманітних формах. В більшості випадків премії за окремими показниками встановлювались і виплачувались окрім і поряд з прямою необмеженою або прогресивною відрядною оплатою. У деяких радгоспах премія була складовою частиною відрядної розцінки і в багатьох випадках, поряд з диференційованими відрядними розцінками за кількість роботи, зустрічалися додатково встановлені премії за ті або інші показники роботи.

Відрядна оплата праці, сприяючи підвищенню продуктивності і збільшенню обсягу виробництва продукції, стає пануючою в стимулюванні робітників радгоспів. Якщо в 1926 р. у радгоспах України при оплаті праці за відрядними системами було відпрацьовано тільки 2,2% робочих днів, то вже в 1936 р. - 82% [3, с. 241].

З часом переходу радгоспів на відрядну форму оплати зміни в ній здійснювалися, в основному, за допомогою збільшення або зменшення числа показників, за які встановлювалися розцінки і їх розмір. Це в свою чергу призводило до ускладнення самої системи оплати праці. В середині 50-х років праця робітників здійснювалася більш як за 50 розцінками.

У цей період в пресі все частіше почали з'являтися висловлювання про необхідність вдосконалення існуючої системи оплати праці. Для впорядкування заробітної плати в радгоспах буди розроблені і перевірені у виробничих умовах системи оплати праці як залежно від кількості і якості одержаної продукції, так і від перевиконання планових завдань щодо виробництва цієї продукції і зниження її собівартості. Така перевірка показала, що зв'язок заробітної плати робітників з продукцією і витратами на її виробництво позитивно вплинули на покращення економічних показників діяльності радгоспів [4, с. 105].

Узагальнюючи досвід застосування оплати праці в залежності від одержаної продукції в радгоспах, які її застосовували, ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС постановою №542 від 15 червня 1961 р. встановили нові форми матеріального заохочення робітників радгоспів за виробництво продукції. На основі цієї постанови в 1962 р. всі робітники, адміністративно-управлінський персонал і службовці радгоспів були переведені на умови оплати праці, які передбачали пряму залежність їх заробітної плати від кількості і якості виробленої продукції. Крім того, встановлене також матеріальне заохочення за перевиконання планів виробництва сільськогосподарської продукції і зменшення прямих витрат.

Розглянемо принципи та підходи до матеріального стимулювання в колгоспах, оскільки вони розвивались дещо інакше, ніж у радгоспах.

В організації оплати праці в колгоспах важливе значення відводилось обліку затраченої праці кожним колгоспником. З моменту організації колгоспів обліковувався в основному вихід кожного члена колгоспу на роботу. Пізніше праця колгоспників почала вимірюватись у так званих виходо-днях, під якими розумівся вже певний робочий час, який затрачав колгоспник у громадському виробництві. Поступово виходо-день був перетворений в трудодень, який став мірою як кількості, так і якості затраченої колгоспником праці. Заробіток колгоспників почав залежати від його участі в громадському виробництві, тобто від кількості вироблених ним трудоднів, загальної кількості трудоднів всіх колгоспників і виділеної частки коштів колгоспу на оплату праці. Таким чином, заробіток кожного члена колгоспу залежав не тільки від його вкладу у громадське виробництво, але і від вкладу всіх колгоспників, це по-перше, і, по-друге, - від частки громадських доходів, які виділялись для розподілу. У такому підході до розподілу частини громадських доходів, спрямованих на задоволення потреб членів колгоспів, функція трудодня забезпечувала єдність особистого і колективного інтересу в результатах праці колгоспників.

Доходи, які передбачалися для видачі колгоспникам, розподілялися лише в кінці року. Це створювало певні труднощі в стимулюванні працівників, знижувало їх матеріальний інтерес до виробництва. Тому постановою РНК СРСР від 8 вересня 1933 р. “Про видачу грошових авансів у колгоспах” дозволялось, не чекаючи загального розподілу доходів, видавати колгоспникам на трудодні грошові аванси, витрачаючи на це 20-30% сум, одержуваних від реалізації продукції [5, с. 436]. По суті ця постанова сприяла впровадженню в систему розподілу в колгоспах елементів гарантованості, створювала умови для зближення часу одержання заробітків з часом затрат праці.

Як вказувалось вище, розподіл заробітку між колгоспниками здійснювався залежно від результатів діяльності всього господарства. При цьому зовсім не бралась до уваги робота кожного виробничого колективу, результати його діяльності. Це негативно позначалось на виробництві, призводило до зрівняльних підходів в оплаті праці. Тому постановою Ради Міністрів СРСР від 19 квітня 1948 р. “Про заходи щодо покращення організації, підвищення продуктивності і впорядкування оплати праці в колгоспах" передбачалося розмір нарахування трудоднів поставити в залежність від одержаної продукції рослинництва і тваринництва бригадами, фермами та ланками. Це дозволяло колективам, які досягли вищої врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин, одержувати і більш високу оплату. Цією ж постановою рекомендувалось колгоспам нараховувати бригаді, фермі чи ланці 1% трудоднів, затрачених на виробництво, за кожний відсоток надпланової врожайності чи середньої врожайності по колгоспу [6, с. 474]. Колгоспи могли додатково нараховувати трудодні тим колективам, які виробили продукцію понад встановленого плану і списувати трудодні тим, хто свій план не виконав. Встановлення розміру додаткового нарахування чи списання трудоднів залежно від виконання або невиконання планових завдань суттєво підвищувала матеріальну заінтересованість колгоспників саме в результатах роботи свого колективу. оплата праця тарифний угода

Визначення твердої частки доходів, які повинні направлятись у фонд розподілу, а також застосування авансування, хоча і створювало умови для впровадження гарантованої оплати праці, однак лише на рівні кожного окремо взятого колгоспу. Тому амплітуда коливань рівнів оплати праці в колгоспах була дуже велика.

Після відміни обов'язкових поставок сільськогосподарської продукції колгоспами надходження грошових коштів від реалізації продукції зросли. Видача грошових авансів на трудодні в колгоспах стала регулярною і поступово набула вигляду грошової оплати. Окремі колгоспи почали встановлювати безпосередньо грошові розцінки за роботи і за продукцію, минаючи трудодні. Часто для цього використовувалися тарифні сітки і ставки, прийняті в радгоспах у 1961 р.

Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 16 травня 1966 р. "Про підвищення матеріальної заінтересованості колгоспників у розвитку громадського виробництва" рекомендувалося колгоспам вводити, починаючи з 1 липня 1966 р. гарантовану оплату праці колгоспників на рівні тарифних ставок відповідних категорій працівників радгоспів. Передбачено також, що господарствам, які не можуть забезпечити такий рівень власними коштами, держава на пільгових умовах надає довгостроковий кредит. Крім того, постановою передбачалося здійснювати відрахування на поповнення неподільних та інших громадських фондів лише після виділення коштів на оплату праці колгоспників, розрахунків по обов'язкових платежах державі та внесків в централізований союзний фонд соціального забезпечення колгоспників. Ця постанова дала поштовх на перехід до грошової оплати праці, та її гарантування на рівні оплати праці в радгоспах. В цей час в колгоспах почалася швидкими темпами запроваджуватися акордно-преміальна система оплата праці, яка зарекомендувала себе з позитивної сторони в радгоспах.

У подальшому умови оплати праці в радгоспах і колгоспах почали зближуватися. Відмінність полягала лише в тому, що, якщо в радгоспах мінімальний рівень оплати праці робітників гарантувався державою, то колгоспники позбавлені були такої гарантії. Колгоспи самі повинні були, залежно від економічних можливостей, визначати рівень оплати праці колгоспників.

Проте у впровадженні прогресивних форм організації праці не були зацікавлені більшість керівників і спеціалістів підприємств. Вони не хотіли брати на себе відповідальність з приводу внутрішньогосподарських договірних відносин, бо не мали гарантій на виконання договорів поставок матеріально-технічних засобів і збуту продукції, виробленої понад договорів-контрактів. В останньому випадку господарство змушене було купувати продукцію у орендаторів і кооперативів, хоча не було в змозі її реалізувати. Господарський механізм, не мав необхідних правових положень, які б захищали інтереси сторін. Зберігались застарілі підходи у формуванні оплати праці, які протирічили сучасним, на той час, виробничим відносинам. Існуюче становище викликало необхідність змінити ставлення селян до землі, посилити мотивацію до ефективної праці.

В 1992-1994 рр. шляхом реорганізації у масовому порядку колгоспів, а також у процесі приватизації радгоспів, почали створюватися колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства, асоціації, кооперативи, агрофірми. Незважаючи на певні реформаційні процеси, в сільському господарстві була характерна тенденція до зниження обсягів виробництва основних видів продукції рослинництва і тваринництва. Причому, якщо в 1991-1995 рр., більшість підприємств ще отримували прибутки, то в 1996-1999 рр. аграрна сфера економіки з прибуткової перетворилась у збиткову, що свідчило про поглиблення розбалансованості сільського господарства України.

В період, коли підприємства отримували прибутки, широко застосовувалися системи оплати праці, при яких заробітки працівників залежали від кінцевих результатів їх роботи, а саме: акордно-преміальна, оплата праці від валового доходу, оплата за розрахунковими цінами. У роки економічного спаду сільськогосподарського виробництва стало неможливим використовувати ефективні системи оплати праці.

Згідно з Указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. №1529/99 активно почалося реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю та майно в різні організаційно-правові форми: сільськогосподарські виробничі кооперативи, приватні підприємства, господарські товариства, у тому числі акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства та ін.

Перехід до ринкових відносин потребує певних змін в організації оплати праці, матеріального її стимулювання. Особливо важливим є зміна ставлення кожного працівника до землі, основних засобів виробництва, поєднання прав власника і працівника в одній особі.

Нині в Україні регулювання заробітної плати здійснюється на принципах соціального партнерства, де умови праці, соціально-економічні гарантії та пільги забезпечуються в ході переговорів між роботодавчими і представницькими організаціями (комітетами профспілок чи радами трудових колективів), які захищають інтереси працівників при укладанні колективних договорів і угод на всіх рівнях управління аграрним сектором. При цьому колективні договори чи контракти не повинні знижувати рівень соціального захисту, який передбачений чинним трудовим законодавством України. Мінімальна заробітна плата регулюється державою, а питання верхньої межі заробітку вирішується в сільськогосподарських підприємствах з урахуванням господарсько-фінансових можливостей. Це - грошові витрати, які включаються до собівартості продукції. Пільги і гарантії, які додатково встановлюються у господарстві, здійснюються за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні конкретного колективу.

Ринкові відносини вносять значні зміни в механізм формування та розподілу фонду заробітної плати в сільськогосподарських підприємствах. Поряд з традиційними системами і формами оплати праці з'являються нові, зорієнтовані на подальше поглиблення госпрозрахунку і самофінансування. При збереженні всіх елементів організації оплати праці суттєво підвищується роль її нормування і тарифікації, що дозволяє оцінити робочу силу з точки зору кількості і якості праці, затраченої на виробництво сільськогосподарської продукції. Взаємозв'язок міри праці та її оплати здійснюється через форми і системи оплати праці, які залежать не тільки від механізму нових економічних і трудових відносин, а й від особливостей аграрної праці та виробництва.

На сучасному етапі в сільському господарстві діють такі системи оплати праці: пряма відрядна, пряма погодинна, відрядно-преміальна, погодинно-преміальна, акордно-преміальна і ін.

У результаті проведеного аналізу встановлено, що на даний час в сільськогосподарських підприємствах функціонують традиційні системи оплати праці. Наприклад, в аграрних підприємствах Рівненської області найбільш широко застосовується пряма відрядна система оплати праці (76%). Проста погодинна система застосовується у 64% сільськогосподарських підприємств. У зв'язку з важким фінансовим становищем лише 28% досліджуваних сільськогосподарських підприємств можуть дозволити собі застосовувати відрядно-преміальну систему оплати праці, 16% - акордно-преміальну, 8% - погодинно-преміальну. Встановлено, що оплата праці в сільськогосподарських підприємствах спрямована, перш за все, на стимулювання збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. У той же час, підвищення ефективності використання виробничих ресурсів даними системами оплати праці стимулюється недостатньо, що в ринкових умовах є недопустимим.

Отже, еволюція форм і систем оплати праці в агропромисловому комплексі здійснювалася поступово - нові її системи виникали в надрах старих, апробованих на практиці. У нинішніх умовах господарювання необхідною умовою організації оплати праці є встановлення взаємозв'язку заробітної плати з системою особистих інтересів працівника та інтересів підприємства. Оптимальне поєднання цих інтересів сприятиме більш раціональному використанню матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, що значно впливатиме на ефективність виробництва в цілому. Це можливо лише тоді, коли буде вирішене питання формування такої системи оплати праці, яка б забезпечила взаємозв'язок між рівнем оплати праці і ефективністю виробництва.

Література

1. Галевиус Ф.К. Крупное государственное сельское хозяйство к Х годовщине Октября // Совхоз. - 1927. - №1. - С. 9-21.

2. Отчет ЦК Всеработземлеса 5-му Всесоюзному съезду. М.: Работник Земли и Леса, 1926. - С. 102.

3. Праця в УРСР // Статистичний довідник. К.: Народне господарство та облік, 1937. - С. 302.

4. Каленберг В., Илюшин В. Новая форма оплаты труда в совхозе // Экономика сельского хозяйства. - 1960. - № 3. - С. 103-106.

5. О выдаче денежных авансов в колхозах: Постановление Совета Народных Комиссаров от 8 сентября 1933 г. // Решения партии и правительства по хозяйственных вопросам. Т.2 - М.: Политиздат, 1967. - С. 436.

6. О мероприятиях по улучшению организации, повышению производительности и упорядочинею оплаты труда в колхозах: Постановление Совета Министров СССР от 19 апреля 1948 г. // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. Т. 3. -М.: Политиздат, 1968. - С. 469-488.

Анотація

Досліджено розвиток форм і систем оплати праці в сільськогосподарських підприємствах. Виявлені економічні передумови, що сприяли їх удосконаленню.

The development of forms and systems of labour payment in agricultural enterprises is probed. Economic preconditions which helped their improvement were found out.

Размещено на Allbest.ru