Інституційні чинники формування загроз інвестиційній безпеці України

Інституційні пастки щодо передачі, реєстрування і гарантування права громадян України на володіння часткою національного багатства

Джерело: авторська розробка.

Отже, можемо констатувати що за 23 роки незалежності в Україні склалася катастрофічна ситуація, коли право власності на землю, будівлі, інші матеріальні об'єкти фактично, ні за ким не закріплене. Більшість інституцій, які забезпечують облік, реєстрацію, моніторинг, видачу документів про право власності та його дотримання засновані в неле- гітимний спосіб, а отже документи, які ці інституції видають, також є нелегітимними. Так само як і рішення про приватизацію ( відчуження) чи передачу в оренду комунального майна прийняті органами місцевого самоврядування, які, згідно законодавства України, не отримували таких повноважень від безпосередніх конституційних власників - територіальних громад, також не мають юридичної сили.

Більшість ресурсів для ведення бізнесу інвесторами сьогодні залучається шляхом викупу або взяття у тимчасове користування об'єктів комунальної власності. Тому особливо загрозливими для інвесторів є ризики, пов'язані з набуття ними права власності на об'єкти комунальної власності при приватизації, викупі таких об'єктів.

Ст.16 Закону “Про місцеве самоврядування” чітко визначає “Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад”. Ст.60 “Право комунальної власності” цього ж закону декларує, що “Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження” [12].

Очевидним є такі вимоги та норми законодавства України:

• право власності на об'єкти комунальної власності має бути закріплене за територіальною громадою;

• розпоряджатися комунальним майном від імені територіальної громади мають право її органи місцевого самоврядування.

Згідно з чинним законодавством власником в Україні може бути лише особа (фізична або юридична). Оскільки територіальна громада є конституційним власником комунального майна, то вона має бути створена як юридична особа. Законодавством передбачено, що територіальна громада є юридичною особою публічного права, яка повинна фігурувати в усіх документах на право власності свого комунального майна.

Втім, після прийняття Конституції, та інших нормативно-правових актів, в Україні територіальних громад як юридичних осіб не було створено. Відповідно, засновниками представницьких та виконавчих органів влади де-юре не зафіксовані територіальні громади.

Таким чином, сьогодні власністю територіальних громад користуються, володіють та розпоряджаються де-факто юридичні особи - ради та органи державної влади. Однак, якщо засновником відповідної місцевої ради чи виконавчого органу влади не є територіальна громада (а не будучи зареєстрованою як юридична особа публічного права, вона не могла бути засновником інших органів місцевого самоврядування), то право власності на це майно за територіальною громадою не закріплене навіть опосередковано. Сьогодні право володіння, користування і розпорядження цим майном здійснює рада чи виконавчий орган, який не є заснований територіальною громадою, а отже де-юре такий орган не має жодного відношення до територіальної громади (конституційного власника).

Якщо проаналізувати, яким чином були засновані місцеві ради, а також суб'єкти, які зазначені їх засновниками, право власності на більшість комунальних об'єктів взагалі ні за ким не закріплене. Так, за результатами здійсненого нами аналізу засновницьких документів окремих сіл та селищ Львівської, Івано-Франківської, Хмельницької Дніпропетровської областей, засвідчимо, що усі аналізовані сільські та селищні ради було зареєстровано у 1997 році (найчастіше 21 травня у день прийняття, а не вступу в дію закону “Про місцеве самоврядування), їх засновником вписаний “Закон України “Про місцеве самоврядування”, а реєстрація, фактично, відбулася на паспорт наявного на той момент сільського чи селищного голови. Що свідчить про повну невідповідність Конституції та законодавству України способу заснування цих органів місцевого самоврядування, і відповідно - нелегітимність прийняття ними рішень щодо розпорядження комунальним майном. У багатьох реєстраційних справах таких умовно представницьких органів громад взагалі простежуються дати від 1992 до 1994 року.

Для порівняння зазначимо, що у сусідній Польщі територіальна громада (гміна) є юридичною особою, власником комунального майна, а її органи, зокрема рада гміни, такого статусу не мають. Більше того, є рішення Верховного суду Польщі, згідно з яким “гміна” є суб'єктом підприємницької діяльності. Також юридичними особами публічного права є територіальні громади в будь-якій іншій державі ЄС, що забезпечує реалізацію права територіальної громади бути реальним власником комунального майна.

Тому будь-яка передача інвестору права власності на об'єкти комунальної власності вимагає:

• реєстрації права власності конституційного власника (територіальної громади) на ці об'єкти;

• прийняття і оформлення рішення власника (територіальної громади або уповноваженого нею органу) про передачу (продаж) об'єктів комунальної власності.

Відповідно, якщо досі не було зареєстроване визначене Конституцією право територіальних громад як власника комунальних ресурсів, їх відчуження є взагалі незаконним. Такі передумови формують масштабні загрози перерозподілу, повернення у власність територіальних громад об'єктів комунальної власності, які були незаконно відчужені. Зважаючи на вище викладені факти, констатуємо, що усі рішення представницьких та виконавчих органів місцевого самоврядування, які засновані в неконституційний спосіб, є нелегітимними. І за умови інституціоналізації територіальних громад і заснування ними представницьких і виконавчих органів у законний спосіб, рішення прийняті органами, які сьогодні виконують представницьку та виконавчі функції місцевого самоврядування, територіальна громада має право визнати недійсними, що відповідно, на певний період часу вкрай негативно позначиться на інвестиційному кліматі України, але після цього матиме однозначно позитивний вплив.

Такі прецеденти в Україні вже є: у смт. Добротвір Кам'янко-Бузького району Львівської області територіальна громада, створена як юридична особа публічного права, як конституційний власник землі в межах адміністративно-територіальної одиниці прийняла рішення про скасування державного акту на землю, згідно з яким вона, на підставі рішення селищної ради (яка не була заснована територіальною громадою) перебувала у постійному користуванні ДП “Західенерго” (тепер це підприємство перейменовано у ДТЕК Західенерго) [13]. Громада готова безпосередньо або через свій представницький орган підписати угоду з компанією на тих умовах, які вважає за потрібне. Відкритим для громади також є питання законності приватизації Добротвірської ТЕС, а також необхідність використання станцією вугілля саме червоноградських шахт. Цікаво, що територіальні громади почали здійснювати безпосереднє управління, комунікуючи одна з одною і враховуючи інтереси одна одної. Зазначимо, що пакет акцій ПАТ “Західенерго” попав до Фонду держмайна (щодо якого до сьогодні відсутній розпорядчий акт про приватизацію) на приватизацію від НАК “Енергетична компанія України”, у реєстраційній справі якої засновником записана юридична особа - Кабінет Міністрів України з неіснуючим ідентифікаційним кодом, якої просто не існує.

Подібна ситуація склалася у с. Шульгівка Дніпропетровської області. Згідно з Наказом Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області від 26.11.2013 “Про затвердження документації та надання земельної ділянки у власність” передано ТОВ “Агропромінвест” земельну ділянку з цільовим використанням “під будівництво тваринницької ферми” на підставі рішення Шульгівської сільської ради. Незважаючи навіть на факт, що земельна ділянки є частиною заповідної території, Держземагентство оформило право власності “Агоропромінвест” на цю ділянку з грубими порушеннями.

Зазначимо, що згідно з реєстраційною справою Шульгівська сільська рада (код ЄДР- ПОУ 04338189) без зазначення розпорядчого акту та засновника створена 21. 05. 1997 року як юридична особа. На момент заснування цього органу місцевого самоврядування ще не вступив в дію Закон України “Про місцеве самоврядування”. У відповідності зі ст. 140, 143 Конституції України та положень Закону України “Про місцеве самоврядування” ця юридична особа мала бути створена територіальною громадою.

Оскільки офіційний засновник Шульгівської сільської ради фактично відсутній, вона не може кваліфікуватися як представницький орган Шульгівської територіальної громади - власника землі в межах адміністративно-територіальної одиниці села Шульгівка.

Тому Держземагентством надано у власність фактично земельну ділянку, власником якої є територіальна громада с. Шульгівка (конституційний власник) без згоди безпосереднього власника. Розпорядником землі є селищна рада, яка фактично є самозваним органом, оскільки, декларуючи себе представницьким органом влади громади, юридично територіальна громада с. Шульгівка не уповноважувала цю раду представляти свої інтереси та здійснювати управління комунальним майном.

Відтак земельна ділянка надана інвестору без згоди територіальної громади, а отже може бути вилучена через суд (у випадку виконання останнім покладених на нього функцій). Бо навіть якщо право територіальної громади не закріплене документально належним чином, згідно Конституції України саме територіальна громада є фактичним власником цих об'єктів комунальної власності. Більше того, виявилось, що ця територія взагалі є заповідною. Аналогічна ситуація склалась у с. Недайвода тієї ж Дніпропетровської області з виділенням землі під будівництво кар'єру.

Ще одна інституційна пастка для інвесторів пов'язана з невизначеністю власника багатьох видів ресурсів, які йому передаються. Для прикладу, згідно зі статтями 20, 64, 80, 81 та ін. Земельного кодексу України введене поняття “земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів”, що суперечить Конституції України, якою чітко зазначено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Відповідно уся територія (земля) має бути закріплена за юрисдикцією відповідної адміністративно-територіальної одиниці найнижчого рівня або перебувати у спільній юрисдикції, паралельно перебуваючи у державній, комунальній чи приватній власності.

Такі положення Земельного кодексу створюють передумови для зловживань і незаконного вилучення земельних ділянок з комунальної власності, надаючи їм статус “земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів”.

Також згідно ст. 173 Земельного кодексу “Межі районів, сіл, селищ, міст, районів у містах” п. 2. Зазначено, що межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змінюються за проектами землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних одиниць. Проекти землеустрою щодо зміни меж населених пунктів розробляються з урахуванням генеральних планів населених пунктів.

Більшість малих поселень не мають затверджених генеральних планів, а відповідно межі цих поселень є досі не встановленими. Тому для інвестора зрозуміти, у чиїй юрисдикції знаходиться земельна ділянка, хто приймає рішення щодо її відчуження чи передачі в оренду, залишається одним із найактуальніших питань і документи, які засвідчують право власності на земельні ділянки міськими, селищними радами у багатьох випадках видаються з грубим порушенням законодавства.

Для прикладу, у м. Львові розроблений Генеральний план розвитку міста, який охоплює території, які входять до меж адміністративно-територіальної одиниці: с. Зубра Пу- стомитівського району. У Генеральному плані міста частина земель с. Зубра позначена як територія адміністративно-територіальної одиниці м. Львів, які включені до Генерального плану Львова на підставі акту інвентаризації земель 1998 р. Втім, рішення територіальної громади с. Зубра про передачу частини комунальних земель територіальній громаді м. Львова прийнято не було, як і не було офіційно змінено територіальні межі Львова рішенням Верховної ради України, як того вимагає законодавство. Натомість окремі земельні ділянки, які фактично надалі належать територіальні громаді с. Зубра, продають з аукціону у м. Львові, і розпоряджається ними Львівська міська рада. Такі дії суперечить нормам чинного законодавства України, і порушують, найперше, право власності конституційного власника - територіальної громади с. Зубра. За умови інституціо- налізації територіальної громади с. Зубра, і прийняття її членами відповідного рішення, ці землі можуть бути вилучені у їх безпосередніх користувачів, які придбали їх офіційно на аукціоні як такі, які передані їм без законних на те підстав. Причому відповідальність перед інвестором Львівської міської ради, а також окремих посадовців, які здійснюють ці правовопушення, взагалі залишається невизначеною, оскільки де-юре юридична особа “Львівська міська рада” - не є представницьким органом територіальної громади міста Львова. Цікаво, що юридична особа “Львівська міська рада” зареєстрована згідно з реєстраційною справою у 1994 році, водночас територіальні громада, чиїм представницьким органом остання мала б бути і яка б мала створити свій представницький орган, офіційно стане суб'єктом місцевого самоврядування лише після прийняття Конституції у 1996 р.

Сама наявність таких порушень, неузгодженостей і зловживань формує несприятливе інвестиційне середовище та істотні загрози для потенційних інвесторів. Вже сьогодні окремі інвестори говорять про конкуренцію між територіальними громадами щодо залучення інвестицій. Зафіксовані звернення інвесторів безпосередньо до територіальних громади з пропозицією здійснення довгострокового інвестиційного проекту без залучення до цього процесу органів місцевого самоврядування,, які є нелегітимними.

Важливою передумовою формування сприятливого інвестиційного клімату є також прозорість, легітимність, публічність оформлення та гарантування прав власності інвестора. Право власності на майно та землю сьогодні засвідчується у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Державному земельному кадастрі та інших реєстрах.

Одним із важливих завдань реформування і забезпечення належних умов дотримання прав власності є вільний доступ до державних реєстрів, які фіксують такі права. На жаль, усі вони сьогодні є закритими. Навіть нотаріуси, які оформляють право власності , не мають вільного доступу до цих реєстрів. Громадські активісти, підприємці, юристи, і Міністерство юстиції вкотре вимагають від Верховної ради України прийняти відповідні законопроекти і відкрити їх, адже для інвестора, це у першу чергу, був би доступ до необхідної інформації про об'єкти, які передбачено залучити до реалізації інвестиційних проектів [14]. Недоступність цієї інформації створює додаткові ризики для інвестора, який, не володіючи інформацією про реальних власників необхідних йому об'єктів, не буде інвестувати у проекти, які мають невизначену матеріальну основу.

Також істотною перешкодою законодавчому закріпленню прав власності сьогодні є те, що органи державної влади та місцевого самоврядування, до повноважень яких віднесені облік, передача, закріплення та гарантування дотримання прав власності, засновані неналежним чином, що ставить під сумнів легітимність їх діяльності.

Наприклад, вертаючись до конфлікту у с. Шульгівка Дніпропетровської області, зазначимо, що територіальні представництва Держземагентства фактично не мали права видавати дозвіл про зміну власника земельної ділянки.

Так, Головне управління Держкомзему у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 20300572) засноване як державна організація (установа) зареєстрована 28. 07. 2008 року, засновником якої є Державний комітет України із земельних ресурсів, реєстраційний код якого є спільним для трьох інституцій (код ЄДРПОУ 0032632). Припинено її реєстрацію 7/03. 2013 року. З цієї структури шляхом реорганізації створено Головне управління Дер- жземагентства у Дніпропетровській області.

Цей орган, створений незаконно, не мав права згідно з п. 6-1 Положення про Держ- земагентство на основі Указу Президента України № 770 від 29. 12. 2012 передавати відповідно до закону безпосередньо або через визначені в установленому порядку територіальні органи земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб.

Істотні непорозуміння є з реєстрацією, реорганізацією і правонаступництвом державних та територіальних органів Держкомзему.

З 14. 08. 2000 року по 13. 04. 2007 в статусі юридичної особи існував Державний комітет України по земельних ресурсах року як орган виконавчої влади (ІК 0032632) без засновника з КВЕД “Управління загального характеру на державному рівні”. Дата припинення діяльності цієї юридичної особи: 13. 04. 2007 року.

Іншу юридичну особу, згідно з реєстраційною справою: Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство) з індивідуальним кодом 0032632 (вдруге) як державну організацію було створено у цей ж день 13.04.2007 року. Засновником виступив господарсько-фінансовий департамент секретаріату Кабінету міністрів України. ЄДРПОУ засновника - 0031101. Однак 14. 04. 2008 року реєстрацію цієї юридичної особи теж припинено. Причому ця юридична особа зафіксована правонаступником Івано-Франківського регіонального центру державного земельного кадастру.

В той же день 14. 04. 2008 року без зазначення розпорядчого акту, без засновника було зареєстровано Державний комітет України із земельних ресурсів (Держкомзем). З тим самим індивідуальним кодом юридичної особи 0032632 (вже втретє). Припинено реєстрацію цієї юридичної особи 15. 07. 2013 року. Її навіть не знято з обліку в ДПІ, про що свідчить запис в реєстраційній справі.

Тобто три юридичні особи з одним і тим ж ідентифікаційним кодом, які мають повноваження здійснювати облік земельних ресурсів.

В той же час 15. 02. 2011 року знову реєструється Державне агентство земельних ресурсів України, щоправда тепер з кодом ЄДРПОУ 37552980. Ця структура стає на облік у Державній службі статистики 16. 02. 2011 р., і в ДПІ Солом'янського району м. Києва 17.

Указ Президента України № 445 “Про державне агентство земельних ресурсів України” від 8 квітня 2011 року був виданий через два місяці після реєстрації самого Дер- жагентства. Аналогічно Положення про його діяльність з'явилось теж 8 квітня 2011 року. Указ відповідно набув чинності з дня його опублікування.

Територіальні органи Держагентства земельних ресурсів створили на виконання Постанови Кабінету Міністрів від 17. 08. 2011 року “Про утворення територіальних органів Державного агентства земельних ресурсів” такі органи створювались як юридичної особи публічного права шляхом реорганізації територіальних органів Держкомзему шляхом приєднання до новоутворених територіальних органів [15]. Нагадаємо, що згідно з вимогами чинного законодавства припинення юридичної особи може відбутися лише за рішенням власника (власників) чи засновника (засновників). Коли приєднується один або кілька суб'єктів, до новоутвореного переходять усі майнові права та обов'язки приєднаного. У разі припинення юридичної особи через приєднання рішення підписують уповноважені особи та правонаступник. З призначенням комісії з припинення до неї переходять повноваження щодо управління правами юридичної особи. Голова комісії з припинення після закінчення процедури припинення повинен подати особисто державному реєстратору заповнену реєстраційну картку, свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи, оригінал установчих документів, нотаріально засвідчену копію передавального акта, тощо. Тобто без засновника чи власника попередньої юридичної особи створити нові, зокрема в областях та районах з точки зору права було неможливо. Територіальні органи (представництва) засновані також у спосіб, який не визначений законодавством.

Згідно з п. 6 Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22. 01. 1996 р. № 118, ідентифікаційний код зберігається за суб'єктом, якому він присвоєний, протягом усього періоду його існування і є єдиним.

У разі перетворення юридичної особи, крім центральних органів виконавчої влади, за правонаступником зберігається її ідентифікаційний код. У разі припинення юридичної особи шляхом приєднання до іншої юридичної особи та створення на базі юридичної особи, що припинилася, відокремленого підрозділу ідентифікаційний код такої юридичної особи залишається за відокремленим підрозділом.

В інших випадках припинення юридичної особи і присвоєння її ідентифікаційного коду новоствореним суб'єктам забороняється. Оскільки:

• згідно з Указом Президента України №34 “Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів” від 6 січня 1996 року було створено єдину систему дер- жорганів земельних ресурсів у складі Державного комітету України по земельних ресурсах та підпорядковано йому обласні та міські управління, районні відділи;

• згідно з Указом Президента України № 720 “Про вдосконалення системи державного управління земельними ресурсами та контролю за їх використанням і охороною” від 19.08.2002 р. передбачено реформування Державного комітету України по земельних ресурсах, обласних управлінь, районних відділів, Кабінету Міністрів України дано зобов'язання підготувати відповідне положення;

• всупереч Указам Президента Постановою Кабміну № 69 від 31 січня 2007 року Держкомітет по земельних ресурсах реорганізовано у Державне агентство земельних ресурсів України;

• всупереч Указам Президента Постановою Кабміну № 48 від 13 лютого 2008 р. реорганізовано Держагентство земельних ресурсів у Держкомітет із земельних ресурсів;

• лише 9 грудня 2010 р. вийшов Указ Президента “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” № 1085, згідно з яким Держкомзем реорганізовано у Державне агентство земельних ресурсів України;

• згідно Указу Президента України № 445 від 8 квітня 2011 р. засвідчено, що Дер- жагентство земельних ресурсів є правонаступником Держкомітету із земельних ресурсів та затверджено положення;

• на даний час в Україні функціонує Державний комітет по земельних ресурсах (без статусу юридичної особи), по всіх інших структурах засвідчено порушення при їх створенні і реєстрації (перереєстрації). Крім того, усі зазначені вище юридичні особи з кодом ЄДРПОУ 0032632 не є правонаступниками попередніх.

Отже, на українському ринку потенційний інвестор зіштовхується з наступними ризиками, при намаганні залучити до реалізації інвестиційного проекту комунальне майно:

• відсутністю зафіксованого права власності конституційного власника комунального майна у статусі юридичної особи в Україні (земля, водні об'єкти, ліс, комунальні приміщення, надра тощо);

• присутністю на ринку інституцій, що від імені власника розпоряджаються комунальними ресурсами, не маючи на те відповідних повноважень. Фактично повна нелегі- тимність представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування;

• більшість інституцій, до повноважень яких відноситься реєстрація, облік та гарантування дотримання прав власності, засновані в нелегітимний спосіб, що ставить під сумнів законність внесення ними відомостей до державний реєстрів, облік прав власності та видачу відповідних документів, що засвідчують закріплення за певною особою такого права;

• невідповідність окремих положень нормативно-правових актів Конституції України, що створює поле для зловживань службовців та поширення корупції;

• відсутністю будь-яких дієвих кроків з боку держави щодо вирішення означених проблем.

За результатами проведених досліджень, можемо зробити такі висновки:

1. Україна має істотний потенціал залучення інвестицій, втім обсяги залучення іноземних інвестицій є на порівняно низькому рівні, що не дозволяє забезпечити достатній приплив інвестицій для стимулювання економічного розвитку;

2. Серед вагомих чинників, які формують перешкоди і ризики інвестиційній безпеці України нами визначено затяжну інституційну кризу, яка є наслідком, зокрема несфор- мованості інституту права власності, що підтверджується стабільно найнижчими рейтингами України за цим показником у Глобальному індексі конкурентоспроможності за останні роки.

3. Доведено, що в Україні системні загрози інвестиційній безпеці держави формуються внаслідок незакріплення права власності за конституційним власником ресурсів - територіальними громадами. Крім цього, рішення про передачу в тимчасове користування або відчуження на користь інвестора об'єктів комунальної власності приймають органи місцевого самоврядування, засновані в незаконний спосіб, які фактично, не наділені територіальними громадами такими повноваженнями Уже зафіксовані прецеденти скасування територіальними громадами рішень таких органів.

4. За подальшої активізації первинних суб'єктів місцевого самоврядування - територіальних громад, і заснування ними представницьких органів у визначений законодавством спосіб, очікується погіршення інвестиційного клімату в Україні в короткостроковій перспективі. Втім у довгостроковій перспективі така легітимізація інститут власності сприятиме істотному покращенню індикаторів інвестиційної привабливості і безпеки України.

5. Для нівелювання загроз інвестиційній безпеці, які сформувалися внаслідок кризи інституту права власності, необхідним є реформування системи органів влади в України, формування належних передумов реєстрації, обліку та гарантування дотримання прав власності. Для цього потрібно:

• розробити і впровадити організаційно-економічні, інформаційні та правові механізми для реалізації положень Конституції України, зокрема реєстрації статутів територіальних громад, прийнятих громадою, закріплення права власності за територіальним громадами на комунальне майно, перезаснування органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів інвестиційного процесу згідно вимог чинного законодавства;

• забезпечити доступ відповідних суб'єктів інвестиційного процесу до державних реєстрів про право власності. Зобов'язати у реєстрах фіксувати не лише чинного власника об'єкта, але і попередніх власників, зі зазначенням нормативно-правових актів на підставі яких ними таке право власності було набуте;

• провести широку інформаційну кампанію щодо необхідності встановлення в Україні інституту права власності, з формуванням відповідних механізмів, які дозволяли б вирішувати спірні питання щодо гарантування права власності на об'єкти приватної, державної чи комунальної власності;

• сприяти поширенню інформації серед потенційних інвесторів щодо вирішення вказаних вище проблем і забезпечення єдиного, прозорого і легітимного механізму доступу інвестора до ресурсів.