Ринково-кон’юнктурні чинники трансформації ролі держави в контексті реалізації національних економічних інтересів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РИНКОВО-КОН'ЮНКТУРНІ ЧИННИКИ ТРАНСФОРМАЦІЇ РОЛІ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ІНТЕРЕСІВ

Резнікова Н.В.

Кандидат економічних наук, доцент,

Відякіна М.М.

Кандидат економічних наук

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Сучасний етап глобальної взаємодії закріплює визначену ієрархію країн щодо їхнього стану в системі функціональних зв'язків техносфери із зовнішнім світом, при цьому трансформується місце держави в комплексі міжнародних відносин глобального типу, розмивається традиційний для неї суверенітет. У дослідженні проявів глобалізації теоретично доцільно припустити антиномію між глобальним і національним. Останнім часом дискусія про майбутнє держави загального добробуту зосереджена на наслідках глобалізації, проявляючись у двох протилежних підходах: «песимістичному», який інтерпретує глобалізацію як серйозну загрозу для існування кейнсіанської держави загального добробуту; та «оптимістичний», що пророкує не лише сумісність глобалізації з державою загального добробуту, а й стимулювання її посиленню.

Критичний аналіз вітчизняних і зарубіжних джерел щодо ролі держави та ринку в реалізації національних економічних інтересів дозволив авторам дослідження виокремити ключові принципи, на яких має базуватися сучасна модель інституціоналізації глобального економічного розвитку, серед яких зокрема: гнучкість інституційної структури; професійна автономність суб'єктів прийняття рішень, перешкоджання будь-якому тиску різних груп впливу, зокрема неформальних; економіко-екологічний симбіоз для забезпечення стійкого економічного розвитку і запобігання силовому перерозподілу благ; транспарентність глобальної системі, збереження і стимулювання культурної диференціації як базису стійкого довгострокового розвитку глобального суспільства і водночас механізму запобігання масового ідеологічного зубожіння націй; застосування уніфікованої системи норм, правил і регулюючих стандартів до однорідних учасників глобальної інституційної системи.

Ключові слова: глобалізація, взаємозалежність, національні економічні інтереси, конкуренція, економічна безпека, держава загального добробуту, ефективна держава, соціально відповідальна держава.

Reznikova N.V., Vidiakina M.M.

MARKET FACTORS DETERMINING THE TRANSFORMING STATE'S ROLE IN REALIZING NATIONAL ECONOMIC INTERESTS

The present stage of global interaction establishes the hierarchy of states in accordance with their position in the global functional connections of the techno sphere, followed by transformation of the states 'place within a complex of international relations and eroding traditional sovereignty. The study of globalization developments theoretically assumes the antinomy between the global and the national. Recent debate on the future of the welfare state focused on the effects of globalization is reflected in two opposite approaches, the «pessimistic» which interprets globalization as a serious threat to the existence of the Keynesian welfare state; and «optimistic», predicting the compatibility of globalization with the welfare state along with general promotion of its strengthening.

Key words: globalization, interdependence, national economic interests, competition, economic security, the welfare state, effective state, the state of social responsibility.

Постановка проблеми

Становлення нових форм економічної залежності, притаманної сучасному етапу розвитку світового господарства, зумовлене діалектикою національного й глобального. Ринок, генеруючи асиметрії економічного зростання, суттєво модифікує підходи країн до імплементації відповідних соціально-економічних перетворень, які, в свою чергу, повинні відповідати національним економічним інтересам й глобальним тенденціям структурних зрушень. Специфіка реалізації національних економічних інтересів, водночас, відображає роль країн та трансформує місце держави в комплексі міжнародних відносин. З огляду на це актуалізується потреба теоретичного осмислення трансформаційних тенденцій ролі держави і дії ринково-кон'юнктурних чинників в умовах забезпечення національних економічних інтересів і національної економічної безпеки.

Мета статті полягає у теоретичному осмисленні ролі ринку та держави в контексті реалізації національних економічних інтересів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Важливу роль у теоретичному та емпіричному дослідженні проблематики форм і детермінант трансформації ролі держави як ключового актора у процесі реалізації національних економічних відіграють праці вітчизняних і зарубіжних вчених: Амсден А., Бреннер Р., Валерстайн І., Гражевської Н., Дос. Сантос Т., Єщенка П., Кравчук Н., Лук'яненка Д., Нітсан Дж., Сміт Т., Трофимової В., Файєрбах Г., Хіршман А.-О. Втім, недостатній рівень концептуалізації питань, пов'язаних з дією ринково-кон'юнктурних обмежувачів функцій держави, що представляють виклик національній економічній безпеці, обумовлює актуальність і мету даного дослідження.

Основні результати дослідження

Досліджуючи різні прояви глобалізації, теоретично доцільно припустити антиномію між глобальним і національним. Саме на цій основі неолібералізм розглядається багатьма його критиками як «глобалізаційний проект», спрямований саме на обхід бастіонів колективізму в державі загального добробуту. І це не випадково, адже останнім часом дискусія про майбутнє держави загального добробуту була зосереджена на наслідках глобалізації. З'явилися два протилежні погляди: «песимістичний», який інтерпретує глобалізацію як серйозну загрозу для існування кейнсіанської держави загального добробуту; та «оптимістичний», який пророкує, що глобалізація буде не лише сумісною з державою загального добробуту, а й навіть сприятиме її посиленню.

Песимістичний підхід, який набув поширення в публіцистичній літературі, зводиться до того, що великі держави загального добробуту є несумісними з жорсткою конкуренцією в світовій економіці. Оптимісти, з іншого боку, підкреслюють потенціал для уряду формувати соціальне забезпечення таким чином, щоб воно було сумісним з економічною ефективністю. Більше того, вони стверджують про зростання ризиків соціальної незахищеності, що проявлятиметься у високих показниках безробіття і опосередковано - у тиску на бюджет.

Для доказу попередньої тези можна пригадати провал у пошуку консенсусу щодо розширення ідеї держави загального добробуту в 1960-х і 1970-х роках і розгортання в 1980х і 1990-х роках запеклих політичних баталій за реформи держави загального добробуту - битви, які, принаймні, риторично, на думку М. Родеса, пов'язані з визнанням примату міжнародної конкурентоспроможності. Насправді зростання державних витрат щільно збігається зі зростанням торгівлі. Стверджувалося, що цей провокуючий зв'язок, який має місце і для лібералізації міжнародного ринку капіталу, відображає причинно-наслідковий зв'язок. Прикметно, що Д. Камерон [6] і П. Катзенштайн [8] ще у є 70-х та 80-х рр. минулого століття істотно підтримували систему аргументації, яка пізніше стала основним принципом у сучасній літературі про державу загального добробуту. Така аргументація виходить з того, що інтеграція у світову економіку обіцяє великий потенціал для підвищення добробуту особливо в малих країнах, але така інтеграція загрожує економіці злетами та падіннями світових ринків, підриваючи здатність урядів протистояти циклам ділової активності. Шлях, яким уряди вирішать цю дилему, полягає у прийнятті суттєвих ризиків, пов'язаних з торгівлею та одночасному впровадженні всеосяжних соціальних програм для компенсації серйозних ризиків на ринку праці.

Натомість Т. Іверсен є менш категоричним і фахово доводить, що відсутні не лише переконливі теоретичні підстави сподіватися на зв'язок відкритості торгівлі та витрат на соціальне забезпечення, але й, як він наполягає, такий зв'язок зникає, щойно береться до уваги змінна, що вимірює показники деіндустріалізації. Під деіндустріалізацією він має на увазі тривале та одночасне скорочення зайнятості в сільському господарстві та промисловості, яке розпочалося на початку 1960-х років у більшості країн світу. Ця змінна виявляється потужним передвісником розширення держави загального добробуту з фундаментальних причин, адже зміни на ринку праці, які пов'язані з деіндустріалізацією, є величезними та порівнюються за масштабами з рухом робочої сили із сільської місцевості в місто в період промислової революції. Так, наприклад, як зазначає Т. Іверсен, у 1960-му році близько 59% робочої сили в країнах ОЕСР були зайнятими у первинних секторах економіки, але вже через 35 років цей показник скоротився до 30%, що висвітлювало значне секторальне зрушення як наслідок великих технологічних змін, які збіглися з прогресивним насиченням ринку, інакше кажучи, зі структурно-технологічними умовами, які також змінили сільське господарство [7].

Тому межі та ступінь державної участі в економічному житті (масштаб державної власності, частка держбюджету або його видатків у ВВП, фінансування державою соціальної сфери, проведення макроекономічної політики і регулювання макроекономічного середовища) є найважливішим критерієм типологізації національних, а, отже, й соціальних моделей в їхній структурі. Ще П. Сорокін виокремлював три основні форми соціальної стратифікації: економічну, політичну і професійну. В глобальній стратифікації можна виокремити і додаткові ознаки, класифікуючи країни за приналежністю до певної цивілізації, за чисельністю населення, економічним розвитком (ВВП на душу населення), рівнем освіченості, місцем у міжнародному поділі праці (що рівнозначно професійній стратифікації) і належністю до певних державно-політичних союзів і воєнних блоків (політична стратифікація).

Українська вчена В. Трофимова [4], зазначаючи на певній динамічності економічних функцій держави та модифікації їхньої змістовної наповненості, наполягає на тому, що під впливом чинників транснаціоналізації, що підсилюються в регіональному розрізі, вони опинятимуться під впливом насамперед внутрішніх викликів (рис.1).

Очевидно, що капіталізм соціального ринку носить обов'язково національний характер, коріниться у національних, соціальних підприємствах на базі капіталовкладень, тоді як англосаксонський капіталізм, втілюючи неоліберальну ідеологію, носить глобальний характер і коріниться у багатогранній транснаціональній системі, яка розвивається. Конкуренція між цими двома альтернативними системами і пов'язаним з ними баченням того, що є і як має бути, у цій точці зору замінили конкуренцію холодної війни між капіталізмом і комунізмом у формуванні спектра можливих варіантів майбутнього для всього світу.

Багато авторів ставлять під сумнів те, в який спосіб поняття національне і глобальне пов'язані у популярному дискурсі глобалізації. Сам термін означає процес еволюції від попереднього до останнього, а, отже, здається цілком природно уявити форми соціальної організації, які з'являються спочатку як локалізовані явища у межах певної території, а потім поступово поширюються через широкі зв'язки у культурному і політичному житті, так само як в економіці і технологіях.

Втім, якщо, по суті, немає принципової антиномії між національним і глобальним (якщо мова йде про можливі конфігурації або уникнення напруженості, яка виникає від територіального неспівпадіння), тоді можна посперечатися, що, оскільки неолібералізм більше відповідає новому етапу глобалізації, опозиція неолібералізму повинна набувати форми, яка підтримує відновлення прогресивного національного капіталізму.

Рис. 1. Зовнішні та внутрішні суб'єкти впливу на економічні функції держави. Джерело: [4, с. 101].

інституціоналізація глобальний економічний

Головним аргументом оновлених дискусій було те, що держава у капіталізмі, передусім і насамперед, є формою капіталу: тобто, саме її існування як соціальної форми, інституційно відділеної від суспільства, коріниться у соціальному відношенні капіталу. Як пише Н. Пуланцас [9], що стосується відносин між державою й економікою, ця структура капіталістичних виробничих відносин надалі генерує відносне відокремлення держави й економічної сфери. Це розмежування держави і простору відтворення капіталу, яке характерне для капіталізму, скоріше, є особливістю капіталізму, оскільки воно, на переконання Н. Пуланцаса, відображає нові простори для держави й економіки, перетворюючи кожен їхній елемент.

Проблема полягає, однак, у розумінні того, як форма цих нових просторів і їхні взаємозв'язки перетворюються упродовж історичного розвитку капіталізму. Зокрема, поняття «відносної автономії» держави - ідея, яку асоціюють з працею Н. Пуланцаса, - на практиці не можливо відрізнити від «істотної автономії», яку він заперечує. Переглядаючи класичні позиції на початку ХХ століття, з одного боку, позиція догматичного марксизму прийняла економічно-технологічний редукціонізм, в якому продуктивні сили стали причиною змін у виробничих відносинах. З іншого боку, ревізіоністи соціал-демократичного марксизму взяли як реальність появу державної автономії і були переконані, що політичним формам буржуазного суспільства могли б надати радикального класового змісту через виборчий успіх робітничих партій. Історичний провал цих двох політичних ідеологій у ХХ столітті слід віднести, принаймні, частково, до їхньої нездатності остаточно відділитися від буржуазної концепції економіки і політики як окремих сфер.

З практичної точки зору, реальною складністю критики капіталізму є те, що переважна ліберальна політична гегемонія, яка формує форму і функції держави, тягне за собою узгодженість ідей, інтересів та інститутів, які формують самовідносну цілісність. Саме тому спроби 1970-х років підштовхнути державу від вбудованого лібералізму до вбудованої соціальної демократії потребували ризикованої та амбіційної стратегії «за і проти держави» одночасно. Розуміння тонких способів, за допомогою яких державне суспільство прагнуло запобігти проблемам дедалі більш вимогливого робітничого класу, мало розпочатися з повернення до витоків - критики політичної економії.

Сучасні критики неоліберального капіталізму, вірні своїм кейнсіанським переконанням, насправді розглядають державу політично нейтральною, якщо існує потенційний предмет для того, щоб захопити особливі інтереси, як-от високе фінансування або радикальні профспілки; вони розглядають ринок як інструмент розміщення ресурсів, а не експлуатації. Для цієї традиції досвід політики регулювання доходів у 1960-х і 1970-х роках служив ілюстрацією небезпеки проведення глибокого державного втручання, щоб схилити чашу терезів «змішаної економіки» на користь фундаментальної відправної точки, в якій вартість робочої сили і галузева структура накопичення капіталу вже не буде результатом конкуренції на ринку, а результатом державних рішень.

Найяскравішою ілюстрацією реальних обмежень, встановлених капіталом, щодо ролі держави у передових промислово розвинених країнах можна виявити у ключових подіях 1970-х років: на глобальному рівні - розпад золотого стандарту долара; у Великобританії - блокування у 1974 р. маніфесту відданості робітничого класу масштабному виробничому плануванню; повстання буржуазії у Швеції проти плану Майднера, відповідно до якого працівники будуть розміщувати свої пенсійні внески для купівлі компаній, які наймали їх, через об'єднані інвестиційні фонди. Тому маємо усвідомити глибинні трансформації у самій природі залежності, коли можливості її конфігурацій - в звичних термінах центру, напівпериферії, периферії, - доповнились комбінаціями держави та капіталу, де, більше того, саме капітал визначав вектор державного розвитку.

Аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури дозволив українській вченій Н. Гражевській констатувати про існування двох крайніх поглядів на трактування майбутнього націй-держав в умовах глобалізації економіки [2, с. 278]:

• дослідники, які вважають державу «провідним глобалізатором», акцентують увагу на тому, що постіндустріальний прорив та досягнення успіхів у глобальній конкуренції неможливі без активної ролі національних урядів;

• прибічники протилежного підходу пишуть про «кінець ери держави» та повне її відмирання.

На думку останніх, «національні держави руйнуються або зникають» під впливом сил, що «мають транснаціональну природу», а державне регулювання перетворюється на «віртуальну реальність». Н. Гражевська, роблячи такі узагальнення, бере до уваги, що глобалізація не лише уніфікує та гомогенізує світовий економічний простір на основі новітніх чинників економічного зростання, а й збагачує, урізноманітнює моделі та типи економічного розвиток внаслідок трансформації національно-державного структурування економіки. Отже, вона наполягає: процес глобалізації не «скасовує» державу, а ускладнює, диференціює, наповнює новим змістом її функції, «вбудовуючи» національну економіку в набагато складніші структури загальнопланетарного рівня [2, с.280-281].

Справді, на дев'яності роки ХХ століття припало пропагування тези щодо визнання держави іррелевантною та нездатною забезпечити свою базову функцію, що асоціюється із безпекою. Скорочення індивідуальних властивостей держави позиціонувалось як чи не аргумент на користь її відмирання, що поширювалося на подальше закріплення винятково економічного й комерційного трактування зовнішньоекономічних зв'язків. Втім, ми погоджуємося з позицією Т. Бордачева, Д. Суслова й М.Братерського в частині того, що таке «моноекономічне» твердження не враховує безліч прикладів, які демонструють нелінійність та, часом, обмеженість впливу економічних факторів на зовнішньополітичні рішення держав.

Посилаючись на Дж. Стігліца, К. Оффе, Р. Нурєєва, В. Колесова і І. Гладій, Н. Гражевська пропонує розглядати в якості пріоритетних такі функції держави в умовах глобалізації [2, с. 286-287]:

• визначення та реалізація стратегічних національних інтересів, формування національної моделі соціально-економічного розвитку, здатної забезпечити органічне включення економіки країни у транснаціональні відтворювальні цикли;

• сприяння інституційним змінам, спрямованим на утвердження загальноцивілізаційних засад соціально-орієнтованого ринкового устрою, виходячи з того, що за сучасних постсоціалістичних перетворень ринок «не спирається на стихійну» емерджентну еволюцію, що. в основному, була панівним зразком в історії західних капіталів-першопрохідців», а створюється «згідно з проектом, який розробляється політичними елітами» і «залежить у щонайменших деталях від рішень, які вимагають обґрунтування»;

• зміцнення національної конкурентоспроможності, стимулювання інноваційного розвитку, «вирощування підприємств-національних лідерів, конкурентоспроможних на світовому ринку», відстоювання інтересів конкурентоспроможності країни шляхом лобіювання інтересів «своїх» виробників на міжнародних тендерах, участі у міжнародних дебатах щодо принципів і правил світогосподарських відносин, впливу на поточну діяльність міжнародних економічних організацій тощо;

• створення умов для залучення іноземних інвестицій на основі привабливого інвестиційного клімату, стабільного законодавства, чітко визначених прав власності, виваженої податкової та стійкої фінансової систем, місткого споживчого ринку, стабільних зростаючих доходів населення, кваліфікованих кадрів;

• захист національної безпеки, попередження фінансових спекуляцій, контроль за ключовими ресурсами та галузями економіки з метою протидії негативним проявам глобалізації, захисту від бідності та знедолення, міжнародної злочинності та тероризму.

Визнаючи прагнення автора не лише систематизувати існуючі дослідження ролі держави в умовах загострення глобалізаційних викликів, що постають перед нею, але й узагальнити підходи як західних вчених, так і представників економічної науки пострадянського простору, слід визнати дещо ідеалістичний погляд на стан речей. Зокрема, звертаємо увагу на те, що саме по собі продукування стратегічних національних інтересів не може бути позбавлене тиску з боку транснаціональних відтворювальних циклів, а, отже, стає реакцією на існуючі умови світового господарства, що складаються, виходячи, в першу чергу, з інтересів ринку. Більше того, вплив на поточну діяльність міжнародних економічних організацій, як це продемонстрував останній перегляд квот в МВФ, унеможливлюється навіть в умовах стрімкого зростання ролі країн, що розвиваються на сучасному етапі розвитку МЕВ.

Щодо ролі держави у захисті національної безпеки, то її місія, запропонована Н. Гражевською у термінах попередження фінансових спекуляцій, контролю за ключовими ресурсами та галузями економіки з метою протидії негативним проявам глобалізації, захисту від бідності та знедолення, міжнародної злочинності та тероризму, є надто амбітною і такою, що приречена на провал. Контроль за ключовими ресурсами та галузями економіки розчиняється у приватизаційних схемах, захист від бідності і знедолення - в прагненні капіталу максимізувати прибуток, а міжнародна економічна злочинність інспірується податковими гаванями.

Ідея попередження фінансових спекуляцій також здається нам нездатною до реалізації, адже ситуація на різних ринках свідчить про неспроможність наявних економічних інструментів, а також методів фінансової та грошової політики запобігати колапсу економічних бульбашок. Окремі аналітики пов'язують таку недієздатність з інтересами тих учасників ринку, які отримують прибуток від таких бульбашок. Саме з позицій таких міркувань пояснюється той факт, що банківське фінансування продовжується без достатнього контролю, сприяючи, тим самим, роздуванню спекуляцій.

Роль держави як агента забезпечення національних інтересів, на переконання В. Трофимової, полягає у визначенні оптимального балансу між глобальним впливом і потребами національного розвитку, що описується в авторській інтерпретації в термінах економічної самодостатності (рис.2).

Рис. 2. Можливості щодо реалізації національного інтересу в умовах глобалізації. Джерело: [4,с.71].

На думку В. Трофимової, самодостатність країни як економічна категорія виникає й формується лише з появою глобального мислення, адже позиціонування себе як спроможної країни відбувається у глобальному економічному середовищі, де об'єктивно існують глобальні закони, не визнання яких означає економічну ізоляцію та неминучий занепад економічного розвитку.

Економічну самодостатність автор визначає як спроможність країни забезпечити сталість обраної траєкторії розвитку на основі оптимального включення в процеси глобального кругообігу продуктивних сил та використання внутрішніх та зовнішніх ресурсів та механізмів розвитку відповідно до поставленої мети [4, с. 69].

Водночас, вважаємо більш ґрунтовним і таким, що відображає діалектику економічних функцій держави і її регулюючої ролі, підхід української вченої Н. Кравчук (табл.1).

Таблиця 1. Змістовні характеристики економічних концепцій держави