Активи національної економіки як фактор конкурентоздатності держави в умовах глобалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Активи національної економіки як фактор конкурентоздатності держави в умовах глобалізації

В.В. Дергачова

У статті розглядаються проблеми, які притаманні економікам, що розвиваються в умовах глобалізації, акцентовано увагу на знецінення активів економіки на тлі зростання показників доданої вартості, висвітлені причини диференціації економічного розвитку держав.

економіка глобалізація вартість доданий

В.В. Дергачева

Активы национальной экономики как фактор конкурентоспособности государства в условиях глобализации

В статье рассматриваются факторы конкурентоспособности в условиях глобализации, акцентировано внимание на обесценении активов национальной экономики на фоне возрастания показателей добавленной стоимости, обозначены причины дифференциации экономического развития стран.

Глобалізація - це результат інтернаціоналізації всіх сфер громадського життя, встановлення безпосередніх сталих зв'язків між суб'єктами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає складовою частиною процесу, який відбувається в планетарному вимірі. Світова економіка є єдиним ринком і виробничою зоною з національними і регіональними секторами, а не простою сукупністю національних економік, що розгортають взаємне економічне співробітництво [1]. У сучасній економічній літературі відношення до глобалізації неоднозначне. Відомі українські вчені бачать у ній небезпеку для нашої країни. Так, академік НАН України Ю. Пахомов стверджує, що на тлі глобалізації відбувається загрозлива деформація фінансово-ринкових механізмів [2, с. 23]. Не менш категорично висловився з цього приводу і член-кореспондент НАН України О. Білорус. На його думку, глобальний капітал породжує могутні спекулятивні фінансові потоки, що руйнують економіку слабких держав і дестабілізують ринки навіть сильних країн [3, с. 76]. Професор Т. Ковальчук підкреслює, що глобалізаційні процеси в той самий час створюють нові погрози, насамперед - у фінансовій сфері [4, с. 16]. Професор В. Клочко відзначає, що глобалізація фінансів стає причиною зростання спекуляції, підвищує ризик системних збоїв [5, с. 65]. Існують і інші погляди на процес глобалізації, що, навпаки, оцінюють його більш позитивно і доводять, що без глобальних зв'язків, що поєднують людей, «бідні» країни переживали б свої проблеми значно гірше, ніж в умовах глобалізації [6, с. 43]. Тому метою даної статті є висвітлення позитивних та негативних наслідків глобалізації для країн, що розвиваються в контексті знецінення активів національної економіки на тлі зростання індикаторів доданої вартості.

Стратегія розвитку України не може бути сформована без урахування факторів глобалізації і глобальної інтеграції, що будуть впливати і вже впливають на життя нації. При цьому пріоритет неодмінно повинен бути відданий внутрішнім процесам, внутрішній адаптації економіки, тобто інтравертивному характеру політики, для того щоб Україна могла пристосуватися до нових історичних умов. Але внутрішня стратегія і політика України повинні бути глобально орієнтованими, тобто, по-перше, ефективними з погляду протидії новим впливам глобалізації, що можуть руйнувати, і, по-друге, прагматичними з погляду використання нових можливостей і переваг, які вона приносить.

Критерієм ефективності стратегії може служити рівень міжнародної конкурентоспроможності країни. Поки Україна займає 84-ту позицію зі 102 досліджуваних у 2005 р. з цього показника країн (Кенія - на позицію вище, після України такі країни, як Нігерія, Нікарагуа, Мозамбік, Гондурас) [7], ні про яку ефективну національну стратегію розвитку не може бути і мови.

Загальновідомо, що існує значний розрив у рівнях розвитку багатих і бідних країн. Причина цього - зростання нееквівалентного обміну. Розрив цей з часом збільшується і прискорюється і знаходиться в прямому зв'язку з процесами і наслідками глобалізації. Статистика ООН показує, що різниця між багатими і бідними країнами з показників виробництва ВВП на душу населення склала в 1960 р. - 1:30; у 1990 р. - 1:60; у 1999 р. - 1:90. Тобто якщо за 30 років (1960-1990 р.) розрив виріс у 2 рази, то за 10 останніх років - у 1,5 [3]. Це загальновідомі цифри, що неодноразово наводилися в пресі для ілюстрації тенденцій світового розвитку. Але одна справа використовувати їх для аналізу світового розвитку, абстрагуючись від власної національної належності, а інше - застосувати до власної країни. Проведемо порівняльний аналіз країн за такиими критеріями: розміри деяких країн стосовно території України, їх населення і ВВП (табл. 1).

Таблиця 1 - Зіставлення показників економічного розвитку для деяких країн світу, 2004 р.

Примітка. Розраховано автором за: Роузфилд С. Сравнительная экономика стран мира: Культура, багатство и власть в XXI веке / Пер. англ. - М.: МГИМО, РОССПЭП, 2004. - 432 с.

Проаналізуємо ситуацію. Росія, що має найбільшу територію у світі, яка перевищує територію України майже в 30 разів, за рівнем ВВП випереджає Україну тільки в 7,5 разу. Китай, що займає в цьому рейтингу другу позицію (причому практично поділяє це місце зі США, що ненабагато поступаються йому в квадратних кілометрах), перевищує територію України майже в 16 разів, а рівень ВВП випереджає український показник майже в 25 разів. Територія США перевищує територію України в 15,5 разу, а по ВВП США більше ВВП України 186 разів! Євросоюз має практично такий самий відрив за цим показником, так, при територіальній перевазі практично в 10 разів відрив за показником ВВП складає більше, ніж на порядок, тобто в 165 разів.

Далі, порівнюючи ВВП цих країн стосовно їх народонаселення, можна простежити таку тенденцію. Китай, що має найбільшу кількість населення, перевищує за цим показником Україну більш ніж у 30 разів (більше, ніж по території, в 2 рази), і ВВП Китаю більше ВВП України майже в 25 разів, тобто показники коригуються. Населення Євросоюзу-25 більше, ніж України у 7 разів, а показник ВВП показує розрив у 165 разів. Для США різниця між цими двома порівнюваними величинами - народонаселення і ВВП - ще вище: якщо населення в США більше тільки в 5 разів, то ВВП вище аж у 186 разів. І Росія має населення в 2,5 разу більше, а ВВП - у 7,5 разу більше.

На прикладі порівняння геоекономік України і провідних за різними показниками країн світу показані диференціація, непропорційність і розрив у розвитку всесвіту, що весь час поглиблюється.

Чому виникають такі проблеми? Чому вони ведуть до конфліктів і деформацій національного і світового розвитку? Сучасні диспропорції глобалізації багато в чому створені розбіжністю поглядів на національне багатство. Що ми розуміємо під національним багатством?

У сучасному світі можна виділити два принципово різних погляди на те, що вважати національним багатством. У розвинутих країнах національним багатством вважають активи економіки. Активи - це свого роду склад, з якого використовуються трудові й інші ресурси для економічної діяльності і де враховується її фінансовий результат. Метою такої економічної політики є збільшення активів і національного кредиту, параметри якого багато в чому визначаються вартістю активів. В Україні і на всьому пострадянському просторі національне багатство асоціюється з експлуатацією активів: відлитими тоннами, пробуреними кілометрами, побудованими квадратними метрами.

Звідки виникло таке роздвоєння в системах обліку і звітності?

У наш час можна виділити дві принципово різних системи національних рахунків: 1) за рахунками активів у складі фінансових балансів (США, Японія, ЄС); 2) за динамікою валового внутрішнього продукту (країни пострадянського простору).

Найбільш розвинуті країни світу ще в 70-х рр. ХХ ст. переорієнтували свою економічну ідеологію від показників прибутку на зростання і поліпшення якості фінансових балансів своїх економік. Чому це сталося? Наслідок криз 70-х рр. - це гігантські обсяги трансграничного капіталу, не пов'язаного з національною територією, що здатні викликати валютні, фондові, цінові деформації світового ринку і накопичувати прибутки в одній країні, а збитки в іншій. Це були часи, коли інтереси трансграничного капіталу, орієнтовані на просування принципів вільної торгівлі, зіштовхувалися з реаліями захисту національних інтересів з боку провідних країн світу. Нагадаємо, що в 1950 р. США, маючи ревальвацію долара до його дійсного паритету під впливом післявоєнного відновлення економік і валютних систем Німеччини, Японії та інших країн, відмовилися від умов ГАТТ, сформованих на переговорах в Женеві в 1947р. Також поступове усунення кількісних обмежень імпорту призвело багато країн до критичного порушення їх торгових балансів. Після цього більшість країн знову вдавалися до протекціоністських мір.

Крім того, у 1971 р. президент США Річард М. Ніксон приймає безпрецедентну програму підтримки долара і скасовує його розмін на золото. Для усього світу це означало, що США встали на шлях емісії і стимулювання свого експорту без яких-небудь гарантій забезпечення долара в міжнародних кредитах. З цього часу фінансовий світ планети вступив у безупинні валютні кризи, а ідеологія економічної, податкової, бюджетної, грошово-кредитної політики розвинутих країн світу однозначно переорієнтувалася від зростання доданої вартості до зростання фінансових балансів національних економік [8].

Ці зміни ринкового середовища й умов торгівлі в ті роки виявили потребу створення міжнародних правил обліку і звітності. Ці правила були орієнтовані на збереження орієнтирів для лібералізації міжнародної торгівлі через індикатори ВВП, в першу чергу для країн - світових боржників. У період розпаду колоніальної системи в 60-х рр. країнам-боржникам була рекомендована стандартизована СНР ООН, орієнтована на динаміку ВВП. Чому? Справа в тому, що контроль за динамікою ВВП дає орієнтири для розміщення трансграничних кредитів. Це важливо для країн-кредиторів. Але це позбавляє країни, що розвиваються, можливості об'єктивно оцінювати свої активи і свої позиції в процесах глобалізації світового розвитку. Це цілком відноситься і до українського обліку і статистики.

У той самий час країни-кредитори зберігають у себе власні СНР, орієнтовані на показники фінансових балансів їх економік. У 1976 р. (це період загальносвітової інфляції й емісії після скасування золотого забезпечення долара і першого нафтового цінового шоку 1973 р.) затверджується Загальноєвропейська СНР, що зберігає облік фінансових балансів згідно з французькою системою національних рахунків. Через шість років у Європі буде зроблена перша доповідь про необхідність гармонізації і вирівнювання балансових систем країн ЄС для просування до створення загальноєвропейської валюти як конкурента американському долару. Таким чином, радянська економічна наука пропустила повз увагу цей історичний момент. Економіка СРСР працювала в цей період у закритому режимі. Вона була жорстко орієнтована на марксистську теорію доданої вартості.

Україна як незалежна держава впродовж реформ орієнтується також на СНР ООН, яка не має індикаторів здоров'я фінансових балансів (третя версія цієї системи була схвалена Статистичною комісією ООН у 1993 р.). У результаті ми маємо одні з найвищих темпів зростання ВВП у світі, але прийшли до того сумного результату, коли балансова вартість багатьох великих українських компаній стала менше їх річного прибутку.

Але на офіційному рівні в нашій країні головна увага спрямована на збільшення ВВП. Для цих цілей мобілізуються всі активи економіки, незважаючи на розумні терміни експлуатації і необхідність їх подальшого відновлення, модернізації і реконструкції.

На початку економічних реформ очікувалося, що після короткої рецесії нова система обліку і звітності буде сприяти швидкому пожвавленню і подальшому відчутному економічному зростанню. Дійсність виявилася іншою. Замість очікуваної рецесії країна отримала стагфляцію, яка тривала значно більше, ніж очікувалося, руйнування виявилися значно глибшими, відновлення рівня національного доходу не відбувалося (а в деяких випадках не відбулося і дотепер) так легко, як це уявляли собі уряди і зацікавлені міжнародні організації. Замість швидкого пожвавлення і швидкого зростання довгострокова рецесія обернулася в результаті великою трансформаційною депресією, що у ряді країн пострадянського простору продовжувалася протягом 90-х рр. Депресія найбільшою мірою торкнулася двох найбільших постсоціалістичних країн - Росії й України.

Трансформаційна рецесія на пострадянському просторі продовжувалася від двох років у кращому випадку: у Польщі (з 1990 по 1991 р.), до десяти років - у гіршому: в Україні (з 1990 по 1999 р.). У Польщі ВВП скоротився за цей період майже на 20%, а потім почав зростати різними темпами. В Україні скорочення ВВП склало більш ніж 60% (тобто величина ВВП складала майже 40% від рівня 1990 р.), а зростання почалося після тривалої трансформаційної депресії лише в 2000 р. [9]. За підсумками 2004 р. рівень ВВП склав тільки 60% від рівня 1989 р., хоча згідно зі звітністю СНР у нас, починаючи з 2000 р. відбувається підйом економіки і стабільне зростання ВВП, що навіть за мірками розвинутих країн вважається високим: від 5,2% до 12% (табл.2). Для повноти картини: якщо в 1990 р. рівень зносу основних фондів складав 36,5%, у 1997 р. - 38,0%, то станом на 2002 р. ступінь зносу основного капіталу зріс до 45,1%, у тому числі в сільському господарстві - до 48,6%, в промисловості - до 51,4% [10]. У результаті наша економіка розвивається за принципом «Чим більше ми працюємо, тим менше ми коштуємо».

Таблиця 2 - Динаміка основних макроекономічних показників України за 1998-2004 рр.

Примітка. Розраховано автором за: http:/bank.gov.ua/makro/pok

Зростання ВВП зовсім не означає, що фінансові баланси нашого суспільства також збільшилися. Але в українській економічній політиці дотепер зберігається пріоритет бюджетних потреб держави. І стан фінансових балансів не входить у дані офіційної статистики й у критерії офіційної ідеології реформ. Як і за старих часів, прибуток створюється за рахунок стримування амортизації основного капіталу. Інвестиційна компонента вітчизняного виробництва практично відсутня. Тому необхідно виявити й акцентувати увагу на інвестиційному потенціалі амортизації в умовах глобалізації, який полягає в такому:

· зростання фінансових балансів виробництва створює інвестиційні ресурси для активізації замовлень на НДДКР;

· це прямо сприяє зростанню продуктивності праці і сфери послуг;

· на цьому базується підвищення добробуту населення;

· наслідком цих явищ є зростання депозитів економіки в банках, зростання обсягів і поліпшення якості їх балансів;

· це служить для зміцнення позицій національної валюти у світовому кредитуванні і забезпечує укріплення національних позицій в присвоєнні титулів власності і доданої вартості.

Обсяг і якість фінансових балансів економіки прямо пов'язані з інфляційними процесами. Інфляція постійно супроводжує глобалізацію світового розвитку. Часто причини інфляції пов'язують з емісією грошей. Особливо - емісією долара. Це не зовсім правильно. Насправді інфляція виникає у результаті введення в економічний обіг нових цінностей, що супроводжують прогрес цивілізації. Для української економіки це: приватизація, земля, іпотечні цінні папери, квоти парникових газів за Кіотським протоколом, інформаційні технології тощо. Усе це включається в баланси економіки і вимагає грошового покриття на багато трильйонів гривень.

Проблема поглинання інфляції має такий вигляд:

· прогрес цивілізації вводить в обіг нові цінності;

· обіг нових цінностей вимагає додаткової грошової маси;

· додаткова грошова маса містить погрозу інфляції;

· поглинання інфляції у фінансових балансах економіки стає принциповим питанням національного розвитку.

Інфляційні підсумки 70-х рр. виявили нову сутність у системі ринкової економіки - гігантські обсяги трансграничного капіталу. Цей капітал не пов'язаний з національною територією і здатний викликати валютні, фондові і цінові деформації світового ринку. З того часу будь-яка ринкова система була поставлена перед необхідністю здійснювати заходи для поглинання інфляції. Але в які «кишені економіки», у чиї фінансові баланси розміщується інфляція? У практиці ринкових процесів в Україні і за кордоном ми можемо помітити дуже великі розбіжності в цьому питанні.

У нас в країні інфляція благополучно іде в баланси спекулятивних фірм. Вони поглинають значну частину ресурсів товаровиробників через трансферні ціни. У найбільш розвинутих країнах способи поглинання інфляції зовсім інші. Там існує багата палітра державних мір, що дозволяє розміщати інфляцію в структурі основного капіталу, на робочих місцях. І робиться це завдяки ефективній амортизаційній політиці. Це пояснюється тим, що лише амортизація прямо пов'язана з національною територією і створенням основного капіталу для найголовнішого ресурсу будь-якої країни - працездатного населення. Для добробуту людей насамперед потрібні не бюджетні індексації зарплат і пенсій. Їх дуже швидко з'їдає інфляція. Головне, що потрібно для добробуту людей - це сучасні робочі місця.

Саме таку політику амортизації протягом останніх сорока років із середини 60-х рр. ХХ ст. ми можемо простежити на основі досвіду США й інших провідних країн сучасного світу.

Значущість амортизаційної політики як фактора економічного зростання необхідно розглядати у двох напрямках: у кількісному аспекті - як найбільш масштабне джерело фінансування капіталовкладень, а також у якісному - як спосіб організації обороту капіталу і відновлення його елементів, тобто один з вагомих важелів економічного впливу держави на фінансовий стан суб'єктів господарювання, інвестиційний розвиток і ефективність національної економіки в цілому. Особливо це актуально для економіки України (табл. 3).

Якщо проаналізувати динаміку інвестицій в основний капітал, то можна зробити висновок: по-перше, про низьку диференціацію джерел фінансування і у зв'язку з цим по-друге, про необхідність зміцнення як на законодавчому рівні, так і на рівні реального реформування джерел внутрішнього фінансування за рахунок амортизаційних відрахувань.

Таблиця 3 - Динаміка інвестицій в основний капітал, млн грн [10]

Таким чином, можна констатувати, що протягом останніх тридцяти років відбувалася і продовжує відбуватися світова поляризація принципів економічної ідеології. США і багато інших країн з розвиненою ринковою економікою будують партнерські відносини з бізнесом, проявляючи постійну турботу щодо переоцінки вартості фінансових балансів за офіційним індексом-дефлятором і створюючи преференції прискореної переоцінки активів і пасивів для галузей і територій з дефіцитом капіталу. Усе це в умовах інфляціонізму останніх тридцяти років дозволяло і дозволяє США й іншим розвинутим країнам розміщати інфляційну націнку в реальному секторі економіки і збільшувати грошові депозити економіки в банківському секторі, що є основою лідируючих позицій розвинених країн у світовому кредитуванні.

Сьогодні на тлі зростання балансових систем розвинутих країн ми можемо говорити про нові погрози глобалізації: опозитну динаміку глобальних фінансових систем [11].

Цей феномен об'єктивно висуває паритет і якість національних балансів у число найважливіших індикаторів національного і міжнародного розвитку. Цей феномен формує високі соціальні витрати реформ, породжує дефіцити демократії і перешкоджає сталому світовому розвитку. Подібні явища в тому чи іншому ступені характерні для багатьох держав на пострадянському економічному просторі. Знецінення фінансових балансів стає гальмом у реальному просуванні економічної інтеграції.

Сьогодні усе більш очевидним стає те, що показники об'ємного зростання економіки на тлі процесів глобалізації світового розвитку стали анахронізмом. Націлювати національний розвиток на об'ємні показники - все одно, що націлювати співаків на голосність співу.

Таким чином, ця ідеологія обертається безжалісною експлуатацією суспільних ресурсів, технічною деградацією виробництва, фінансовим диспаритетом, спазмом ліквідності, бідністю величезних мас населення. Подальше знецінювання фінансових балансів економіки і параліч відтворювальних ресурсів несуть моральну і фізичну занедбаність у сфері праці людей. Але переоцінка балансів до паритетного рівня має наслідком могутні інфляційні процеси, подолати які буде непросто. Знецінення системи фінансових балансів не має зворотного рішення у вигляді простого перерахування їх вартості на підвищення. Один раз втративши, доведеться відновлювати заново. І якщо борг з амортизації основного капіталу був створений і накопичений у результаті державної політики, то обов'язком демократичної держави повинно бути визнання цього боргу перед бізнесом і суспільством і здійснення реальних дій для його поетапної ліквідації.

Література

1. Макогон Ю.В. Экономическая безопасность Украины в условиях международной интеграции: государственный и региональный аспект // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. Часть III. Сборник научных трудов. - Донецк: ДонНУ, 2006. - С. 79-83.

2. Пахомов Ю. Україна і виклик глобалізації // День. - 2001 (07.08.01). - №189. - С. 2.

3. Белорус О. Императивы стратегии развития Украины в условиях глобализации // Экономика Украины. - 2001. - №11. - С. 5-13.

4. Ковальчук Т. Як протидіяти відмиванню брудних коштів//Урядовий кур`єр. - 2001(12.12.01). - №287. - С. 13.

5. Клочко В. Глобализация и ее влияние на страны с переходной экономикой // Экономика Украины. - 2001. - №10. - С. 53-55.

6. Полозенко Д. Финансовая глобализация и ее возможные последствия // Экономика Украины. - 2002. - №5. - С. 12-16.

7. www.wordbank.org

8. Савельев Н.Н. Река времени: История глобализации мирового развития. - Краснодар: Пересвет, 2002. - 264 с.

9. Колодко Г.В. Глобализация и перспективы развития постсоциалистических стран / Пер. с польского. - Мн.: ЕГУ, 2002. - 200 с.

10. Шнипко А. Накопление основного капитала как фактор конкурентоспособности экономики // Экономика Украины. - 2005. - №7. - С. 23-35.

11. Савельев Н. Об оппозитной динамике глобальных финансовых систем // Бизнес и время. - 2004. - № 2. - С. 21-23.

Размещено на Allbest.ru