Принципи та механізми просторового облаштування мережі центрів активізації господарської діяльності регіону

Размещено на http://www.allbest.ru/

180

Механізм регулювання економіки, 2005, № 2

Принципи та механізми просторового облаштування мережі центрів активізації господарської діяльності регіону

Н.В. Павліха

Висвітлено теоретичні аспекти формування мережі центрів активізації господарської діяльності, розроблено принципи щодо оптимізації цієї мережі в регіональному просторі. Запропоновано обрання відповідної стратегії й проектів стратегічного розвитку поселень, які спільно з генеральним планом визначатимуть основні пріоритети розвитку територіальної громади.

Теорії структуризації та ефективної організації простору територіальної системи спираються на функціональні властивості форм просторової організації виробництва та розселення - промислових та транспортних вузлів, агломерації, територіально-виробничих комплексів, міських та сільських поселень різного типу. Слід назвати теорію полюсів зростання французького економіста Ф. Перроу, яка підсилює теорію центральних місць В. Кристаллера. В основу теорії полюсів зростання покладено ідею провідної ролі галузевої структури економіки, передусім лідируючих галузей, які створюють нові товари та послуги. Полюсами тяжіння факторів виробництва стають ті центри та ареали економічного простору, де розміщаються підприємства лідируючих галузей, оскільки вони забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це, в свою чергу, приводить до концентрації підприємств, формування полюсів економічного зростання. господарський регіональний стратегічний громада

Західні економісти показали, що як полюси зростання можна розглядати не лише сукупності підприємств лідируючих галузей, але й конкретні території (населені пункти), які в економіці регіону або країни виконують функцію джерела інновацій та прогресу. За їх визначенням, регіональний полюс зростання - це набір таких галузей, які розміщені та розвиваються в урбанізованій зоні та здатні викликати подальший розвиток економічної діяльності у всій зоні свого впливу. Таким чином, полюс зростання можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності, або як сукупність міст, що володіють комплексом виробництв, які швидко розвиваються.

Теоретичні положення про полюси розвитку використовуються в багатьох країнах при розробленні стратегій просторового розвитку. При цьому ідеї поляризованого розвитку по-різному пристосовуються, коли мова йде про господарськозасвоєні регіони або про нові регіони господарського освоєння.

У першому випадку поляризація відбувається внаслідок модернізації та реструктуризації промислових та аграрних регіонів, створення в них передових (інноваційних) виробництв разом з об'єктами сучасної виробничої та соціальної інфраструктур. Такий підхід був використаний у Франції, Великобританії, Німеччині та інших країнах з достатньо високою густотою господарської діяльності.

В іншому випадку найбільш характерними полюсами зростання стають промислові вузли та особливо територіально-виробничі комплекси, які дозволяють комплексно освоювати природні ресурси, створюючи при цьому ланцюг виробництв разом з об'єктами інфраструктури. Основний економічний ефект при цьому досягається завдяки концентрації та агломерації.

У сучасній практиці просторового розвитку ідеї полюсів зростання реалізуються при формуванні вільних економічних зон, технополюсів, технопарків. Принцип функціональної диференціації економічного простору використовується також у теоріях (концепціях) взаємодії центра (ядра) та периферії [1].

Щодо політики полюсного розвитку, тобто активізації центрів розвитку, то цей тип на основі підтримки міських індустріальних комплексів та інноваційних галузей сприятиме зародженню й поширенню механізмів зростання, створенню стратегічних галузей національного господарства, посиленню конкурентоспроможності економіки, поліпшенню позицій країни на міжнародному ринку праці, створенню економічних центрів з широкою сферою впливу в економічному просторі.

Що стосується забезпечення комплексного розвитку, то він полягає в збалансованому рості регіонів та галузей з виділенням таких пріоритетів, як розвиток прикордонних регіонів країни, використання всіх місцевих (локальних) переваг, поширення нових технологій та модернізація місцевої економіки, завершення формування регіональної виробничої бази на основі максимального використання місцевих переваг.

Досвід трансформаційних процесів на нових федеральних землях Німеччини показав необхідність та важливість ефективного функціонування в цих умовах системи просторового планування, необхідної для вирішення таких завдань:

§ задоволення потреб населення та підприємницьких структур на територіях відповідного облаштування для життя й розміщення;

§ підвищення привабливості міст й поселень для життя в них, здійснення підприємницької діяльності;

§ проведення санаційних заходів щодо наявного житлового фонду, старих індустріальних зон розселення;

§ забезпечення розвитку транспортної інфраструктури на основі врахування новостворених умов, пов'язаних, наприклад, з маятниковою міграцією, міжнародними умовами;

§ створення ефективної технічної та соціальної інфраструктур;

§ раціональне використання територій, охорона довкілля та забезпечення розвитку ландшафту як економічного, соціального та природного простору.

Світова спадщина теорії просторової організації та розвитку територіальних систем сьогодні, на жаль, не використовується повною мірою. Територія України характеризується високою густотою населених пунктів. Мережа населених пунктів на 01.01.2003 р. налічувала 451 місто, 892 селища міського типу, 28,6 тис. сільських населених пунктів. Відбулося нарощення процесу поляризації у розселенні мешканців України. Процеси динаміки кількості та структури поселень, їх щільності та чисельності населення, яке в них мешкає, уповільнилися. На початок 2003 р. 48 міст із загальної їх кількості - це міста з населенням понад 100 тис. чоловік, п'ять з них є містами-мільйонерами, населення яких дорівнює близько 1/7 його загальної кількості та 1/5 міського населення, чотири - міста з населенням від 500 до 1 млн. чоловік. Кількість міст з населенням від 250 до 500 тис. чоловік - 17, від 100 до 250 тис. чоловік - 22. Причому ці міста перш за все концентруються в найбільш урбанізованих регіонах України, а саме - на Донбасі, в Придніпров'ї. У цей самий час негативно змінився структурний склад сільських населених пунктів: малолюдні поселення вимирають, а багатолюдні переходять у розряд малих.

Відбулася надмірна концентрація населення та виробничих систем у великих містах, уповільнився розвиток переважної більшості середніх і малих міст, селищ й сіл, має місце значна кількість монофункціональних поселень. Більшість обласних центрів територіально розташовані ексцентрично, в центрах систем розселення недостатньо розвинуті об'єкти соціально-культурного обслуговування населення та транспортні зв'язки, що ускладнює забезпечення однакових умов доступності мешканців до цих об'єктів. Вищезазначені недоліки функціонування систем розселення свідчать про неузгодженість соціального, економічного та екологічного аспектів розвитку населених пунктів та прилеглих територій.

Залишаються невирішеними питання щодо повномасштабного залучення регіонів у загальну схему облаштування території країни. Як зазначено в роботі [2], зростає актуальність досліджень проблем впорядкування економічних, адміністративних, архітектурно-планувальних та інших взаємовідносин різноманітних типів та розмірів міських та сільських поселень, різних районів всередині міст.

У зв'язку з цим формування та реалізація політики сталого розвитку регіонів, яка передбачає створення оптимальних умов для життєдіяльності населення, функціонування суб'єктів господарювання та їх екологічної безпеки, набувають нової якості, потребуючи розроблення концепції просторового облаштування території країни.

Просторове облаштування слід розглядати як діяльність суб'єктів управління щодо просторової конкретизації регіональної стратегії соціально-економічного розвитку, встановлення пріоритетів та форм організації території, цільового розвитку інженерно-транспортної інфраструктури. Мова йде про облаштування регіонального простору.

У свою чергу, регіональний простір - це багатовекторний простір людських, територіальних, функціональних, інформаційних та часових характеристик, де за допомогою існуючого природного та набутого в процесі розвитку ресурсного забезпечення реалізується життєвий цикл регіону, що дає змогу вирішити конкретні соціальні, економічні та екологічні проблеми.

Регіональний простір є динамічним. Він постійно перебуває в розвитку: зароджується, формується, розвивається, трансформується і т.д. Динаміка цих процесів характеризується складністю. Вона сприяє самоорганізації простору регіону, де формується урбанізований центр. Під дією його впливу, залежно від віддаленості від нього, визначається спеціалізація компонентів регіонального простору.

Коли функціональний потенціал урбанізованого центру сягає критичного значення, він стає витоком хвиль ділової активності, які поширюються в навколишньому урбопросторі, формуючи простір ділової активності. У цьому випадку ми і отримуємо те, що можна назвати регіоном, тобто більш дрібні міста зазнають впливу великого урбоцентру. З огляду на те, що кордони регіону не є сталими, в тому числі й кордони урбоцентру, може відбуватися зміна територій впливу [3].

Урбанізація характеризується взаємозв'язком відцентрових і доцентрових механізмів її руху, тобто виникненням і усуненням у процесі її розвитку відмінностей між містом і селом, центром і периферією. Тому урбанізація може бути розглянута як двоєдиний процес виникнення відмінностей між селом та містом та їх усунення.

Потрапляючи під вплив і діяльність великих міст, села і малі міські поселення втягуються у процес розвитку, набувають динамізму, який стимулюється великими центрами, у зв'язку з чим зменшується розрив у рівні розвитку. Цим самим узгоджуються нові стимули і передумови для зростання провідних центрів урбанізації, оскільки прогрес суспільства в цілому розширює базу для подальшого розвитку міст, посилює потребу в цьому розвитку.

Характеризуючи зростання міст і підвищення їх ролі в житті країни, а також концентрацію та диференціацію міських видів діяльності, формування нових форм і просторових структур розселення, поширення міського способу життя, урбанізація є багатогранним процесом, важливою стороною суспільного процесу.

Великі міста і агломерації являють собою опорні пункти освоєння нових територій і ядра формування економічних районів. Вони діють глибинно на всі сторони розвитку суспільства [4]. Сучасний світ демонструє підвищення ролі міст як локомотивів розвитку суспільства, здатних забезпечити продукування та поширення інновацій, зростання конкурентоспроможності країни та її територій [5].

Розвиток процесу урбанізації тісно пов'язаний з особливостями формування міського населення і зростання міст: природним приростом міського населення, включенням в міські межі або віднесенням в адміністративне підпорядкування приміських територій (включаючи міста, селища міського типу і села); перетворенням сільських населених пунктів у міські.

Система розселення міст є базою для формування мережі центрів активізації господарської діяльності. Головні ознаки цих центрів, крім їх людності, - це: спеціалізація на фінансово-управлінських операціях, ділових послугах; інтенсивність різноманітних транскордонних зв'язків; потужна концентрація штаб-квартир транснаціональних корпорацій, фінансово-промислових груп, банківських установ, юридичних фірм, рекламних агентств та інших закладів, призначених для надання ділових послуг; розвиток різноманітних об'єктів інфраструктури.

Для забезпечення сталого розвитку населених пунктів з урахуванням їх соціально-економічних, екологічних та територіально-планувальних проблем сьогодні обґрунтовані основні напрямки та перспективний режим розвитку 446 міст (при цьому міста Чорнобиль та Прип'ять, населення яких внаслідок аварії на ЧАЕС відселені, але не зняті з адміністративного обліку, в розрахунок не входять). Виходячи з цього визначені основні типи та підтипи міст за цими ознаками.

Перший тип міст, до якого переважно віднесені найкрупніші та крупні багатофункціональні міста. У них передбачається жорстке регулювання розвитку та першочергове якісне удосконалення економічної бази та структури землекористування, деконцентрація виробництва, екологічна реабілітація території, а також нарощування науково-інформаційної сфери та соціально-культурного потенціалу. До цього типу віднесено 28 міст (6,3% від їх загальної кількості), де проживає близько 14,6 млн. чол. (43% від міського населення України). У цьому типі міст виділені 6 міст - центрів міжобласних систем розселення (Донецьк, Дніпропетровськ, Київ, Львів, Одеса, Харків), в яких мешкає 8,1 млн. чол. (близько 24% від міського населення). Всі ці міста, крім Львова, мають чисельність населення понад 1 млн. чол., а м. Київ - 2,6 млн. чол. У них передбачається нарощування науково-інформаційної сфери та соціально-культурного потенціалу міжобласного значення.

Крім вищезгаданих міст, до цього типу входить 22 міста - центри обласних та міжрайонних систем розселення з загальною чисельністю населення 6,5 млн. чол. (19,2% від міського населення України). До них віднесені Сімферополь, Севастополь, Вінниця, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Нікополь, Жовті Води, Новомосковськ, Краматорськ, Маріуполь, Макіївка, Горлівка, Єнакієве, Запоріжжя, Луганськ, Лисичанськ, Красний Луч, Сіверськодонець, Стаханов, Рубіжне, Миколаїв, Херсон. У них передбачається розвиток соціально-культурного потенціалу, обласного та міжрайонного значення. Найбільша кількість населених міст (19), віднесених до цього типу, сконцентрована в Донецькому (43%) та Придніпровському (22%) регіонах.

Другий тип міст - переважно крупні та великі багатофункціональні міста, в яких передбачається регламентація розвитку з необхідністю структурно-технологічної перебудови виробничої бази, виведенням з експлуатації шкідливих виробництв, оптимізацією структури землекористування, екологічною реабілітацією міських територій та розвитком соціально-культурного потенціалу обласного та міжрайонного значення. До них віднесено 85 міст (19,1% від загальної кількості міст), в яких мешкає 8,0 млн. чол., або майже чверть міського населення України: 13 центрів адміністративних областей (Луцьк, Житомир, Ужгород, Івано-Франківськ, Кіровоград, Полтава, Рівне, Суми, Тернопіль, Хмельницький, Черкаси, Чернівці, Чернігів) з чисельністю населення близько 3,4 млн. чол. та 72 міста - переважно центри міжрайонних систем розселення (4,6 млн. чол.). До цієї групи міст віднесені і міста, для яких характерне радіаційне забруднення внаслідок Чорнобильської аварії.

Третій тип - це міста-курортні центри, в яких регламентується подальший їх розвиток із забороною будівництва нових і розширення діючих промислових підприємств, не пов'язаних із задоволенням потреб відпочиваючих і місцевого населення або таких, що можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори. У 27 містах-курортних центрах розселено близько 1 млн. чол. Серед них виділяються 13 міст (650 тис. чол.) з потребою першочергової модернізації існуючої та нарощування санітарно-курортної мережі. До них віднесені розвинуті курортні центри Алупка, Алушта, Євпаторія, Саки, Ялта, Феодосія, Судак, Бердянськ, Яремча, Ірпінь, Трускавець, Миргород, Скадовськ. Крім того, у 14 містах, де мешкають 320 тис. чол., повинні бути передбачені заходи з інтенсифікації курортних функцій (Старий Крим, Щолкіне, Немирів, Хмільник, Слов'янськ, Слов'яногірськ, Новоазовськ, Свалява, Приморськ, Сколе, Моршин, Очаків, Гола Пристань, Генічеськ).

Четвертий тип - малі та середні міста, де передбачається реструктуризація районних центрів і підцентрів виробництва та соціально-культурного обслуговування населення. До цієї групи віднесена переважна частина 306 міст з чисельністю населення близько 10, 2 млн. чол. Ця структурна перебудова передбачена за рахунок:

§ використання переваг розташування в приміських зонах найкрупніших, крупних та великих міст і розміщення пов'язаних з цим видів діяльності. До них віднесено 51 місто (11,4% від загальної кількості) з загальною чисельністю населення 960 тис. чол.;

§ розвитку переважно туристичних функцій із забезпеченням збереження та припустимого господарського використання об'єктів культурної спадщини, захисту традиційного характеру середовища, обмеженням господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених пунктів. До цієї групи належить 39 міст з чисельністю населення 900 тис. чол.;

§ переважно розвитку підприємств, спеціалізованих на обслуговуванні сільськогосподарського виробництва та сільського населення. До цієї групи віднесено 103 міста (23,1% від загальної кількості міст в Україні), які в основному представлені центрами адміністративних районів;

§ урізноманітнення економічної бази монофункціональних міст, до яких віднесено 114 населених пункти (25,3% від загальної кількості міст в Україні). Це населені пункти, у яких в структурі матеріального виробництва переважає одна галузь, зокрема вугледобувна, з видобутку рудної та нерудної сировини, енергетичні центри, центри обробної промисловості, хімічної і нафтопереробної промисловості, транспортні центри тощо.

Всі без винятку центри активізації господарської діяльності потребують:

§ поглиблення, розширення та збільшення обсягу внутрішнього ринку споживання через зростання доходів населення;

§ створення сприятливих організаційно-економічних умов для радикальної активізації інноваційно-інвестиційної діяльності, дифузії інновацій на всі види економічної діяльності;

§ модернізації, розширення та трансформації сфери послуг;

§ формування інфраструктури туристичної індустрії;

§ створення та розвитку осередків концентрації інтелектуального потенціалу і випуску інтелектуального продукту;

§ створення нових робочих місць у всіх видах економічної діяльності, особливо за рахунок нових форм зайнятості, покликаних до життя постіндустріальними трансформаціями, глобалізацією та регіоналізацією.

На нашу думку, місією міста як центру активізації господарської діяльності має бути створення екологічно чистого соціально орієнтованого міста, з високим рівнем споживання, інтелектуального продукту, технологій і послуг, формування культурно-історичного, освітньо-наукового і туристичного бізнесу.

Вважаємо, що в основу розроблення концепції просторового облаштування території регіонів України мають бути покладені „Керівні принципи сталого просторового розвитку Європейського континенту”, сформовані у 2000 році Європейською конференцією міністрів регіонального планування (Ганновер). Виходячи з цього, до принципів просторового облаштування територій, у тому числі й мереж центрів активізації господарської діяльності, належать:

· Забезпечення територіальної єдності. Мова йде про збалансований соціальний та економічний розвиток регіонів та поліпшення їх конкурентоспроможності. При цьому потребує врахування тенденція переходу до багатополюсного (поліцентричного) світового співтовариства, коли основою співробітництва країн має стати регіональна інтеграція. Тобто всі рішення та інвестиції повинні базуватися на моделі поліцентричного розвитку Європи, її національних та регіональних рівнів. До інвестування повинні залучатися столиці Європи, міста-ворота, структурно-слабкі регіони, що особливо важливо для розвитку старих індустріальних територій та сільських районів.

· Урбанізація та поліпшення відносин між містом та селом. Мають розвиватися міські системи, включаючи малі та середні міста, сільські райони. Створення та зміцнення міських мереж сприяє збільшенню взаємозалежності цих міст та створенню зв'язків, їх спеціалізації, економічному зростанню, а також отриманню ефекту від розвитку конкуренції та пошуків шляхів вирішення наявних проблем. Слід зазначити, що сільсько-міські партнерства мають особливе значення щодо розвитку мереж суспільного транспорту, підтримки життя та різноманітності діяльності в сільських районах, збільшення продуктивності інфраструктур, розвитку рекреаційних регіонів для міських мешканців, захисту та використання природної й культурної спадщини.

· Формування рівних умов просторової доступності. На місцях мають бути вдосконалені зв'язки між малими та середніми містами, сільськими районами, головними центами та транспортними комунікаціями. Для забезпечення зростання потоків руху необхідно розробляти відповідні об'єднуючі стратегії на основі врахування різноманітних способів транспортування й вимог просторового планування. При цьому звернути особливу увагу на проблему зменшення забруднення довкілля різноманітними видами транспорту.

· Раціональне використання природних ресурсів та охорона довкілля. Комплексне просторове облаштування дозволяє запобігти появі екологічних проблем, які можуть виникнути з різноманітних причин, наприклад, пов'язаних з недостатнім узгодженням галузевих програм або рішень на місцях. У зв'язку з цим особливу увагу слід звернути на використання безпечних прийомів та засобів щодо ведення сільського та лісового господарства, формування транспортних систем на екологобезпечній основі, відродження депресивних територій та відновлення середовища існування на них, а також середовища промислово забруднених районів. У межах політики сталого просторового розвитку слід враховувати Конвенцію щодо збереження європейської природи та природного середовища існування, Загальноєвропейську стратегію біологічного та ландшафтного різноманіття. Це сприятиме збереженню та збагаченню природних ресурсів, що дозолить не лише підтримати баланс екологічних систем, але й забезпечити привабливість регіонів, підвищити їх рекреаційну цінність та якість життя в цілому.

· Розвиток енергетичних ресурсів та дотримання енергетичної безпеки. Маються на увазі питання використання відновлювальних джерел енергії як систем, які завершують формування спільний європейських енергетичних систем, а також організації транспортування нафти та газу з Каспійського регіону та Східної Росії, на що слід звернути особливу увагу при розробленні та реалізації політики сталого просторового розвитку. Крім того, в зв'язку з високими нормами споживання енергії необхідно надавати пріоритетності більш ефективному використанню енергії та існуючого обладнання. Слід збільшити ефективність функціонування наявних теплових електростанцій з метою зниження рівня забруднення повітря; підвищити безпеку атомних електростанцій.

· Формування високоякісного та сталого туризму. При розробленні політики сталого просторового розвитку слід звернути увагу на використання можливостей для розвитку високоякісного та сталого туризму. При цьому має бути оцінена просторова сумісність на основі дотримання умов екологічних систем та визначеної допустимої кількості відвідувачів.

· Збереження національно-культурної спадщини. Важливим аспектом щодо забезпечення соціально-економічного розвитку та зміцнення регіональної ідентичності є збільшення місцевої й регіональної привабливості для інвесторів, туристів та населення. Це вимагає комплексного збереження культурного надбання суспільства, для досягнення якого вимагають розроблення проекти збереження, відновлення та використання історичних пам'яток й збереження культурної спадщини.

· Розширення можливостей доступу до інформації та знань. З метою формування інформаційного суспільства особливу увагу слід звернути на те, щоб у регіонах не був порушений доступ до інформації.

Основними принципами щодо оптимізації мережі центрів активізації господарської діяльності в регіональному просторі є:

1) організація мережі приватних та державних підприємств на основі ринкових принципів господарювання. Реалізація цього принципу передбачає реорганізацію місцевого економічного устрою на основі довгостроковості, розуміння порівняльних переваг міст та регіону, гнучкої реакції на нові вимоги та можливості. В регіонах України дотримання цього принципу пов'язане з відсутністю практики самостійного довгострокового проектування власної діяльності органами місцевого самоврядування. Стратегічне планування розвитку регіонів є недосконалим та поки що залишається поки недоступним для більшості місцевих структур управління. Бюджет формується на один поточний рік у зв'язку з постійно змінними джерелами формування місцевих бюджетів, місцева аналітична база в основному орієнтована на крупних платників податків, при цьому відсутні засоби впливу на їх діяльність з боку місцевих органів влади;

2) використання власного ресурсного потенціалу. Даний принцип базується на забезпеченні ефективного використання місцевої ресурсної бази, розвитку експортного потенціалу території, що сприятиме створенню робочих місць в регіоні. Таким чином, пропонується розробити відповідну стратегію щодо розширення і диверсифікації місцевої експортної економічної бази. Реалізація даного принципу в регіонах України зіштовхується з труднощами, а саме з нерозвиненістю мережі місцевих торговельно-промислових палат, інвестиційних механізмів модернізації місцевої інфраструктури, що негативно впливає на собівартість продукції місцевих виробників;

3) активізація розвитку порівняльних переваг. Даний принцип полягає в розвитку таких підприємств, що мають переваги на зовнішньому ринку в порівнянні з іншими. Щодо дотримання цього принципу, то в регіонах України мають місце труднощі, пов'язані із забезпеченням підтримки цих підприємств. Необхідною є інтеграція промислового потенціалу території в загальну програму просування регіону на зовнішній ринок. Потребують розробки засоби та методи взаємодії місцевих органів влади та керівників підприємств, яким властиві порівняльні переваги;

4) усунення ринкових бар'єрів, зокрема, високих витрат на отримання інформації або укладання підприємницьких угод, небажання ризикувати, недостатнього рівня конкуренції, недосконалих державних нормативів та державної політики. Для подолання цих бар'єрів необхідно визначити на регіональному рівні два типи підприємницьких структур: що працюють на міжнародний ринок та які функціонують на внутрішньому вітчизняному ринку. Стратегія розвитку цих підприємств буде відрізнятися;

5) усунення причин, а не наслідків. Принцип полягає у формуванні підприємницької основи управління підприємством та розробки стратегії прямих інвестицій і створення нових підприємств. Мається на увазі формування ідеології підприємництва та заохочення підприємницької активності. Слід вказати на наявність значних бюрократичних перешкод в процесі функціонування сучасних підприємців.

Відповідно до діючого законодавства в Україні розроблення таких прогнозних документів, як генеральний план та прогноз економічного й соціального розвитку, сприятиме подальшому розвитку населених пунктів. Слід зазначити, що генеральний план як довгостроковий документ розвитку населеного пункту за умов ринкової економіки не здатний спрогнозувати картину в далекому майбутньому, адже прогноз становить 20 років. Неможливо також наперед визначити конкретних інвесторів, які будуть реалізовувати рішення цього плану, та однозначні терміни його реалізації.

Щодо прогнозів соціально-економічного розвитку населених пунктів, то в них часто у повному обсязі розкрито сучасний стан розвитку, але прогнозовані показники подаються поверхнево, розробляються лише на п'ять років, що є недостатньо для вирішення стратегічних завдань, створення повноцінного життєвого середовища відповідно до стандартів розвинутих країн, забезпечення сталого розвитку та достатньої конкурентоспроможності населених пунктів.

Для просторового облаштування мережі центрів активізації господарської діяльності в регіоні пропонуємо обрати відповідну стратегію та розробити відповідні проекти стратегічного розвитку поселень, які спільно з генеральним планом визначатимуть основні пріоритети розвитку територіальної громади.

Особливість стратегії полягає у виявленні найгостріших місцевих проблем розвитку та розробці конкретних заходів щодо їх вирішення за рахунок підвищення ефективності використання різноманітного внутрішнього ресурсного потенціалу. Йдеться про реалізацію визначених завдань розвитку населеного пункту шляхом запровадження партнерських відносин між основними суб'єктами цього розвитку. За своїм статусом стратегія - це передусім договір між органами місцевого самоврядування, діловими колами, громадськими організаціями, в якому вони беруть на себе зобов'язання зі спільного розв'язання найбільш значущих проблем розвитку населеного пункту [5]. Стратегічний план є перспективним баченням соціально-економічного розвитку, визначає його пріоритетні напрямки та етапи, результати реалізації визначених пріоритетів.

Стратегічне планування забезпечення сталого просторового розвитку та оптимізації мережі центрів господарської діяльності регіону передбачає виконання таких основних етапів:

Етап 1. Моніторинг наявності та використання місцевого соціально-економічного потенціалу регіону, який охоплює його географічне розміщення, демографічну ситуацію, історичну та культурну спадщину, структуру економіки, промисловість та підприємництво, зовнішньоекономічну та інвестиційну діяльність, торгівлю, побут, туризм, транспорт, телекомунікації, житлово-комунальне господарство, охорону довкілля, науку та освіту, культуру та мистецтво, охорону здоров'я, соціальний захист та зайнятість населення, молодіжну політику і спорт тощо.

Етап 2. Розробка стратегії розвитку та тактики дій. Цей етап передбачає окреслення основних напрямів подальшого розвитку, серед яких слід назвати реструктуризацію господарства, розширення малого та середнього бізнесу, трансформацію сфери послуг, соціальної сфери, туристичної індустрії, створення робочих місць та підвищення зайнятості населення. Для розробки стратегічного плану необхідно визначити бачення, місію та цілі територіальної громади, традиційні та потенційні ресурси розвитку, здійснити SWOT - аналіз, тобто визначення сильних та слабких сторін. Переорієнтація регіонального соціально-економічного розвитку на засади найбільш повного використання територіальних ресурсів та потенціалу територіальної громади обумовлює необхідність визначення сильних сторін, що характеризує відмінність регіону від інших територій України та визначає можливі напрямки здійснення економічного розвитку. Аналізуючи результати минулих невдач та економічних спадів, визначаються слабкі сторони як потенційні напрями діяльності з їх зміцнення та усунення, їх розвитку та реалізації в альтернативних сферах. Проведений SWOT - аналіз регіону вказує на потенціал і обмеження розвитку більшості видів економічної діяльності. Застосування цього та інших методів дозволяє визначити стратегічні напрями соціально-економічного розвитку. Проведений аналіз наявного потенціалу і визначення основних стратегічних напрямів його соціально-економічного розвитку дозволяють відокремити ключові види та тактичні дії щодо економічної діяльності, ефективний розвиток яких дозволить досягти в перспективі цілей територіальної громади регіону.

Етап 3. Розробка механізму реалізації та управління стратегічним планом розвитку. При цьому склад і зміст механізмів та процедур обґрунтовуються завданнями створення економічних, організаційних, нормативно-правових, фінансових, кадрових та інших передумов для реалізації основних принципів сталого розвитку регіону. Головним інструментом цієї реалізації є послідовне розроблення програм та проектів розвитку.

Загальна схема реалізації стратегічного плану складається з трьох її компонентів: реалізації пріоритетів розвитку, участі і підтримки громадськості, розвитку інституцій, підтримки та удосконалення системи управління стратегічним планом.

Стратегія оптимізації мережі центрів активізації господарської діяльності охоплює передусім питання щодо забезпечення соціально-економічного розвитку території, головними серед яких є: заохочення приватного підприємництва; ефективне використання місцевих ресурсів; створення нових робочих місць; створення нових джерел особистих доходів, які сприяють підвищенню рівня життя; розширення бази оподаткування для збільшення прибуткової частини місцевого бюджету.

Стратегія соціально-економічного розвитку територій розробляється, планується і реалізується спільними зусиллями органів влади, представників приватного бізнесу та державних підприємств, суспільних організацій та органів самоврядування на основі складених ними проектів і програм розвитку.

Важливим завданням є відбудова реальної кооперації в масштабі регіону та між регіонами. Відносна пригніченість активних громад в середніх та малих містах під дією домінування великих міст пояснює вагомий гальмуючий ефект в навколишньому середовищі.

На особливу увагу заслуговує концепція розвитку інфраструктури, передусім транспортної, з метою чого потребують створення логістичні центри в місцях перетину автомобільних, залізничних, водних шляхів з метою розвантаження товарів в гіпероптових базах та подальшої їх доставки іншими видами транспорту.

У сучасних умовах соціально-економічний розвиток поселень є важливою стратегічною складовою муніципального управління поряд з адміністративно-правовим регулюванням і бюджетною (фінансовою та інвестиційною) політикою. На практиці розробка стратегії соціально-економічного розвитку пов'язана зі складанням довгострокового і короткострокового плану розвитку відповідної території. Вироблена стратегія багато в чому визначає зміст основних напрямів діяльності органів місцевого самоврядування щодо управління соціально-економічним розвитком, бюджетом і фінансами, економікою і підприємництвом, майном і землекористування, зовнішньоекономічною діяльністю, забезпеченням комплексного облаштування території та охорони навколишнього середовища.

Література

1 Гаврилов А.И. Региональная экономика и управление. М., 2002.

2 Фатеев В.С. Проблемы развития регионов и городов мира в начале XXI столетия//Проблемы региональной экономики. 2002. № 4-6. С. 24-43.

3 Ковальов О.П. Регіональний розвиток: погляд на сто років вперед//Регіональні перспективи. 2003. № 7-8 (32-33). С. 3-11.

4 Ковтонюк М.О. Населення і трудовий потенціал України. Тернопіль, 1997. 136 с.

5 Стратегічний план розвитку міста Чернівці на 2004-2011 роки. Науковий керівник проекту Євдокименко В.К. Чернівці, 2004.

6 Закон України “Про Генеральну схему планування території України”.

Аннотация

Н.В. Павлиха

Принципы и механизмы пространственного обустройства сети центров активизации хозяйственной деятельности региона

Отражены теоретические аспекты формирования сети центров активизации хозяйственной деятельности, разработаны принципы оптимизации этой сети в региональном пространстве. Предложено избрание соответствующей стратегии и проектов стратегического развития поселений, которые совместно с генеральным планом будут определять основные приоритеты развития территориального общества.