Земельні відносини в контексті просторового розвитку та трансформації територіальних природно-господарських систем

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Земельні відносини в контексті просторового розвитку та трансформації територіальних природно-господарських систем

О.С. Новоторов

У статті розглянуті особливості формування земельних відносин в умовах сучасної трансформації соціальних і економічних умов життєдіяльності суспільства, висвітлені їх місце і роль у формуванні регіонального економічного простору як місця реалізації соціальних практик і об'єктивізації всіх інших видів структурування на основі взаємодії соціального і фізичного просторів.

Вступ: окреслення проблеми

Україна перебуває сьогодні на етапі трансформації соціальних і господарських відносин, характерною ознакою якої є різке зниження ролі держави в регулюванні економічних процесів, ослаблення як внутрішніх, так і міждержавних економічних зв'язків, наслідком чого є небезпечне зростання асиметрії територіального розвитку і порушення цілісності економічного простору.

Проблеми децентралізації економіки та управління, підвищення ролі рад і субсидіарності, конфліктні ситуації у сфері державного (територіально-адміністративного) устрою і міжрегіональних відносин надто загострились на тлі глибоких деформацій у територіальній диференціації соціально-економічного розвитку суспільства Соціально-економічний розвиток - це діяльність суспільства щодо облаштованості простору свого існування. Територіальна організація, що формується в результаті цієї діяльності, може або сприяти розвиткові суспільства, або сповільнювати його..

У поєднанні з унікальною розмаїтістю природно-кліматичних, етноконфесійних і геополітичних умов ці явища зумовлюють необхідність розроблення альтернативної методології просторового розвитку як імперативу командно-директивному.

Постановка проблеми дослідження і її взаємозв'язок із важливими науково-практичними задачами

У контексті методологічної постановки роботи необхідно попередньо з'ясувати методологічну суть наукових термінів і категорій, що будуть включені в понятійний апарат при дослідженні місця і ролі земельних ресурсів у просторовому розвитку, в першу чергу таких, як простір, просторовий розвиток, територія, територіальний розвиток, землегосподарювання, а також визначити і конкретизувати основні поняття, які розкривають сутнісні ознаки досліджуваного предмета, його зміст і межі.

У найбільш загальному розумінні територія визначається як земельний простір, обмежений кордонами, фізичними або уявними лініями поділу. За визначенням, наведеним у Географічному енциклопедичному словнику, територія (від лат. territorium, від terra - земля, країна) - це частина поверхні земної суші з притаманними їй природними та набутими в процесі людської діяльності властивостями і ресурсами; характеризується певними ознаками - просторовістю (протяжністю, площею), особливостями географічного положення, певними типами природних ландшафтів, ступенем господарського освоєння, здатністю виконувати роль просторового базису діяльності суспільства тощо Простір - 1) протяжність (довжина), місце, не обмежене видимою границею (степовий простір); 2) проміжок між чим-небудь, місце, де що-небудь вміщується (наприклад, вільний проміжок між вікном і дверима).

Теритурія (лат. terra - земля, країна ) - частина поверхні земної суші в природних, державних, адміністративних або умовних межах (кордонах); земельний простір з визначеними межами; обмежений земельний простір (територія господарства). Територія характеризується протяжністю, площею, географічним розташуванням, природними умовами, господарською освоєністю.

За С. Ожеговим, територія - це обмежений земельний простір. Словосполучення, наприклад, „територія міста, району” означає не просто земельний, а й соціальний простір, під яким розуміють форму та умови існування людської спільноти..

Матеріальним втіленням і фізичною основою території є поверхня землі. Оскільки вона обмежена сушею і збільшити її практично неможливо, то відповідно одним із основних понять, усвідомлених людством, є загальне уявлення про землю як про сукупність площ материкової суші. В такому баченні земля як територія з усією різноманітністю клімату, рельєфу, ґрунтів, водних об'єктів і біоти послуговує місцем для життя і всіх видів матеріальної (економічної) діяльності населення, становить у природному і зміненому в процесі господарського використання стані середовище і місце існування людей та інших біологічних істот, тобто є життєвим простором.

Жоден соціум ніде і ніколи не існує поза прив'язкою його до конкретної території. Територіальна соціальна система формується й еволюціонує на трьох базових параметрах: а) на використанні певних життєвих функціях природних ресурсів, за допомогою яких існує відповідна людська спільність; б) території, на якій ці функції здійснюються; в) організаційних структурах, що забезпечують регулювання необхідних життєвих функцій на цій території і при відповідній сукупності населення (тобто поєднання кількості, якості і соціального складу останнього).

В основі діяльності соціуму лежить потреба у відтворенні джерел його існування та екологічних умов життя. Оскільки будь-яка діяльність неминуче прив'язана до певного часу і простору, то і, власне, організація соціуму для такої діяльності, її форма і структура також пов'язані з певною земельною територією та її особливостями.

Територіальна пов'язаність природних, соціальних, економічних, екологічних, інших факторів та умов і зв'язків між ними на певній території дає нам підстави говорити про соціально-економічну системність територіального простору.

На сучасному етапі розвитку науки уявлення про простір виводяться з двох його „полюсів” - філософського і конкретно-наукового. В цій роботі розглядається тільки конкретно-наукова суть зв'язку простору реальних територій і розвитку земельних відносин на основі аналізу конкретних соціальних явищ і процесів, які розгортаються в процесі економічної діяльності, використання та відтворення життєвого простору суспільства.

Необхідність такого підходу обумовлена тим, що поняття соціального простору практично ігнорувалося радянськими суспільними науками. Це визначило концептуальну і термінологічну нерозробленість уявлень про соціальний простір як про одну із форм просторового розвитку з позицій конкретних суспільних наук.

Соціальний простір у першому наближенні виступає переважно як логічна конструкція для розуміння єдиного (загального) простору, до якого включено і систему суспільних відносин. Велика складність сприйняття та усвідомлення системності суспільного життя, структурованого за якісно різними формами суспільних відносин, змусила багатьох дослідників виділяти у системі соціального простору його конкретні типи: історичний, економічний, демографічний, духовний, мовний, поселенський, містобудівний тощо. У свою чергу, кожен тип соціального простору може бути структурований залежно від його специфічних функцій і структурних взаємозв'язків.

Економічний простір визначається як простір, утворений: а) фізичними і юридичними особами (суб'єктами), які для реалізації своїх економічних потреб та економічних інтересів, відображаючи ці потреби, вступають в економічні відносини; б) фізичними і нефізичними об'єктами, які є джерелом економічних інтересів та економічних відносин. Розгляд економічного простору як і предмета економічної теорії є методологічною основою аналізу територіальної організації земельних відносин.

регіональний економічний земельний соціальний

Викладення основного матеріалу дослідження

Таким чином, економіка є однією з форм прояву територіально-просторової організації життя суспільства, пов'язаною з продуктивними силами, земельними, іншими природними і матеріально-речовими ресурсами соціального організму. Варто зазначити, що просторова організація має матеріальний характер і передбачає створення об'єктно-просторового середовища, яке забезпечує ефективність різноманітної, у тому числі й економічної, діяльності суспільства Тут доречно підкреслити, що територіальна політика не тотожна регіональній. Під першою ми розуміємо розроблювальну на рівні суспільства систему довгострокових цілей, механізмів реалізації і врахування наслідків діяльності з організації й облаштованості території країни в цілому. Таким чином, територіальна політика - це реалізація стратегії територіального розвитку країни з урахуванням специфіки регіонів. Регіональна ж політика - це діяльність щодо територіальної організації регіону, що може виходити як від місцевих органів, так і центру.

Незважаючи на те, що в радянські часи поняття території зводилось до утилітарного розуміння її як просторового ресурсу (операційного базису), було б помилкою стверджувати, що в країні не було певної територіальної політики. Звичайно, на відміну від розвинених країн у СРСР ніколи не розроблявся єдиний документ, у якому б враховувався весь спектр проблем територіальної організації суспільства. У нас створювалися програми (схеми) розміщення продуктивних сил і окремих галузей народного господарства і окремо від них розселення населення, розвитку транспорту, екологічного регулювання. Це був відомчий варіант виконання територіальної організації суспільства..

Найбільш важливим є сутнісний, генетичний зв'язок цього поняття з уявленням про стратегічне планування, на відміну від планування оперативного і поточного. Джон Брайсон и Роберт Ейнсветлер у праці „Стратегічне планування” (Страсбург, 2002) зазначали, що «…планування завжди було еволюціонуючою галуззю діяльності. Підйом стратегічного планування є одним з найновіших викликів сучасності. Стратегічне планування є упорядкованим зусиллям щодо прийняття фундаментальних рішень і дій, які формують і визначають, що та або інша організація, та чи інша цілісність робить і чому вона це робить... Воно дає можливість керівникам та особам, які приймають рішення, думати та діяти стратегічно».

Порівняно нове поняття просторовий розвиток опинилося міцно поєднаним зі змістом стратегічного планування через інструментальне поняття просторове планування.

Разом з тим у теоретичній економіці набуло поширення усвідомлення того, що будь-яке стратегічне планування (аналітика та прогнозування ) здійснюються у просторових координатах - безпосередньо чи опосередковано - через юридичні або фінансові інституції. Більше того, практично в усьому світі було показано, що стратегічне планування, стратегічне мислення в цілому неможливе поза просторовими координатами діяльності. Зрозуміло, що йдеться не тільки і не стільки про прямокутні координати, які спроектовані на поверхню Землі, скільки про полярні координати. Ми так чи інакше оперуємо уявленнями про просторові зв'язки, а отже, і про межі їх дії, взаємне накладання та взаємний вплив, енергетичні вузли, які в економічній географії мають назву однорідного (суцільного) районування або центр-переферійними взаємозв'язками.

Застосування означення просторовий стосовно розвитку, власне кажучи, є зайвим, оскільки розвиток може відбуватися і бути вимірним виключно у конкретних просторових межах. Впровадження терміна просторовий є в наш час необхідним тільки тому, що значний проміжок часу в управлінні економікою переважав схематизм нормативно-чисельного уявлення про реальну дійсність. Бюджетне управління у цьому відношенні є найбільш характерним: у його суті просторові координати об'єкта підмінювались, образно кажучи, поштовим кодом (бюджетним кодом).

Жодним чином ми не піддаємо сумніву необхідність такого роду абстрагування, однак забезпечити комплексний розвиток, а не просте відтворення можна лише за умови, якщо нормативно-чисельне уявлення про територіальний розвиток буде доповнюватись просторово-зв'язковим.

Враховуючи, що словопоєднання просторовий розвиток не є поки що загальноприйнятим, частина експертів вважає за можливе вживати його спрощений аналог - територіальне планування і замість формули схема (прогноз) просторового розвитку використовувати поняття схема територіального планування.

Ми не можемо погодитися з такою редукцією суті просторового розвитку: застарілі кліше тягнуть за собою старі механізми централізованого адміністративно-бюрократичного управління: в контексті просторового розвитку територіальне управління може бути використано тільки як інструментальна форма реалізації стратегії просторового розвитку на точно визначених обмежених територіях (регіонах).

В останні десятиріччя в економічній науці укорінилася звичка абстрагування від простору. Економічна думка розвивалася як теорія точкової економіки або замкнутої території без розмірів.

Ігнорування категорії економічного простору позбавляло економічні теорії належної спільності і гармонійності, призводило до спотворюючих спрощень. Наприклад, у дослідженнях механізмів конкуренції торгівлі не враховувалися монополістичний захист відстаней і транспортних витрат, конкурентні переваги різних місць розміщення виробництва, немобільність природних ресурсів.

Разом з тим об'єктивно необхідно зазначити, що дослідження в сфері просторової економіки розвивалися, хоча і не настільки активними темпами, як, можливо, хотілося б. У сукупності теоретичних розробок минулого сьогодні виділяють два магістральних напрями: а) теорії, що визначали спеціалізацію регіонів у територіальному поділі праці; б) теорії, що визначали принципи розміщення виробництва.

Сьогодні в науковому середовищі набуває все більшого поширення розуміння територіальної структури як простору реалізації соціальних практик і об'єктивізації усіх інших видів структурування на основі взаємодії соціального і фізичного просторів. Незаперечним стало усвідомлення, що поза суб'єктом простір є нейтральним, асоціальним і навіть безформним. Простір капіталізується та набирає фізичної форми у тривимірних координатах на певній території або у двовимірних площинних (метричних) координатах на географічній карті. Соціальність простору конструюється сукупністю локусів соціальних агентів через відносини із локусами ресурсів, необхідних для задоволення їх різноманітних потреб. Поняття ресурсів у цьому випадку має конкретно-історичний і соціокультурний характер, який залежить від рівня економічного, політичного і культурного розвитку суспільства.

Територія знаходить безпосереднє вираження свого змісту через просторову організацію продуктивних сил суспільства. У продуктивних силах територія відображається як загальний засіб виробництва, а у виробничих відносинах - насамперед у органічно взаємозалежних формах територіального і суспільного поділу праці. Суспільство ж, у свою чергу, формує мінливі природні компоненти: культурні й антропогенні ландшафти, змінює структуру територій. Обидві сторони відображення існують матеріально як уречевлена праця і завдяки їй. Єдиним засобом, за допомогою якого людина досягає своїх цілей, є виробництво.

Територія є об'єктом вивчення ряду наук, при цьому кожна з них вивчає певну структуру відносин компонентів простору. Зв'язки між цими компонентами й абстрагованими уявленнями про територію зовні не тотожні один одному, але вони утворюють необхідний взаємозалежний ряд, основу якого становить закономірне ускладнення суспільних відносин.

Таким чином, кожна наука повинна мати і різні концепції розвитку структури соціально-економічного простору під впливом господарської і духовної діяльності людини. Між цими концепціями повинен існувати взаємозв'язок, основу якого становить матеріальна єдність простору Розвиток уявлень про простір з іншого - філософського - погляду найбільш повно й обґрунтовано представлено в діалектичному матеріалізмі. Саме в рамках теоретичних концепцій діалектичного матеріалізму розвивається не тільки цілісне уявлення про простір як певну абстрактну філософську категорію, але і вчення про форми простору (у тому числі про соціальну його форму), сутність і зміст яких визначаються насамперед формами руху матерії.

Поняття фізичного простору не є суто розумовою конструкцією - матерія не існує у просторі і в часі, як у чомусь зовнішньому, вона сама формує свій простір і свій час (хронотоп), соціально-економічні процеси проходять у якісно іншому просторі порівняно з фізичним, географічним, біологічним й іншим просторами..

Виняткове значення земельного простору, його функцій та ресурсів в історії людства стало могутнім фактором, що викликає потребу у виявленні та усвідомленні його ролі і місця в історії, його значення для суспільства, культури. Усе нескінченне різноманіття факторів, що визначають просторову динаміку суспільства, ставало значущим лише опосередковано до історично сформованих відносин з приводу використання та відтворення земельних ресурсів як функціонально універсальної умови життя і фізичної основи розселення та інших видів життєдіяльності суспільства, перетворюючи у програми діяльності людей.

Оскільки земельні відносини існують у єдиній системі економічних відносин, то вони не відокремлені від інших сфер економіки. Взаємодія з цими сферами в рамках єдиного економічного простору, фрагменти якого в результаті приватизації землі є значною мірою ринковими, тобто з відносинами, формами, інститутами інших блоків суспільного виробництва, надає земельним відносинам неадекватного характеру, а саме землекористування робить незахищеним від недоліків приватної власності, ринку і конкуренції. Тому невипадково, що сільське господарство усе більше руйнується - „завалюється” - прямо пропорційно збільшенню тривалості економічних реформ. Постійна підтримка цього сектору державою, що начебто б утримує його „на плаву”, насправді не дає змоги реалізуватися потенціалу, закладеному у земельних відносинах ринкового типу.

Як і будь-яке суспільне явище, ринкові земельні відносини розвиваються за певними загальноісторичними соціально-економічними законами, у числі яких закон виникнення і вирішення суперечностей; нерівномірності і циклічності розвитку; нагромадження кількісних змін і стрибкоподібного переходу їх у якісні зрушення; єдності частини і цілого, форми і змісту; співвідношення старого і нового (традиції і новації); технічного прогресу тощо. Усі перелічені загальні закони суспільного відтворення трансформуються у специфічні закономірності розвитку земельних відносин як конкретних форм суспільних процесів і явищ.

Багатосуб'єктність і різноплановість, широке проникнення земельних відносин у структуру інших конкретних сфер і частин єдиної системи суспільних відносин є рушійною причиною їх трансформації під впливом загальних природно-історичних законів соціально-економічного розвитку через стійкі тенденції зміни змісту і форм прояву. Конкретні закономірності розвитку земельних відносин формуються під впливом безлічі факторів, що мають досить складну структуру, супідрядність і механізм впливу.

Таким чином, вимальовується така загальна методологічна структурна схема послідовності впливу соціально-економічного простору на стан i розвиток земельних відносин:

· стан соціальної системи суспільства в цілому, його політико-економічний уклад (політичний устрій держави);

· ідеологічна основа, соціальний механізм і цільова орієнтація економіки;

· конкретна модель організації і стан економічного простору;

· загальні параметри єдиної ринкової системи, її рівень розвитку, склад, структура, стан поєднаних із земельним простором підсистем;

· вузлові характеристики земельних відносин.

Отже, розвиток земельних відносин відбувається на основі й у тісній взаємодії із сукупністю соціальних, економічних, екологічних, історико-культурних, психологічних і багатьох інших факторів територіального простору. Ці фактори мають складну функціонально-ієрархічну диференціацію, яка не збігається за місцем і часом, циклічність розвитку і прояву, громіздку структуру внутрішніх і зовнішніх зв'язків, досить витончений механізм впливу на процес розподілу, використання і відновлення земельних і територіальних ресурсів.

При цьому варто мати на увазі, що конкретні закономірності динаміки земельних відносин відображаються у базових загальноісторичних соціально-економічних процесах. Вони активно впливають на їх перебіг, продуктивність і наслідки.

Обумовлено це тим, що земельні ресурси включені практично в усі сфери економічного розвитку. Так, на стадії власне виробництва життєвих засобів і ресурсів (включаючи споживчі товари і послуги, засоби виробництва і робочу силу) земля входить до витратної складової, визначаючи через свої цінові параметри величину суспільно необхідних й індивідуальних витрат.

Вилучення ренти через земельне оподатковування включає земельний фактор у сферу розподілу, а територіально-географічні властивості і параметри земельного простору впливають на напрями, інтенсивність і швидкість руху сукупного суспільного продукту.

Отже, об'єктивний аналіз впливу сучасного стану, місця, ролі та характеру земельних відносин на формування соціально-економічного простору України дає підстави стверджувати, що територіально-земельні ресурси є не периферійним, а центральним, базовим об'єктом суспільних відносин; регулятором всієї сукупності суспільних зв'язків і залежностей, включаючи не тільки економічну, але і соціально-демографічну, політичну, екологічну, інші сфери і складові суспільного відтворення.

Методологічно спрощене сприйняття земельних відносин, недооцінка місця і ролі земельних ресурсів у формуванні базових категорій соціально-економічного простору стали причиною того, що вони були фактично виключені з економічного життя суспільства. Теоретичні дисципліни економіка землеволодіння й економіка землекористування (як теоретико-методологічна база) з різних причин виявилася вихолощеними, а вибір адаптованої до коливань споживчого ринку стратегії і тактики господарської діяльності залишався поза полем зору вчених і спеціалістів. Це відбувалося тому, що прямого контакту між виробниками товарів і послуг та їх споживачами не існувало, а споживчий попит формувався державним апаратом управління і транслювався суб'єктам господарювання у вигляді різних планових показників, нормативів, інвестиційних проектів тощо.

Іншими словами, в умовах адміністративно-командної системи наука в кращому випадку могла визначити, як з найменшими втратами виконати задану ззовні програму і зовсім не відповідала на запитання, як самостійно створити таку програму без попередньо встановлених директивних рамок і обмежень, виходячи з реальних умов кон'юнктури споживчого ринку, його динамічності, еластичності, мінливості. Відповідь на це питання в умовах перехідної економіки стає чи не найважливішим у забезпеченні ефективності господарської діяльності всіх суб'єктів економічного процесу. Однак ні економіка землеволодіння, ні економіка землекористування окремо одна від одної не можуть дати відповідь, яка б повністю відповідала потребам практики перехідної економіки. У кращому випадку кожна з них характеризує один аспект проблеми, а разом вони є двома сторонами однієї медалі.

Адекватним уявленню про фундаментальну роль земельних відносин у територіальному розвитку має стати узагальнене поняття економіка землегосподарювання, під яким розуміють систему знань про закономірності і механізми формування економічно й екологічно обґрунтованої стратегії господарської діяльності в межах конкретного регіону. Такий системний підхід забезпечує збалансовану і взаємозв'язану виробничо-технологічну оптимізацію економічного поводження суб'єкта господарювання у рамках конкретного природно-господарського комплексу.

Таким чином, ефективність землегосподарювання - це в широкому розумінні ефективність організації усіх напрямів суспільної життєдіяльності, здійснюваної на конкретній території із залученням земельного фактора в тій чи іншій формі, у різних масштабах і з різним функціональним змістом у виробничо-технологічний процес суспільного життєзабезпечення. Рівень ефективності землегосподарювання визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характером суспільних відносин, у тому числі і земельних, і залежить як від стану територіально-земельних ресурсів, так і від напрямку їх використання. Залучення земельних ресурсів у господарські відносини супроводжується їх трансформацією, глибина (ступінь) якої залежить від трансформованості земельних відносин.

Трансформація земельних відносин і земельних ресурсів характеризується постійною зміною зв'язків та взаємодій у матеріальних системах, що перетворюють їх склад, структуру і функції. Вивчення особливостей і закономірностей просторової економічної трансформації є особливо актуальним для дослідження і прогнозування землегосподарських процесів. Дослідження просторової трансформації господарства поглиблює наші уявлення не тільки в сфері господарської динаміки, але й у питанні про механізм суспільного відтворювального процесу, що визначає еволюційний співрозвиток природної, господарської і соціальної складової глобальної системи „земля-людина-суспільство”.

Тому можна говорити про якість регіонального простору, під якою варто розуміти якість життя населення і рівень регіональної культури: суспільної, господарської, економічної, правової, екологічної та ін. Отже, є підстави вважати, що якість регіонального простору є результатом просторової економічної трансформації господарства. Стратегія регіонального розвитку у зв'язку з цим розглядається як цільова трансформація процесу створення нової якості регіонального простору, що повинна бути задана за допомогою системи показників просторового розвитку, які досить повно відображають адекватний, комплексний і комплементарний стан використовуваного простору регіону.

Земельно-просторова економічна трансформація впливає на ефективність і стійкість розвитку господарських систем, їх здатність забезпечити відтворювальний процес необхідними господарськими ресурсами. Для вивчення і прогнозування різноманіття явищ господарського життя сучасні теоретичні уявлення про особливості просторової трансформації господарства є недостатніми. Очевидний дефіцит цих знань ускладнює і знижує ефективність управління просторовим розвитком на всіх рівнях господарської організації - від національного і регіонального до локального. Без дослідження особливостей просторової трансформації землегосподарства неможливий прогрес у пізнанні умов і режимів господарювання в умовах перехідної економіки. Урахування особливостей просторової трансформації впливає на інтенсивність, послідовність і результативність економічних перетворень господарських систем регіонального рівня. Регіональна економічна політика повинна будуватися з урахуванням просторової неоднорідності умов господарської діяльності на території регіону.

Поняття про трансформацію господарських систем широко використовується в економічних дослідженнях. Однак просторовий аспект трансформації господарства поки недостатньо розроблений теоретично. Відсутні економіко-теоретичні роботи, спеціально присвячені просторовій трансформації господарства і, зокрема, регіональним природно-господарським системам, що опосередковують процес взаємодії земельних ресурсів і продуктивних сил суспільства. Окремі аспекти проблеми наявні в низці досліджень, однак у жодній вони не були визначені як об'єкт або предмет досліджень.

На нашу думку, зміст просторової трансформації землегосподарювання значною мірою визначається регіональним відтворювальним процесом і формуючими його факторами виробництва.

Дослідження просторового аспекту трансформації землегосподарських систем передбачає категоріальний аналіз економічного простору і розроблення нових методичних прийомів оцінки його поточного стану. Подібне стало можливим багато в чому завдяки стрімкому розвиткові в останні роки геоінформаційних технологій (ГІС-технологій), на основі яких просторово-часовий аналіз регіонального відтворювального процесу як механізму просторової трансформації став доступним і практично здійсненним. Проблеми використання ГІС-технологій як найважливішого інформаційно-аналітичного інструментарію управління господарським розвитком висвітлені в численних працях вітчизняних, а також закордонних учених.

Моніторинг просторової трансформації регіональних природно-господарських систем (РПГС) повинен стати одним із інструментів управління регіональним розвитком. Вкрай необхідним вбачається розроблення принципів і методичних підходів до організації регіонального моніторингу на основі інтегральних показників, що враховують ефекти просторової трансформації земельних ресурсів, а також виявлення змісту і структури просторового аналізу їх поточного стану.

Складність, актуальність і відносна нерозробленість згаданих проблем не дозволяють їх деталізувати в межах цієї роботи. Їх багатоаспектність змусила автора дещо обмежити дослідницьке поле, а звідси коло проблем і ступінь входження в кожну з них, зокрема вдатися до аналізу структури і механізму просторової економічної трансформації регіональної землегосподарської (як частини загальної природно-господарської) системи, що забезпечує ефективність прийняття управлінських рішень про господарський розвиток у регіоні.

У процесі дослідження виникла необхідність вирішення таких завдань:

· розробити теоретико-методологічні підходи до дослідження просторової економічної трансформації природно-господарських систем;

· обґрунтувати механізм просторово-часової трансформації природно-господарських систем;

· дослідити структуру регіонального відтворювального процесу з позицій теорії факторів виробництва та обґрунтувати його просторово-часову модель;

· розкрити зміст і структуру просторового аналізу регіонального відтворювального процесу;

· обґрунтувати актуальність використання геоінформаційного підходу в дослідженні просторової трансформації господарства;

· виявити принципи і методичні підходи до організації моніторингу просторової трансформації регіональної природно-господарської системи.

Таким чином, в узагальненому вигляді необхідно виконати дослідження регіональної землегосподарської системи як сфери взаємодії природи (земельних ресурсів) і продуктивних сил суспільства, що трансформується системою економічних відносин у процесі суспільного відтворення, та механізму просторової економічної трансформації природно-господарської системи в процесі її функціонування.

Викладені раніше уявлення про господарство як сукупність природно-господарських систем інтегруються в єдиний відтворювальний комплекс соціально-економічною системою, що визначає масштаби його (господарства) перспективного просторового розвитку. Динаміку господарства обумовлює процес суспільного відтворення, що формує новий просторовий стан регіональної природно-господарської системи (і земельних відносин) на кожному етапі її економічної трансформації. Реалізований у ході відтворювального процесу трансформуючий вплив економічних відносин на регіональну природно-господарську систему є просторово неоднорідним. У зв'язку з цим відправною точкою у пошуку закономірностей формування просторових взаємозв'язків у господарській системі є дослідження структури руху системи в єдності її форм: відновлення, відтворення і розвитку, а також відповідних їм просторів: природно-господарського, економічного і простору соціально-економічного розвитку.

Земельно-господарський простір у вигляді технологічно пов'язаної сукупності доступних земельних, виробничих і трудових ресурсів, охопленої економічними відносинами, можна назвати певною формою економічного простору. Адже відомо, що економічний простір є формою прояву суспільного відтворення і об'єктивно характеризує процес просторової трансформації природно-господарських систем. Простір трансакційних взаємодій можна визначити як простір соціально-економічного розвитку.

Питання про взаємодію природно-господарського простору і простору соціально-економічного розвитку необхідно розглядати у рамках моделі просторових взаємозв'язків вигляду трансакція-форма (трансакція - від лат. transaction - звершення, дія, перетворення, вплив, операція, угода та ін.). У рамках зазначеної моделі структуру руху господарської системи можна уявити як процес впливу трансакцій на просторовий стан (форму) господарської системи і цієї форми на характер трансакцій. Відчуття зв'язку між трансакцією і формою підводить нас до розуміння просторових компенсаторних механізмів у господарській системі, що забезпечують її внутрішню динамічну рівновагу. У зв'язку з цим стає очевидним лінійно-вузловий характер просторового поєднання землегосподарського простору і простору соціально-економічного розвитку.

Механізм взаємодії землегосподарського простору і простору соціально-економічного розвитку дозволяє визначити модель каркасної структури економічного простору (КСЕП), відповідно до якої економічний простір розвивається на основі опорного земельно-територіального каркаса у вигляді сукупності функціональних каркасів трьох типів: екологічного (ґрунтово-кліматичного), господарського та економічного (ЕК). Зазначені каркаси структурують природно-господарський простір, простір соціально-економічного розвитку та економічний простір. Найважливішою функцією опорного каркаса є організація економічного простору відповідно до специфіки й особливостей зазначених трьох функціональних каркасів. Визначальну роль у формуванні економічного простору відіграє економічний каркас, який структурує складно організований простір усталених у часі основних напрямів і каналів реалізації сукупності земельних і першу чергу економічних відносин.

У процесі здійснення попередньої класифікації статистичних показників, що характеризують виробничі фактори, велике методологічне значення має концепція каркасної структури економічного простору, відповідно до якої економічний простір характеризується сукупністю просторово поєднаних каркасів трьох типів: екологічного (ґрунтово-кліматичного), господарського та економічного й формуючою конфігурацією відповідних їм просторів: природного, господарського і соціально-економічного розвитку.

Отже, економічна трансформація господарства може бути визначена як етап руху господарської системи, у результаті якого система виходить на якісно новий рівень, а саме поєднання процесів відновлення, відтворення і розвитку.

Вплив трансформуючих соціально-економічних систем різного ієрархічного рівня на регіональні природно-господарські системи є просторово неоднорідним (дискретним). У зв'язку з цим управління трансформацією землегосподарських систем неможливе поза просторовим підходом.

Важливість розроблення названих вище проблем у просторі міждисциплінарних взаємодій визначається не тільки суто науковими інтересами, але і практичними потребами, головними з яких є чітке розуміння місця і ролі земельних ресурсів у розвитку регіональної системи господарства, вироблення стратегії гарантування її безпеки і стійкого розвитку, збереження унікального земельно-ресурсного і соціально-економічного потенціалу, культурно-історичної спадщини.

Економічний простір формується безупинно у результаті взаємодії виробничих факторів поза залежністю від стадії розвитку відтворювального процесу. Результуючий стан економічного простору щоразу визначається різною комбінацією факторних взаємодій. Але при цьому домінуючий вплив на стан економічного простору матимуть лише ті комбінації взаємодіючих факторів виробництва, що відповідають певному циклу факторних взаємодій.

Висновки і напрямки перспективних досліджень

Глибоке розуміння просторової організації землегосподарювання відкриває можливість прийняття обґрунтованих рішень щодо раціоналізації територіально-галузевої структури діяльності на землі, яка забезпечує найбільш ефективне поєднання галузевих особливостей з якісною диференціацією стану окремих частин єдиного природно-територіально комплексу. Забезпечується також вибір ефективних організаційних структур, форм і механізмів управління виробничо-господарським процесом.

У такому контексті ефективність виробничо-економічної організації господарського використання територіально-земельних ресурсів є мірою доцільності їх включення у виробничо-економічний процес, вираженою через його продуктивність і ефективність як з погляду кожного конкретного суб'єкта господарювання, так і суспільства в цілому. Виражається ця міра через загальноприйняті в економіці показники і насамперед норму прибутку на одиницю вкладеного в земельні ресурси капіталу у виробничих сферах чи у величині спеціального ефекту у невиробничих сферах освоєння і використання території.

Рівень ефективності землегосподарювання як складової відповідним чином організованого економічного простору визначається ступенем розвитку продуктивних сил і характером суспільних відносин, у першу чергу земельних, і залежить як від стану територіально-земельних ресурсів, так і від напряму їх використання.

Такий комплексний підхід вимагає поєднання різних теоретико-методологічних підходів та методів аналізу і комплексного розгляду економічних і соціально-екологічних проблем землегосподарювання. Все це є необхідною основою для процесу планування територіального розвитку і управління ним на національному і місцевому рівнях, рівні екосистем або районному, а також для розроблення конкретних планів дій.

Размещено на Allbest.ru