Зміст поняття "регіональне управління". Об’єкт та суб’єкт регіонального управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1. Зміст поняття «регіональне управління». Об'єкт та суб'єкт регіонального управління

Регіональне управління - це один з напрямків діяльності держави. Воно передбачає організуючий і регулюючий вплив органів державної влади на життєдіяльність населення територій з метою її упорядкування, відтворення, підвищення якості життя шляхом розвитку економіки та соціальної інфраструктури. Головною відмінністю регіонів від територій є наявність особливої спільності інтересів у людей, в них проживають.

Об'єктами регіонального управління та територіального планування в загальному випадку виступають адміністративно-територіальні одиниці країни (регіон - суб'єкт РФ, асоціація регіонів, муніципальне утворення і т.п.).

З огляду на сутність, зміст і завдання регіонального управління, його об'єкт можна класифікувати за такими основними ознаками:

форма власності (федеральна, власність суб'єкта федерації, муніципальна і т.д.);

характер продукції або послуг, вироблених господарюючим суб'єктом (продукція цілком або в основному споживається усередині регіону, продукція має міжрегіональне споживання, експортна продукція та ін.);

характер і ступінь впливу господарюючого суб'єкта на економічні, соціальні, екологічні та інші процеси в регіоні;

відтворення умов життєдіяльності населення, задоволення потреб людей поза сферою виробництва (охорона здоров'я, задоволення потреб в освіті і культурі, соціальна підтримка та ін.).

Таким чином, до об'єктів регіонального управління слід віднести всі господарські одиниці регіону. Однак при цьому безпосередніми об'єктами регіонального управління є підприємства і організації, віднесені до власності суб'єктів федерації, а також інфраструктурні ланки, діяльність яких спрямована на відтворення умов життєдіяльності населення поза сферою виробництва. На зазначені об'єкти регіональне управління надає пряму (безпосередню) вплив, на всі інші об'єкти - опосередковане.

Рівні регіонального управління та територіального планування. Системний підхід до управління процесами регіонального управління та територіального планування передбачає розгляд всіх рівнів даної системи:

федеральний рівень, на якому розробляється і реалізується державна стратегія соціально-економічного розвитку;

міжрегіональний рівень (рівень макрорегіонів - федеральних округів), на якому координується здійснення великомасштабних соціально-економічних програм і пріоритетних національних проектів на території округів, а також дій адміністрацій суб'єктів РФ, що входять до складу округів;

регіональний рівень, на якому формується і реалізується регіональна соціально-економічна політика, тобто політика суб'єктів федерації, основними завданнями якої виступають завдання вирішення соціально-економічних проблем російських регіонів на основі розвитку і використання регіональних факторів виробництва;

муніципальний рівень, який є місцем існування і спілкування, місцем, де формується людська спільнота, частиною громадянського суспільства, де кожен індивід має можливість реалізувати свої потреби, інтереси, здібності;

мікрорівень.

Керуючись принципом корпоративної соціальної відповідальності, в процесах регіонального управління та територіального планування зобов'язані брати участь і господарюючі суб'єкти (організації, що здійснюють виробничу, торгову, фінансову діяльність), причому в ході формування та реалізації регіональної соціально-економічної політики здійснюється раціональне узгодження інтересів акторів території, і, по відношенню до неефективним власникам, якщо це необхідно, може і повинен використовуватися адміністративний ресурс органів влади.

Суб'єкт стратегічного територіального планування в значній мірі визначається специфікою його об'єкта і носить в загальному випадку багаторівневий характер. Наприклад, стосовно місту ядром суб'єкта стратегічного планування його розвитку виступають органи муніципального управління. Разом з тим в його склад входять державна компонента в особі органів регіонального, а в ряді випадків - федерального управління, представники інших суб'єктів управління і господарювання, які мають стратегічні інтереси в розвитку міста.

Суб'єкт регіонального стратегічного планування - регіональне співтовариство (населення регіону), делегує права управління регіональним органам влади і безпосередньо бере участь у прийнятті стратегічних рішень з використанням інститутів громадянського суспільства, а також представники федеральних органів влади і управління та бізнес-структур, які мають стратегічні інтереси в даному регіоні .

Таким чином, регіональне співтовариство є кінцевим суб'єктом стратегічного планування, регіональні органи влади - безпосереднім.

Тема 2. Шляхи розбудови інституційної інфраструктури регіонального розвитку в Україні

Інституційна інфраструктура регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і проблеми формування.

Головна мета державної регіональної політики в Україні, що її визначено в «Концепції державної регіональної політики» (затверджена Указом Президента України від 25 травня 2001 р. № 341/2001), полягає у «створенні умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дійовості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Серед кроків до вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів, «Концепція» визначає необхідність здійснення системи заходів із розбудови інфраструктури регіонального розвитку.

Державна політика у сфері розбудови інституційної інфраструктури регіонального розвитку в Україні.

Затвердження «Концепції державної регіональної політики» стало першим суттєвим кроком до формування концептуальних засад політики регіонального розвитку в Україні. Одним з її наголосів є необхідність розбудови інфраструктури регіонального розвитку, зокрема створення «регіональних агентств розвитку, маючи на меті поліпшення умов використання передових інноваційних технологій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів, розширення залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для регіонального розвитку, вдосконалення підготовки та перепідготовки відповідних фахівців з проблем регіонального розвитку, координації програм технічної допомоги, спрямованих на підтримку регіонального розвитку». Це положення є важливим для подальшого аналізу, адже воно вміщує офіційне бачення ролі та завдань агенцій регіонального розвитку щодо реалізації державної регіональної політики.

Тому «Заходами щодо реалізації Концепції державної регіональної політики» (Затв. Розпорядженням Кабінету Міністрів від 13 вересня 2001 р. № 437-р) на першому етапі (2001-2003 роки), поряд із визначенням центрального органу виконавчої влади з питань регіональної політики і підтримки місцевого самоврядування, одним із основних кроків передбачено формування мережі агентств регіонального розвитку.

Подібне положення містилося і в Посланні Президента до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році», де середньостроковим пріоритетом у регіональній політиці держави визначалося створення мережі регіональних агентств розвитку.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір: Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки» це завдання вже більш конкретизоване: «Забезпечити у 2002-2011 роках: …формування інфраструктури підтримки регіонального розвитку через створення спеціальних інститутів, зокрема агентств регіонального розвитку, які б стали провідниками ефективної державної регіональної політики та власної політики розвитку окремих регіонів».

У серпні 2002 р. Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України були підготовлені й надіслані до Верховної Ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних рад і облдержадміністрацій, Київської та Севастопольської міських рад і державних адміністрацій «Методичні рекомендації щодо створення та функціонування агентств регіонального розвитку», якими були визначені поняття, види, статус і завдання АРР, форми їх взаємодії з органами влади, джерела залучення фінансових ресурсів для їх діяльності. Зокрема, АРР визначалися як «інституції, основним завданням яких є сприяння розвитку і зростанню соціально-економічного потенціалу та конкурентоспроможності певної території, а також рівня та якості життя її населення. Це структури, створені на засадах партнерства між приватним, державним та громадським секторами з метою комплексного вирішення проблем певної території». «Методичні рекомендації» містять ще декілька важливих положень. Вони чітко визначають АРР як один із інструментів реалізації регіональної політики в Україні, наголошують на необхідності дії АРР у тісній співпраці з центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, формулюють головну мету діяльності АРР -- «координація ініціатив просторового розвитку регіону». Документ також чітко формулює перелік завдань АРР.

Центральним органом виконавчої влади, що «здійснює методологічне та методичне забезпечення створення та діяльності АРР на місцевому, регіональному та міжрегіональному рівнях, підготовку фахівців, розповсюдження досвіду роботи, залучення коштів міжнародної технічної допомоги для підтримки їх функціонування», визначено Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України.

На необхідності створення інституційних механізмів забезпечення сталого розвитку регіонів наголошують й основні стратегічні документи. Наприклад, у «Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2004-2015 рр.» одним із стратегічних орієнтирів активної державної регіональної політики визначено удосконалення механізмів управління регіональним розвитком. «Необхідно створити дієву систему інституцій, які мали б можливість працювати на забезпечення сталого розвитку окремих територій, узгоджувати свою діяльність з іншими організаційними структурами. Такою інституцією може бути система агентств регіонального розвитку, що репрезентуватимуть державні, громадські та приватні інтереси. Існуючі в Україні агентства регіонального розвитку -- це потенційна база вдосконалення інфраструктури регіонального розвитку.

Регіональні агентства мають на меті вирішення завдань поліпшення умов використання передових інноваційних технологій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів, розширення залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для регіонального розвитку, вдосконалення підготовки та перепідготовки відповідних фахівців з проблем регіонального розвитку, координацію програм технічної допомоги, спрямованих на підтримку регіонального розвитку».

Таким чином, стислий огляд основних державних документів, що визначають концептуальні засади регіональної політики в Україні, демонструє не тільки розуміння важливості та необхідності інституційного забезпечення регіонального розвитку, а й досить чітко формулює завдання, що покладаються один з основних інституційних інструментів -- агентства регіонального розвитку.

Водночас слід наголосити, що державна політика у сфері розбудови інституційної інфраструктури регіонального розвитку наразі має декларативний характер, про що свідчить:

відсутність в Україні нормативно-правового акту, який чітко б визначав юридичний статус АРР, правові та фінансові засади їх створення й функціонування, принципи співпраці з місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

брак конкретних кроків і заходів на рівні держави задля розбудови мережі АРР в Україні, в тому числі стимулювання органів місцевої влади до створення агенцій регіонального і місцевого розвитку.

Чи не єдиною ознакою виявлення інтересу держави до діяльності агенцій регіонального розвитку стало щорічне збирання та узагальнення Міністерством економіки інформації про діяльність АРР, які протягом останнього десятиріччя з'явилися в Україні без підтримки з боку держави.

Варто зазначити, що в питанні розбудови інституційного базису регіонального розвитку Україна значно відстала від інших країн Центральної та Східної Європи -- колишніх членів соціалістичного табору -- Польщі, Угорщини, Словаччини, Чеської Республіки, Румунії, Болгарії, Словенії, де, хоч і різними шляхами, але створені та ефективно функціонують мережі агенцій регіонального й місцевого розвитку.

Стан та проблеми розбудови інституційної інфраструктури регіонального розвитку в Україні.

Незважаючи на відсутність цілеспрямованої державної політики щодо розбудови інституційної інфраструктури регіонального розвитку, в Україні створена і функціонує велика кількість агенцій регіонального розвитку та організацій, які не мають такої назви, але ідентифікують себе як такі, що цілком або частково діють з метою сприяння регіональному та/або місцевому розвитку.

У липні 2001 р. за підтримки Канадської агенції міжнародного розвитку було утворено Асоціацію агенцій регіонального розвитку України (ААРРУ). Вона діє як всеукраїнська спілка громадських організацій і станом на травень 2005 р. об'єднує 39 АРР та структур, діяльність яких спрямована на всіляке сприяння регіональному і місцевому розвитку.

Мета створення ААРРУ визначена як «сприяння створенню інституційних засад та інших сприятливих передумов для системної реалізації державної регіональної політики, динамічного збалансованого розвитку територій, гармонійного взаємоузгодження державних та місцевих інтересів шляхом налагодження і підтримання ефективної взаємодії центру та регіонів, координації діяльності своїх членів».

Місія ААРРУ «як складника інфраструктури підтримки регіонального розвитку полягає у системному забезпеченні виконання своїми зусиллями та скоординованими діями своїх членів функцій ефективного провідника взаємоузгодженої державної регіональної політики та власної політики розвитку регіонів з метою динамічного і збалансованого поступу України до інтегрування в європейські структури».

За організаційно-правовими формами АРР в Україні представляють майже весь можливий, згідно з українським законодавством, спектр організацій -- комунальне підприємство, комунальна установа, підприємницька юридична особа, благодійна організація, громадська організація у вигляді об'єднання громадян. Дві останні організаційно-правові форми створення і функціонування АРР в Україні є найбільш поширеними, адже за чинним законодавством саме так вони можуть діяти як неприбуткові організації.

Як бачимо, тут не представлені такі потенційно можливі форми, як державна організація та державна установа. І це повною мірою відбиває декларативність державної політики у сфері розбудови інституційної інфраструктури регіонального розвитку в Україні.

Тож сьогодні в Україні не існує мережі агенцій регіонального розвитку, яка б виконувала роль інструменту реалізації державної політики регіонального розвитку.

Незважаючи на досить вагомий внесок організацій -- членів ААРРУ в розв'язання конкретних проблем розвитку регіонів і територій в Україні, вони не можуть сьогодні розглядатися як провідники такої політики, адже більшість з них є незалежними установами, які самостійно визначають пріоритети і напрями своєї діяльності. До того ж в умовах повільного процесу децентралізації державного управління в Україні та слабкості місцевого самоврядування рівень співпраці зазначених організацій та місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування залишається низьким:

АРР та організації, що діють з метою сприяння регіональному та місцевому розвитку, майже не залучаються до розробки місцевих і регіональних програм та стратегій розвитку та процесу їх подальшої реалізації;

діяльність існуючих в Україні АРР і організацій, що сприяють регіональному та місцевому розвитку, сьогодні здійснюється переважно за рахунок фінансової підтримки з боку іноземних і міжнародних донорів;

практична відсутня координація та узгодження діяльності організацій, що позиціонують себе як АРР, на регіональному рівні.

Однак такі організації, безумовно, мають бути віднесені до наявних інструментів регіонального і місцевого розвитку.

За організаційно-правовою формою Агентство -- комунальне підприємство. Його засновником є територіальна громада в особі виконавчого комітету міської ради. Серед основних напрямів діяльності Агентства такі:

підтримка славутицьких фірм та компаній; просування міста Славутич і залучення інвестицій у Славутицький регіон;

розробка програм регіонального розвитку;

підготовка аналітичних матеріалів щодо розвитку території;

надання консультаційних послуг;

проведення тренінгів;

розробка бізнес-планів та інвестиційних проектів;

проведення державних експертиз проектів для спеціальної економічної зони «Славутич»;

реєстрація підприємств «під ключ»;

маркетингові дослідження;

організація виставок та презентацій.

Агентство надає 31 вид послуг, з яких 23 -- це соціальне замовлення місцевої влади. Соціальні послуги Агентства сплачуються місцевим бюджетом згідно із затвердженим кошторисом на рік, основною статтею якого є заробітна плата 11 із 24-х працівників Агентства. Відсоток оплати консультантів агентства з бюджетних коштів складає 50% від загального рівня заробітної плати. Часткове бюджетне фінансування дозволяє надавати послуги представникам бізнесу за ціною зі знижкою 50% їх ринкової вартості.

Якщо ж влада не розуміє ролі АРР як дійового інструменту територіального розвитку, не виявляє зацікавленості в їх наявності, то в окремих випадках функціонування таких агенцій в Україні може бути загальмовано або взагалі припинено. У цій царині вже накопичився певний негативний досвід, зокрема в Одесі. У травні 2001 р. за сприяння Європейської Комісії в рамках проекту ТАСIS «Створення центру міських технологій в Одесі» було засновано однойменну організацію. Метою її діяльності визначено сприяння розвитку міста Одеса та запровадження сучасних міських технологій. Незважаючи на стрімкий початок роботи, відсутність зацікавленості та будьякої підтримки з боку міської влади призвела до того, що через рік після завершення терміну фінансування проекту Європейською Комісією Центр міських технологій в Одесі фактично припинив своє існування.

Різноманітність організаційно-правових форм і назв організацій, які самоідентифікують себе як АРР, викликала необхідність більш-менш чітко розібратися зі змістом поняття «агенція регіонального розвитку». Деякі українські експерти для загального визначення «усіх інституцій, певним чином залучених до процесу регіонального розвитку», запропонували використовувати формулювання «інституції, спрямовані на вирішення проблем регіонального розвитку». Натомість термін «агентство регіонального розвитку», на їх думку, мало б використовуватися більш вузько, наприклад для інституцій, заснованих урядом.

Варто взяти до уваги критерії, яким, на думку експертів Європейської асоціації агенцій регіонального розвитку (EURADA), має відповідати АРР:

сприйматися органами державної влади та місцевого самоврядування, політичними структурами як інституційний механізм регіонального розвитку;

координувати свою діяльність з державними та самоврядними органами;

одночасно зберігати незалежність у прийнятті рішень;

мати розроблену стратегію місцевого чи регіонального розвитку, яка повинна узгоджуватися з пріоритетами, визначеними органами державної влади або місцевого самоврядування;

володіти достатніми фінансовими ресурсами для реалізації базових проектів регіонального розвитку та підтримки власної технічної інфраструктури;

мати кваліфікований персонал.

Як зазначають деякі українські експерти, що досліджували еволюцію АРР в Європі, завдання та послуги, які надаються цими інституціями, надзвичайно різняться і значною мірою залежать від потреб розвитку тієї чи іншої території. На нашу думку, цього самого принципу треба дотримуватися у процесі розбудови мережі АРР в Україні, адже рівень розвитку регіонів і територій є різним, проблеми мають свою специфіку, тож і методи їх подолання повинні бути відповідними.

Однією з перешкод на шляху розбудови інституційної інфраструктури, здатної ефективно забезпечувати втілення політики регіонального розвитку в Україні, залишається відсутність базового нормативно-правового документа, який чітко б визначав цілі, пріоритети, принципи, методи і механізми здійснення такої політики в нашій країні. Зауважимо, що згадана вище «Концепція державної регіональної політики» не є законодавчим актом і лише визначає концептуальні засади регіональної політики в Україні.

Отже, серед чинників, що стримують створення ефективної інституційної інфраструктури регіонального розвитку в Україні, слід назвати такі:

надмірна централізація державного управління і слабкість місцевого самоврядування в Україні, що має свій прояв, зокрема, в міжбюджетних відносинах. Одним із головних інструментів впливу на розвиток регіонів у нашій країні й досі залишається перерозподіл бюджетних коштів. За таких умов інституційні інструменти регіонального розвитку не розглядаються як ключові фактори здійснення регіональної політики в державі;

відсутність базового закону про регіональний розвиток в Україні, де було б чітко визначено механізм та інструменти регіонального розвитку, конкретні джерела фінансування проектів регіонального і місцевого розвитку, що мають здійснюватися АРР;

відсутність центрального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення в Україні регіональної політики, яка б ґрунтувалась на принципах просторового планування і розвитку, а також розбудову мережі АРР у країні;

нерозвиненість в Україні практики залучення місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування АРР і організацій, що ставлять за мету своєї діяльності сприяння регіональному та/або місцевому розвитку, до процесу управління регіональним і місцевим розвитком.

Шляхи розбудови інституційної інфраструктури регіонального розвитку в Україні.

Наявність розвиненої інституційної інфраструктури регіонального розвитку має розглядатися як необхідна умова здійснення ефективної політики регіонального розвитку в Україні, а також як один із чинників, здатних прискорити рух нашої країни шляхом європейської інтеграції.

Аби активізувати розбудову інституційної інфраструктури регіонального розвитку в Україні, доцільно, на наш погляд, вжити таких заходів:

1) найближчим часом розробити і внести на розгляд Верховної Ради Україні проект Закону «Про регіональний розвиток в Україні», який з-поміж іншого, визначав би механізм та інституційні інструменти реалізації державної політики регіонального розвитку;

2) створити центральний орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення державної політики регіонального розвитку в Україні, в тому числі за створення мережі АРР з урахуванням того, що в Україні вже існують агенції та організації, які хоч і не мають такої назви, але діють з метою сприяння регіональному і місцевому розвитку, а також Асоціація агенцій регіонального розвитку України, яка функціонує як мережева організація, що на добровільних засадах об'єднує такі організації та репрезентує їх у Європейській асоціації агенцій регіонального розвитку (EURADA), членом якої є ААРРУ;

3) проаналізувати досвід діяльності вже існуючих АРР і організацій, діяльність яких спрямована на сприяння регіональному та місцевому розвитку, з метою, по-перше, з'ясування доцільності створення паралельної мережі агенцій за рахунок державного бюджету, по-друге, визначення тих АРР та організацій, що діють задля сприяння регіональному та місцевому розвитку, які за певних умов (наявність необхідного досвіду і кадрового потенціалу, налагодженої співпраці з місцевими органами державної влади та органами місцевого самоврядування, готовність у разі потреби змінити організаційно-правову форму) могли б стати частиною такої мережі інституцій регіонального розвитку і «провідниками ефективної державної регіональної політики та власної політики розвитку окремих регіонів»;

4) враховуючи позитивний досвід центральноєвропейських сусідів України і визнання того факту, що залучення міжнародної технічної допомоги та грантових коштів є й надалі має бути одним із джерел фінансування проектів і програм регіонального та місцевого розвитку, агенціям регіонального розвитку, які мають бути створені й увійти до мережі АРР, доцільно надати статус неурядових неприбуткових організацій. З огляду на те, що в Україні й досі не існує правового поняття «неурядова організація», доцільно ухвалити Закон України «Про неурядові організації», який визначав би неприбутковий характер їх діяльності та дозволяв виступати їх засновниками як фізичним, так і юридичним особам, зокрема місцевим державним адміністраціям та/або органам місцевого самоврядування;

5) внести до проекту Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» (прийнятий у першому читанні 19.06.2003 р., реєстр. № 2284) положення про доцільність створення інституційних інструментів розвитку регіонів, зокрема у вигляді агенцій регіонального та/або місцевого розвитку. Першочергову увагу слід приділити необх ідності створення АРР, до основних функцій яких мало б належати розв'язання проблем депресивних територій: безпосередня участь у розробленні програм і стратегій розвитку таких територій; здійснення програм навчання та перекваліфікації працівників галузей і окремих підприємств, які в ринкових умовах перетворились на нерентабельні, а їх підтримка з боку держави є недоцільною; сприяння розвитку малого та середнього підприємництва шляхом навчання та надання консультаційної допомоги підприємцям-початківцям; професійне управління проектами міжнародної технічної допомоги.

Тема 3. Регіональні ринки: становлення та регулювання сфери обігу

регіональний співтовариство інфраструктура ринок

За своєю сутністю регіональний ринок є сукупністю високоспеціалізованих соціально-економічних процесів і відносин у сфері обігу, що формуються під впливом особливостей попиту і пропозиції кожного територіально-адміністративного утворення.

Регіональні ринки неоднорідні. їх можна класифікувати за такими ознаками: територіальний масштаб або ареал ринку; місце товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі; споживчі властивості товарів; функціональні особливості руху товарів і формування товарних ресурсів; формування руху робочої сили тощо.

Багаторівневий характер територіальної організації сфери обігу передбачає різний територіальний масштаб або ареал ринків. Мова йде про інтегральні ринкові утворення в межах певної територіальної таксономічної одиниці.

За територіальним масштабом або ареалом ринку можна виділити такі види регіональних ринків: поселенські в населених пунктах сільської місцевості, районні, міжрайонні, міські, обласні, міжобласні, загальнодержавні, міждержавні. Для кожного виду ринку характерна відповідна інфраструктура з особливостями розміщення, розвитку і функціонування; місткість, канали і схеми руху товарів.

За місцем товарів і послуг у регіональному відтворювальному процесі виділяють споживчий ринок, ринок засобів виробництва, ринок капіталу і цінних паперів, ринок праці. Крім інтегральних ринків товарів і послуг, що охоплюють все коло потреб населення, можна виділити ринки певних товарних груп і окремих видів продукції, а саме: ринки одягу, взуття, лляних і шерстяних тканин, цукру, фруктів, лісоматеріалів тощо.

В основу регулювання становлення регіональних ринків має бути покладена науково обґрунтована схема економічної регіоналізації сфери обігу. Такий підхід передбачає визначення центрів концентрації та регіональної спеціалізації виробництва продукції та зон збуту. При цьому треба виходити з того, що рух товарів має здійснюватися з регіонів виробництва через оптові організації, що мають більш сприятливе положення щодо регіонів споживання. Крім того, має враховуватися порівняльна ефективність руху різних товарів за конкуруючими напрямами з урахуванням їхньої собівартості в регіонах споживання.

Регіоналізація сфери обігу дає можливість комплексно вирішувати питання ринкоутворення в загальній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил регіону. Воно включає три взаємопов'язані питання:

визначення ролі місцевого промислового і сільськогосподарського виробництва в формуванні фондів споживання регіонального ринку, а також економічно обґрунтованої зони збуту товарів місцевого виробництва за межами регіону;

групування територій з однаковими соціально-економічними і природними умовами, що впливають на розміри попиту та його структуру;

визначення оптимальної схеми розміщення оптових баз з урахуванням безперебійного постачання для задоволення потреб населення товарами народного споживання при мінімальних народногосподарських витратах обігу і максимальній швидкості обороту товарних ресурсів.

У сукупності економічні, соціальні, демографічні, природні та інші чинники визначають особливості територіальної організації сфери товарного обігу. При цьому функції сфери обігу в кожній області розрізняють залежно від переваг тих чи інших чинників.

Так, області України з точки зору територіальної організації сфери товарного обігу і формування регіональних ринків можна поділити на три групи.

До першої групи можна віднести області з найбільш сприятливими умовами розвитку, які стають центрами широкого міжрегіонального обміну. Виробництво в цих областях за своїми масштабами спроможне забезпечити окремими товарними групами як внутрішньообласні, так і міжобласні потреби.

Це створює умови для концентрації у сфері обігу великих мас товарів як для місцевого споживання, так і споживання в інших регіонах. У таких областях доцільно розміщувати великі оптові бази та асоціації оптової торгівлі міжрегіонального значення. Вони мають здійснювати міжрайонні товарно-грошові відносини.

Друга група областей включає ті, в яких товарно-грошові відносини та інтереси ринку обмежуються переважно забезпеченням внутрішньо-обласних потреб у недостатньо мобільних товарах народного споживання. Як правило, більша частина продовольчих товарів виробляється всередині області. У безпосередній близькості до споживачів знаходяться молочні заводи, реалізаційні бази хлібопродуктів, забійні пункти і м'ясокомбінати, а також підприємства, що виробляють непродовольчі товари -- швейні та меблеві фабрики, промислові комбінати тощо. Переліченим підприємствам, що працюють на місцевій сировинній базі, в багатьох випадках доцільно використовувати прямі зв'язки.

Раціональне використання місцевих природних і сировинних ресурсів є чинником збільшення ролі місцевого виробництва у формуванні внутрішньообласних балансів товарів народного споживання.

До третьої групи належать області, де ринок формується за рахунок завезення значної частини товарів з багатьох областей країни.

Орієнтовне групування областей за переліченими ознаками формування регіональних ринків та їхніми функціями є необхідним для передбачення можливої структури товарообороту та оптимальних розмірів оптових і роздрібних підприємств.

Це вказує на необхідність урахування місцевих особливостей виробництва і споживання в процесі формування регіональних ринків та регулювання в сфері обігу.

Особливого значення набуває формування в Україні регіональних ринків праці, яке відбувається з глибокими територіально-галузевими деформаціями.

Особливості основних кількісних і якісних характеристик регіональних ринків праці України значною мірою визначаються накопиченими тут виробничо-ресурсним та соціальним потенціалом, темпами реформування господарських комплексів регіонів, їхніми природно-географічними умовами.

Значний вплив на ринкову кон'юнктуру, передусім структуру пропозиції робочої сили, має регіональна демографічна ситуація. Початок 90-х років характеризувався інтенсивним звуженням природної основи відтворення населення України та його працездатної частини.

Головною структурно-функціональною характеристикою регіональних ринків праці є рівень, динаміка, форми поширення офіційно зареєстрованого і прихованого безробіття порівняно з рухом попиту на працю та її пропозицією.

За умов нерівномірного розміщення продуктивних сил, недостатнього розвитку сфери прикладання праці в галузях, пов'язаних з обслуговуванням населення, відсутності динамічного попиту на робочу силу з боку суб'єктів господарювання різних форм власності сформувалися певні територіально локалізовані осередки підвищеного рівня безробіття і незайнятості населення. Так, найвищий рівень безробіття спостерігається в західних областях України.

Більш сприятлива з огляду на можливості працевлаштування ситуація склалася в Придніпровському та Харківському регіонах.

Різноспрямованість руху основних показників попиту і пропозиції робочої сили на регіональних ринках праці відбиває по суті їхню структурну й організаційну розбалансованість, нестабільність умов зайнятості для переважної більшості працездатного населення.

Основною передумовою створення розвиненого національного ринку праці в найближчій перспективі слід визнати нормалізацію його територіальної структури, скорочення резервів висококваліфікованої робочої сили, ефективне регулювання пропорцій територіально-галузевої зайнятості.

Размещено на Allbest.ru