Основні теорії державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Національний транспортний університет

Державне та регіональне управління

Реферат на тему:

Основні теорії державного управління

Підготувала

Студентка групи МН- 3-1

Александрович О.Д.

Київ - 2020

Зміст

Вступ

1. Економічна теорія держави. Теорія соціології(соціальна структура суспільства, соціальна мобільність)

1.1 Теорія соціології(соціальна структура суспільства, соціальна мобільність)

2. Теорія менеджменту (теорія раціональної бюрократії, організовані структури управління, розподіл праці в управлінських структурах, державне адміністрування)

2.1 Розподіл управлінської праці

3. Еволюція уявлень про роль держави в економіці

Використані джерела

Вступ

Економічна теорія як наука з'явилася на досить високому щаблі розвитку суспільства, на якому постали індустріальна економіка й ринкова система господарства. В первісних формах суспільства вони були уплетені в «мову реального життя», згодом існували як частина, елемент філософії й релігії знання, різних життєписів (Аристотель, Ксенофонт, Платон, Тома Аквінський, письменні джерела держав Азії та ін.). Тільки з формуванням системи товарно-грошових відносин економічна діяльність відокремилася від інших видів суспільної життєдіяльності в особливу сферу, а економічна теорія виділилася у формі політекономії з іншими суспільними науками. Таку назву вона отримала 1615 після виходу праці А. де Монкретьєна «Traite de l'economie politique» («Трактат з політичної економії»). Різні економічні школи (меркантилістів, фізіократів, класичної політекономії й ін.), які змінювали одна одну, все більш адекватно та системно пояснювали функціонування і розвиток економічної системи та її елементів.

А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс розвивали трудову теорію вартості, що пов'язує вартість із затратами суспільно-необхідної праці на створення товару. В.-С. Джевонс, К. Менґер, Л. Вальрас, Ф. Візер, В. Парето, А. Маршалл розробляли маржиналістичну методологію, що пов'язувала вартість з граничною корисністю благ. Спільним для цих різних підходів стало визнання економіки системою, здатною до саморегулювання і автоматичне відновлення рівноваги, та моделі «економічної людини», яка шляхом раціональної поведінки максимізує свої вигоди. Загальна умова досягнення такого результату - вільна конкуренція.

Ця єдність дозволила розглядати маржиналістичний напрям як продовження класичної школи (отримав назву неокласичну). Поступово за наукою, що досліджувала економіку на цих принципах, закріпилася назва «економікс». Найактивніші наприкінці 20 - на початку 21 ст. представники монетаризму - течії неокласично-ліберального напряму - вважають грошовий фактор вирішальним у забезпеченні економічної рівноваги. У сучасному світі економічна теорія перетворилася на розгалужену галузь знань, що, з одного боку, стають більш спеціалізовані, з іншого - інтенсивно розширюють свої межі, проникаючи в суміжні сфери й частково втрачаючи обриси власного предмета. Мейнстрім, інші течії сучасної економічної думки, численні й різноманітні наукові школи, які у багатьох випадках обстоюють протилежні позиції, погляди окремих економістів, що ніколи не збігаються повністю й досить часто розбіжні по суті, - складові загальної теорії поля економічних знань із досить розпливчастими й невизначеними характеристиками. Серед цього різноманіття виділяють три найбільш загальних і впливових напрями: неокласичний, кейнсіанський та інституціональний.

1. Економічна теорія держави

Економічна теорія - це понятійно-визначена наука: вона базується на складному понятійному апараті, здатна вимірювати економічні процеси, використовує методи моделювання і прогнозування. Ринкова економіка складна. У ній одночасно беруть участь багато самостійних виробників, економічні процеси незупинні, суспільство постійно змінюється. Враховуючи це, економічна теорія вимушена будувати логічні моделі економічних процесів. Для економічної науки такі моделі (графіки і рівняння) замінюють експерименти, які проводяться в природничих науках. По суті, вся історія економічної науки - це безперервна боротьба наукових і неправдивих економічних моделей. Не дивлячись на те, що економічна теорія - одна з найдавніших наук, інтерес освічених людей до неї сьогодні не тільки не послабився, але й виріс, тому що глобальні зміни у світі вимагають нових досліджень щодо влаштування сучасного світу.

Економічна теорія (політична економія) - це наука про основні закономірності розвитку економічної системи, поведінку і діяльність людей у виробництві, розподілі і споживанні життєвих благ з метою задоволення своїх потреб. Економічна теорія включає в себе мікроекономіку (вивчає поведінку окремих економічних суб'єктів) і макроекономіку (досліджує функціонування національної економіки в цілому).

Виділяють також мезоекономіку, яка вивчає поведінку проміжних систем або галузей народного господарства і глобальну економіку, яка пояснює процеси світової економіки в цілому.

Ця теорія дає не просто опис економічних явищ і процесів в економічній системі, а показує їх взаємозв'язок і взаємообумовленість і спрямована на виділення загальних закономірностей цих явищ і процесів. Теорія є методологічним фундаментом цілого комплексу наукУ галузевих (транспорт, сільське господарство, будівництво, промисловість, економіка торгівельної справи тощо); функціональних (фінанси, кредит, маркетинг, менеджмент, прогнозування тощо); міжгалузевих (економічна географія, демографія, статистика тощо). У системі економічних наук загальна економічна теорія займає чільне місце. Вона враховує досягнення конкретних економічних наук, а також соціології, психології, історії, філософії, без яких отримані економічні висновки можуть бути помилковими (взаємозв'язок економічної теорії з іншими науками див. на схемі „Взаємозв'язок економічних наук”).

Рис. 1

В економічній теорії (політичній економії) за термінологією А. Сміта виділяють два напрями залежно від сфери застосування результатів: позитивна (дескриптивна) економіка і нормативна теоретична економіка. Позитивна (дескриптивна) економіка орієнтується переважно на об'єктивне тлумачення, наукове пояснення економічних явищ і процесів, що спостерігаються, і побудові на їх основі наукових гіпотез, концепцій та виявленні закономірностей функціонування економічних систем. Нормативна теоретична економіка є науковою основою для розробки економічної політики держави, вона дає відповіді на питання як повинно бути, як діяти, щоб досягти бажаних результатів. Прогнозування як особлива гілка економічної думки є науковим передбаченням того, що може статися в економіці у майбутньому. Це наука економічних очікувань.

В якості універсальної науки економічна теорія виконує ряд функцій: теоретичну або пізнавальну, яка полягає у тому, щоб розкрити сутність економічних законів та категорій і форм їх вияву, властиві їм внутрішні суперечності, механізм їхньої дії. Лише на основі всебічної реалізації цієї функції може бути виконана практична функція економічної теорії. Пізнавальна функція є методологічною основою для інших майже 50 економічних дисциплін; аналітичну (аналіз економічної дійсності, узагальнення економічних процесів і явищ); прогностичну (прогнозування шляхів і напрямів економічного розвитку); практичну (визначення мети і напрямів економічного зростання, економічної поведінки виробників і споживачів, пріоритетів і цілей економічної політики держави і споживачів); світоглядну (яка формує новий тип економічного мислення і, отже, сучасний світогляд людини).

1.1 Теорія соціології(соціальна структура суспільства, соціальна мобільність)

Соціологія - вивчає суспільство в цілому, все соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування, їх взаємодію. Отже, соціологія -- це наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему. Специфіка і відмінність соціології від інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість і поведінку.

Своєрідність соціології як самостійної науки серед інших суспільних наук знаходить своє вираження в тому, що вона вивчає суспільство, його функціонування і розвиток під специфічним кутом зору -- крізь призму соціальних явищ, процесів, відносин, що складають основний зміст соціальної реальності -- соціуму як об'єкта соціології. Для того, щоб правильно усвідомити суть і значення цього вихідного методологічного положення, необхідно насамперед з'ясувати, що таке соціальне, соціальні явища, відносини і процеси.

Соціальна структура суспільства - явище історичне, її становлення та розвиток відображають процеси інституалізації та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій.

У колишньому СРСР соціальну структуру суспільства до 60-х років практично не вивчали. Це було спричинено офіційною доктриною, згідно з якою соціальну структуру радянського суспільства становили два класи (робітники та колгоспне селянство) й одна верства (прошарок) - інтелігенція. Взаємовідносини між ними через відсутність антагоністичних суперечностей, вважалося, були безконфліктними. Але ж ця концепція абсолютно не відображала реального стану суспільства, оскільки:

· різко звужувала критерії диференціації людей щодо їх належності до різних соціальних груп;

· не давала уявлення про соціальну структуру як вертикаль;

· містила перекручене уявлення про критерії соціальної мобільності;

· відображала утопічне уявлення про гармонійні, побудовані на єдності інтересів, міжгрупові стосунки.

В останні роки уявлення про соціальну структуру докорінно змінилися. По-перше, підтвердилася абсолютна непридатність ідеологізованоі й міфологізованої моделі «2+1» (два класи й прошарок), яка заперечувала соціальні ієрархії, відчуження, антагонізми, проповідувала концепцію прогресуючої соціальної однорідності. По-друге, виявились серйозні суперечності між основними елементами соціальної структури - класами, етнонаціональними групами.

У зв'язку з цим перед вітчизняною соціологією постала необхідність радикального перегляду й оновлення концепції соціальної структури суспільства» зосередивши увагу на:

· вивченні не тільки відомих, але й невідомих (латентних) соціальних груп;

· переході від опису зовнішньої структури, пов'язаної з індустріальними й іншими сферами виробництва, до аналізу внутрішньої структури, пов'язаної з вертикальною та горизонтальною структурами громадянського суспільства;

· дослідженні ієрархії соціальних груп (не тільки стосунки рівності й нерівності, але й панування, підлеглості);

· з'ясуванні суб'єктивного характеру соціальної структури, її зв'язку з людиною, її розвитком, свободою чи несвободою.

Соціологія виділяє два основні елементи соціальної структури:

1. Соціальні інститути, безособова система ролей і статусів. Цей підхід властивий структурному функціоналізму.

2. Система класів, верств, професійних та інших груп. На таких засадах базується марксистський детерміністський підхід.

3. Обидва підходи взаємодоповнюють один одного. Соціальні інститути є більш або менш рухомою суспільною формою організації й регулювання діяльності соціальних груп.

Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення явища переміщення індивіда в соціальному просторі.

Соціальний простір - поле соціальної діяльності, яке охоплює сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об'єктів у тому чи тому їх взаємному розташуванні.

Соціальна мобільність - перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.

У межах соціальної структури відбувається постійне переміщення як індивідів, так і груп -- з однієї страти в іншу, а також і в межах тієї самої страти. Соціальна мобільність виявляється під час руху індивідів та груп від одного соціального статусу до іншого. У соціології розрізняють:

· вертикальну соціальну мобільність -- переміщення з однієї страти в іншу. Розрізняють висхідну соціальну мобільність (наприклад, доцент став професором чи завідувачем кафедри) і низхідну (доцент став таксистом чи сміттярем);

· горизонтальну соціальну мобільність -- перехід із однієї соціальної групи в іншу, але в межах однієї страти (наприклад, перехід з однієї сім'ї в іншу, таку саму за своїм соціальним статусом, або переїзд з одного місця проживання в інше без зміни свого соціального статусу, як-от: доцент Львівського університету стає доцентом Дніпропетровського університету).

Також розрізняють індивідуальну соціальну мобільність і групову (групова, як правило, є наслідком серйозних соціальних зрушень, таких як революції чи економічні перетворення, іноземні інтервенції або зміни політичних режимів та ін.). Прикладом групової соціальної мобільності може бути падіння соціального статусу професійної групи вчителів, які свого часу посідали дуже високі позиції в нашому суспільстві, або зниження статусу політичної партії, яка через поразку на виборах чи внаслідок революції втратила реальну владу. Згідно з образним висловлюванням Сорокіна, випадок низхідної індивідуальної соціальної мобільності нагадує падіння людини з корабля; а групової -- корабель, що затонув із усіма людьми, які були на борту.

У суспільстві, яке розвивається стабільно, без потрясінь, переважають не групові, а індивідуальні переміщення по вертикалі, тобто піднімаються і опускаються сходинами соціальної ієрархії не політичні, професійні, станові чи етнічні групи, а окремі індивіди. У сучасному суспільстві індивідуальна мобільність є дуже високою. Процеси індустріалізації, відтак -- скорочення частки некваліфікованих робітників, зростання потреби у службовцях менеджерах, бізнесменах, спонукали людей змінювати свій соціальний статус. Однак навіть у найбільш традиційному суспільстві не існувало непереборних бар'єрів між стратами.

економіка мобільність бюрократія управління

2. Теорія менеджменту (теорія раціональної бюрократії, організовані структури управління, розподіл праці в управлінських структурах, державне адміністрування)

Проблема бюрократії завжди була в епіцентрі досліджень науковців різних спеціальностей, як в Україні так і поза її межами. У ХХ столітті було започатковане всебічне вивчення бюрократії, зокрема її структури і функцій як раціональної системи управління державою і суспільством. Першим, хто сформував концепцію раціональної бюрократії, був німецький соціолог М. Вебер. У своїй праці “Господарство і суспільство” М. Вебер сучасний тип раціональної бюрократії протиставив попередньому патріархальному чи патримоніальному типу.

Принциповою відмінністю раціональної бюрократії від її попередників на думку вченого повинні стати:

· - встановлення загальнообов'язкових регламентних процедур та формальних правил, які були б обов'язковими для виконання всіма чиновниками і тим самим захищали більшість громадян від їхнього свавілля;

· - відокремлення чиновників від засобів управління, через їхню спеціалізацію в окремих сферах;

· - ґрунтовна освітня та професійна підготовка чиновників, постійне підвищення їхнього фахового рівня;

· - формування в середовищі бюрократії специфічних цінностей або своєрідного “кодексу честі”, який характеризують: почуття службового обов'язку, гордість чиновників за свою неупередженість, високу компетентність, справжнє розуміння державних та національних інтересів, усвідомлення ними свого виняткового статусу в суспільстві;

· - створення системи ефективного контролю за діяльністю бюрократії, через наявні альтернативні, незалежні від бюрократичного апарату. Згідно з концепцією М. Вебера бюрократія виступає лише інструментом управління, який повністю підпорядковується політичній владі і є простим виконавцем розпоряджень політичного лідера.

На сьогоднішній день бюрократія прагне тримати під контролем найважливішу сферу управління-інформаційну. Саме цим пояснюється її всезростаючий вплив на розвиток сучасного суспільства. Тому вивчення теоретичних підходів до розуміння закономірностей, проблем і перспектив розвитку бюрократії має особливе місце для українського суспільства, насамперед з метою забезпечення оптимальних та ефективних управлінських рішень, визначення реальних потреб та характеру змін у суспільстві.

2.1 Розподіл управлінської праці

Розподіл управлінської праці - це об'єктивний процес виокремлення певних її видів у самостійні сфери діяльності різних груп управлінського персоналу.

Під поділом праці розуміють диференціацію і спеціалізацію трудової діяльності, що призводить до відособлення різних її видів, коли окремі групи управлінських працівників зайняті різною діяльністю, спрямованою на досягнення загальної мети.

При організації управлінської праці застосовують три напрями її поділу: функціональний, технологічний та кваліфікаційний.

Функціональний поділ праці полягає в закріпленні конкретних функцій управління за підрозділами чи окремими працівниками.

Основна мета управління як такого -- створення необхідних умов (організаційних, технічних, соціальних, психологічних і т. ін.) для реалізації завдань організації, забезпечення послідовності між індивідуальними трудовими процесами, координація й узгодження спільної діяльності працівників заради досягнення конкретних запланованих результатів. Отже, управління -- це насамперед робота з людьми, трудова діяльність яких є об'єктом управлінського впливу.

Трудова діяльність людей у виробництві як предмет управлінської праці може опосередковано виступати у вигляді інформації в різних її формах. Інформація -- специфічний предмет управлінської праці, тому праця має інформаційну природу. У ній поєднуються творчі, логічні й технічні операції, пов'язані з обробкою інформації, а обмін діяльністю між суб'єктом і об'єктом управління, між самими суб'єктами управління має інформаційний характер.

Досягнення мети управління здійснюється шляхом вибору і реалізації сукупності управлінських впливів. Управлінський вплив на колективи людей, на їхню трудову діяльність -- це і є специфічний продукт управлінської праці. Основною формою такого впливу є управлінське рішення.

У процесі управління його суб'єкти розв'язують різноманітні проблеми -- організаційного, економічного, технічного, соціально-психологічного, правового характеру. Це різноманіття також є важливою особливістю управлінської праці.

3. Еволюція уявлень про роль держави в економіці

Меркантилісти вважали багатством золото і срібло, заохочували накопичення їх у країні. Політика держави мала бути спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції (політика протекціонізму).

Фізіократи основну роль держави вбачали у створенні умов для розвитку сільського господарства як єдиної продуктивної галузі. Політика держави мала бути спрямована на стимулювання і підтримку сільськогосподарського виробництва.

Класична теорія саморегулювання визнає ринковий механізм найкращим інструментом, який ефективно регулює розподіл ресурсів, автоматично встановлює рівновагу між попитом і пропозицією. Роль держави зводиться до забезпечення законності, порядку, включаючи гарантії прав власності та інших економічних свобод: свободи вибору сфери діяльності, свободи конкуренції, свободи торгівлі.

Марксизм як економічна політика пролетаріату декларує необхідність відміни приватної власності. В умовах подальшої концентрації виробництва і капіталу, розвитку монопольних тенденцій держава, будучи виразником інтересів фінансового капіталу, пануючої олігархії, активно втручається в процеси суспільного виробництва. Після зміни суспільного устрою функціями держави будуть акумуляція і розподіл ресурсів, доходів, встановлення цін, розміру заробітної плати, формування структури виробництва і потреб громадян.

Кейнс Дж.М. звертає увагу, що наявність циклічного економічного розвитку, монополізація низки галузей знижують ефективність ринкового механізму саморегулювання. Неспроможність ринкового механізму виявляється в періодиних і затяжних спадах виробництва, зростанні рівня безробіття і цін. Максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку. Об'єктивна необхідність державного регулювання в умовах обмеженого сукупного попиту полягає у стимулюванні економічної активності: заохоченні інвестиційної діяльності, збільшенні державних витрат, підвищенні рівня зайнятості і споживчих витрат населення.

Неокейнсіанство: не передбачає втручання держави у відносини власності. Усі заходи державного регулювання стосуються сфери обігу і перерозподілу доходів. Політика державного регулювання має бути спрямована на забезпечення стійких темпів економічного розвитку.

Неокласичні теорії (монетаризм, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції) розглядають ринкову економіку як самоналагоджувану, тобто здатну до автоматичного саморегулювання. Державне втручання в економіку має бути мінімальним і обмежуватись регулюванням грошового обігу і кредитної сфери. Прибутковий податок та соціальні виплати мають бути мінімальними.

Неокласичний синтез є теоретичною основою змішаної системи державного регулювання економіки і поєднує інструментарій кейнсіанскої теорії бюджетного, податкового, фінансово-кредитного державного регулювання економіки з використанням ринкового механізму самоналагоджування: ціноутворення, встановлення ринкової рівноваги, структури економіки у відповідності до потреб ринку, конкуренції тощо.

Соціально-інституціональний напрям пропонує використовувати соціально-психологічні, морально-етичні, культурні та політичні фактори (інститути) на економічний розвиток. Основною функцією держави є регулювання розвитку економіки через систему соціального контролю на мікро- та макрорівні.

Використані джерела

1. Підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів (Л.В. Білецька, О.В. Білецький, В.І. Савич)

Размещено на Allbest.ru