Проблема економічного вибору в умовах обмеженості ресурсів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНИХ ТЕОРІЙ І СУСПІЛЬНИХ НАУК

Курсова робота

з навчальної дисципліни “Макро та мікроекономіка”

Проблема економічного вибору в умовах обмеженості ресурсів

Здобувача вищої освіти 2 курсу Групи МЕН 2/1

Спеціальності 073 “Менеджмент”

Проценко М.І.

Керівник кандидат економічних наук, доцент

кафедри економічної теорії і суспільних наук

Біліченко О.С.

Миколаїв

2019

Зміст

виробничий ресурс економічний рослинництво

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Сутність виробництва його характеристика

1.1 Виробництво як процес суспільної праці

1.2 Натуральне виробництво , основні риси

1.3 Товарне виробництво , характеристика та етапи розвитку

1.4 Обмеженість виробничих ресурсів -проблема економічного вибору

РОЗДІЛ 2. Аналіз виробництва у ринкових умовах на прикладі рослинництва в Україні та проблема вибору ресурсів

2.1 Проблема вибору застосування ресурсів

2.2 Характеристика сільськогосподарського рослинництва України

2.3 Тіньове виробництво у ринкових умовах України

РОЗДІЛ 3. Фактори зростання ефективності виробництва вирішення проблеми «вибору ресурсів»

3.1 Класифікація факторів

3.2 Основні заходи впровадження розвитку виробництва

3.3 Розвиток обміну та створення замінників ресурсів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

У наш час тема виробництво є дуже актуальною, адже життя країни і людства в цілому неможливе без виробництва, усі матеріальні блага, людина повинна виробляти сама. Україна з її величезним потенціалом, освіченим населенням, багатою природою, а також вдалим географічним положенням, відноситься до країн з міжнародною, виробничо-торгівельною структурою. При цьому країна володіє банком унікальних технологій і наукових розробок, реалізація яких відкриває нові можливості, як для вітчизняного, так і для світового прогресу. Як приклад можна привести: запуск супутника Землі - “Січ”, що відкрив Україні шлях до клубу космічних держав; літак “Мрія” і інша продукція заводу ім. Антонова; електронні мікроскопи; різні типи й класи кораблів; наймогутніші у світі преси, турбіни і дизельні двигуни -- усе це є на виробничому конвеєрі України.

Проте процес виробництва може відбуватися у конкретній, історично визначеній суспільній формі. Така форма відбиває, з одного боку, рівень розвитку суспільного поділу праці, що в свою чергу, визначає структуру й організаційну побудову продуктивних сил суспільства, а з другого - ступінь зрілості економічних відносин між людьми в суспільстві, форми економічних зв'язків між ними в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання результатів виробництва.

Та будь-яке виробництво має спільні ознаки, наприклад виробництво завжди виступає як суспільне заняття. Воно, починаючи з первіснообщинного суспільства, здійснюється як сумісний процес з великою кількістю людей.

В будь-якому суспільстві індивідуальні виробники тільки зовні виступають незалежними та ізольованими один від одного. Реально ж суб'єкти господарювання об'єднані взаємними зв'язками як виробники і споживачі щодо отримання знарядь, сировини, матеріалів, та реалізації готової продукції. Вся ця система господарських зв'язків, що базується на суспільному поділі праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво.

Також загальною ознакою є те, що в процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва.

Існує така ознака як безперервний характер, тобто виробництво постійно повторюється і відновлюється. Адже суспільство не може припинити виробляти, оскільки не може припинити споживати. Відтворювальний аспект включає в себе: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Але у процесі виробництва, як напевне і в усіх напрямках розвитку людства існує багато невирішених проблем. Головні з них назріли ,порівняно, зовсім недавно, а саме у 20-тому столітті. Гостра нестача природних ресурсів таких як нафта та газ. Та завдяки науковцям, рано чи пізно, ці проблеми будуть вирішенні альтернативними шляхами, та шляхом підвищення ефективності виробництва.

Підвищення ефективності виробництва на підприємствах світу - це одна з найважливіших задач як держав так і людства в цілому (створення сприятливих умов для ефективної діяльності підприємств), так і економістів самих підприємств (аналіз виробничої діяльності, розробка й упровадження заходів щодо підвищення ефективності виробництва).

Метою написання курсової є розгляд виробництва як процесу суспільної праці, вході якого слід розглянути основні види виробництва, а також дослідити проблему економічного вибору. Проаналізувати проблему застосування ресурсів і виробництва сільськогосподарських культур. Знайти шляхи вирішення проблеми.

На сучасному етапі розвитку України, забезпечення стабільної роботи підприємств по випуску конкурентноздатної продукції, є завданням першорядної важливості для керуючих усіх рівнів. Найважливішою якісною характеристикою господарювання на всіх рівнях є - ефективність виробництва.

Необхідною умовою вирішення поставлених завдань є науковий пошук, аналіз, узагальнення практики й обґрунтування такої системи управління підприємством, що могла б забезпечити підвищення ефективності виробництва й насичення ринку високоякісними товарами, доступними для масового споживача.

Виходячи з вищесказаного, тема курсової, розглянута в роботі, є актуальною на сьогоднішній день, у період економічної кризи нашої країни, перерозподілу власності підприємств, спаду виробництва й реформування економіки нашої держави.

Розділ 1. Сутність виробництва його характеристика

1.1 Виробництво як процес суспільної праці

Виробництво - це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого життя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібностей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця - людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і духовних благ для задоволення потреб людей. Проте створення матеріальних благ у певних межах може здійснюватися і без безпосередньої участі людини (автоматизоване виробництво, хімічний процес тощо). В цьому випадку праця не зникає, вона переміщується у сферу регулювання, управління.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз:
безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживання. Процес виробництва - це взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, які перебувають у суперечливій єдності, але відносно автономні у своєму розвитку. Останній може бути як еволюційним, так і стрибкоподібним .

Характерною рисою виробництва як процесу є також поєднання в ньому елементів розвитку і функціонування (тобто безперервного його повторення, в ході якого створюються передумови для розвитку). Нарощування кількісних змін під час функціонування виробництва робить можливим перехід на новий якісний рівень, на якому знову-таки забезпечується більш ефективне функціонування.

Важливою особливістю процесу виробництва є створення не тільки матеріальних, а й нематеріальних благ та послуг, значення яких в сучасних умовах значно зросло.

Розвиток виробництва має межі. Вони спричинені тим, ще у кожний момент часу суспільство володіє лише певним обсягом виробничих ресурсів, миттєве збільшення яких є нереальним. Через обмеженість ресурсів суспільство завжди стоїть перед проблемою: як розподілити їх таким чином, щоб досягти найкращого результату, тобто як створити таку кількість споживчих благ, щоб мати змогу якнайповніше задовольнити потреби?

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду цієї проблеми, домовимось, що поняття «виробничий ресурс» і «фактор виробництва» ми для спрощення вважатимемо тотожними, хоча між ними, безумовно, є певна відмінність. Фактор (від латинського factor - той, що робить), або чинник, є рушієм певного процесу. Ресурс (від французького ressource - цінність, запас, джерело засобів) потенційно може стати фактором.

Пригадаємо, що факторами виробництва, а отже, і виробничими ресурсами є земля, праця, капітал та здатність до підприємництва.

Виробничі ресурси поділяються на відтворювані і не-відтворювані.

До відтворюваних виробничих ресурсів належать ті, що створюються і відновлюються природою (грунт, вода, повітря, ліс) і суспільством (засоби виробництва). До відтворюваних одночасно і природою, і суспільством належать трудові ресурси: людина з'являється на світ як біологічна істота і набуває у суспільстві знань та навичок, необхідних для виробничої діяльності.

До невідтворюваних виробничих ресурсів належать корисні копалини, що споживаються як сировина. Крім того, час відтворення деяких ресурсів є таким тривалим, що їх можна віднести до невідтворюваних. Йдеться, зокрема, про знищені чорноземи, вирубані ліси, забруднені водойми. Ця проблема, на жаль, є дуже актуальною для України, її найбільше багатство - чорноземи - перебувають у жахливому стані, а головну водну артерію - Дніпро - перетинають «мертві моря», створені греблями кількох гідроелектростанцій. Для відтворення цих напівзнищених ресурсів потрібні загальнонаціональні зусилля і не одне десятиліття.

Виробничі ресурси обмежені, одні - відносно, інші - абсолютно.

Відносна обмеженість існує тому, що потреби випереджають можливості виробництва, а останні обмежені наявними ресурсами. Обмеживши потреби, можна відносно зменшити й обмеженість ресурсів. Проте таке пояснення причин обмеженості ресурсів стосується лише одного боку проблеми. Необхідно також зазначити, що окремі види ресурсів, і насамперед невідтворювані, обмежені самою природою, отже, раніше чи пізніше настане час їх вичерпання. Вчені вже підрахували загальні розміри запасів нафти, газу, вугілля й інших корисних копалин та строки їх вичерпання. Обмеженими є площі чорноземів, лісів, водойм, басейнів річок. Щодо цих ресурсів можемо говорити про їх абсолютну обмеженість.

Обмеженість виробничих ресурсів зумовлює появу цілої низки складних економічних процесів і ситуацій. По-перше, в кожний даний момент при досягнутому рівні науково-технічного прогресу наявні виробничі ресурси обмежують виробничу діяльність. По-друге, виникає потреба в прискоренні технічного прогресу, який допомагає вводити в обіг усе нові й нові ресурси. По-третє, виникає необхідність всебічної економії виробничих ресурсів, ефективного і раціонального їх використання. І, по-четверте, актуальною стає проблема вибору виробничих ресурсів і пошуку альтернативних варіантів їх використання.

Для характеристики стану використання ресурсів вживають поняття «повна зайнятість» і «повний обсяг виробництва».

Повна зайнятість ресурсів означає, що всі придатні ресурси використовуються у виробництві. Придатність же ресурсів до використання визначається їх фізичним станом і соціальними обставинами. Якщо йдеться про трудові ресурси, тобто про працівників, то придатними до роботи є особи в працездатному віці. Його тривалість, продовження або зменшення залежать і від суспільства: добробуту, системи охорони здоров'я, державного законодавства. Суспільство також визначає придатність до використання таких ресурсів, як земля, виробничі фонди. Так, частина орних земель свідомо вилучається із сівозміни під пар. Може виникнути потреба в зупинці цеху з метою його технічної реконструкції або на період економічних криз.

Повний обсяг виробництва означає, що виробничі ресурси суспільства використовуються в такій комбінації і на такій технічній основі, що забезпечують найбільший економічний результат.

В умовах обмеженості ресурсів, як зазначалося вище, перед суспільством і окремими виробниками виникає проблема вибору, пошуку альтернативних варіантів використання ресурсів. Вибір альтернативних варіантів полягає у пошуках найефективнішої комбінації ресурсів, а отже, і найраціональнішого їх використання. Соціально-економічні орієнтири цього процесу, тобто його цілі, такі: 1) задоволення потреб людей у тих чи інших споживчих благах, оптимізація процесу споживання; 2) збереження й охорона навколишнього середовища; 3) економія ресурсів; 4) зростання віддачі ресурсів; 5) здешевлення продукції та послуг; 6) удосконалення виробництва; 7) забезпечення перспектив розвитку виробництва і суспільного споживання.

Загальним орієнтиром у виборі альтернативних варіантів використання ресурсів є досягнення повної їх зайнятості і повного обсягу виробництва.

1.2 Натуральне виробництво, основні риси

Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми суспільного виробництва -- натуральну і товарну. Перша панувала в первісному суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, зародившись ще у період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, де вони вироблені, називають натуральним.

Такі відносини були історично першим типом економічної організації виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обмінювались між собою виробленою продукцією. Натуральне господарство панувало у патріархальній селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у вигляді конкретного блага -- їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що становлять певну споживну вартість, є природною формою багатства.

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окремими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і споживання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати виробництво, є власники-працівники. [15. с213]

Натуральна форма виробництва має основні риси. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панівними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини з іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відокремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів).

Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконуються усі роботи -- від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії -- політики господарського відокремлення, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскільки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.

Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця -- кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживанням. Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою: виробництво -- розподіл -- споживання. Прямі натуральні зв'язки призводять до безпосереднього використання ви- роблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки примітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. в натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 відсотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

1.3 Товарне виробництво, характеристика етапи розвитку

Товарне господарство-- це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб'єктами не для таєних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком.

При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом.

Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Товарне виробництво зароджується ще в первісній общині й певного розвитку досягає в рабовласницькому суспільстві. Умовами виникнення товарного виробництва - це суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, які призводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Це робить можливим і необхідним обмін між виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві; обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних благ, що споживаються (їхня відносна рідкість). Поль Самуельсон у своїй «Економіці» (Львів, 1993) пише: «Питання: що, як і для кого виробляти -- не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необмеженій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєднання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються товари і доходи між різними індивідумами і сім'ями.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству ще 7--8 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні.

Продукт праці набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну, який стає невід'ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що товарна форма виробництва стає відкритою системою організаційно-економічних відносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для натурального господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.

Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці). Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Товарна форма зв'язків є не прямою і безпосередньою, а опосередкована ринком форма зв'язків. Це також одна з генетичних особливостей товарного виробництва. До визначальних рис товарного виробництва також належать:

а) використання грошей як посередника обміну;

б) наявність конкуренції;

в) вільне ціноутворення;

г) стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки.

Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв'язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил, суспільним поділом і кооперацією праці.

Просте товарне виробництво грунтується в основному на праці самого товаровиробника, якому і належить вироблений ним продукт. Таке виробництво є дрібним, у ньому відсутній глибокий поділ праці. Товаровиробник виконує всі операції при виготовленні готового продукту і реалізує його з метою задоволення своїх потреб. Купівля-про-даж на такій стадії розвитку товарного виробництва здійснюється через вільне ціноутворення і стихійний розвиток.

Водночас у суспільствах, яким було притаманне просте товарне виробництво, і виробництво, і розподіл в основному здійснювалися за традиціями, що склалися, і за наказом господаря (пана).

Капіталістичне товарне виробництво створює ринкову систему, для якої характерно те, що люди можуть не тільки вільно обирати собі роботу, а і їх мають обрати. Праця, земля, природні ресурси, засоби виробництва стають товаром. Таке виробництво перетворюється на високомеханізоване із застосуванням комплексів машин, масове. Головними тут є галузі матеріального виробництва, що постійно розвиваються.

Етапи розвитку капіталістичного товарного виробництва такі:

а) 1770-1840 рр.: текстильна промисловість, текстильне машинобудування, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водяний двигун;

б) 1840-1890 рр.: паровий двигун, будівництво залізниць, машино- і пароплавобудування, верстатоіндустріальна промисловість, чорна металургія; в) 1890-1930-1940 рр.: електричне, електротехнічне та важке машинобудування, лінії електропередач, кораблебудування, основна хімія, синтетичні фарби;

г) 1930-1940-1980 рр.: автомобільна, літако- і тракторобудівна промисловість, моторизована зброя, виробництво товарів тривалого користування, синтетичних матеріалів, нафтохімічна промисловість.

Ринкова система активізує всі чинники виробництва, стимулює використання у виробництві заощаджень усіх громадян, суб'єктів господарювання. Значну роль у мобілізації останніх відіграють банки, інші фінансові установи, які платять за засоби, що беруться у кредит, відсотки, винагороду. Отже, «робити гроші» стає головною справою будь-якого суб'єкта господарювання.

Ідеї визначного англійського економіста Адама Сміта про невтручання держави у товарне виробництво, що були домінуючими в епоху мануфактурної стадії розвитку, порушуються з 1833 р. в США. Запроваджується спеціальний акт, який встановлює систему інспектування з метою не допустити зловживань при використовуванні дитячої та жіночої праці. Згодом запроваджуються антимонопольні закони, системи соціального страхування, екологічні законодавства, різні обмежувальні нормативи для ринкових операцій тощо. Все це свідчить про те, що ринкове саморегулювання доповнюється державним.

Сучасне товарне виробництво тільки-но виростає з попереднього і тому має багато спільного з ним (великомасштабність, масовість, розвиненість матеріальної сфери) і специфічні риси, що тільки починають формуватися. Це знаходить вияв у пріоритетних напрямах розвитку. Домінуючими стають електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекомунікації, оптичні волокна, нові керамічні матеріали, банки даних, інформаційні послуги. Все більшого значення набувають галузі нематеріального виробництва і особливо духовної сфери, що спрямовані на розвиток людини, задоволення її інтелектуальних потреб.

Відповідні зміни визначаються переходом від енергетичної до інформаційної складової: тобто інформатика і телекомунікації лежать в основі технологічного розвитку. Це призводить до появи принципово нових секторів виробництва: біотехнології, космічної техніки, в основі яких лежать мікроелектронні компоненти. Визначальною стає інтелектуальна праця, а головним багатством -- людина.

Відповідно до вимог громадянського суспільства зростає вплив державних та недержавних інституцій (церкви, політичних сил, рухів, профспілок) на економічний розвиток, його соціальне спрямування.

1.4 Обмеженість виробничих ресурсів - проблема економічного вибору

Розвиток виробництва має межі. Вони спричинені тим, ще у кожний момент часу суспільство володіє лише певним обсягом виробничих ресурсів, миттєве збільшення яких є нереальним. Через обмеженість ресурсів суспільство завжди стоїть перед проблемою: як розподілити їх таким чином, щоб досягти найкращого результату, тобто як створити таку кількість споживчих благ, щоб мати змогу якнайповніше задовольнити потреби?

Виробничі можливості економічної системи обмежені рідкістю ресурсів виробництва, їх рідкісність з розвитком суспільства, як правило, зростає. Це зумовлено тим, що вичерпуються невідтворювані ресурси, водночас розширюються і зростають економічні потреби. Перед суспільством постає проблема економічного вибору. Вона стає основною проблемою ефективного функціонування економічної системи.

Відображенням проблеми економічного вибору є постановка трьох основних питань економіки:

1) Що виробляти? Які із можливих товарів і послуг повинні вироблятись даною економічною системою і протягом якого часу?

2) Як виробляти? За якої комбінації виробничих факторів, з використанням якої технології і організації виробництва повинні створюватись обрані товари і послуги?

3) Для кого виробляти? Хто буде купувати створені продукти, оплачувати їх, здобуваючи від цього користь? Яким буде доход нації від виробництва даних товарів і послуг?

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду цієї проблеми, домовимось, що поняття «виробничий ресурс» і «фактор виробництва» ми для спрощення вважатимемо тотожними, хоча між ними, безумовно, є певна відмінність. Фактор (від латинського factor - той, що робить), або чинник, є рушієм певного процесу. Ресурс (від французького ressource - цінність, запас, джерело засобів) потенційно може стати фактором.

Пригадаємо, що факторами виробництва, а отже, і виробничими ресурсами є земля, праця, капітал та здатність до підприємництва.

Виробничі ресурси поділяються на відтворювані і не-відтворювані.

До відтворюваних виробничих ресурсів належать ті, що створюються і відновлюються природою (грунт, вода, повітря, ліс) і суспільством (засоби виробництва). До відтворюваних одночасно і природою, і суспільством належать трудові ресурси: людина з'являється на світ як біологічна істота і набуває у суспільстві знань та навичок, необхідних для виробничої діяльності.

До невідтворюваних виробничих ресурсів належать корисні копалини, що споживаються як сировина. Крім того, час відтворення деяких ресурсів є таким тривалим, що їх можна віднести до невідтворюваних. Йдеться, зокрема, про знищені чорноземи, вирубані ліси, забруднені водойми. Ця проблема, на жаль, є дуже актуальною для України, її найбільше багатство - чорноземи - перебувають у жахливому стані, а головну водну артерію - Дніпро - перетинають «мертві моря», створені греблями кількох гідроелектростанцій. Для відтворення цих напівзнищених ресурсів потрібні загальнонаціональні зусилля і не одне десятиліття.

Виробничі ресурси обмежені, одні - відносно, інші - абсолютно.

Відносна обмеженість існує тому, що потреби випереджають можливості виробництва, а останні обмежені наявними ресурсами. Обмеживши потреби, можна відносно зменшити й обмеженість ресурсів. Проте таке пояснення причин обмеженості ресурсів стосується лише одного боку проблеми. Необхідно також зазначити, що окремі види ресурсів, і насамперед невідтворювані, обмежені самою природою, отже, раніше чи пізніше настане час їх вичерпання. Вчені вже підрахували загальні розміри запасів нафти, газу, вугілля й інших корисних копалин та строки їх вичерпання. Обмеженими є площі чорноземів, лісів, водойм, басейнів річок. Щодо цих ресурсів можемо говорити про їх абсолютну обмеженість.

Обмеженість виробничих ресурсів зумовлює появу цілої низки складних економічних процесів і ситуацій. По-перше, в кожний даний момент при досягнутому рівні науково-технічного прогресу наявні виробничі ресурси обмежують виробничу діяльність. По-друге, виникає потреба в прискоренні технічного прогресу, який допомагає вводити в обіг усе нові й нові ресурси. По-третє, виникає необхідність всебічної економії виробничих ресурсів, ефективного і раціонального їх використання. І, по-четверте, актуальною стає проблема вибору виробничих ресурсів і пошуку альтернативних варіантів їх використання.

Для характеристики стану використання ресурсів вживають поняття «повна зайнятість» і «повний обсяг виробництва».

Повна зайнятість ресурсів означає, що всі придатні ресурси використовуються у виробництві. Придатність же ресурсів до використання визначається їх фізичним станом і соціальними обставинами. Якщо йдеться про трудові ресурси, тобто про працівників, то придатними до роботи є особи в працездатному віці. Його тривалість, продовження або зменшення залежать і від суспільства: добробуту, системи охорони здоров'я, державного законодавства. Суспільство також визначає придатність до використання таких ресурсів, як земля, виробничі фонди. Так, частина орних земель свідомо вилучається із сівозміни під пар. Може виникнути потреба в зупинці цеху з метою його технічної реконструкції або на період економічних криз.

Повний обсяг виробництва означає, що виробничі ресурси суспільства використовуються в такій комбінації і на такій технічній основі, що забезпечують найбільший економічний результат.

В умовах обмеженості ресурсів, як зазначалося вище, перед суспільством і окремими виробниками виникає проблема вибору, пошуку альтернативних варіантів використання ресурсів. Вибір альтернативних варіантів полягає у пошуках найефективнішої комбінації ресурсів, а отже, і найраціональнішого їх використання. Соціально-економічні орієнтири цього процесу, тобто його цілі, такі:

1) задоволення потреб людей у тих чи інших споживчих благах, оптимізація процесу споживання;

2) збереження й охорона навколишнього середовища;

3) економія ресурсів;

4) зростання віддачі ресурсів;

5) здешевлення продукції та послуг;

6) удосконалення виробництва;

7) забезпечення перспектив розвитку виробництва і суспільного споживання.

Загальним орієнтиром у виборі альтернативних варіантів використання ресурсів є досягнення повної їх зайнятості і повного обсягу виробництва.

Таблиця 1Альтернативні варіанти використання ресурсів на виробництво засобів виробництва і предметів споживання за умови повної зайнятості ресурсів

Напрями використання ресурсів	Варіанти вибору ресурсів
	А	В	С	D	Е
Засоби виробництва, тис умов, од Предмети споживання, тис. умов од.	60 0	55 10	45 20	30 30	0 40

Проілюструємо вибір альтернативних варіантів використання ресурсів на виробництві засобів виробництва і предметів споживання. Приймемо за умову 5 варіантів використання ресурсів з відповідною комбінацією А, В, C, D, Е (див. табл. 1). Варіант А передбачає, що наявні ресурси використовуються винятково для виробництва засобів виробництва (їх було створено 60 тис. умовних одиниць), варіант Е - для виробництва предметів споживання (їх було створено 40 тис. умовних одиниць). Такі варіанти не можуть бути прийняті як реальні. В, C, D є проміжними варіантами використання ресурсів: із збільшенням частки одного виду продукції частка іншого виду зменшується, і навпаки.

Розділ 2. Аналіз виробництва у ринкових умовах на прикладі рослинництва в Україні та проблема вибору ресурсів

2.1 Проблема вибору застосування ресурсів

Проблема вибору. Відносна обмеженість виробничих ресурсів породжує декілька економічних проблем: 1) наявність таких ресурсів визначає виробничі можливості підприємства, галузі та ін., обсяги яких можна змінити впровадженням нових техніки, технології, форм організації виробництва і праці; 2) для цього необхідно замінити один вид ресурсів на інший, наприклад, дерево для виготовлення дверей і вікон на алюміній. Отже, окрема людина, підприємство або суспільство за умов відносної обмеженості ресурсів повинні постійно робити вибір із наявних можливостей, шукати альтернативні варіанти їх використання.

Щоб зрозуміти, як вирішується ця проблема, слід пов'язати використання відносно обмежених ресурсів з витратами виробництва, тобто тим, у що обходиться підприємству або суспільству виготовлення певних товарів або послуг. Використання ресурсів у кількісному відношенні становить більшу частину витрат виробництва.

Альтернативні витрати. Застосування таких ресурсів в одних цілях (наприклад, на будівництво житла) виключає можливість їх використання в інших (скажімо, на розвиток сільського господарства), тобто для сільського господарства це означає втрати, обсяги яких можна підрахувати.

Так, на ділянці землі можна вирощувати різні сільськогосподарські культури, урожай яких з 1га неоднаковий. Різна й ціна цих продуктів на ринку. Якщо, наприклад, посіяно горох замість пшениці, то до затрат на його вирощування слід додати величину недоотриманого прибутку при вирощуванні пшениці.

Альтернативні витрати -- витрати на виробництво певного товару або послуги, обсяг яких визначається втраченими можливостями використання тих самих ресурсів на інші цілі.

Для товаровиробника із такого розуміння сутності альтернативних витрат випливають конкретні висновки. Він повинен орієнтуватися передусім на те, щоб альтернативні витрати при виробництві певного товару або послуги були якомога меншими.

Критерії вибору альтернативних витрат. На підставі висновку про мінімізацію витрат вирішується перше з трьох конкретних ключових питань, які стоять перед економікою: що виготовляти (які з можливих товарів і послуг варто виробляти у певний період). Два інших питання -- як виробляти (з використанням яких техніки і технології, за якої комбінації виробничих ресурсів) і для кого виробляти (для якої групи споживачів, що буде спроможною їх купити).

Якщо виходити з того, що метою діяльності кожного товаровиробника є отримання прибутку, то альтернативні витрати в кількісному аспекті-- це різниця між прибутком, який можна отримати за найвигіднішого із альтернативних способів використання виробничих ресурсів, і реально отриманим прибутком.

Оскільки процес суспільного виробництва відображає два різних типи відносин (взаємодію людини з природою і взаємини між людьми), то критеріїв мінімізації альтернативних витрат або максимізації прибутку недостатньо для найбільш раціонального використання обмежених ресурсів. Додатковими критеріями є збереження довкілля, розвиток людини, найповніше задоволення потреб споживачів, зростання життєвого рівня населення та ін.[18 ст.132]

2.2 Характеристика сільськогосподарського рослинництва України

Щодо категорій господарств, то землекористування селянських (фермерських) господарств становить відповідно 656 тис. га, із них 638,9 тис. га сільськогосподарських угідь (97,4%); 598,2 тис. га ріллі (91,2%); 1,8 тис. га (0,27%) багаторічних насаджень; 39,6 тис. га (6,0%) сіножатей і пасовищ. У господарствах населення знаходиться 386 тис. га земельних угідь, із них 385,1 тис. га сільськогосподарських (23 %), 266 тис. га ріллі (19 %).У користуванні сільськогосподарських підприємств Лісостепу України в даний час зосереджено 89,2% сільськогосподарських угідь і 83,9% ріллі. В середньому на господарство припадає 1105 га сільськогосподарських угідь, у тому числі - 1038 га орної землі. Хоча ці господарства нині неоднозначно сприймаються щодо ефективності виробництва, проте їхньою вагомою перевагою є порівняно висока товарність, можливість і ефективність застосування передових механізованих технологій, які потребують значних обсягів аграрного виробництва , зокрема й рослинницької продукції.Формування і становлення аграрних підприємств в умовах ринкових відносин об'єктивно зумовлюють розвиток їхньої різноманітності, в основі якої знаходяться принципи рівних можливостей, конкуренції та дійового співробітництва господарств з різними формами власності. Кількість сільськогосподарських підприємств Лісостепу як землевласників і землекористувачів, що формувалися у недалекому минулому за концепцією посилення концентрації і поглиблення спеціалізації виробництва рослинницької та тваринницької продукції, налічує понад 8,7 тис., або близько 40 % їх загальної чисельності в країні [12 ст.35]

Що до валової продукціїто, у зоні деяка перевага за вартістю вироблюваної рослинницької продукції належить дрібним господарствам, що не можна вважати прогресивним економічним явищем. Оскільки в особистих господарствах населення внаслідок їхніх малих розмірів відсутня можливість ефективного використання сучасних прогресивних технологій і високопродуктивної техніки, переважає в них ручна малокваліфікована праця. Потрібно відзначити, що промислове виробництво рослинницької продукції зберегло лідируючі позиції у Вінницькій, Київській, Полтавській, Сумській та Черкаській областях, тоді як у Тернопільській, і особливо Чернівецькій, областях провідне місце належить господарствам населення (відповідно 64 і 79 % вартості продукції рослинництва в області). Стосовно селянських (фермерських) господарств, то слід сказати, що їхня питома вага у виробництві рослинницької продукції становить лише 1,3 - 4 %. Отже, вони не мають істотного значення навіть у західних областях країни. Про ефективність виробництва рослинницької продукції безпосереднє уявлення дає розмір одержуваного від її реалізації прибутку чи збитку, що видно на прикладі сільськогосподарських підприємств як основних товаровиробників даної галузі.

2.2.1 Прибутки та збитки від реалізації продукції

Якщо розглядати динаміку прибутків (збитків) від реалізації рослинницької продукції, то потрібно підкреслити, що за 2000-2005 роки в Лісостепу має місце зростання загальної суми прибутку на 39 321 тис. грн., або на 4 %, тоді як спостерігається її зменшення відповідно на 36 811 тис. грн. (62,5 %) у Тернопільській і на 3881 тис. грн. (18,5 %) у Чернівецькій областях. Найбільше зріс прибуток у сільськогосподарських підприємствах Вінницької області - на 107 694 тис. грн., або на 236,6 %. Хоча необхідно наголосити, що за результатами реалізації рослинницької продукції 2005 рік поступався 2004-му у Вінницькій області (на 42 297 тис. грн.) й особливо у Хмельницькій (на 56 238 тис. грн.), тимчасом як у Харківській області прибуток від реалізації рослинницької продукції в 2005 році був більшим на 65 768 тис. грн., або на 43,5 %. У цілому ж спостерігається зростання маси прибутку від рослинництва і в державі, яке становило 1 331 430 млн. грн., або 115,5 %. Серед областей лісостепової зони варто виділити й ті, які мали прибуток від рослинництва навіть у несприятливому 1998 році, тоді коли воно в зоні й у цілому по країні було збитковим. Це, Київська, Полтавська, Харківська і Черкаська області. Про ефективність використання сільськогосподарських угідь свідчить і прибуток аграрних підприємств від реалізації рослинницької продукції з розрахунку на одиницю площі.[13 ст.44]

Наведені дані вказують, що використання сільськогосподарських угідь для виробництва рослинницької продукції останніми роками є прибутковим в аграрних підприємствах усіх областей Лісостепу. Найефективніше рослинництво у Черкаській, Київській та Вінницькій областях, тут у 2005-2006 роках одержано по 110-185 грн. прибутку з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Недостатньо ефективне вирощування рослинницької продукції в Чернівецькій, Сумській, і особливо Тернопільській, областях, де аграрні підприємства одержали у 2006 році лише по 32 - 78 грн. прибутку. Щодо Сумської області, то тут передусім вплинули несприятливі погодні умови, тоді як у Чернівецькій та Тернопільській областях низька прибутковість, безумовно, свідчить про відсутність належної уваги до великотоварних форм аграрного виробництва.

Показники рівня рентабельності рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України також підтверджують, що вже у 2006 році практично у всіх областях зони (за винятком Тернопільської) дана галузь знову стала прибутковою.

2.3 Тіньове виробництво у ринкових умовах України

У 2007 р. виробництво тіньового валового внутрішнього продукту (ВВП) в Україні складе 443,1 млрд грн. Такі висновки утримуються в дослідженні Державного науково-дослідного інституту інформатизації та моделювання економіки (ДНДІІМЕ) Міністерства економіки.

Експерти ДНДІІМЕ прийшли до висновку, що сумарний ВПП в Україні в 2007 р. складе 1 трлн 135,5 млрд грн. Зокрема, 692,4 млрд грн - офіційний ВПП та 443,1 млрд грн - тіньовий ВВП. При обчисленнях експерти використали комплексний макрометод оцінки розміру тіньового ВВП, у який включаються аналіз попиту на готівку, дослідження зайнятості, аналіз різночитань офіційної статистики та подібне.

У той же час експерти відзначили, що за результатами 2006 р. питома вага тіньової складової у виробництві доданої вартості склала: у промисловості - 132%, у сільському господарстві - 72,5%, у будівництві - 70,8%, у сфері послуг - 31,5%. У дослідженні також відзначається, що такий високий рівень тінізації української економіки обумовлений невиправдано високим навантаженням на доходи населення та бізнесу. “Є незбагненний парадокс: фактор виробництва, що найбільше експлуатується, - праця, одночасно є основним наповнювачем прибуткової частини бюджету”, - відзначають експерти ДНДІІМЕ.

У той же час, за даними експертів, тіньова частина середньої зарплати з економіки становить 2,7 тис. грн на місяць. За їх розрахунками, сумарна середня зарплата з економіки в Україні становить до 4 тис. грн на місяць, тоді як офіційна - 1,3 тис. грн. Таким чином, середня зарплата в 3,1 рази відстає від оптимальної. Найбільший розрив між середньою та оптимальною зарплатою спостерігається в сільському господарстві - різниця у 4,4 рази, середня зарплата у промисловості в 3,9 рази менше оптимальної, у будівництві - в 2,5 рази, у сфері послуг - в 1,8 рази. При цьому експерти відзначили, що низька зарплата та висока питома вага тіньової економіки є “сполученими судинами”.

Розділ 3. Основні фактори зростання ефективності виробництва

3.1 Класифікація факторів

Слід зазначити, що рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох факторів. Тому для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація факторів її зростання за певними ознаками. Класифікацію факторів зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками:

1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);

2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності);

3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Саме таку класифікацію факторів зростання ефективності наведено на рис.1.

Групування факторів за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці).

Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходи, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб'єктів господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є:

1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації); (мал. 1)

2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);

3) усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.

Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію факторів ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування факторів). Особливо важливим є виокремлювання внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) факторів, а також поділ низки внутрішніх факторів на так звані тверді і м'які.

Класифікація внутрішніх факторів на “тверді” і “м'які” є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання.

Слід зазначити, що можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх факторів підвищення ефективності діяльності підприємств та організацій неоднакові за мірою впливу, ступенем використання та контролю. Тому для практики господарювання, для керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) суб'єктів підприємницької чи інших видів діяльності важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю та використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх факторів ефективності на різних рівнях управління діяльністю трудових колективів. Той чи той суб'єкт господарювання може й мусить постійно контролювати процес використання внутрішніх факторів через розробку та послідовну реалізацію власної програми підвищення ефективності діяльності, а також ураховувати вплив на неї зовнішніх факторів. У зв'язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх факторів підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання.

3.2 Основні заходи впровадження розвитку виробництва

1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій, справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.

2. Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб'єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі тощо.

3. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності, якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.

4. Вироби. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими факторами ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) та окремими стадіями маркетингових досліджень.

5. Працівники. Основним джерелом і визначальним фактором зростання ефективності діяльності є працівники - керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.

6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримування високої ефективності господарювання має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.

7. Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та Їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення та використання нагромадженого на інших підприємствах (фірмах) позитивного досвіду.

8. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації). Від нього залежить, у якій мірі враховуватимуться зовнішні фактори зростання ефективності діяльності на підприємстві (в організації). Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим фактором підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства, кожної підприємницької структури.

9. Структурні зміни в суспільстві також впливають на показники ефективності на різних рівнях господарювання. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах:

а) технології, наукові дослідження та розробки, супроводжувані революційними проривами в багатьох галузях знань (пропорція імпортних та вітчизняних технологій);

б) склад та технічний рівень основних фондів (основного капіталу);

в) масштаби виробництва та діяльності (переважно за деконцентрації з допомогою створення малих і середніх підприємств та організацій);

г) моделі зайнятості населення в різних виробничих і невиробничих галузях;

д) склад персоналу за ознаками статі, освіченості, кваліфікації тощо.

Лише вміле використання всієї системи перелічених факторів може забезпечити достатні темпи зростання ефективності виробництва (діяльності). При цьому обов'язковість урахування зовнішніх факторів не є такою жорсткою, як факторів внутрішніх.

3.3 Розвиток обміну та створення замінників ресурсів

Як відомо, країни світу за рівнем розвитку виробництва дуже різняться. Проте не треба думати, що високорозвинені країни, які мають високий рівень виробництва матеріальних благ, уже подолали суперечність між зростаючими потребами населення і обмеженими ресурсами. І в таких країнах ця суперечність існує, тому є потреба у подальшому зростанні виробництва. І пояснюється це дуже просто: високий рівень виробництва потребує і більш високого рівня споживання. Якщо у деяких країнах, наприклад у Африці, люди користуються простим житлом (в основному це тільки дах над головою), то в розвинених країнах люди потребують житла з паровим опаленням, гарячою і холодною водою, комунальними послугами. А це потребує відповідних економічних ресурсів.

...