Інфраструктурні проблеми розвитку сільських територій України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Інфраструктурні проблеми розвитку сільських територій України

Полякова С.В.

Poliakova S.V. PhD (Economics), Leading Researcher Ptoukha Institute for Demography and Social Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine, INFRASTRUCTURAL PROBLEMS IN DEVELOPMENT OF RURAL REGIONS OF UKRAINE

Summary: The infrastructural problems of development of rural regions of Ukraine were investigated in the context of their impact on the population living conditions. It was grounded that there is a permanent decrease in investments in construction of social infrastructure objects in rural settlements and a decline in the scope of financing of their current activities, while the indicators of social services providing have been also declining, as well as the quality of the services. The priority directions of resolving the problems of development of social infrastructure of rural areas were determined. Specific mechanisms for attracting specialists to work in the rural regions were offered. The ways of expanding the scope of participation of private business in solving infrastructure problems of rural territories were determined.

Key words: infrastructure, rural region, rural community, living conditions, quality of life, standard of living.

Полякова С.В. канд. екон. наук, пров. наук. співр. Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України

Анотація: В статті досліджено інфраструктурні проблеми розвитку сільських територій України в контексті їх впливу на умови проживання населення. Доведено, що на фоні зниження показників забезпеченості населення соціально-побутовими послугами, погіршення їх якості відбувається постійне зменшення обсягів інвестицій в будівництво об'єктів соціальної інфраструктури сільських поселень, скорочення фінансування їх поточної діяльності. Визначено пріоритетні шляхи розв'язання проблем розвитку соціальної інфраструктури сільських територій. Запропоновано конкретні механізми залучення фахівців на роботу у сільську місцевість. Визначено шляхи розширення рамок участі приватного бізнесу у вирішення інфраструктурних проблем сільських територій.

Ключові слова: інфраструктура, сільська територія, сільська громада, умови проживання, якість життя, рівень життя.

Постановка проблеми

Розвиток соціальної інфраструктури країни є необхідною передумовою підвищення якості життя, забезпечення високого рівня задоволення потреб населення. Об'єкти соціальної інфраструктури розміщені по всій території країни, з їх функціонуванням пов'язана вся життєдіяльність людини. Основними складовими соціальної інфраструктури є житлове і комунальне господарство, охорона здоров'я, освіта, культура, транспорт, зв'язок, торгівля, громадське харчування, служба побуту, мистецтво, фізична культура, соціальне забезпечення, інші галузі, кожна з яких має власний механізм функціонування, а отже, і специфічні проблеми розвитку. Разом з тим, є низка проблем, які є спільними для всіх інфраструктурних галузей: недостатність фінансування для ефективного функціонування та розвитку, відсутність дієвих стимулів та механізмів залучення позабюджетних коштів; невпорядкованість відносин власності на об'єкти соціальної інфраструктури; недостатній рівень кадрового забезпечення; низька кваліфікація кадрів, і, як наслідок, - низька якість послуг, що надаються населенню.

Як показали результати проведених досліджень, соціальна інфраструктура саме сільських населених пунктів нині перебуває у стані занепаду: на фоні зниження показників забезпеченості населення соціально-побутовими послугами, погіршення якості послуг, що надаються населенню, погіршення матеріально-технічної бази об'єктів соціально-культурного призначення відбувається постійне зменшення обсягів інвестицій в будівництво об'єктів соціальної інфраструктури сільських поселень, скорочення фінансування їх поточної діяльності. Тому питання інфраструктурних проблем розвитку сільських територій та їх впливу на умови проживання населення не втрачають актуальності та потребують подальшого вивчення.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Дослідженню проблем, пов'язаних з функціонуванням галузей інфраструктури, присвячено низку праць як науковців-теоретиків, так і практиків. Так, у роботах Новікова В.М. [1,2] досліджено інституційні механізми функціонування соціальної сфери, фінансові питання діяльності установ освіти, охорони здоров'я, культури, рекреації та туризму, житлово-комунального господарства в умовах реформи децентралізації влади в Україні. . У працях Авчухової А.М. та Комаровської О.О. [3] подано окремі показники стану соціальної сфери сільських територій, розглядаються причини занепаду українського села. Проблеми комплексного розвитку сільських територій висвітлено в публікаціях О.В. Заставецької [4]. Сучасні тенденції розвитку сільських населених пунктів в контексті динамічних змін їх основних просторових характеристик є предметом дослідження Л.В. Головко [5] та інших дослідників.

Виокремлення раніше не вирішених частин загальної проблеми. Незважаючи на велику кількість публікацій, присвячених інфраструктурним питанням розвитку сільських територій, їх вплив на умови проживання населення потребує постійного моніторингу та оцінки, особливо в умовах децентралізації влади та створення територіальних громад.

Мета статті. Метою написання статті є виокремлення інфраструктурних проблем розвитку сільських територій в контексті їх впливу на умови проживання населення.

Виклад основного матеріалу

В Україні існує істотна диференціація населення за житловими умовами як на індивідуальному рівні, так і на рівні громад: чим менше розмір населеного пункту, тим менше можливостей у населення до задоволення базових потреб та потреб вищих рівнів. Сільські населені пункти поступаються міським і за доступністю інфраструктурних об'єктів, і за якістю послуг, що надаються. Так, за даними Державної служби статистики України, станом на 1 жовтня 2015 року більше половини сільських домогосподарств (51,5%) потерпали від відсутності у населеному пункті закладів, що надають побутові послуги, майже 40% - від незабезпеченості населеного пункту своєчасними послугами екстреної (швидкої) медичної допомоги, 26,3% - від відсутності поблизу житла медичної установи, аптеки, 22,7% - регулярного транспортного сполучення з населеним пунктом з більш розвиненою інфраструктурою, 13,7% - поблизу житла об'єктів роздрібної торгівлі, 4,6% - дитячих дошкільних закладів (рис.1). Порівняно із 2007 роком ситуація дещо покращилась (за винятком наявності закладів, що надають побутові послуги), проте показники забезпеченості сільських громад закладами соціальної інфраструктури залишаються незадовільними.

Найбільш гострою у сільській місцевості є проблема із медичними послугами. Так, дві третини домогосподарств фактично позбавлені можливості отримати екстрену медичну допомогу або терміново, за необхідності, купити ліки, навіть при наявності коштів. Медична реформа, що проводиться нині в рамках децентралізації влади, не вирішує, принаймні, на нинішньому етапі цих проблем, а лише поглиблює наявні.

Недостатня забезпеченість сільських населених пунктів медичними закладами та проблеми з фінансуванням діючих медичних установ стали причиною низької самооцінки сільським населенням рівня доступності окремих видів медичної допомоги, придбання ліків та медичного приладдя.

Рис. 1. Позбавлення сільських домогосподарств доступу до соціальної інфраструктури [6]

Так, серед причин, через які хто-небудь з членів сільського домогосподарства при потребі не зміг отримати кваліфіковану медичну допомогу або придбати ліки та приладдя, провести медичні обстеження, на першому місці - занадто висока вартість ліків, медичних товарів та послуг (більше 90% випадків), а на другому - відсутність медичного спеціаліста або відділення потрібного профілю.

Порівняно з містами ситуація в сільській місцевості є значно гіршою. Так, у кожному п'ятому сільському домогосподарстві є особа, яка при потребі не змогла відвідати лікаря через відсутність потрібного спеціаліста; у містах частка таких домогосподарств була 5,9% у 2015 році та 7,8% у 2016 році (табл. 1). У кожному десятому домогосподарстві не змогли з цієї причини провести при потребі медичні обстеження (у містах частка таких домогосподарств не перевищувала 3%).

Таблиця 1. Розподіл домогосподарств за причинами неотримання окремих видів медичної допомоги в залежності від місцевості проживання, у % до загальної кількості [7]

соціальний інфраструктура домогосподарство

Питома вага сільських домогосподарств, члени яких при потребі не змогли придбати ліки через неможливість їх знайти, була майже у 2 рази більшою, ніж серед міських домогосподарств. Отже, незалежно від рівня поточних доходів та належності до певного соціального прошарку, частина населення, особливо в сільській місцевості, позбавлена можливості вчасно отримати належну медичну допомогу, пройти необхідні обстеження, що загрожує не лише здоров'ю, а й життю людини.

Реформа медицини, що проводиться нині в Україні, накладається на зміну системи державного управління регіонами в цілому, створення нових одиниць - об'єднаних територіальних громад, що ще більше ускладнює обидва процеси через політичне та фейкове звання безкоштовної. Декларативні рівні можливості доступу до якісних медичних послуг. Очевидно, що медичні послуги не можуть бути безкоштовними повністю і на рівні громад. Мова може йти лише про базовий набір таких послуг, що гарантуватиметься та фінансуватиметься державою. За решту послуг має сплачувати або громада у межах власних можливостей, або пацієнт.

Додала проблем і зміна принципів надання швидкої медичної допомоги. Викликати та дочекатись у сільському населеному пункті карету швидкої допомоги і до реформи було проблематичним, а нині, коли механізми ще не налагоджено, непоодинокі випадки, коли селяни взагалі не отримують допомоги, їм доводиться самотужки доїжджати до медичного закладу, що часто загрожує не лише здоров'ю, а й життю людини.

Відсутні механізми фінансування послуг за проголошеним принципом «гроші ходять за пацієнтом». На рівні громад необхідно розробляти перелік послуг, що надаватимуться громадою, та їх граничну вартість. Відкритим залишається питання фінансування послуг, що надаватимуться за межами громади, їх перелік та вартість.

Упродовж усього періоду проголошення незалежності України постійно знижується загальний рівень забезпеченості сільських поселень медичними закладами. Зокрема, дані обстежень соціально-економічного становища сільських населених пунктів засвідчують, що відбувається постійне скорочення мережі дільничних лікарень та фельдшерсько-акушерських пунктів (табл.2).

Таблиця 2. Забезпеченість сільських населених пунктів діючими за призначенням об'єктами охорони здоров'я станом на 1 січня відповідного року [8]

Зростання кількості амбулаторно-поліклінічних закладів відбувається в основному за рахунок того, що переважній більшості дільничних лікарень (в основному через відсутність фінансування) надається нижчий статус і вони починають класифікуватися як амбулаторно-поліклінічні заклади. Така ситуація негативно впливає як на спектр медичних послуг, що ними надаються, так і на їх якість. Ліквідовано усі пологові будинки, що раніше були на балансі сільськогосподарських підприємств.

Внаслідок закриття медичних установ погіршується і територіальна доступність діючих закладів. Станом на 1 січня 2014 року, серед 27,4 тис. сільських населених пунктів, що нараховуються в Україні, 9,7 тис. (35,4%) взагалі не мали ніяких медичних закладів. Порівняно з попереднім обстеженням 2005 року кількість таких сіл зросла на 1,7%, якщо врахувати ще скорочення сільської поселенської мережі, то можна сказати, що у сільській місцевості відбулось ще істотніше погіршення ситуації з медичними закладами Кожне шосте село, в якому немає медичної установи, знаходиться на відстані більше 10 км від найближчого медичного закладу, 30% сіл - від 5 до 10 км, 29,1% - від 3 до 5 км і лише в 23,1% сільських поселень найближчий медичний заклад знаходиться на відстані менше трьох кілометрів (3).

Таблиця 3. Розподіл сільських населених пунктів, що не мають лікувальних закладів, за їх відстанню до найближчих населених пунктів, де такі установи є, 2001, 2005 та 2014 рр. [8]

У багатьох сільських громадах немає ані власних лікарів, ані можливостей залучити з інших населених пунктів. А потреба у фахівцях на селі не зменшується, а із проведенням широкомасштабних реформ у медичній сфері лише зростатиме. З року в рік у системі МОЗ близько 5000 лікарських посад залишаються вільними, із них половина -- на селі.

Випускники медичних університетів не хочуть їхати працювати у сільську місцевість через низку причин, основними з яких є: відсутність у житлових фондах майже 100% сільських громад сучасного житла для молодих спеціалістів; загальна низька забезпеченість сільського житла елементарними зручностями; низький рівень забезпеченості сільських населених пунктів закладами соціально-культурного призначення; низький рівень оплати праці; хронічна нестача коштів у місцевих бюджетах для забезпечення нормального функціонування сільських медичних закладів; необхідність виконувати функції фактично сімейного лікаря (причому це стосується не лише персоналу з вищою, а й середньою медичною освітою), а тому й високий ступінь відповідальності та ризику в роботі; непрестиж- ність професії сільського лікаря чи фельдшера; надмірне робоче навантаження на сільських лікарів, ненормований робочий день тощо.

Відтак заповнити вакантні місця видається реальним за рахунок молодих фахівців, які проживають у селі та виїхали у місто тимчасово, на навчання. Проте вже найближчим часом вищі навчальні заклади медичного профілю планують підняти мінімальний прохідний бал для вступу до 150. Зрозуміло, що метою нововведення є відбір на навчання випускників з високим рівнем знань, але для цього слід забезпечити учням рівні можливості доступу до якісної освіти, а це є ще однією проблемою у сільській місцевості. За рівнем освіти сільські школярі поступаються міським; одна із основних причин цього - відсутність у багатьох школах вчи- телів-предметників, здатних донести до учнів нові знання, із використанням нових методик та технологій навчання. Проте випускники педагогічних вишів не хочуть їхати у сільську місцевість працювати, перш за все, через неможливість сільських громад забезпечити належні житлові умови, низьку доступність медичних послуг, відсутність у багатьох населених пунктах транспортного сполучення із поселеннями із більш розвиненою інфраструктурою тощо, тобто того, що створює комфортні житлові умови у кожному окремому населеному пункті.

Якщо великі і малі міста мають, хоч і у поганому стані, дороги з твердим покриттям, то для сільських поселень проблема наявності таких доріг є вкрай актуальною. Основним засобом транспортного обслуговування сільського населення традиційно є приміське автобусне сполучення. Однак економічна криза призвела до суттєвого скорочення маршрутів та пасажиропотоку, відтак і погіршення якості транспортних послуг, що надаються сільським мешканцям. Досі є сільські населені пункти, куди автобус/маршрутне таксі їде один або два рази на тиждень. Зважаючи на низькі показники забезпеченості сільського населення приватними автомобілями (за даними 2016 року - 25 автомобілів на 100 домогосподарств [9]), можна говорити про непривабливість таких населених пунктів для проживання.

Не в кращому становищі перебуває і дошкільна освіта, на яку, відповідно до законодавства України, покладено завдання забезпечення соціальної адаптації і готовності продовжувати освіту, тобто підготовки до навчання в загальноосвітній школі. За даними суцільного обстеження сільських населених пунктів станом на 1 січня 2014 року дві третини сільських населених пунктів (66%), у яких проживають діти до 6 років, не мали дошкільних закладів. Кожний шостий сільський населений пункт з числа незабезпечених дошкільними закладами віддалений від найближчих дитячих садків більш, як на десять кілометрів, кожен четвертий - на 5-10 кілометрів, 16% - на 3-5 кілометрів, і лише 9,2% - до 3-х кілометрів. Серед 17,8 тис. сіл, що не мають дошкільних навчальних закладів, понад 13,5 тис. (75,8%) - села з чисельністю дітей у віці до шести років 20 та менше осіб і лише 1,2 тис.(6,7%) - з чисельністю 50 та більше осіб [8]. Таким чином, відбувається подальше погіршення ситуації щодо можливості доступу сільського населення до системи дошкільної та підготовки до шкільної освіти.

Найгірше у сільській місцевості розвинута система служби побуту, мережа закладів якої практично зруйнована. Якщо у містах на зміну комплексним будинкам побуту прийшли невеликі приватні спеціалізовані заклади, то у сільській місцевості через низьку рентабельність послуг та низьку платоспроможність населення мережа приватних закладів розвивається дуже повільно.

Так, за період 1996-2014 років загальна кількість діючих підприємств та установ служб побуту скоротилась із 10063 одиниць до 1788 одиниць, тобто більше, ніж в 5 разів. За таких умов сільські жителі порівняно із жителями міст знаходяться у значно гіршому становищі щодо отримання відповідних послуг, а забезпеченість ними на порядок нижча, ніж у містах. Так, лише 0,7% сільських населених пунктів мають розташовані в них будинки побуту та комплексні приймальні пункти, 1,8% - лазні, 2% - інші підприємства служби побуту. Ситуація суттєво погіршується і тим, що навіть у тих небагатьох селах, де є підприємства служби побуту, досить часто їх функціонування абсолютно не пов'язане із профільним.

Не менш гостра ситуація складається і з забезпеченістю сільських населених пунктів об'єктами культурного призначення Зокрема, якщо на початку 1991 року майже у двох третин сіл були діючі бібліотеки і у 70,8 % - клуби, будинки культури та кіноустановки, то у 2014 році лише половина сільських населених пунктів мають бібліотеки, трохи більше половини - клуби та будинки культури. За період з 1991 по 2014 рік кількість сільських населених пунктів, у яких є клуби та будинки культури, бібліотеки та кіноустановки скоротилась на 5120, 4487 та 19395 одиниць відповідно (табл. 4).

Таблиця 4. Забезпеченість сільських населених пунктів діючими за призначенням об'єктами культурного призначення станом на 1 січня відповідного року [8]

Протилежна ситуація спостерігається щодо загальної мережі торгівельних закладів. Так, за період 1996-2014 років загальна кількість діючих закладів торгівлі, які розташовані у сільських населених пунктах, збільшилась із 51406 од. у 1996 році до 66527 од. у 2014 році, тобто на 29,4%. В цілому 69,9% сільських населених пунктів мають торгіве- льні заклади [8]. При цьому у відносно великих селах - з чисельністю мешканців 1000 та більше осіб - є по декілька торгівельних закладів. Проте чим менше жителів, тим більше сіл не мають таких закладів.

Проблема полягає у тому, що у малолюдних селах проживають переважно літні люди, яким важко дістатись до іншого населеного пункту, щоб придбати найнеобхідніше: продукти харчування, ліки, засоби гігієни, побутові товари тощо. Як правило, у такі села раз або двічі на тиждень приїздить пересувний торгівельний заклад, однак це ускладнює умови проживання для населення, створює додаткові незручності та примушує селян купувати «про запас». Часто куплені продукти та ліки псуються, а якщо врахувати, що якість привезених товарів у частині випадків є відразу сумнівною, то можна стверджувати, що селяни втрачають частину і так невеликих коштів, які могли б спрямувати на інші потреби, у тому числі і на поліпшення житлових умов.

Важливо додати, що збільшення кількості офіційних закладів роздрібної торгівлі, а відповідно, і рівня забезпеченості сільських мешканців тими чи іншими видами продукції, відбувається на фоні зростання і офіційно незареєстрованих „точок” торгівлі. За відсутності ефективного державного контролю, власники таких об'єктів без дотримання жодних відповідних норм та правил здійснюють торгівлю, маючи від цього незадекларовані доходи і не сплачуючи жодних податків.

Іншим негативом є те, що, за відсутності клубів, будинків культури, спортзалів та інших аналогічних закладів, такі об'єкти часто-густо стають їх альтернативою, суттєво погіршуючи стан соціального середовища на селі.

У сільській місцевості гостро постала проблема матеріальної бази об'єктів соціально-культурного призначення. Йдеться про надзвичайну зношеність будівель цих об'єктів. Зокрема, за даними останнього обстеження капітального ремонту потребує 20,5 % шкільних приміщень, 18,1% дошкільних закладів, 40.2% клубів, 22,9% бібліотек, 22,2% ФАПів, 18,8% лікарень. Аналогічна ситуація спостерігається і в мережі закладів громадського харчування та побутового обслуговування. Безумовно, що така ситуація справляє негативний вплив на умови проживання у сільських населених пунктах.

Висновки і пропозиції

Створення умов для економічного розвитку населених пунктів як основи для забезпечення комфортних умов проживання населення передбачає розширення їх соціально-побутової інфраструктури. Перш за все, необхідно модернізувати матеріально-технічну базу діючих закладів охорони здоров'я, освіти, культури, побутового обслуговування, забезпечити установи сучасною технікою та сприяти запровадженню сучасних технологій надання послуг, підвищити рівень забезпечення медичних установ спеціалізованими транспортними засобами для надання швидкої та невідкладної допомоги населенню.

Для вирішення проблеми кадрового забезпечення необхідно мотивувати молодих спеціалістів до роботи в сільських населених пунктах. Практично всі складові соціальної інфраструктури потерпають від нестачі кваліфікованих працівників. Разом з тим, у житлових фондах місцевих громад майже немає вільного сучасного житла, яке могло б надаватись для працюючих як на тимчасовій, так і на постійній основі. Особливо це актуально для сільської місцевості через загальну низьку забезпеченість сільського житла в цілому по Україні елементарними зручностями. Якщо врахувати, що сьогодні можливість самостійно забезпечити себе окремим житлом або покращити свої житлові умови має невелика частина населення, можна сподіватись, що перспектива отримати сучасне комфортне житло разом із достойною заробітною платою і стануть стимулами, здатними мотивувати фахівців, особливо молодих спеціалістів, до переїзду на постійне місце проживання у сільську місцевість.

Доцільно було б запровадити механізми залучення фахівців для роботи на контрактній основі. Це дало б змогу планувати рух кадрів: вирішити на певний час проблему з кадровим забезпеченням та завчасно залучати потрібних спеціалістів, укладаючи трудові контракти на визначений термін.

Одним із шляхів забезпечення установ сільської місцевості кваліфікованими кадрами видається їх цільова підготовка за державним замовленням. При цьому увагу слід акцентувати не на дітях, які проживають у сім'ях, а на вихованцях інтернатних установ, які мають здібності до навчання, бажання навчатись за відповідними спеціальностями та згодні на проживання і працевлаштування у сільській місцевості протягом тривалого періоду часу (наприклад, 5 років).

В сфері побутового обслуговування необхідно наблизити об'єкти до споживачів шляхом відновлення роботи комплексних приймальних пунктів та розвитку виїзних форм надання послуг; організації пунктів з прийому замовлень від селян безпосередньо за місцем їх проживання: при закладах громадського харчування, магазинах, установах культури тощо, надання елементарних послуг в межах цих пунктів, залучення приватних фахівців до організованого побутового обслуговування сільського насе-

Для забезпечення прийнятного культурного обслуговування сільського населення доцільно створити умови для розвитку мобільних форм надання цих послуг, особливо у селах з населенням до 200 осіб, та акцентувати увагу на реалізації інформаційної та реабілітаційної функцій закладів культури.

Розбудова системи обслуговування та підвищення якості соціальних послуг передбачає також сприяння підприємницькій діяльності через приватизацію державних об'єктів соціальної інфраструктури без зміни їх призначення та розширення мережі за рахунок створення комерційних і безприбуткових закладів освіти, охорони здоров'я, побутового обслуговування селян. Реалізація такої політики дасть населенню можливість вибору при задоволенні своїх потреб та зменшить тиск на державний і місцеві бюджети.

Крім того, доцільним видається коригування існуючих нормативів інфраструктурного забезпечення селян об'єктами соціальної сфери села з урахуванням специфіки окремих районів.

Вагомим джерелом фінансування соціальних програм на рівні місцевих громад можуть бути кошти приватних підприємств, осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність на території певних населених пунктів. В Україні, на відміну від західних країн, соціально відповідальний бізнес є швидше виключенням, аніж правилом. Нині вся соціальна відповідальність бізнес-структур зводиться до своєчасного та повного сплачування податків, якщо вони і беруть участь у розвитку соціальної інфраструктури населених пунктів, то у випадках, коли їх бізнес залежить від рішення територіальних громад щодо надання в оренду земельних ділянок, різного роду дозволів тощо, лише поодинокі підприємства зберегли власні заклади соціальної інфраструктури (дитячі садки, санаторії, профілакторії), їдальні функціонують на окремих крупних підприємствах. В той же час, в розвинених країнах корпоративна соціальна відповідальністю є доволі поширеним явищем, а складання та оприлюднення соціального звіту підприємства - необхідною умовою успішного ведення бізнесу.

Вважаємо, що запровадження в практику господарюючих суб'єктів складання соціального звіту дасть змогу суттєво розширити рамки участі бізнес-структур у підтримці та розвитку соціальної інфраструктури населених пунктів, де вони розміщені. Крім того, при прийнятті рішення щодо надання в оренду земельних ділянок, дозволів на видобуток на території громади будівельної сировини (як-то глини, каменю, піску, вапна), розміщення виробничих потужностей має враховуватись позиція підприємства/приватної особи щодо участі в розвитку соціальної інфраструктури поселень, а у договорі оренди обов'язковим пунктом має стати конкретний перелік послуг, робіт чи обсягів фінансування, який орендар має виконати або надати.

Список літератури

1. Новіков В. М. Інституціональні механізми реалізації соціального потенціалу децентралізації / В. М. Новіков // Демографія та соціальна економіка. - 2016. - № 3. - С. 70-82. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/dse_2016_3_8. - Назва з екрана.

2. Новіков В.М. Бюджетний ризик: зміст та регулювання у соціальній інфраструктурі / В. М. Новіков // Демографія та соціальна економіка. - 2018. - № 1. - С. 73-86. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/dse_2018_1_7- Назва з екрана.

3. Щодо проблем розвитку соціальної інфраструктури сільських населених пунктів". Аналітична записка. Національний інститут стратегічних досліджень. Електронний ресурс. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1132- Назва з екрана.

4. Заставецька О.В. . Шляхи оптимізації розвитку сільських територій в Україні / О.В. Заставецька, Л.Б. Заставецька // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Географія. - 2014. - No 2. - С. 45-48.

5. Головко Л.В. Сільські поселення України: трансформаційні зміни просторових характеристик / Л.В.Головко // Демографія та соціальна економіка. - 2017. - № 1. - С. 93-108. - Режим доступу: https://dse.org.ua/arhcive/29/7.pdf- Назва з екрана.

6. Самооцінка домогосподарствами доступності окремих товарів та послуг (за матеріалами вибіркового опитування домогосподарств у жовтні 2015 року). Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua- Назва з екрана.

7. Самооцінка населенням стану здоров'я та рівня доступності окремих видів медичної допомоги у 2016 році. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/publdo mogosp_u.htm- Назва з екрана.

8. Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України: Статистичний збірник. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/ - Назва з екрана.

9. Наявність у домогосподарствах товарів тривалого користування. Статистичний збірник. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/- Назва з екрана.

Размещено на Allbest.ru