Основні положення фінансового механізму державного регулювання економіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні положення фінансового механізму державного регулювання економіки

Постановка проблеми. є теоретичні та практичні питання формування та реалізації фінансового механізму державного регулювання економіки.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сутність фінансового механізму державного регулювання економіки представлена в наукових роботах таких зарубіжних вчених-науковців: Т. Мен, А. Монкретьен, Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Кейнс, Р. Харрод. Серед вітчизняних науковців, що займаються дослідженням даного питання, слід відзначити О. Василика, Л.Лисяк, І. Лютого, В. Опаріна, А. Соколовську, В.Тропіну, В. Федосова, І. Чугунова, С. Юрія та інших. Разом з тим, на сучасному етапі розвитку державних фінансів питання щодо оцінки впливу фінансового механізму державного регулювання на економічну та соціальну ситуацію в країні є відкритим, що зумовлює необхідність подальшого дослідження даної проблематики. Важливим є поглиблення сутності фінансової політики як складової соціально-економічного розвитку, удосконалення положень щодо впливу інструментів державного фінансового регулювання на соціальні та економічні процеси країни, враховуючи інституційні особливості фінансової системи.

Формулювання мети статті: полягає в розкритті сутності фінансового механізму державного регулювання економіки та обґрунтуванні напрямів його удосконалення в умовах економічних перетворень.

Виклад основного матеріалу дослідження. Основними елементами системи державного регулювання процесів, що відбуваються у підприємницькому середовищі України та безпосередньо впливають на нього, є: політика роздержавлення і приватизації;

- конкурентна (антимонопольна) політика;

- інститут банкрутства суб'єкта підприємництва.

Світовий досвід свідчить, що роздержавлення - це загальноекономічний процес, який може відбуватися в різноманітних формах: через демонополізацію і комерціалізацію (роздержавлення в межах державної власності, що супроводжується зняттям підприємств із державного фінансування і переведенням на приватне кредитування); шляхом корпоратизації (акціонування) великих державних підприємств і трансформації державної власності у приватну зі зміною суб'єкта права власності; а також іншими шляхами і в інших формах.

Метою роздержавлення є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб'єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Роздержавлення передбачає: комерціалізацію діяльності державних

підприємств (запровадження принципу самостійного господарювання) та ліквідацію директивного планування і централізованого розподілу ресурсів; демонополізацію виробництва й розвиток конкуренції; приватизацію державної власності (перехід її у приватну індивідуальну, кооперативну, колективну, акціонерну, змішану власність тощо).

Приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності на користь фізичних та юридичних осіб, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна").

Основними пріоритетами приватизації є підвищення ефективності виробництва та мотивації до праці, прискорення структурної перебудови і розвитку економіки України.

Способи приватизації. Так, згідно з чинним законодавством, сьогодні приватизація державного майна може здійснюватися у таких формах:

- продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;

- продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах й іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;

- продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства;

- викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом застосовуються неконкурентні способи продажу майна державних підприємств.

Приватизація державних (комунальних) підприємств здійснюється не основі виконання щорічної Державної програми приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації. Органом державної влади, який контролює приватизаційні процеси в Україні, під керівництвом якого розробляють і виконують програми приватизації, є Фонд державного майна (ФДМ) України та його регіональні відділення і представництва в районах та містах, які утворюють єдину систему державних органів приватизації. ФДМ України є головним органом, який формує і провадить державну політику у сфері приватизації, орендодавцем та продавцем державного майна. ФДМ України підпорядковується КМ України і підзвітний ВР України.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами України, Державною програмою приватизації, постановами та декретами Кабінету Міністрів України тощо. Як основні треба назвати Закони України «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)», «Про приватизаційні папери», «Про особливості приватизації майна в АПК».

Унаслідок реформування відносин власності в Україні передбачалося, що в деяких галузях національного господарства, зокрема в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі та сфері побутового обслуговування, питома вага недержавного сектору економіки (кількісно) становитиме 95...100%. У цілому в промисловості кількість підприємств недержавного сектору має перевищувати 75% з обсягом виробленої продукції понад 50%. У таких країнах, наприклад, як США, частка державного сектору становить 10%, Германія - 20%, Франція - 40%, Швеція - 50%, Данія - 60%. Це доводить, що і державний сектор спроможний бути висококонкурентним та ефективним, якщо він функціонує за законами ринку, а не розрахову є на бюджетне фінансування та різного роду пільги.

Конкурентна (антимонопольна) політика держави - це діяльність держави, спрямована на створення і розвиток конкурентного середовища, антимонопольне регулювання з метою сприяння зростанню ефективності виробництва, кращому задоволенню потреб суспільства, підвищенню конкурентоздатності національної економіки.

Основними напрямками конкурентної політики держави є:

- демонополізація економіки;

- захист та сприяння розвитку економічної конкуренції;

- антимонопольне регулювання;

- державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.

Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові конкуренції у сфері господарювання на основі Державної програми демонополізації економіки та розвитку конкуренції, що затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Метою програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке забезпечує ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами.

Об'єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та його окремі елементи; суб'єкти господарювання, які займають монопольне становище; державні організаційні структури монопольного типу; центральні органи державної виконавчої влади.

Правила конкуренції і норми антимонопольного регулювання визначаються Господарським кодексом України (ст. 25 -41), Законами України «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет», «Про природні монополії», «Про захист економічної конкуренції» та іншими законодавчими актами. З метою реалізації конкурентної політики, контролю за використанням антимонопольного законодавства створено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління в областях, місті Києві.

Методами антимонопольного регулювання є:

- законодавче регулювання;

- адміністративне регулювання (штрафи, судові рішення, дозволи, заборони, примус);

- фінансово-економічне стимулювання розвитку конкурентного середовища;

- державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.

До конкретних засобів антимонопольного регулювання належать:

- обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів;

- декларування зміни цін;

- установлення стандартів і показників якості для товарів та послуг монополістів;

- врегулювання місткості ринку;

- розподіл ринків;

- використання держзамовлень та контрактів;

- тарифне регулювання експорту та імпорту товарів.

Важливим формотворчим чинником підприємницького середовища є інститут банкрутства, котрий є ефективним засобом державного регулювання підприємництва, за допомогою якого формується система захисту інтересів суб'єктів ринкових відносин та створюється цивілізоване підприємницьке середовище.

Інститут банкрутства суб'єкта підприємництва - це важливий елемент механізму державного регулювання підприємницької діяльності, який забезпечує виявлення неефективних, неплатоспроможних підприємств, що не здатні розрахуватися із кредиторами, державою та іншими контрагентами ринку, і гарантує при цьому захист їхніх інтересів, розробляючи (пропонуючи) для підприємства заходи щодо запобігання банкрутства.

Суб'єктом банкрутства можуть стати будь-які підприємницькі структури, у тому числі державні підприємства, які неспроможні своєчасно виконати свої зобов'язання перед бюджетом і кредиторами. Світове законодавство про банкрутство розвивалось у двох напрямках:

британська модель - банкрутство розглядалось як спосіб повернення боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних), наявних у боржника, та його ліквідації як суб'єкта господарювання.; американська модель - санація підприємства - система заходів, направлених на запобігання банкрутству.

Умови: випуск нових акцій чи облігацій; збільшення банківських кредитів і надання урядом субсидій; реструктуризація короткострокової заборгованості; ліквідація нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна форм власності; випуск нової продукції; зміна ринків збуту тощо. Основна мета інституту банкрутства - не ліквідація підприємства, а задоволення вимог кредиторів та держави. Інститут банкрутства запроваджений в Україні Законом України «Про банкрутство», створює умови для санації, реорганізації, фінансового оздоровлення та оновлення господарської діяльності неплатоспроможних підприємницьких структур. Згідно з ГК України і Законом «Про банкрутство» щодо неплатоспроможного боржника застосовують такі процедури:

- розпорядження майном боржника;

- мирову угоду;

- санацію (відновлення платоспроможності) боржника;

- ліквідацію банкрута.

Однак державна політика з питань банкрутства спрямовується перш за все на запобігання банкрутству через забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва через процедуру санації.

Банкрутом суб'єкт господарювання визнається (оголошується) тільки за рішенням Арбітражного суду. Таким чином, до прийняття такої ухвали підприємству надається можливість вийти зі стану фінансової неспроможності.

Нормативно-правова база, що регулює процедуру банкрутства, охоплює: Господарський кодекс України, Закон України «Про банкрутство», а також Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про аудиторську діяльність», Арбітражний процесуальний кодекс.

В Україні нормативно-правове регулювання процесу банкрутства ґрунтується на Законах «Про банкрутство», «Про банки і банківську діяльність», а також на арбітражному процесуальному кодексі України.

Висновки

В умовах трансформаційних перетворень економіки фінансова система є важливим інструментом визначення пріоритетних напрямів впливу держави на економічні та соціальні процеси. Вдосконалення фінансової політики держави має супроводжуватись покращенням рівня інституційного середовища фінансового механізму економічного зростання. Серед найбільш вагомих напрямів такого удосконалення варто виділити підвищення показника розвитку людського капіталу, збільшення частки високотехнологічної складової економіки, посилення стійкості фінансової системи країни, покращення дієвості впливу фінансових інструментів на темпи економічного зростання, удосконалення механізму реалізації державно-приватного партнерства.

Список використаних джерел

1. Ільченко Д. А. Теоретико-методичні засади дослідження системи державного регулювання пасажирського автомобільного транспортного комплексу: [моногр.] / Д.А. Ільченко. - Херсон: Видавництво: Грінь Д.С., 2017. - 250 с.

2. Інноваційна економіка : теоретичні та практичні аспекти : [моногр.] / Вип. 1; за ред. д.е.н., доц. Є.І. Масленнікова. - Херсон: Гринь Д.С., 2016. - Вип. 1. - 854 с.

3. Лисяк Л.В. Бюджетна політика у системі державного регулювання соціально-економічного розвитку України: [монографія]. /Лисяк Л.В. - К.: Акад. фін. упр., 2009. - 600 с.

4. 4. Опарін В. Системний підхід до формування державної фінансової політики / В. Опарін // Економіка України. - 2011. - №9. - С. 93-95.

5. Соколовська А.М. Фіскальна політика в Україні та її макроекономічні наслідки / А.М. Соколовська // Фінанси України. - 2014. - № 11. - С. 17-32.

6. Теорія фінансів / За ред. проф. В.М. Федосова, С.І. Юрія. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 576 с.

7. Тропіна В.Б. Фіскальне регулювання соціального розвитку суспільства / В.Б. Тропіна. - К: НДФІ, 2008. - 368 с.

8. Фінанси України: інституційні перетворення та напрями розвитку / За ред. І. Я.Чугунова - К.: ДННУ АФУ, 2009 - 848 с.

9. Чугунов І.Я. Бюджетна складова суспільного розвитку / І.Я. Чугунов, А.А. Максюта // Вісник КНТЕУ. - 2012. - № 3. - С. 45-54.

Размещено на Allbest.ru