Соціальні орієнтири для національної економіки

- запропоновано шляхи підвищення рівня соціального захисту та соціального забезпечення населення України.

Проте нині в Україні значна частина сімей змушена обмежувати себе в продуктах харчування, товарах першої необхідності та оформляти субсидії для оплати комунальних послуг. Як наголошує П. Єщен - ко, «масштаби бідності в сучасній Україні є зовсім неприйнятними. Порівняння становища більшості українців і громадян в інших країнах має жахливий вигляд» [6, с. 4].

Тут варто згадати висновок А. Сміта: «жодне суспільство не може процвітати і бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна і нещасна» [3, с. 200] та заперечити думку Д. Рікардо, який уважав, що: «так само, як і при інших угодах, розміри заробітної плати повинні бути представлені приватній та вільній ринковій конкуренції і ніколи не повинні контролюватися втручанням законодавства» [2, с. 90], адже нинішня потреба втручання держави в регулювання заробітної плати обумовлена монополізацією ринку бізнесменами та зловживанням ними своїм монопольним положенням. До того ж, як справедливо зазначає В. Тарасевич, «…більшість українців саме з державою пов'язують надії щодо подолання економічної кризи, соціальної несправедливості і зростання свого добробуту» [11, с. 23].

Варто також погодитися з Е. Лібановою, на думку якої, «глибока нерівність має вкрай негативний вплив на можливості економічного зростання» [9, с. 5].

Відповідно до зазначеного, сукупні доходи кожного громадянина країни або його сім'ї повинні бути не меншими прожиткового мінімуму, а це своєю чергою загострює питання справедливого й обґрунтованого визначення останнього, а також справедливого розподілу новоствореної доданої вартості. На думку В.М. Ковальова та О.А. Атаєвої, «нерівнозначні пропорції розподілу доданої вартості, яку становлять заробітна плата та прибуток, між найманою працею і капіталом загострюють суперечності в суспільстві» [7, с. 68].

Окрім того, зазначені науковці вважають, що «встановленню рівня оплати праці відповідно до затрачених її кількості та якості, які б забезпечували не тільки прибуток виробництва, а й безбідне існування найманих працівників та їхніх родин, заважають нерозуміння соціальної відповідальності бізнесу перед найманими працівниками та існуюча економічна система, яка дозволяє необмежену експлуатацію персоналу» [7, с. 69].

Отже, можна відзначити, що у вітчизняному суспільстві за останні 100 років небагато змінилося, адже ще всесвітньо відомий український економіст М. І. Туган-Барановський писав, що: «робітник працює більше того часу, котрий потрібен, щоб одробить свою заробітну платню. Весь цей лишок часу йде в розпорядження капіталіста і складає джерело його доходів, прибутків» [4, с. 69].

Тому В.М. Ковальов і О.А. Атаєва наголошують, що загальний рівень зарплати кожного працівника повинен ураховувати науково обґрунтований рівень зарплати (не нижче прожиткового мінімуму), коефіцієнт успішності самої праці (за кількістю, якістю та умовами), коефіцієнт гарантованого підвищення заробітної плати за рахунок використання наявних резервів (додаткового прибутку) та коефіцієнт накопичення коштів на перспективу [7, с. 70].

Варто зазначити, що впродовж 2016-2019 років мінімальна зарплата в Україні зросла з 1600 до 4173 грн., або у 2,6 рази [12], що, без сумніву, підвищило рівень соціального захисту малозабезпечених верств населення. Водночас це спричинило до зрівнялівки в оплаті праці серед різних категорій працівників. Наприклад, у медичних закладах лікарі з великим досвідом, медичні сестри, санітари та санітарки отримують майже однакову зарплату, що нівелює рівень висококваліфікованої праці, не врахує вимоги щодо складності, напруженості та відповідальності в роботі працівників певних спеціальностей.

Отже, за допомогою затвердження державою збільшувальних коефіцієнтів потрібно регулювати значення мінімальної заробітної плати для спеціалістів різних рангів, із різними вимогами до їхньої освіти та кваліфікації, напруженості праці, її шкідливості та відповідальності.

Водночас варто зазначити, що в першій половині 2019 року мінімальна заробітна плата в Україні більш ніж удвічі перевищує прожитковий мінімум для працездатної частини населення (1921 грн.), але до самого розміру прожиткового мінімуму та правильності його розрахунку науковці мають багато питань.

Прожитковий мінімум - це вартісна оцінка споживчого кошика, що містить мінімальні набори продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, необхідних для збереження здоров>я людини і забезпечення її життєдіяльності. Чільні положення, що визначають порядок формування споживчого кошика і використання прожиткового мінімуму, установлено в Законі України «Про прожитковий мінімум» №966-XIV від 15.07.1999 р. [13].

Але навіть той прожитковий мінімум, який розрахований в Україні, не відповідає європейським стандартам. Як зазначає П. Єщенко, «примітно, що український прожитковий мінімум встановлено на рівні, нижчому від порогу бідності, затвердженого Світовим банком» [6, с. 4].

Тому законодавцям України потрібно передбачити, щоб мінімальна зарплата в країні щорічно автоматично зростала випереджувальними темпами порівняно зі зростанням споживчих цін на продукти та товари першої необхідності.

Щодо пенсійного забезпечення населення, то на першу половину 2019 року мінімальний розмір пенсії встановлений у розмірі 1497 грн. [12], що відповідає розрахованому на цей період прожитковому мінімуму для непрацездатної частини населення. Але з урахуванням зміни цін на споживчі товари та послуги цього недостатньо, щоб забезпечити гідний рівень життя для пенсіонерів.

Як справедливо зазначає Е. Лібанова, «звичайно в умовах кризи зростання пенсій із солідарної системи виглядає нелогічним, але відповідає прагненням підвищити доходи вразливих верств населення і, зрозуміло, очікуванням самих громадян» [9, с. 12].

У європейських країнах індикатором ефективності стандартів соціальних прав громадян є соціальні стандарти, які гарантують гідний рівень життя. На сьогодні вони містять 14 стандартів соціальних норм: показник очікуваної тривалості життя при народженні (до 85 років); показник грамотності дорослого населення (100%); середня тривалість навчання (не менше 15 років); реальний ВВП на душу населення за ПКС (до 40 тис. дол. США); сумарний коефіцієнт народжуваності (2,14-2,15); коефіцієнт старіння населення (не більше 7%); розрив у рівні доходів граничних децильних груп населення (не повинен перевищувати 10:1); частка населення, яке проживає за межею бідності (не більше 10%); співвідношення мінімальної та середньої заробітної плати, що не перевищує 1:3; мінімальний рівень погодинної заробітної плати - не менше 3 дол. США; рівень безробіття, що не перевищує 8-10%; кількість правопорушень на 100 тис. населення - до 5 тис.; рівень депопуляції - 50:50; кількість психічних патологій на 100 тис. населення - не більше 284 осіб [8, с. 16-17].

Про рівень життя населення країни можна судити за структурою його доходів. За даними Держком - стату України у структурі доходів населення частка заробітної плати становить трохи більше 40%. Світовий досвід переконує: реалізації стратегічних цілей держави в напрямі підвищення добробуту сприяють радикальні зміни в системі розподілу доходів. За даними ОЕСР, питома вага оплати праці у ВВП у країнах Євросоюзу становить 88,3%, у Японії - 76,0%, у США - 72,2%, тоді як в Україні - 49%. Водночас за оцінками бідності, установленими ООН для країн Центральної та Східної Європи (гривневий еквівалент 17 доларів за ПКС, розрахованим Світовим банком), бідними є більше 80% населення України [8, с. 17-18].