Україна у контексті геоекономічних викликів

The aim of the article is to assess the relationship between geoeconomic challenges and internal economic problems of Ukraine and to clarify the directions of development of its international and national economic policy.

Results. In the world, the economic and political confrontation between the United States and the European Union on the one hand and China on the other is intensifying. The United States and the European Union are reviewing their international economic policies in the context of taking into account China's significant strengthening of global ambitions, as well as Russia's destructive actions. In this competitive confrontation, Ukraine must actively cooperate with the United States and the European Union, as well as with other friendly countries. As for China, Ukraine 's policy must be balanced in the context of its own interests and coordinated with its main allies. It is necessary to increase active resistance to encroachments on national sovereignty by Russia.

Solving domestic problems should be linked to geopolitical challenges that open up new opportunities for Ukraine, namely the emergence of opportunities to become an investment hub for the EU and other countries. The approach to foreign investment should be balanced and aimed at innovative development in the context of IR - 4.0. But for this it is necessary to change the institutional environment of the country, which will contribute to the implementation of the "National Economic Strategy until 2030".

Conclusion. Geoeconomic challenges for Ukraine are new opportunities for development. To achieve this, it is necessary to understand its strategic goals and the possibilities of achieving them with its own resources and international assistance.

Keywords: geoeconomic challenges, global economic policy of the USA, EU and China, challenges for Ukraine, investments and development.

Постановка проблеми

Наразі можна констатувати факт формування нового світового порядку навколо трьох центрів - США, Китаю та ЄС. Україна повинна розуміти проблеми, що супроводжують пере- форматування світової економіки й політики та враховувати їх у своїй не тільки міжнародній, але й внутрішній політиці, зокрема економічній. К. Шваб справедливо зазначає, що "ми повинні припинити думати у рамках власних проблем під час прийняття рішень, особливо тому, що виклики, з якими ми стикаємося, стають все більше і більше пов'язаними один з одним" [1, с. 87]. Тож нагальними є визначення стратегії взаємодії з центрами глобальної економіки з метою динамічного розвитку національної економіки відповідно до основних трендів світового розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Серед наукових публікацій за заявленою темою статті інтерес становлять колективні монографії фахівців КНТЕУ "Євроінтеграційні пріоритети національного бізнесу" [2] та "Стратегічне партнерство у вимірі економічної безпеки України" [3], у яких глибоко проаналізовано міжнародну економічну політику України в умовах динамічних змін глобалізаційних процесів та окреслено шляхи до ефективної міжнародної співпраці в інтересах країни. А. Мазаракі та Т. Мельник розглянули протиріччя сучасного розвитку глобальної економічної системи, що виявляється в поєднанні політик неофрітрейдерства та неопротекціонізму, розкрили суперечливість наслідків світової політики протекціонізму для розвитку економіки України [4]. А. Герасименко дослідила передумови та перспективи геоекономічних трансформацій світової економіки за основними складовими національного багатства та дійшла висновку про . .очікувану сталість складу та меж концентричних кіл світ-системного порядку організації глобальної економіки у ХХІ ст." [5, с. 15].

Академік НАН України В. Гейць у монографії "Феномен нестабільності - виклик економічному розвитку" доводить, що стрижнем досягнення раціонального взаємозв'язку економічних і політичних трансформацій України в контексті глобальних викликів є "перехід від космополітичного універсалізму до еволюційно-інституціонального забезпечення господарського розвитку на основі прагматизму як свідомої економічної, соціальної та етичної дії" [6, с. 4].

У науковій публікації відомого фахівця-міжнародника академіка НАН України О. Білоруса зроблено спробу "прогнозування метаморфоз існуючих економічних систем у контексті поетапного формування глобального суспільно-технологічного технотронно-інформаційного інтегрованого способу глобального виробництва, глобальної інформаційно-мережевої економіки" [7, с. 5]. Цікавими є праці C. Корабліна [8] і Т. Осташко [9], що присвячені проблемам економічних відносин України з Китаєм, а також В. Сіденка, який розглянув питання цифро- візації світової економіки та торгівлі [10].

Варто відзначити Н. Резнікову, яка досліджує взаємозалежність країн в умовах глобальних трансформацій [11], та разом з В. Панченко аналізує проблему так званого "економічного націоналізму", що є актуальним для розуміння засад зовнішньоекономічної політики України, особливо у сучасних умовах певної фрагментації глобального світу [12].

Проте деякі аспекти змісту національних стратегій щодо розбудови економіки країни ще залишаються без належної уваги. Це передусім стосується уточнення можливих геоекономічних змін світової економіки і їхнього впливу на Україну.

Мета статті - дослідити взаємозв'язок між геоекономічними викликами та внутрішніми економічними проблемами України, а також визначити напрями розвитку її міжнародної та внутрішньої економічної політики.

Матеріали та методи

Матеріалами для написання статті стали праці вітчизняних і закордонних науковців. У ході дослідження використано за- гальнонаукові методи: історичний, логічний аналіз, синтез та абстракція.

Результати дослідження

Під глобальними викликами зазвичай розуміють суттєві системні глобальні зміни природного, економічного, соціального, культурного, політичного середовища буття людства, що вимагає від нього реакції з метою оптимального пристосування до нової реальності. Економічні глобальні виклики (геоекономічні) - це процеси, що суттєво змінюють просторові, структурні та якісні параметри світової економіки на всіх ієрархічних рівнях і порушують чинний порядок взаємовідносин між її суб'єктами. Модератором цих змін є самі суб'єкти, які відповідно до системи цінностей та цілей мають власну уяву (модель) про економічне буття та світ і з метою її втілення вибудовують структуровану поведінку, яка зветься політикою.

Прогнозування (передбачення) геоекономічних викликів. Можна розглядати варіанти майбутнього з оцінками їхньої вірогідності, проте можлива реальність завжди відрізнятиметься від них. Немає сенсу прогнозувати майбутнє у дискурсі сьогодення строком понад п'ять років, адже неможливо вивести те, що має бути, з того, що є (гільйотина Юма). Стосовно глобальних змін, то можна відзначити тенденції, які вірогідні за різних умов і можуть спричинити певні зміни. Проте природі економічних процесів притаманні невизначеність і випадковість, особливо якщо розглядати віддалену перспективу [13]. Так, історичні події минулого продемонстрували виникнення явищ та їхніх наслідків глобального масштабу, яких ніхто не чекав, як-от: Перша світова війна, падіння Російської імперії, створення СРСР, нацизм і Друга світова війна, падіння СРСР і бурхливий розвиток Китаю, СOVID-19. І невідомо, що чекає людство попереду?

Сучасний глобальний соціальний простір і час значно ущільнилися порівняно навіть з 2000 р. Якщо раніше майбутнє було зрозумілим далеко за горизонтом одного покоління людського життя, то нині ми не можемо знати, що станеться за 5-10 років. Тож прогнозування як основа моделювання майбутнього є відповідальною справою, особливо якщо цим займаються політики, керуючись власним розумінням. Неправильне й недостатнє розуміння процесів, що супроводжують розвиток глобального соціуму та його складових, можуть призвести до фатальних наслідків, про що свідчить історія ХХ ст. (дві світові війни, фашизм, соціалізм, комунізм).

Головна сила, що формує світ - глобалізація. Основою та двигуном глобалізації є цифровізація, яка докорінно змінила й надалі перетворюватиме життя. Світ став єдиним цілим, його вже не розділяють відстань і витрати на її подолання. На його порядку денному - промислова революція 4.0 (IR-4.0). Саме вона є головним викликом для всіх цивілізованих народів, як багатих, так і бідних. Як свідчить історія, промислові революції є поштовхом не тільки до економічних, але й соціальних змін людської спільноти. Країни, що вписалися у цей драйвер і до того ж стали його суб'єктом, вийшли в лідери світової економіки та формують її ландшафт.

Сьогодні практично сформовано три "економічні імперії" - США, ЄС і Китай. США вочевидь ще довгий час утримуватимуть домінуючі позиції у світовій економіці, попри сильний конкурентний тиск Китаю, та визначатимуть динаміку й тренди глобалізації та її розвиток. Проте

Китай за кількісними параметрами все ж може випередити США, але за якістю економіки та життя громадян йому ще далеко до них. Утім, загрозу своєму економічному та політичному лідерству США чітко розуміють, тож перемога над Китаєм у конкурентній боротьбі на майбутнє десятиліття є ключовим завданням для Сполучених Штатів.

Щодо Європейського Союзу як драйвера глобального розвитку, то наразі в ЄС прийнято низку рішучих заходів щодо посилення своїх політичних та економічних позицій. Євросоюз проводить конструктивні зміни у відносинах зі США, що склалися за президентства Д. Трампа. Так, на конференції з безпеки у Мюнхені (19.02.2021) визначено "нову гармонію" між США та ЄС, зокрема голова Європейської Ради проголосив: "Америка, ласкаво просимо!". США та ЄС об'єднуються для протистояння глобальним амбіціям Китаю та Росії.

Стосовно економічної сфери в ЄС затверджено нову політику, так звану "відкриту стратегічну автономію". Так, у березні 2020 р. Євро- комісія опублікувала чотири документи щодо нової промислової стратегії ЄС, яка має замінити прийняту у 2017 р. [14-17]. Її мета - підвищити конкурентоспроможність Євросоюзу завдяки індустріальному сектору в умовах так званого "подвійного переходу" - екологічної (декарбонізація економіки) та цифрової трансформації. Особлива увага в документах приділяється економічному суверенітету, промисловим екосистемам, новим альянсам, передовим технологіям, ролі малого та середнього бізнесу. ЄС також схвалив проєкт нової торговельної політики, який планується прийняти до 30.06.2021. Її контент базується на сприянні економічному розвитку ЄС, підтримці екологічних і цифрових трансформацій, реформуванні глобальних торговельних правил для забезпечення їх справедливості та стійкості [18].

Декарбонізація економіки ЄС, як зазначають експерти, висовує перед Україною серйозні виклики. Л. Ксенз зазначає, що закриття вугільних копалин є одним з елементів стратегії Green Deal, що затверджена ЄС і до якої ми змушені будемо приєднатися. У рамках цієї стратегії ЄС планує виділити понад 1 трлн євро, проте щодо отримання коштів під наші зобов'язання - питання відкрите. Приєднання України до Green Deal призведе до значних ризиків: зокрема, втрата робочих місць і необхідність створення нових, зростання цін на електроенергію, продукцію та послуги. Автор попереджає, що ТЕС потрібно буде перевести з вугілля на газ, що збільшить тарифи на електроенергію. "Україна з Green Deal ризикує опинитися у пастці, як із "зеленою енергетикою", коли інвесторам спочатку надали супервисокі тарифи, а тепер виплати по них вбивають ринок електроенергії та постійно підвищуються тарифи для населення" [19].

Політика Євросоюзу відносно Китаю. У 2020 р. Китай став головним торговельним партнером ЄС. Імпорт з Китаю за цей рік оцінюється в 383.5 млрд євро (+5.6 % порівняно з 2019 р.); експорт до Китаю - в 202.5 млрд євро (+2.2 % проти 2019 р.). Утім, обсяг американського імпорту за аналогічний період зменшився на 13.2 % і оцінюється у 202 млрд євро, а європейський експорт до США знизився на 8.2 % - 353 млрд євро [20]. Проте ЄС не задоволений інвестиційною політикою КНР у Східній Європі та виходом на європейський ринок китайських технологій 5G. Наразі Євросоюз почав активно працювати в напрямі координації дій зі США та іншими міжнародними партнерами щодо протидії активності Китаю, небезпідставно вважаючи таку ситуацію небезпечною для своєї економіки.

На тлі глобальних економічних і політичних змін особливо вражаюче виглядає Китай, якому прогнозують беззаперечне світове лідерство. Китай наразі посідає друге місце у світовій економіці, його намір стати першою державою та визначати модель світоустрою є очевидним. Про це свідчать заяви Комуністичної партії Китаю та її лідера Сі Цзіньпіна. У Китаї розроблено концепцію "спільного майбутнього людства", що закріплено в Уставі КПК та Конституції КНР. Крім того, В. Семенов та В. Цвик зазначають, що "Рада ООН з прав людини на 37-му засіданні прийняла резолюцію, в яку увійшли дві важливі ідеї - сприяння побутовим міжнародним відносинам нового типу та створення спільного майбутнього людства" [21, с. 77]. Проте автори вважають, "що китайська концепція спільного майбутнього людства ще не отримала конкретного опису, а її значення здебільшого залишається малозрозумілим для вчених та експертів"; і що ця концепція - експансіоністська ідея створення китаєцентричного світового порядку, яка кидає виклик домінуючому західному ліберальному світу" [21, с. 74]. Китай висуває далеко не нову ідею глобального правління, яка полягає у "спільному обговорені", "спільному будівництві" та "спільному використані" результатів функціонування світової економіки [21, с. 78]. Однак це неможливо, про що йдеться у статті "Глобальне управління у контексті міжнародної політичної економії" [22].

Наразі успіхи Китаю незаперечні, проте вони не унікальні, якщо порівняти їх з Японією, Південною Кореєю та іншими азійськими тиграми. Унікальність Китаю в його "комуністичності", що надалі призведе до уповільнення та стагнації його розвитку. До того ж сумнівними є перемоги Китаю над Заходом, у якого є конкурентна перевага - свобода, що надихає суспільство до інноваційності. За глобальним рейтингом інноваційності у 2019 р. Китай посідав 14-те місце, а США - третє [23]. Китай витратив на нДдКР у 2019 р. 316.8 млрд дол. США; Сполучені Штати разом з Німеччиною, Францією, Великою Британією та Японією - 995.3 млрд дол. США, тобто більше, ніж у 3 рази.

Стосовно антагоністичного характеру відносин Китаю зі США, то це не зовсім відповідає дійсності. Деякі питання взаємовідносин будуть переглянуті новою адміністрацією США, проте, безумовно, паритет інтересів буде головним. Китай розуміє, що без збалансованих політичних та економічних відносин зі США та їхніми союзниками йому не вдасться реалізувати амбітний проєкт "Один пояс, один шлях", який є стрижневим у китайській геоекономічній доктрині, а також досягти чогось конкретного у реалізації концепції міжнародних відносин нового типу. Тож розмови сторін щодо взаємовідносин можуть бути досить войовничими, але реальні дії - комплементарними.

Заслуговує на увагу глобалізаційна політика Китаю, яка за всієї її активності має достатньо вагомі цивілізаційні обмеження. По-перше, Китай - особлива цивілізація, і навряд чи інші народи "глобалізуються" під його егідою, лише в разі, якщо населення планети здебільшого будуть китайці. По-друге, китайська культура замкнена на собі впродовж тисячоліть. Основи китайської культури та світогляду закладені ще Конфуцієм та його послідовниками (V-ІІІ ст. до н. е.). Китай і сьогодні керується цією духовною платформою, а КПК активно її використовує як інструмент самоідентифікації нації.

Крім того, Китай має проблеми з інтеграцією через серйозні суперечності з Індією, яка відмовилася долучатися до проєкту "Один пояс, один шлях", а також не приєдналася до "Всебічного регіонального економічного партнерства" (ВРЕП), угоду про яке було підписано країнами-членами АСЕАН та Австралією, Новою Зеландією, Китаєм, Південною Кореєю, Японією (загалом 15 країн).

Попри економічні успіхи Китаю, навряд чи КНР стане незаперечним світовим лідером, як вважають В. Панченко та Н. Резнікова, порівнюючи потенційні можливості у конкурентній боротьбі США та Китаю. Основна їхня теза щодо істотних переваг Китаю стосується його здатності концентрувати зусилля, чого не може робити ринок, що йому притаманне сильне "...державне управління для розробки та впровадження далекоглядних стратегій на десятки років", що "мережева система інновацій майбутнього вимагає включення держави та її лідерів у бізнес-процес як органічний, постійно існуючий, а не тимчасовий елемент", що й робить Китай [24]. Знайомі тези, але чому СРСР та частково Росія, у яких це спостерігалося, не стали лідерами? Невже автори вважають і мають докази, що концепція активної участі держави та гегемонії комуністичної партії в економічних і соціальних процесах країни є життєздатною та ефективною "на віки". Такий факт в історії не засвідчено.

Щодо Росії, то США і Європа вважають, що Росія слабшає, але залишається небезпечною. Десяте місце в економіці світу (за обсягом ВВП, у дол. США, за даними 2019 р.) та 64-е - за обсягом ВВП на душу населення не дає можливості вважати цю країну лідером. Сьогодні у світовій конкурентній боротьбі вирішальне значення має економіка. А Росія не має необхідного для економічного й політичного лідера потенціалу, окрім зброї. У світі виживає не найсильніший, а найрозумніший. Росія має "козирну карту" середнього рангу в боротьбі за світове економічне та політичне лідерство між США та Китаєм, і до кого вона приєднається - ще не зрозуміло. Росія розвиває економічні й політичні зв'язки з Китаєм, але кардинального зближення поки що немає. Проте, як вважає А. Кортунов: "Ми все ще ближче до Європи за стилем політичного управління, ментальністю, а країни ЄС залишаються головними інвесторами в економіку Росії" [25]. До того ж Росія в разі розірвання відносин з ЄС не матиме змоги експортувати до ЄС свої енергетичні ресурси: адже близько 70 % російського газового та 85 % нафтового експорту споживає Євросоюз [26].

Україна - країна регіональна, тож для неї важливі регіональні виклики, які формуються під впливом глобальних. Ми повинні розуміти можливу політику регіональних лідерів і бути готовими до адекватного її сприймання. Для нас важлива Росія і її відносини з ЄС та США через призму наших інтересів. У цьому аспекті О. Шамшур зазначає, що у США та ЄС серед політичного істеблішменту існує думка, що вони повинні "збалансувати" свої відносини з РФ, щоб не штовхати її у тісний союз з Китаєм. У цій політичній грі Україна може бути або козирною картою, або політичним жертовним пішаком [27]. Від України у цій грі мало що залежить. Якщо Україну вирішать "не здавати", то Росія піде на тісну економічну і політичну, а також військову співпрацю з Китаєм. Тобто Росія має засоби шантажу та вже користується цим.

Росія та пострадянський простір - основні виклики для нашого суспільства, що активно використовує наш сусід. Росія - політична та військова загроза Україні, бо в економічному плані вона не має особливого для нас значення. Росія втрачає роль глобальної держави, тож для того, щоб затриматися у цьому статусі, їй необхідно розв'язувати на свою користь регіональні проблеми, особливо з Україною. Ось чому РФ прикладає максимум зусиль, аби повернути нас до "братського союзу". Тому Україна повинна постійно бути готовою на адекватну відповідь - не тільки військову, але й в інших формах боротьби за свій суверенітет. Особливо це стосується проблеми так званої "гібридної війни", яку Росія, маючи неабиякий досвід у цій сфері, активно веде проти нас. Для успішного протистояння Росії Україна повинна також активно співпрацювати зі своїми сусідами - Туреччиною, Молдовою, Грузією, Польщею, країнами Балтії та ін.

До того ж Україна залежить майже від усього, що відбувається у світі: українська економіка не може обійтися без міжнародних кредитів і допомоги; на зовнішню торгівлю, у якій сировина, збіжжя та метал превалюють, впливає кон'юнктура міжнародних ринків; потенційну напругу на внутрішньому ринку праці знімає Польща та інші країни; обороноздатністю ми зобов'язанні нашим союзникам. Головним для нас є отримання суттєвої підтримки у структурній перебудові економіки, оскільки ми стрімко перетворюємось за структурою економіки у країну третього світу.

За даними статистики від 01.01.2020, у структурі зайнятості країни превалює сільське, лісове та рибне господарство (18.2 %), оптова та роздрібна торгівля (23.0 %), освіта та охорона здоров'я (14.3 %), промисловість (14.8 %) [28, с. 52]. Відповідно, у структурі валової доданої вартості сільське, лісове та рибне господарство становило 10.1 %, оптова та роздрібна торгівля - 13.2 %, добувна та переробна промисловість - 17.6 % [28, с. 194]. В Україні майже чверть населення офіційно живе завдяки торгівлі. А якщо додати неофіційну зайнятість та дохід у цій сфері, то це як мінімум близько 30 % зайнятих і 18 % валової доданої вартості країни. Тож Україна наразі є збіднілою аграрно-сировинною державою, структура економіки якої не дає нам шансів на краще життя, тому що "економічна історія демонструє, що тільки індустріальні нації стають "тиграми", тоді як інші зісковзують до регресу" [29].

Тож для розвитку країни в усіх напрямах необхідні інвестиції, зокрема капітальні. За статистикою, капітальні інвестиції в Україні у 2019 р. становили 624 млрд грн, або 24.2 млрд дол. США. Капітальні інвестиції нерезидентів України (прямі іноземні інвестиції, ПІІ) у 2019 р. -

0. 7 % від загального обсягу капітальних інвестицій - 4 664 млн грн, або 175 млн дол. США, а від загального обсягу прямих іноземних інвестицій 2 420 млн дол. США, розрахованих за наявною методикою, - 7.3 % [28, с. 338]. Для порівняння: капітальні інвестиції у Польщі у 2019 р. становили 110.3 млрд дол. США (18.5 % до ВВП), тобто у 4.5 раза більше; на душу населення - 2 912.4 дол. США. В Україні відповідно до ВВП - 15.7 %, на душу населення - 591.9 дол. США, або майже у 5 разів менше.

Прямі іноземні інвестиції до України у 2019 р. такі: приплив - 3 070, відплив - 648, сальдо - +2 442 млн дол. США (за чинною на той час методикою). Основним інвестором національної економіки був вітчизняний бізнес, так звані round tripping інвестиції, тобто виведення резидентами за кордон активів, які потім повертаються в країну у вигляді прямих іноземних інвестицій. За розрахунками НБУ, у 2019 р. приплив становив 34.1 % від загального припливу ПІІ, тобто 1 046 млн дол. США [30]. Наразі діє нова методика НБУ щодо розрахунку ПІІ, яка враховує реінвестування доходів нефінансових організацій, і відповідно до неї ПІІ у 2019 р. - 5.8 млрд дол. США [31], але це принципово не змінює структурні співвідношення, якщо допустити, що у розподілі реінвестованих доходів частка round tripping приблизно пропорційна їхній частці у валових ПІІ.

Переформатування ландшафту світового економічного простору вносить свої корективи й в глобальні ланцюги доданої вартості (GVC), що створює потенційні можливості для України, яка повинна і може стати індустріальним хабом Європи. Цьому сприятиме перегляд США та ЄС своїх підходів до локалізації виробництва в Китаї та інших країнах і скорочення можливостей щодо локалізації промислового виробництва східноєвропейських членів ЄС. Доречно нагадати, що головний чинник для входження до GVC - це рівень усіх витрат, які понесуть їхні потенційні інвестори, тобто це не тільки вартість робочої сили та її кваліфікація, але й усі інші витрати, передусім транзакційні, що визначаються якістю інституцій.

Світовий бізнес нашій країні не довіряє, основною причиною є слабкість держави, зокрема її інститутів. Замість того, щоб посилити ефективність державного управління (The Fragile States Index), Україна його за 10 років (2010-2019 рр.) знизила на 17 пунктів [32]. А за індексом верховенства закону зрушень за цей період так і не відбулося: рейтинг 72, який зазначено у 2010 р., таким і залишився [33]. Слабкість держави продукує тіньову економіку, яка за деякими оцінками перевищує 40 %. Як результат, зведений бюджет України в 2018 р. недоотримав 284.8 млрд грн податків, що становило 24 % від обсягу розрахованих податкових зобов'язань суб'єктів господарювання [34, с. 106-107].

Зрозуміло, що без економічної свободи ніякої іншої свободи бути не може. За рейтингом економічної свободи Україна посідає 134-е місце серед 162 країн, а за індексом інвестиційної свободи як складової індексу економічної свободи у 2019 р. - 151-е місце [35; 36]. Такі рейтинги свідчать про високі транзакційні витрати, які очікують іноземного інвестора в країні, тому він і не йде до нас. До того ж держава проводить дискреційну політику: пільги інвесторам ("інвестиційні няні"), програма "Доступні кредити 5-7-9 %" тощо. Ці заходи не будуть успішними, оскільки потрібний механізм, адекватний природі ринкових економічних відносин. Адже будь-які пільги - це шлях до корупції.

Щодо інноваційності, про яку так багато говорять, то Україна 2019 р. посіла досить високе 45-е місце (між Таїландом і Румунією, Росія на 47-му місці) [23]. Результати аналізу складових індексу свідчать, що це забезпечується високими рейтингами освіти (23-є місце), вищої освіти (32-е) та наукової діяльності (44-е), але які нівелюються проблемами інститу- ційного середовища (105-е місце) та його складовими політичного, регулятивного та бізнесового середовищ, рейтинг яких становить відповідно 123-є, 76-е та 104-е місце. Слабка інфраструктура (94-е місце), зокрема інформаційні та комунікаційні технології - 82-е; загальна інфраструктура - 95-е; проблеми з кредитною та інвестиційною політикою зумовлює відповідно 86-е та 121-е місце.

Велике значення для ефективного кооперування у рамках GVC має рівень транзакційних витрат у зовнішньоторговельній діяльності країни, адже потрібно постійно експортувати та імпортувати проміжну продукцію. Його значення віддзеркалюють складові рейтингу країни за глобальним індексом стимулювання торгівлі (Global Enabling Trade Report) та його складовими, що щорічно розраховується WEF [37]. У 2018 р. Україна за індексом стимулювання торгівлі посіла 83-є місце серед 138 країн.

Інвестиційний процес в Україні суттєво загальмував. Проте навіть за цих умов варто виважено ставитися до потенційного інвестора. Необхідно залучати якісні інвестиції, зокрема ті, що несуть до країни нові технології. Тож потрібно орієнтуватися на ЄС, Велику Британію, США, Ізраїль, Туреччину.

Щодо Китаю, який сьогодні є найпотужнішим світовим інвестором, то тут є певні застереження. Вони стосуються пропозиції про активне включення України до ініціативи КНР "Один пояс - один шлях", "...яке повинно відбуватися на паритетних умовах та змінити транспортні коридори й ланцюги виробництва доданої вартості, враховуючи інтереси України" [38, с. 7]. Але необхідно чітко усвідомлювати, що Китай, інвестуючи в інші країни, зокрема в Україну, має насамперед власні інтереси. Як зазначає С. Кораблін: "На практиці КНР ... реалізує власні закордонні капіталовкладення в юанях, пропонуючи їхнім користувачам зв'язані поставки власної продукції дещо нижчої технологічної складності, ніж він сам отримує від іноземних інвесторів" [8, с. 151]. Такі країни, а до них належить й Україна, зазвичай цікавлять Китай як постачальники сировини, транспортних коридорів і споживачів його товарів. І це підтверджує розвиток наших економічних взаємовідносин. Китай в останні роки активно інвестує в Україну через його зацікавленість аграрним сектором. Проте китайські інвестиції в АПК приносять не лише гроші в економіку, а й значні ризики. Потенційно ми маємо можливість стати аграрним придатком Китаю і не тільки його.

Достатньо активно в урядових і експертних колах обговорюється можливість режиму вільної торгівлі "Китай - Україна". Але й тут є проблеми, на які справедливо вказали Т. Осташко і В. Олефір [9, с. 149], які дійшли висновку, що найімовірнішим сценарієм розвитку цього проєкту є посилення сировинної орієнтації вітчизняного експорту та збільшення імпортозалежності України від китайських промислових товарів.

Фрагментація світової економіки спровокувала підвищений інтерес до "економічного націоналізму" та "неопротекціонізму", зміст яких достатньо простий - за можливостями й ситуацією віддавати перевагу національному виробнику. Щодо "можливостей та ситуацій", то вони визначаються конкурентною позицією та економічним потенціалом країни, а також її певними політичними намірами. У нас, як і в кожній країні, є адепти цього концепту [12]. У цьому контексті виникає давня фундаментальна проблема порівняльних переваг, про яку відомий в Україні Е. Райнерт стверджує: Рікардо створив теорію, яка дозволяє країні повноцінно спеціалізуватися на бідності [39, с. 50]. Е. Райнерт вважає, ". що у витоків успішного розвитку лежить ... емуляція (імітація з метою порівнятися або перевершити), а не порівняльні переваги чи вільна торгівля" [38, с. 24] і детально обґрунтовує свою точку зору [39, с. 101-130]. Він, посилаючись на П. Кругмана, який стверджує, що теорія Д. Рікардо "виключно вірна, неймовірно витончена та надзвичайно актуальна для сучасного світу" так і не зрозумів, що "емуляція" як здатність до сприйняття, скажімо, технології є якісною характеристикою трудового ресурсу (ширше - людського капіталу), який є сьогодні визначальним фактором формування порівняльних переваг країни і навіть більш вагомим, ніж, наприклад, вартість робочої сили. До речі, Україна має унікальне співвідношення вартості робочої сили і її здатності до емуляції. До порівняльних переваг відносяться також інституції, які, так би мовити, відкривають двері не тільки для товару, але й для інвестицій та нових знань. Тобто, порівняльні переваги - все те, що формує конкурентний потенціал країни. Щодо вільної торгівлі, то треба розуміти, що вона формує відкритість країни як необхідної умови розвитку здатності до емуляції і взагалі до розвитку.

Якою має бути Україна? Відповідь очевидна - незалежною, сильною та багатою. 3 березня 2021 р. постановою Кабінету Міністрів України № 179 затверджена "Національна економічна стратегія на період до 2030 року", яка саме це й передбачає [40]. Прийняттю цієї програми передувала велика робота, результати якої викладені в аналітичних документах, що стали її основою: "Національна економічна стратегія - 2030. Аудит економіки України 2030" [41] та "Національна економічна стратегія - 2030. Вектори економічного розвитку 2030" [38].

Головна мета аудиту - відповідь на питання: скільки недоотри- мала українська економіка через відсутність реформ та неефективність управління, а також скільки втратив кожен українець через відсутність таких реформ за 30 років [41, с. 4]. Взагалі на ці питання неможливо відповісти, оскільки немає моделі для порівняння. Тож мета аудиту не досягнута. І надалі стверджується: "аудит доводить, що Україна має ставити амбітні цілі подвоєння економіки за майбутнє десятиліття... за умов створення відповідних активаторів з боку держави" [41, с. 18]. Оцінки потенціалу теж немає, а є звичайний аналіз нашої недолугої економіки.

Теза про "подвоєння економіки" стала методологічним підґрунтям для формування цільових індикаторів затвердженої програми, що до 2030 р. передбачають зростання: реального ВВП не менше, ніж удвічі; ВВП на душу населення не менше ніж до 10 тис. дол. США; продуктивності праці не менше ніж у 1.7 раза; чистого притоку прямих іноземних інвестицій - не менше ніж до 15 млрд дол. США на рік, починаючи з 2025 р.; обсягів експорту - до 150 млрд дол. США [40, с. 6]. Для цього необхідно, щоб середньорічні темпи приросту ВВП (від бази 2019 р.) становили 7.2 %. Якщо ж населення у 2030 р. зменшиться як мінімум до 38 млн осіб (за даними Держстату України на 01.01.2021, чисельність населення країни становила 41 588.4 тис. осіб), то омріяний приріст ВВП до цього року забезпечить 10 тис. дол. США на душу. Але ВВП у 2021 р. може зрости, за прогнозом Кабінету Міністрів України, максимум на 4.0 %, а що буде далі - невідомо. Як невідомо, коли й чим закінчиться пандемія.

Наразі вірогідність досягнення цільових індикаторів Програми вельми низька. І це зумовлено не тільки незначними обсягами інвестування економіки, постійним дефіцитом державного бюджету, інфляцією, проблемами пенсійного фонду, освіти, науки та соціальної сфери взагалі, але й проблемами відтворення головного ресурсу будь-якої країни - людського капіталу. Для довідки: рейтинг України за індексом людського капіталу у 2019 р. порівняно з 2010 р. поліпшився на 15 пунктів і посів 54-е місце серед 104 країн світу [42]. Тож бідність у країні та слабкість її інституцій не створюють належних умов для ефективного відтворення людського капіталу та не стимулюють її інноваційний розвиток. Звертаючи увагу на розподіл країн за рівнем подушового доходу ВВП та рівнем їх інноваційності, навіть без кореляційного аналізу можна спостерігати пряму залежність між ними: приблизно до рівня 30-40 тис. дол. США ця функція майже не зростає, і тільки після нього починається її достатньо стрімка динаміка. Ми зможемо досягти цього результату за гіпотетичних середньорічних темпів зростання ВВП до 7 % упродовж 35 років, а за 10 % - 25 років, і це якщо припустити, що світ буде, так би мовити, чекати нас. Тому потенційні інноватори шукають і шукатимуть своєї вдачі в більш заможних країнах, а без них ми залишимося в аутсайдерах.

Україна наче зупинилася зі своїми старими і добре відомими проблемами посеред динамічного мінливого світу. 30 років щось конструюємо на кшталт європейських норм і законів, проте не виходить, адже ми до 1991 р. не розвивалися у парадигмі демократії, свободи та ринку. У нашій історії превалювало зовсім інше - рабство, насилля над особистістю, засилля держави та бюрократії, невіра та недовіра. Аби ми стали "європейцями" та почали сприймати їхні інститути, 30 років замало, як свідчить історичний досвід, необхідні зміни не менше як трьох поколінь. Проте у нас майже третина населення наразі старше за 55 років - народжені та сформовані в СРСР. Економічний менталітет пересічного українця не є менталітетом людини як суб'єкта демократичного суспільства та ринкової економіки. За рівнем підприємницької культури (Global Entrepreneurships Index) Україна у 2019 р. посідала 77-е місце серед 137 країн світу [43].

Соціальний капітал держави як здатність її громадян до колективних дій заради досягнення спільної мети не відповідає тим цілям, які ми лише декларуємо, а не ставимо перед собою. Головною умовою відтворення соціального капіталу є довіра. Чим вище довіра - тим менше "тертя" у наших відносинах, а отже, й легше домовлятися про спільну діяльність. До того ж і суспільні інститути працюють ефективніше. Довіра в нашому суспільстві не має рівня для побудови сучасного суспільства. Держава гине, коли її громадяни перестають вірити одне одному та їй самій. В Україні багато порожніх розмов та чвар, які шкодять національній розбудові. А тому правдиві гіркі слова великої українки Л. Костенко: "Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні, злість рухає людьми, але у бік безодні". Побороти розбрат, що веде нас до небуття як нації і держави - головна умова нашого успіху.

Висновки

У світі посилюється економічне та політичне протистояння між США та ЄС, з одного боку, і Китаєм - з іншого. США та ЄС переглядають свою міжнародну економічну політику в контексті врахування значного посилення глобальних амбіцій Китаю, а також деструктивних дій Росії. Україна у цьому конкурентному протистоянні повинна активно співпрацювати зі США та ЄС, а також з іншими країнами. Щодо Китаю, то політика України має бути виваженою у контексті власних інтересів та узгодженою з основними союзниками. Необхідно нарощувати активний супротив посяганням на національний суверенітет з боку Росії.

Розв'язування внутрішніх економічних проблем варто ув'язувати з геополітичними викликами, що відкривають нові можливості перед Україною, а саме можливості стати інвестиційним хабом для ЄС та інших країн. Підхід до іноземних інвестицій має бути виваженим і націленим на інноваційний розвиток у контексті IR 4.0 Проте для цього необхідно активно змінювати інституційне середовище країн.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Шваб К. Четвертая промышленная революция. М.: Эксмо. 2016. 138 с.

2. Мазаракі А. А., Мельник Т. М. Євроінтеграційні пріоритети національного бізнесу: монографія. Київ: Київський національний торговельно-економічний університет. 2018. 672 с.

3. Мазаракі А. А., Мельник Т. М. Стратегічне партнерство у вимірі економічної безпеки України: монографія. Київ: Київський національний торговельно-економічний університет. 2019. 600 с.

4. Мазаракі А., Мельник Т. Неопротекціонізм і торговельні війни. Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. 2021. № 1. С. 4-22.

5. Герасименко А. Геоекономічні трансформації у ХХІ ст.: діалектика динаміки та сталості. Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. 2020. № 4. С. 5-19.

6. Геєць В. М. Феномен нестабільності - виклик економічному розвитку. Київ: Академперіодика. 2020. 456 с.

7. Білорус О. Політекономічний прогноз глобального розвитку в ХХІ ст.: посткапіталізм чи світ-система інформаційно-мережевого глобалізму. Економічна теорія. 2018. № 1. С. 5-20.

8. Кораблін С. О. Китай: інвестиційні амбіції, обмеження та можливості. Економічне прогнозування. 2019. № 3. С. 138-157.

9. Осташко Т. О., Олефір В. К. Перспективи вільної торгівлі з Китаєм: розвиток вітчизняного експорту і ризики імпортозалежності. Економічне прогнозування. 2019. № 1. С.128-155.

10. Сіденко В. Р. Вплив електронної торгівлі на еволюцію організаційних форм міжнародної економічної діяльності. Економічна теорія. 2020. № 3. С. 83-106.

11. Резнікова Н. Економічна неозалежність країн в умовах глобальних трансформацій. Київ: Аграр Медіф Груп, 2018. 460 с.

12. Резнікова Н., Панченко В. Від протекціонізму до неопротекціонізму: нові виміри ліберального регулювання. Міжнародна економічна політика. 2017. № 2 (27). С. 95-117.

13. Онищенко В. Природа економічного процесу. Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. 2021. № 1. С. 23-40.