Удосконалення концептуального підходу до теоретико-методологічних і практичних засад розвитку інноваційного управління промисловими комплексами в Україні

Їх кількість і зміст недостатньо ілюструють, скільки дійсно абсолютно нових інновацій впроваджено, який рівень їх новизни й ефективності, яка сила впливу на економіку і соціальні сфери. У системі використовуваних даних існує необґрунтоване дублювання видів інновацій у класифікаційних групах. Не обґрунтоване і їх зарахування до загальноприйнятих інноваційних заходів. Наприклад, рівень новизни заходу - запровадження різного рівня ціни товару залежно від величини партії його вироблення, або інноваційна ідея, що запроваджується на конкретному підприємстві, вже масово використовується на інших підприємствах. Ці заходи свідчать швидше про активізацію діяльності підприємства в напрямі застосування нових методів чи технологій, а не про появу їх нових видів. Безумовно, інструкції Держкомстату щодо заповнення форм державного статистичного спостереження зі статистики науки та інновацій [9] повністю гармонізуються з міжнародними рекомендаціями. Але ж справа не тільки в тому, щоб країна зайняла належне місце у світовому рейтингу, а в тому, щоб отримати об'єктивну інформацію про реальний стан інноваційного розвитку країни. Сумнів викликає правильність відображення звітності реального стану інноваційної діяльності в Україні.

Слід зазначити, що перелік аналізованих видів інновацій на промислових підприємствах України свідчить, що державна інноваційна система не спирається на повну й упорядковану інформацію про її стан із загальноприйнятої кількості груп інновацій - процесних, продуктових, маркетингових і організаційних. У звіті наявні лише технологічні (процесові) й продуктові, тобто частина груп інновацій відсутня і не розкрита. Процеси формування високотехнологічних великих і малих підприємств слабоструктуровані й відбуваються надзвичайно повільно, а заплановані до освоєння капітальні інвестиції не відображають їх спрямування в пріоритетні галузі. Так, статистична інформація «Капітальні інвестиції за видами економічної діяльності» у січні - червні 2020 р. порівняно з аналогічним періодом 2019 р. ілюструє, що із 317 порівнюваних позицій виконано тільки 27 [1]. Водночас при значному падінні темпів вкладень інвестиційних коштів загалом спостерігаємо неймовірно великий темп їх зростання стосовно вантажного морського транспорту (і 330,5 %), забезпечення трудових ресурсів (831,2 %), виробництва електронної апаратури (434,4 %), виробництва фармацевтичних продуктів і препаратів (144,9 %), поштової та кур'єрської діяльності. Але, на жаль, економічне зростання в країні за цей період не спостерігалось. Очевидно, що спрямованість капітальних інвестиційних вкладень формується незалежно від стратегій інноваційного розвитку країни і не є регульованою. Дія ефективних механізмів і важелів управління інноваційного розвитку не спостерігається на всіх ієрархічних рівнях.

Інновації продовжують бути витратними. Фондові ринки і венчурний бізнес створюють серйозні обмеження для динаміки інноваційних процесів. Останні пригнічені через недосконалу інституціалізацію і зниження темпів соціально- економічної практики опанування інвестиційного капіталу, неефективне врядування, відсутність системного опанування й регулювання плину інноваційних процесів в усіх галузях суспільної діяльності. Серед невирішених питань залишаються питання забезпечення ефективності інноваційної діяльності. Має місце недостатня обґрунтованість нарахування податків на витрати і результати, що також впливає на її активність. Всупереч Закону України «Про систему оподаткування» та інші базові закони, уряд впроваджує зміни в нарахуванні сплати податків, які не мотивують господарюючих суб'єктів матеріальної сфери опановувати нові інноваційні процеси. Дефіцит фінансових коштів, загрози інфляції, ненадійне фінансування інноваційної діяльності породжують низьку економічну зацікавленість, законодавчу неврегульованість правової та економічної взаємодії творців ідей і інвесторів. Крім того, удосконалення потребують умови управління розробкою інноваційних інструментів, форми і способи регулювання інноваційних процесів, методологія і практика фінансового забезпечення управлінської діяльності, а отже, організація процесів інноваційного розвитку.

Діяльність щодо опанування інноваційних ідей і практичної реалізації інновацій формувалася протягом тривалого часу. Вона охоплює учасників структурних підрозділів, які виконують різні види дослідницько-проєктної і подібної діяльності, низку наукових досліджень у різних галузях знань: наукоємної техніки і технологій, машин, конструкцій, споруд, приладів та інших засобів системної діяльності, спрямованої на поліпшення соціального, економічного, екологічного становища і життєдіяльності людей, технічного переоснащення, реконструкції і розширення побудови об'єктів виробництва продукції і послуг. Однак більшість видів такої діяльності та організаційні ланки їх здійснення розподілені й розпорошені за рівнями управління, типами організації та їх підпорядкованістю, за галузями знань і компетенцій, які забезпечують плин локальних процесів. Вони здійснюються за власними організаційними та управлінськими схемами, що не концентрує увагу на інноваційному розвитку системної інноватизації їх об'єктів і можливостей. Інфраструктура інноваційного розвитку побудована за межами господарюючих суб'єктів чи їх кластерів. Існуючі в них потенційні точки інноваційного зростання заздалегідь не систематизуються і не стають об'єктами системної уваги й пошуку стратегічних, цілеспрямованих шляхів їх інноваційної реалізації за участю дослідників проєктних установ. Очевидно, що питання наближення і швидкого впровадження інновацій в економіку країни потребує дієвої внутрішньої системи управління, яка б активізувала трансформацію і реальне запровадження існуючих інновацій у практику господарювання. Їх розробці і реалізації незмінно передує управління, яке, безумовно, також має бути інноваційним. Воно повинно стати частиною інноваційної діяльності, яка забезпечує тісну взаємодію елементів інноваційних процесів і скорочення окремих стадій виробничого циклу створюваної інноваційної продукції і виходу її на ринок. Уваги потребує зміст інноваційних функцій, організація та удосконалення інших умов здійснення інноваційної діяльності. Отже, інноваційне управління набуває стратегічного значення.

Досліджуючи генезу теорії інновацій, можемо побачити недоліки використання категоріального апарату, який досі не можна вважати остаточно визначеним. За наявності численних визначень поняття «інновація» науковці, досліджуючи проблеми інноватизації, користуються власним тлумаченням цього поняття, пристосовуючи його до завдань здійснюваних досліджень [5]. Багато теоретиків і практиків управління дотримуються змісту поняття «інновація», наданого в «Керівництві Фраскаті» і в керівництві «Осло», які являють собою рекомендації щодо зібрання, обробки й аналізу інформації про науку інновацій. Ці документи використовуються як основа розрахунків нормативно-аналітичної бази і в нашій країні. При цьому інновації розглядаються як процес, як результат, як зміни, як практика застосування нового. Існують і різні підходи до розгляду інновацій як суспільного явища - об'єктний, процесний, об'єктно-утилітарний, процесно-утилітарний, процесно-фінансовий, системний, аналітико-дослідницький [3; 7]. Існування великої кількості визначень сприяло вживанню визначення, яке вважається класичним. Інновації - новостворені або удосконалені конкурентоспроможні технології, продукти й послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного чи іншого характеру, які суттєво поліпшують структуру і якість виробництва чи соціальної сфери. При запровадженні інновацій у суспільну діяльність використовують тлумачення поняття «інновація», надане в Законі України «Про інноваційну діяльність». Однак систематизація інновацій за характерними класифікаційними ознаками, що сприятиме упорядкуванню й раціоналізації діяльності з їх упровадження, поки відсутня.

Аналіз видів інновацій за групами застосування не відображає існуючих тенденцій їх поширення, які вже давно вийшли за межі суто техніко-технологічного і продуктового бачення. Відсутність обґрунтованої класифікації не сприяє поелементному виокремленню теоретичних і практичних знань, необхідних для їх глибокого аналізу. Для уявлення про різновиди інновацій, їх особливості і взаємозв'язок необхідно обґрунтувати їх види в межах розширеного класифікаційного ряду. Це завжди розуміли дослідники інноваційної теорії на шляху її появи і розвитку, які одночасно з численним визначенням поняття «інновації» надавали пропозиції щодо переліку їх видів і систематизації, що дозволило б прискорити їх практичне застосування.

Уточнення притаманних ознак інновацій і пропозиції щодо їх класифікації наведені в табл. 2 [4; 7; 8; 10; 11].

Наведені дані свідчать, що, незважаючи на широкий спектр пропозицій стосовно визначення поняття «інновації», їх класифікації і види, загальноприйнятого визначення для створення системи класифікації, аналізу і прогнозування немає. Рівень наукової і методологічної розробленості не враховує і побудову системи інноваційного управління інноваційним розвитком керованих об'єктів, що не сприяє всебічному охопленню науковим управлінням інноваційної діяльності. Формування системи інноваційного управління повинно починатися з уточнення і конкретизації понять «інноваційна діяльність», «інноваційне управління», «управлінські інновації», а також практичного наповнення їх здатністю до генерації інноваційних ідей, створення умов для їх розробки і реалізації на практиці.

Інноваційну діяльність доцільно розуміти як: усі наукові, технологічні, фінансові, організаційні, управлінські, комерційні та інші види дій, які сприяють виникненню інновацій або задумані з цією метою; нові ідеї щодо введення у споживання нових або значно удосконалених продуктів, товарів, послуг; процеси застосування нових методів маркетингу або нового організаційного методу в діяльність підприємств і організацію робочих місць, комунікативних зв'язків тощо.

Таблиця 2