Еволюція впливу регіональних чинників зростання на розвиток України

Розвиток України, у першу чергу, має базуватися на концепція регіональної (просторової організації), технологічної та інституційної структури. Необхідність урахування теорій регіональної структури економічного розвитку обумовлена територіальною та галузевою організацією України. Відповідно до 1 ет. Конституції України [1] наша країні є, суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, згідно 2-ї ст. Конституції - Україна унітарна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці: 24 області, автономна республіка (АР Крим) і два міста зі спеціальним статусом: Київ і Севастополь.

Від адміністративно-територіального устрою дещо відрізняється економічне районування України. Наразі застосовується схема районування, однією з ключових ознак якої є наявність великого міського центру, навколо якого сформовано райони. Такими центрами в Україні є міста- мільйонники. Відповідно до цього виділяють такі соціально-економічні райони:1) Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська області); 2) Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області); 3) Донецький (Донецька, Луганська області); 4) Придніпровський (Запорізька, Дніпропетровська області); 5) Центральний (Кіровоградська, Черкаська області); 6) Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області); 7) Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області); 8) Північно-Західний (Волинська, Рівненська області); 9) Причорноморський(Одеська, Миколаївська, Херсонська області, Автономна Республіка Крим).

Кожен із районів має власні характерні риси: Донецький - індустріальний район з переважним розвитком важкої промисловості; Придніпровський, Північно-Східний і Столичний - одночасно індустріальні та агропромислові райони з розвиненим науково-технічним потенціалом. Центральний, Подільський і Північно-Західний райони переважно мають агропромислову спеціалізацію, а Карпатського і Причорноморського райони - промислово-аграрний і туристично- рекреаційний напрями діяльності. До того ж Причорноморський район характеризується розвинутим портово-морським господарство в Україні.

Утім, реформа децентралізації, розпочата у 2014 р. вносить корективи в існуючий до цього територіальний устрій та економічне районування. Передбачається укрупнення територіальний районів за рахунок створення об'єднаних територіальних громад, надання більших повноважень та можливосте розвитку територій з урахуванням притаманних їм історичним, природно-ресурсним, соціальним, виробничо-економічним особливостям.

Водночас, зазначені зміни вимагають науково-обґрунтованого підходу, а зважаючи на українські реалії, необхідно брати до уваги закономірності економічного зростання за рахунок вирішальної ролі регіонів у забезпеченні економічної динаміки та розвиту країни, зважаючи на нерівномірний розвиток областей та різну здатність регіонів до економічного зростання.

Такий стан з одного боку пояснюється різним рівнем індустріалізації та наявності соціальних і технічних умов для її інтенсифікації, про що наголошував Г. Мюрдаль [2], послідовник концепції «полюсів зростання» Ф. Перру [3], вказуючи, що регіони, які розвивають виробництво є конкурентоспроможними у порівнянні з бідними регіонами, де домінують традиційні сектори виробництва.

Розрив між бідними та багатими регіонами має тенденцію до зростання, оскільки низькі соціально-побутові умови для населення, масова убогість, низька продуктивність праці, низький рівень індустріалізації та організації виробництва не приваблюють інвестування. Відсутність інвестицій є причиною подальшого занепаду, у результаті чого виникає «замкнене коло», де бідні стають ще біднішими. Водночас, капітал і робоча сила концентруються у місцях, де вони можуть отримати найбільшу заробітну плату та дохідність, тобто там, де вже є розвинене виробництво.

Проте Г. Мюрдаль, як спосіб подолання такої ситуації вбачає у необхідності втручання держави - створення «контрполюсів зростання», тобто залучення до точки «штучного полюсу зростання регіону» - головного підприємства, що веде до появи його незалежних підрозділів і викликає мультиплікаційний ефект зростання за рахунок розвитку інфраструктури. В основі ідеї лежить ефект домінування, який доводить, що для економічного зростання необхідно зосередитися на ролі рушійних галузей чи підприємств, якими є полюси зростання, що притягують фактори виробництва, забезпечуючи найефективніше використання ресурсів, стаючи центрами та ареалами економічного простору, які здатні впливати на довколишні регіони і стимулювати їх розвиток.

Крім того, справедливою для регіональної економіки України є вчення теорії дивергенції та конвергенції (Р. Солоу [4], Дж. Барро, Х. Сала-і-Мартін [5], Г. Менкью, Д. Ромер, Д. Уейл[6]). Дивергенція проявляється у диспропорційності розвитку господарства, збільшенні розриву між рівнями розвитку окремих регіонів, посиленням відмінності між структурами та механізмами економіки у межах окремих територій. Натомість, конвергенція передбачає урівноважений розвиток територій та рівномірний розподіл наявних виробничих факторів у їхніх межах як чинника зростання регіонів. Відповідно, конвергенція регіонального розвитку і покращення ситуації у слаборозвинутих регіонах відбувається шляхом переміщення капіталу з високо розвинутих регіонів у слаборозвинуті (через сприятливіші інвестиційні можливості), а трудових ресурсів - з менш розвинутих у розвинутіші. У кінцевому випадку просторових переміщень мобільних факторів виробництва виникає конвергенція регіонів за рівнем продуктивності праці, валового регіонального продукту на душу населення, рівнем доходності інвестицій. Тобто збалансоване «вирівнювання» розвитку регіонів сприятиме загальнонаціональному зростанню економіки.

Варто також зауважити, що в Україні простежуються риси «нової економічної географії», концепція якої запропоновані П. Кругманом та розвинуті спільно з М. Фуджита та A. Венаблесом [7] та розглядає розосередження та агломерацію економічної активності як важливий фактор регіонального розвитку. Модель «центр-периферія» розподіляє територію на центр, що об'єднує передові технологічні та соціальні досягнення, і периферію, - сукупність віддалених та слаборозвинутих територій із затримкою модернізації. Просторове розосередження виробництва залежить від до- та відцентрових сил, що відповідно, сприяють централізації та децентралізацію економічної активності, а характер впливу яких залежить від вартості транспортних витрат, пов'язаних з доставкою товарів [8]. Тобто, коли є витрати на транспортування промислової продукції, виробники зосереджуються в певному регіоні (центрі), а інші регіони (периферія) обмежується лише постачанням сировини та сільськогосподарської продукції. Беручи до уваги здійснений вище огляд показників участі регіонів в економічному зростанні країни, в Україні «центрами» можна вважати м. Київ, Дніпропетровську, Харківську, Київську, Львівську, Донецьку та Одеську області, тоді як інші регіони тяжіють до «периферії».

Крім того, можемо зазначити, що однією з передумов кращого розвитку одних регіонів у порівнянні з іншими є наявність не тільки капіталу та праці, а й технологій, які за однакових вихідних умов дозволяють отримати більшу додану вартість. Відтак, розбіжності між рівнем економічного розвитку регіонів пояснюються науковими положеннями теорій Дж. Бортса [9], Х. Зіберта [10], М. Портера, П. Ромера [11], Р. Солоу [12], Й. Шумпетера та ін., які доводить, що збільшення економічного росту регіону відбувається при підвищенні продуктивності праці, яка, у свою чергу, залежить від наявності кращої техніки, технології та організації виробництва за умови ефективнішого використання ресурсів, яким він володіє.

Не можемо не погодитися з цим фактом, оскільки лідируючі регіони відзначаються найвищим показником впровадження нововведень у виробництво. Наприклад, найбільшою інноваційною активністю серед промислових підприємств відзначаються ті області, у яких спостерігається найбільше економічне зростання: у 2005 р. - Донецька (789 підприємств), Харківська (746), Львівська (710), Луганська (616), Дніпропетровська (598), Запорізька (428) області та м. Київ (532 господарюючі суб'єкти); у 2009 р. - Харківська (852), Донецька (837), Львівська (815), Дніпропетровська (733), Луганська (547) області та м. Київ (520 підприємства); у 2014 р. - м. Київ (497), Дніпропетровська (497), Харківська (484), Львівська (409), Київська (336), Донецька (330) області; в 2018 р. - Дніпропетровська (487), Харківська (403), Львівська (329), Київська (328) області та м. Київ (476 підприємства). До того ж простежується пряма залежність між впровадженням інновацій та економічними результатами.

У такому випадку актуальною є ідеї Й. Шумпетера [13, с. 122], який вбачає прогрес у впровадженні нововведень у виробництві, які істотно змінюють як набір пропонованих покупцю продуктів, так і технологію їх виготовлення. Застосування таких нововведень спричиняє бурхливе зростання виробництва у передових галузях, що стимулює зростання і структурну перебудову усієї економіки. При цьому рушійною силою економічної динаміки в умовах прискорення темпів науково-технічного прогресу стає «дифузія нововведень». На переконання автора, інновації є головним чинником, що зумовлюють прогрес у формі циклічного руху, оскільки вони, порушуючи економічну рівновагу, спричиняють невизначеність в економічній динаміці та зумовлюють зміни механізму функціонування ринкового господарства.

Водночас, закономірності розвитку економіки, зокрема й під впливом технологій, обґрунтовані М. Портером [14], довели свою правильність та є дієвими для різних країн світу, у тому числі України. Концепція стадії економічного розвитку передбачає, що держави проходять чотири фази розвитку, відповідно до джерел досягнення конкурентоспроможності. Передбачається, що на початковій стадії економіки конкурують за рахунок наявності природних ресурсів, сприятливих умов для сільського господарства, надлишковій і дешевій низько кваліфікованій робочій силі. На другій - формуються конкурентні переваги за рахунок збільшення інвестицій за рахунок збільшення обсягу інвестицій, тобто вдосконалення факторів виробництва, стратегій, структурі і суперництву фірм, зростаючому внутрішньому попиту. Третя стадія характеризується розвитком науково-технічного прогресу. Четверта стадія орієнтована на вище задоволення соціальних стандартів, проте може загрожувати зниженням економічної ефективності. регіон патерналізм економічне зростання

Щодо України, то національна економіка перебуває на другій та початку третьої фази, та потребує активізації науково-технологічної, інноваційної активності та інвестицій в людський капітал, які за твердженням П. Ромера [15] є визначальною силою економічного розвитку регіонів. Це стало основою теорії ендогенного розвитку, яка передбачає, що економіка має базуватися на розвитку науки та людського капіталу, який у достроковій перспективі гарантує кращі умови зростання. Автор класифікує економіку за трьома секторами, які у свою чергу мають бути взаємопов'язаними: 1) дослідницький - сектор, де на основі існуючого людського капіталу створюються нові знання, що матеріалізуються у вигляді нових технологій у другому секторі; 2) сектор, в якому виробляються технології на основі придбаних знань у першого сектора, причому кожна розробка захищена патентами, що дозволяє розробникам отримувати монопольний прибуток, а розроблені технології не продаються, а здаються в оренду третьому сектору; 3) сектор, що виробляє кінцеву продукцію на основі праці та технологій, отриманих з другого сектора. Частина цієї продукції, пропорційна об'єму технологій, необхідна для роботи другого сектора, і тому, орендується цим сектором.

На практиці дія цієї системи розвитку проявляється у тому, що економіка країни, політика яких орієнтована на зміни та інновації, конкуренцію та відкритість, зростає. Проте економіки, сфокусовані на захисті або сприянні традиційних галузей чи фірм, що обтяжують чи сповільнюють зміни, з часом можуть сповільнити зростання. Тому країни, які прагнуть прискорення економічного зростання мають сформувати відриту трирівневу систему створення та поширення нововведень, а також розвитку нових високотехнологічний галузей.

У цьому аспекті, на нашу думку, важливим є створення умов для технологічного прогресу регіональних економік, насамперед інституційного базису та державної підтримки, яка б забезпечила поштовх та підтримку для трансформацій. Адже, як наголошував К. Фрімен [16, с. 3866], результативність інноваційного розвитку економіки залежить від взаємодії економічних суб'єктів як елементів комплексної системи створення і використання знань. Так формування суспільних інститутів сприятиме ефективному розвитку окремих територій, у ході якого центри прийняття рішень і генерування прибутку, позитивно впливатиме на периферію, даючи імпульси для розвитку.

Про потребу інституційної підтримки у стимулюванні технологічного розвитку також зазначає і Дж. Гелбрейт [17], якій визначальним рушієм економічного зростання вважає «техноструктури», які дозволяють поєднати знання й кваліфікацію, стимулюючи науково- технічний прогрес. Причому він підкреслює, що доцільним є збільшення витрати на освіту й підвищення кваліфікації, в чому важливу роль повинна відіграти держави.

Вважаємо, що активна державна позиція у питанні економічного розвитку дозволяє реалізувати стратегічні пріоритети структурної модернізації економіки відповідно до суспільних інтересів та забезпечити необхідні умов для їх реалізації. До того ж, це пояснюється неспроможністю як виключно ринкових сил, так і суто планових регуляторів сприяти раціональній організації національної економіки, а вимагає формування змішаного способу господарювання, який вбирає у себе як принцип свободи і притаманний йому механізму ринкових сил, так і принцип централізму, що передбачає коригуючий вплив на господарство з боку держави. Про що неодноразово наголошували вітчизняні вчені М.І. Туган-Барановський [18] та О.Д. Білімович [19]. Останній, крім того, підкреслював необхідність надання достатньої свободи регіонам у їхньому господарюванні та розвитку.

Разом із тим, слушною вважаємо позицію І.І. Лукінова [20], який вважав, що у період перехідних періодів державні органи мають взяти на себе ключові функції соціально-економічної та політичної стабілізації суспільства, скеровуючи їх на досягнення стратегічних цілей економічного відтворення та росту. Помилково вважати, що всі процеси відбудуться самостійно, без втручання держави та її активних дій, чіткої системи організації та управління процесами змін. Необхідно налагодити систему чіткого державного управління та контролю, обов'язковим елементом якого має бути соціально-економічне прогнозування, чіткий розподіл функцій та відповідальності між усіма членами суспільства, а також забезпечення економічної рівноваги та оптимального рівня соціального, духовного, демографічного та екологічного стану суспільства. Для цього потрібні гнучкі тактичні дії і своєчасні зміни в стратегічному курсі держави, потужний науково-технічний потенціал, який би гарантував відповідну планомірність прогресивних зрушень без глибоких рецесій та деструктивних змін, наявність необхідних фінансових та матеріальних резервів, а також уміле управління соціально-економічними процесами.

Сучасні вітчизняні економісти теж притримуються думки про необхідність державного регулювання економічного розвитку регіонів та країни загалом за рахунок створення інституційного середовища забезпеченні інноваційного розвитку регіонів. На нашу думку, хоча й потребує доопрацювань, але заслуговує на увагу концепція регіональних інноваційних систем, розроблена Ю.М. Бажалом, Л.О. Лігоненко, В.Л. Осецьким [21], Н.Ю. Бугою, Л.І. Федуловою [22] та іншими. Насамперед, йдеться про створення сучасної регіональної інноваційної системи, що забезпечує ефективну взаємодію державних органів управління з підприємствами та організаціями інноваційної сфери для використання досягнень науки і технологій в інтересах соціально- економічного розвитку територій, а також формування умов для підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності промислового виробництва та забезпечення на цій основі стійкого зростання продуктивності праці в матеріальній сфері регіональної економіки. Заходами реалізації такої політики виступають програми забезпечення потенціалу пріоритетних для регіону виробництв за допомогою залучення приватних інституційних інвесторів до реалізації інновацій; економічного стимулювання інноваційної діяльності.

Проте, наразі в Україні так і не вдалося реалізувати ідеї регіональної інноваційної системи та на практиці досягти завдань економічного розвитку на інноваційній основі, зокрема через низький рівень участі у стимулюванні науково-технологічної активності та новаторства, слабке фінансове забезпечення підприємств, їхню незацікавленість брати на себе ризики інноваційної діяльності, а також відчутність фінансових інституцій, зацікавлених у підтримці підприємств-новаторів. Крім того, зацікавленість держави дещо притупила реформа децентралізації в Україні, у зв'язку з чим органи державної влади, крім іншого, намагаються перекласти відповідальність за розвиток регіонів на місцеве самоврядування та громадськість.

До того ж, варто зазначити надто низький рівень активності населення у сприянні соціально- економічного розвитку, перекладання відповідальності за це на державні органи, що пов'язано із глибоко вкоріненим в українському суспільстві утриманських настроїв, які домінували на час розпаду СРСР, де патерналістські (принцип державного управління, за якого державні інститути поводять себе по відношенню до громадян як «батько» до «дітей», обмежуючи автономію підлеглих, роблячи певні дії без їхньої згоди, мотивуючи свої дії турботою про їхнє благополуччя, інтереси та потреби) функції держави, які не тільки існували на практиці, а й послідовно і цілеспрямовано пропагувалися.

Досі вважається, що пересічна людина у громадських і державних справах дуже мало може вдіяти та залежна від зовнішніх обставин. Як зазначає В.М. Ворна та М.О. Шульга [23, с. 81], у суспільній свідомості укорінені уявлення, що усі значущі проблеми має вирішувати держава, її інститути та чиновників, які персоніфікують державу. До прикладу, у 2013 р. опитуваня проведене науковцями НАН України [23, с. 80] продемонструвало, що 52,5% населення переконані, що Президент, уряд повинні брати на себе усю відповідальність за стан справ, що відбуваються в країні.

Так само вважається, що держава має відповідати й за добробут самих громадян - дані отримані Державною службою статистики в ході вибіркового обстеження умов життя домогосподарств у 2019 р. [24] засвідчили, що 7,6% респондентів упевнені, що за їх добробут відповідає повністю держава, а 15,6% - переважно держава і лише 3,1% українців вважають, що за свій добробут відповідальні виключно вони. При цьому, найбільше українців (63,8%) вважають, що за їх добробут має відповідати як держава, так і вони самі.

Оскільки така патерналістська позиція взаємодії громадянами та держави, а також ігнорування концепції соціального органіцизму (суспільство розглядається, як «організм», якому притаманні біологічні закони розвитку, а кожен громадянин виконує певну функцію у цій системі організму), за роки незалежності України не продемонструвала позитивних результатів, вважаємо за необхідне формування нової ідеології взаємовідносин між всіма учасниками суспільства, формуючи рівноправний зв'язок «держава-бізнес-суспільство», який би забезпечив повноцінний органічний розвиток країни.

Вирішення цієї проблеми вбачаємо у налагодженні співпраці між всіма органами влади на національному, регіональному, місцевому рівнях, приватним сектором та населенням за рахунок становлення та розвитку приватно-публічного партнерства як інструменту можливостей, який сприятиме подоланню утриманських настроїв і встановленню контролю з боку населення за діями і бізнесу, і держави. Крім того, спільна реалізація завдань економічного розвитку гарантуватиме певний контроль та сприяння держави, кращі можливості використання наявних ресурсів та реалізації програм розвитку регіонів з урахуванням притаманним їм особливостям та чинників зростання.

Теоретичною основою при цьому слугують суспільні теорії росту, що націлені на пошук можливих шляхів інтеграції різних бізнесових, державних, громадських секторів в цілях забезпечення економічного зростання територій. Приміром А. Амін та Дж. Хуснер [25], запропонували концепцію регіонального розвитку за принципом набору крос-секторальних ініціатив у підтримку збалансованішої моделі розвитку на основі існуючих на певній місцевості сил та засобів. Як наслідок, дедалі більше регіональний розвиток спрямовується на створення умов для ендогенного зростання на кожній території на основі місцевих активів та економічних можливостей.

Подібною є ідеї М.Н. Долішнього [26], згідно з якими основним засобом реалізації державного управління регіонального розвитку є регіональна політика, яка формується та реалізується центральними органами законодавчої та виконавчої влади, органами регіонального управління та місцевого самоврядування.

Таким чином, узагальнюючи розглянуті ключові теорії регіонального розвитку, можемо стверджувати, що вони є результатом соціального розвитку суспільства та економічних процесів, що відбувалися у певний період промислового розвитку в межах певних регіонів, мають подібні риси, належно від країни, у яких проходять та відповідають певним загальним закономірностям. Відповідно, можемо запропонувати створення комплексної моделі економічного зростання національної економіки, яка базується на розміщенні продуктивних сил, технологічній парадигмі та інституційній підтримці трансформацій.

Вважаємо, що в Україні, зважаючи на її адміністративно-територіальний устрій та відмінності у природно-ресурсному, галузеву та економічному розвитку областей, стимулювання економічного зростання та розвитку має базуватися на рівні регіону, який за рахунок кумулятивного ефекту дозволить досягти загальнонаціонального росту. При цьому, передбачаємо обов'язкову участь держави й місцевого самоврядування, науково-технологічного сектору та суб'єктів господарювання у перетворенні наявні регіональних чинники розвитку на його конкурентні переваги та джерела зростання за рахунок створення, поширення та апробації нових технологічних рішень та нововведень які створять інструмент можливостей.

Комплексна модель включає три взаємозалежні та взаємодоповнюючі складові (рис. 1):

- науково-технологічний сектор (фундаментальна та прикладна наука, науково-дослідні центри, що створюють інструмент можливостей, як основну для генерування нових знань та розробок);

- державний сектор (система забезпечення, управління, стимулювання, реалізації та контролю розвитком регіонів, що складе основу для активного створення та впровадження нововведень за рахунок результативних управлінських дій державної органів влади вищого рівня та органів влади місцевого самоврядування в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни);

- виробничий сектор (підприємства державної та приватної форми власності, приватні підприємці, що працюють у межах певної території,що виступають як безпосередні учасники процесу апробації інновацій, модернізації виробничого процесу та провайдерами соціально-економічного розвитку).

Рис. 1. Комплексна модель реалізації регіонального розвитку

Висновки