Спеціалізація агропродовольчого експорту України: тенденції, драйвери, перспективи

Як відомо, Україна класифікується як держава з малою відкритою економікою. В якості основного показника відкритості економіки прийнято розглядати частку зовнішньої торгівлі (зовнішньоторговельного обороту) у ВВП країни Треба зауважити, що такий підхід визнається деякими науковцями не повністю коректним, оскільки у ВВП, як відомо, включається експортно-імпортне сальдо, а не власне експорт й імпорт.. В Україні показник її зовнішньоторговельної квоти у 2000--2019 рр. суттєво перевищував середньосвітові значення (табл. 1), що загалом є характерним для малих економік.

Дослідження вертикальної спеціалізації економіки України й оцінки частки імпортної складової в експорті [6; 10; 11] свідчать, зокрема, про приблизно 30--40-процентну величину цієї частки в цілому для економіки у 2011--2016 рр., а також про доволі суттєву відмінність цього показника для окремих галузей (наприклад, у сільському господарстві він був оцінений у 23--27%, а у харчовій промисловості -- у 35--39%). Констатується зростання імпортної складової експорту малих відкритих економік як наслідок лібералізації міжнародної торгівлі. Робиться також висновок про те, що частка національної доданої вартості в експорті України є вищою порівняно з рядом інших країн для галузей добувної промисловості та нижчою -- для галузей переробної промисловості, що свідчить про високий рівень залежності вітчизняного промислового виробництва від імпортних комплектуючих і посилення міжнародної спеціалізації країни на продукції низького ступеня переробки [12].

Разом з тим зовнішньоторговельна квота не дозволяє оцінити вагу країни на окремих сегментах світового ринку, де, наприклад, Україна виступає значущим постачальником певних видів продукції, здатним впливати на її світові ціни. Це є справедливим, зокрема, по відношенню до сільськогосподарської та продовольчої продукції, експорт якої не лише становить значну частку загальнонаціональних обсягів, але і тією чи іншою мірою впливає на цінову динаміку на світових ринках деяких видів агропродовольчої продукції, передусім зернових та олійних культур, а також продуктів переробки соняшнику.

Дані табл. 1 ілюструють не тільки високий рівень відкритості економіки Україні, але й ще більш високий ступінь залучення до глобального простору вітчизняного аграрного сектору: частка експорту галузі у створюваному нею ВВП останніми роками істотно перевищує відповідний показник для економіки в цілому. Це означає, що процес інтернаціоналізації галузі посилюється, а доступ до зовнішніх ринків дедалі більшою мірою набуває ключового значення для подальшого розвитку агропродовольчого виробництва. Така ситуація є наслідком нарощування світового продовольчого попиту і наявності в Україні потенціалу для його задоволення на тлі зростаючої капіталізації галузі, обмеженої місткості внутрішнього агропродовольчого ринку та відсутності запобіжників проти закріплення структурно неоптимальної моделі глобальної спеціалізації вітчизняного сільгоспвиробництва й експорту.

Таблиця 1. Динаміка зовнішньоторговельної квоти та зовнішньої торгівлі України сільськогосподарською продукцією у 2005--2019 рр.

Джерело: розраховано автором за: Таблиці «витрати -- випуск» за 2000--2019 рр. / Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www. ukrstat.gov.ua/; Economy & Growth / World Bank [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://data.worldbank.org/indicator

Підвищення рівня інтернаціоналізації виробництва та посилення його спеціалізації тісно взаємопов'язані. У табл. 2 наведено частки найбільш вагомої продукції вітчизняного агропродовольчого експорту (в розрізі окремих видів зернових і олійних культур та олії) у відповідному світовому експорті. За цією продукцією розраховано також індекс спеціалізації RCA. Слід зазначити, що у світовому експорті продукції тваринництва поставки з України є незначними. Певний виняток становлять мед і яйця: згідно з даними ФАО, за 2018--2019 рр. Україна поставила у середньому 8 і 5% відповідних загальносвітових обсягів. Що ж стосується курятини, то, незважаючи на істотне зростання останніми роками обсягів її вивезення, частка цієї української продукції у загальносвітових обсягах поставок у 2018--2019 рр. становила в середньому 2%. Експорт же Україною яловичини, свинини, молока, вершкового масла, сирів не перевищує 1% загальносвітових обсягів. Подібна ситуація має місце і щодо поставок з України більшості овочів, фруктів, ягід. Винятком у групі плодоовочевої продукції є лише волоські горіхи і сушений горох, поставки яких за розглядувані роки становили, відповідно, 7 і 6% загальносвітового експорту.

Таблиця 2. Динаміка індексу спеціалізації та частки України в загальносвітових обсягах експорту за видами продукції у 2000-- 2019 рр.

Джерело: розраховано автором за: Економічна статистика / Зовнішньоекономічна діяльність / Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/menu/menu_u/zed.htm; Crops and lives tock products / FAO [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.fao.org/faostat/en/#data/TP; Economy & Growth / World Bank [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://data. worldbank.org/indicator

Розрахунки індексу спеціалізації RCA за період 2000--2019 рр. за переліченими шести видами продукції свідчать про наявність по всіх них сильних порівняльних переваг. Виняток, причому тільки у 2000 р., становили пшениця, кукурудза і ріпак. Тоді значення RCA для ріпака продемонструвало наявність слабких порівняльних переваг, а для зернових -- 'їх відсутність. Найвищі значення RCA очікувано мають соняшникові макуха й олія. Водночас високими значеннями, особливо останніми роками, характеризується індекс спеціалізації і для згадуваного вище сушеного гороху, волоських горіхів, жита, меду, яєць, м'яса птиці Зокрема, для м'яса птиці RCA у 2018--2019 рр. у середньому становив близько 13.. Це дає підстави стверджувати, що Україна спеціалізується на експорті і цієї продукції. І хоча масштаби більшості відповідних глобальних ринків (за винятком ринку м'яса птиці) є порівняно невеликими, потенціал для розширення присутності на них української продукції є значним.

Вагомість позицій України на зазначених ринках підтверджують і прогнози Міністерства сільського господарства США (USDA -- US Department of Agriculture) на 2020/21 МР, згідно з якими наша країна має зберегти впевнене лідерство на ринках продуктів переробки соняшнику і буде серед ключових гравців на ринках ячменю, кукурудзи, ріпака, волоських горіхів і жита Production, supply and distribution / USDA [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://apps.fas.usda.gOv/psdonline/app/index.html#/app/home/statsByCountry (дата звернення: 5.02.2021)..

Однак навряд чи можна припускати, що на більшості ринків даної продукції Україна спроможна істотно впливати на світові ціни. Очевидний виняток -- ринки продукції переробки соняшнику, а також певною мірою -- ринки кукурудзи та пшениці, на яких частки країн-лідерів, хоча і досить істотно перевищують частку України, але не є визначальними, як, наприклад, на ринках ріпака і жита, де частки канадської продукції, за даними USDA, становлять, відповідно, 60 і 40%. Водночас на ринку кукурудзи сумарна частка США (світового лідера відповідного експорту) і України наближається до 50%, а на ринку пшениці частка Російської Федерації та України сягає майже 30%.

У 2019 р. кукурудза, пшениця, ячмінь, ріпак, соняшникові олія та макуха сукупно забезпечили майже третину загальнонаціонального і понад 70% агропродовольчого експорту України. Таким чином, можна стверджувати, що дана продукція є основною в переліку товарів, що визначають експортну спеціалізацію України та її аграрного сектору відповідно до традиційного підходу. Однак треба наголосити, що така ситуація формувалася поступово. У 2000 р. ці види продукції становили лише 34% вітчизняного агропродовольчого експорту і 3% загальнонаціонального, у 2005 р. -- відповідно, 48 і 6%, у 2010 р. -- 45 і 9%, а у 2015 р. -- 68 і 25%, що підтверджує тенденцію до посилення глобальної спеціалізації галузі, причому на обмеженому переліку товарної продукції. Слід також зазначити, що деякі із цих експортних потоків не завжди достатньо диверсифіковані, що свідчить про 'їх високу географічну концентрацію та наявність певної залежності від обмеженого кола країн-імпортерів (табл. 3). У першу чергу це стосується експорту ячменю, майже половина якого у 2018--2019 рр. була спрямована до Саудівської Аравії. Схожа ситуація мала місце і щодо поставок соняшникової олії в Індію.

Таблиця 3. Частки основних за обсягами поставок країн-імпортерів у вітчизняному експорті у 2018--2019 рр. (%)

Джерело: розраховано автором за: Економічна статистика / Зовнішньоекономічна діяльність / Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/menu/menu_u/zed.htm

Формування і посилення експортної спеціалізації (а також інтернаціоналізації) агропродовольчого виробництва України відбувалися переважно під впливом розширення присутності у вітчизняному аграрному секторі великого, у тому числі й іноземного, капіталу, що особливо наочно проявилося на початку нинішнього століття. Так, прямі іноземні інвестиції у сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги зросли, за даними Державної служби статистики України, за період 2002--2008 рр. майже всемеро, а за 2002--2011 рр. -- вдесятеро. В Україні високу привабливість агробізнесу надавали динамічне нарощування обсягів виробництва і зростання рентабельності галузі, що посилювало прагнення великого капіталу, у тому числі й несільськогосподарського та іноземного, перенаправляти фінансові потоки в таку стабільно прибуткову сферу виробництва, якою виявилося українське сільське господарство. Крім того, багато країн, хоча і мають значні фінансові ресурси, водночас з об'єктивних причин є нетто-імпортерами продовольства, що спонукає їх до пошуку стабільних зарубіжних джерел власного продовольчого забезпечення, зокрема, і в Україні, де, згідно з даними міжнародної незалежної ініціативи з моніторингу землі Land Matrix Initiative, тільки у 2020 р. їх компанії (без урахування приватних іноземних інвесторів) підписали угоди на придбання майже 180 тис. га сільгоспугідь Land Matrix. Ukraine [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://landmatrix.org/list/ deals (дата звернення: 10.01.2021).. Усього ж, за оцінками зазначеної структури, агрохолдинги тільки з іноземними інвестиціями обробляють близько 10% сільськогосподарських земель нашої країни.

Основною рушійною силою процесу інтернаціоналізації прийнято вважати ТНК (які, за деякими оцінками, нині контролюють 90% світової економіки). Однак в Україні такий процес, як зазначалося вище, активізувався під впливом не лише іноземного, але й великого національного капіталу, який за характером своєї діяльності в аграрному секторі багато в чому подібний до міжнародних корпоративних формувань. ТНК в агропродовольчому комплексі України представлені не тільки безпосередньо у сфері виробництва продукції, але і значною (інколи навіть і визначальною) мірою -- у сферах переробки сільгосппродукції, трейдингу, логістики. Транснаціональний капітал широко представлений і на ринках ресурсів агропродовольчого виробництва, де сформувалась (і в певних сегментах відчутно посилюється) залежність вітчизняних аграріїв від імпортної ресурсної складової, перш за все, техніки і обладнання, насіння, мінеральних добрив, засобів захисту рослин тощо [13], що підтверджує активізацію процесу інтернаціоналізації галузі.

У цьому контексті інтерес становлять також оцінки імпортної складової в експорті окремих видів української агропродовольчої продукції. Так, розрахунки, зроблені для пшениці та кукурудзи (на підставі даних Державної служби статистики України за 2015--2019 рр. щодо зовнішньоекономічної діяльності), свідчать про те, що частка імпортної складової у вартості експорту цих культур у 2015 р. дорівнювала 17,3%, а у 2019 р. скоротилася до 16,4% унаслідок більш суттєвого зростання вартості експортних надходжень порівняно із збільшенням використовуваних для виробництва цих культур імпортних ресурсів (техніки, мінеральних добрив, засобів захисту рослин та насіннєвого матеріалу). Загалом це свідчить про стабільно великий внесок внутрішніх чинників виробництва в експорт української пшениці та кукурудзи, як і рослинницької продукції в цілому (що загалом притаманне сировинному експорту).

Стосовно динаміки зміни частки доданої вартості в експорті сільськогосподарської продукції слід зазначити, що для цієї продукції з урахуванням її специфіки характерними є високі значення такого показника. Відповідно, збільшення частки сировини в експорті, що класифікується як одна з ознак економічно слабких країн, водночас сприятиме підвищенню в експорті цих країн частки доданої вартості (що, зокрема, підтверджує наведена вище інформація ОЕСР щодо національної доданої вартості в аграрному експорті). Тому характеризувати глобальну агропродовольчу спеціалізацію доцільно не стільки за часткою доданої вартості в експорті, скільки за часткою в експорті продукції, що пройшла поглиблену переробку. Інформація Державної служби статистики України щодо товарної структури агропродовольчої торгівлі засвідчує наявність негативної тенденції зростання частки торгівлі непереробленими товарами на противагу зниженню частки оброблених продуктів (з 52% у 2010 р. до 36% у 2019 р.). Це дозволяє констатувати, що з поглибленням процесу інтернаціоналізації виробництва український сільськогосподарський експорт стає дедалі більш сировинним. Таким чином, сучасна модель глобальної (експортної) агропродовольчої спеціалізації України відображає переважно сировинну і вузькоасортиментну гіперспеціалізацію вітчизняної аграрної галузі.

Інтернаціоналізація економіки -- це об'єктивний і незворотний процес, який розширює межі національного господарського комплексу, створюючи тим самим як передумови, так і певні ризики для його подальшого розвитку. Сформована в агропродовольчому виробництві України модель глобальної спеціалізації, цілком очевидно, є дуже далекою від «еталонної», і визначальною мірою відповідальність за це несуть державні інститути. З огляду на відсутність в Україні більшості з окреслених передумов формування моделі глобальної спеціалізації, притаманної розвинутим економікам (ефективної правової системи, якісної інфраструктури, загального високого рівня розвитку людського капіталу, широкої доступності глобальних мереж), є всі підстави стверджувати, що однієї лише наявності сприятливих для розвитку вітчизняного аграрного виробництва ґрунтово-кліматичних умов, порівняно дешевшої робочої сили і вигідного географічного положення країни абсолютно недостатньо для оптимізації параметрів чинної моделі глобальної спеціалізації галузі.

Як зазначалося, модель міжнародної агропродовольчої спеціалізації країни може трансформуватися під впливом ряду факторів як національного, так і глобального рівня. З огляду на аграрну гіперспеціалізацію України, стає очевидним, що переважний вплив на параметри національної моделі справляють тенденції загальносвітового соціально-економічного розвитку. Звуження місткості внутрішнього продовольчого ринку (внаслідок низької купівельної спроможності населення та його скорочення) і глобальна затре- буваність основних видів українського аграрно-сировинного експорту дають великим виробникам і трейдерам (до того ж нічим державою не регламентованим у своїй діяльності) підстави для більшої орієнтації на світовий ринок, навіть попри добре відому мінливість його кон'юнктури.

Серед основних глобальних трендів на найближче десятиліття -- зростання населення і розширення продовольчого попиту; збільшення залежності сільгоспвиробництва від екстремальних і непередбачуваних змін клімату і поставок агропродовольчої продукції -- від впливу наслідків панде- мій, спровокованих підвищенням сприйнятливості людей до досі рідкісних патогенів; збільшення попиту сільгоспвиробництва на природні ресурси, насамперед земельні та водні; розширення урбанізації ¹¹ та міграції населення, його старіння в розвинутих країнах і зміна моделей продовольчого споживання їх населення; зростання кількості представників середнього класу (особливо в країнах, що розвиваються), їх доходів і відповідна цьому зміна продовольчих уподобань. Ці глобальні тренди, безумовно, впливатимуть на міжнародну агропродовольчу спеціалізацію України. Так, зростання населення планети та його доходів, як і збільшення попиту агровиробництва на земельні та водні ресурси (насамперед, з боку країн, які вже потерпають від наслідків їх нестачі), не спонукатимуть до оптимізації структури сформованої експортоорієнтованої та вузькоасортиментної моделі агропродовольчої спеціалізації країни, закріплюючи її на позиціях експортера не лише агросировини, але і фактично дефіцитної для самої України води (яку містить рослинницька продукція, що вивозиться з держави). У короткостроковій перспективі це може мати певні позитиви для української економіки у вигляді зростання експортних надходжень і забезпечуваної цим макроекономічної стабілізації За прогнозами Національної ради з розвідки (США), до 2030 р. 60% населення світу житиме в містах, а глобальний попит на продовольство зросте на більш як 35% [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://www.dni.gov/files/documents/GlobalTrends_2030.pdf Хоча в перспективі такі позитиви видаються доволі сумнівними, зокрема, і через використання великим капіталом, присутність якого у вітчизняному аграрному секторі зростає, різного роду схем виведення за кордон експортної валютної виручки [13].. Проте пов'язана з такою спеціалізацією структура вітчизняного сільгоспвиробництва вже призвела до погіршення якості та обмеження природних ресурсів аграрного господарювання, загострення соціальних проблем у сільській місцевості [14]. Зрозуміло, що збереження такої моделі спеціалізації в майбутньому лише поглибить ситуацію.

Водночас, жодним чином не підтверджуючи виправданість консервації такого стану, варто зауважити, що трансформувати наявну модель експортної спеціалізації можна лише за наявності такої потреби в агровиробників. Спонукати ж 'їх до цього здатна зміна переваг споживачів продовольства (у тому числі стосовно якісних характеристик продукції, включно із стрімким зростанням попиту на рослинні білки, екологізації виробничо-збутових процесів тощо), кліматичні зрушення і пов'язана з ними необхідність диверсифікації виробництва, а також цілеспрямована державна політика (передусім щодо ресурсозбереження). На нашу думку, в найближчій перспективі реалізація цього комплексу заходів ускладниться через нинішній низький рівень інвестування в аграрну галузь і фактичне домінування там великих холдингових структур, зацікавлених у збереженні статус-кво. Правда, очікуване в недалекому майбутньому тотальне перетворення глобальної продовольчої системи (зокрема, під впливом пророкованого переходу людства на споживання альтернативних продуктів на основі рослин) здатне такий статус принаймні похитнути, зменшивши значущість насамперед такої ключової для України експортної сільгоспкультури, як кукурудза, яка значною мірою призначена для виробництва кормів.

Крім глобальних чинників на формування національної моделі спеціалізації впливає і ряд внутрішніх факторів, частина з яких тісно корелює із зміною зовнішніх умов. Перш за все, ідеться про негативний вплив змін клімату і гостру нестачу водних ресурсів у ряді регіонів України, що має заохотити агровиробників змінити сформовану модель. Так, в умовах сучасного посилення в Україні водного дефіциту і збільшення частоти посух, особливо в регіонах переважного вирощування зернових, буде потрібно кардинально змінювати там структуру посівів, вочевидь відмовляючись від вологолюбних культур, наприклад озимої пшениці, а також переходити на вологозбе- рігаючі технології обробітку землі й впроваджувати інноваційні системи зрошення. Крім того, коригування чинної моделі спеціалізації відбуватиметься під впливом невідворотності в недалекому майбутньому консервації у цих регіонах найбільш деградованих угідь (за оцінками, це 4--5 млн га). Вельми проблемним, на наш погляд, є і подальше нарощування там виробництва такої традиційної для цих регіонів культури, як соняшник. Згідно з прогнозами, його вирощування в перспективі, ймовірно, скоротиться, причому не тільки в разі вжиття заходів з екологізації агрогосподарювання і коригування аграріями структури посівних площ у бік зменшення частки соняшнику (який нині займає більш як п'яту частину ріллі), але навіть і за умови подальшого ігнорування вимог оптимальних сівозмін (як наслідок падіння врожайності цієї культури) [15]. У свою чергу, це може призвести до недовантаження потужностей переробних підприємств і зменшення обсягів випуску соняшникових олії та макухи.

Уразливість чинної вітчизняної моделі агропродовольчої спеціалізації, як і в цілому сучасної глобальної моделі агропродовольчої системи, наочно продемонструвала і пандемія СОУГО-19, яка виявила слабкі сторони системи глобальної мережі виробників, переробників, перевізників і продавців продовольства, чим довела її неспроможність повною мірою і своєчасно забезпечувати споживачів продовольчої продукцією (тобто фактично гарантувати безперебійність експортно-імпортних поставок, що важливо, зокрема, і для України як глобального експортера). Пандемія актуалізувала і такі дуже гострі для України проблеми, як оптимізація функціонування локальних систем виробництва і збуту продовольства, підвищення ефективності аграрного виробництва на основі його інноваційної модернізації з метою нівелювання обмеженості виробничих ресурсів і перебудови технологічних процесів у напрямі їх адаптації до зміни умов виробництва. Очевидно, що все це створює реальні загрози не тільки для подальшого розширення агропродовольчого експорту хоча б і в рамках чинної моделі його спеціалізації, але і загалом для стійкого, соціально орієнтованого й екологічно врівноваженого функціонування вітчизняного аграрного сектору. Таким чином, нинішня модель глобальної агропродовольчої спеціалізації України вимагає коригування, перш за все з огляду на доцільність розширення переліку виробленої сільгосппродукції та країн -- її імпортерів, активізації залучення вітчизняних виробників до глобальних ланцюжків створення вартості, у тому числі з винятковою за своїми характеристиками продукцією (з метою посилення глобальних конкурентних позицій), а також підвищення частки продукції поглибленої переробки.

Забезпечити реалізацію таких цілей у сучасних умовах можливо виключно на основі розширення використання інноваційних технологій і цифрових рішень, здатних не тільки покращити якість і урізноманітнити пропозицію продовольчих товарів (задовольнивши тим самим споживчі харчові потреби, які нині стрімко змінюються на тлі ще стрімкішого пришвидшення технологічних змін), але й підвищити рівень сталості аграрного виробництва, зокрема, за рахунок відстежуваності на всіх стадіях виробничого процесу з метою підтвердження безпечності продукції та дотримання екологічних вимог Українські експортери вже в найближчому майбутньому можуть зіткнутися з серйозними проблемами на європейському ринку в разі невідповідності вітчизняної продукції екологічним вимогам ЄС щодо її вирощування, у тому числі сформульованим у рамках Європейського зеленого курсу.. Орієнтація на впровадження цифрових рішень в аграрній галузі дозволяє також збільшити продуктивність, оптимізувати витрати, отже, підвищити економічну ефективність виробництва (через управління виробничими процесами і поставками на основі аналізу великих даних і прийняття адекватних довгостроковим прогнозам рішень, онлайн-контроль технологічних операцій, роботизацію й автоматизацію виробництва тощо).

У контексті розширення в Україні виробництв з поглибленої переробки сільгосппродукції, яка нині становить основу агропродовольчого експорту країни, першочерговою проблемою, на нашу думку, є недостатньо сприятливий інвестиційних клімат, що обмежує приплив у харчопереробну галузь великого іноземного промислового капіталу, який має фінансові ресурси, порівнянні з багатомільйонною вартістю таких інвестиційних проєктів. Великі ж вітчизняні агровиробники (і експортери), принаймні поки що, не бачать потреби інвестувати у витратні технологічні процеси переробки за наявності перспектив у цілому не проблемного й вигідного збуту сировини.

У сегментах продукції, яка нині не входить до числа лідерів в українському експорті, однак є для нього перспективною, нарощування середніми і малими аграріями переробних потужностей (або потужностей з доробки) зумовлюватиметься наявністю надлишкової пропозиції такої продукції на внутрішньому ринку та відсутністю відповідних експортних перспектив, а також кон'юнктурою світового ринку, що визначить порівнянну вигідність експорту сировини і переробленої продукції. Така переробка розвиватиметься зазначеними виробниками та їх об'єднаннями, найімовірніше, у вигляді локальних структур невеликої потужності.

Держава в контексті сприяння коригуванню параметрів експортної спеціалізації несе відповідальність, насамперед, за розвиток транспортно-логіс- тичної інфраструктури і формування ефективного інституційного середовища, спроможного покращити умови ведення бізнесу, в тому числі й агропро- довольчого, і посилити його мотивацію до здійснення належних трансформацій у напрямі дотримання природно-ресурсних обмежень та розвитку виробництв з глибокої переробки (доробки) сільгоспсировини. Сприятиме розширенню каналів просування і зростанню масштабів експорту вітчизняної агропродовольчої продукції також активізація процесу торговельно-економічного співробітництва, зокрема, на основі двосторонніх угод. Проте усе це є предметом окремих досліджень.

ВИСНОВКИ

Міжнародна спеціалізація країни ґрунтується на наявності в неї порівняльних переваг у виробництві товару чи послуги. Теоретичний базис глобальної спеціалізації становлять концепції міжнародної торгівлі, абсолютних і порівняльних переваг, альтернативних витрат. Моделям глобальної спеціалізації найрозвинутіших країн притаманна наявність ефективних правових систем, якісної інфраструктури і в цілому високого рівня розвитку людського капіталу. Натомість для країн з низьким і середнім рівнями доходу характерними є моделі гіперспеціалізації, тобто зосередження їх експорту переважно на обмеженій кількості товарів, в основному, сировинної групи. Така модель спеціалізації притаманна й Україні, 65% експорту якої припадає на дві групи товарів: агропродовольчу продукцію і недорогоцінні метали. Майже третину загальнонаціонального і понад 70% агропродовольчого експорту України забезпечують шість видів агропродовольчої продукції (кукурудза, пшениця, ячмінь, ріпак, соняшникові олія та макуха). Це дає підстави стверджувати, що дана продукція визначає експортну спеціалізацію України та її аграрного сектору. Розрахунки індексу RCA за період 2000--2019 рр. щодо зазначеної продукції підтверджують наявність у неї сильних порівняльних переваг.

Ключовими характеристиками сучасної моделі експортної агропродо- вольчої спеціалізації України є переважно сировинна і вузькоасортиментна гіперспеціалізація. Така модель сформувалася під впливом розширення присутності у вітчизняному аграрному секторі великого, у тому числі й іноземного, капіталу. Параметри моделі значною мірою зумовлюються тенденціями загальносвітового соціально-економічного розвитку.

Спеціалізація та інтернаціоналізація вітчизняного агропродовольчого виробництва і експорту посилюються, про що свідчить не тільки зростання частки нашої держави в загальносвітових обсягах експорту наведених вище видів продукції, але й посилення залежності українських аграріїв від імпорту багатьох видів виробничих ресурсів. Водночас, за нашими оцінками, частка імпортної складової у вітчизняному експорті рослинницької продукції нині є порівняно невеликою, що також є ознакою його переважно сировинної спрямованості.

Сучасна модель експортної агропродовольчої спеціалізації України потребує коригування, насамперед, для збереження вітчизняного природноресурсного потенціалу аграрного виробництва та позиціонування країни і галузі в мінливому глобальному середовищі як надійного і потужного постачальника широкого асортименту високоякісної агропродовольчої продукції. Досягнення цього передбачає першочергову необхідність розвитку транспортно-логістичної інфраструктури, формування в державі ефективного інституційного середовища, активізації міждержавного торговельно- економічного співробітництва.