Роль регіональних чинників зростання у розвитку держави: теоретичний аспект

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національна академія управління

Кафедра маркетингу, економіки, управління та адміністрування

Роль регіональних чинників зростання у розвитку держави: теоретичний аспект

Паризький І.В., д.е.н., професор

Анотація

У статті розглянуто генезу теорій та концепцій регіонального розвитку з точки зору визначення джерел економічного зростання регіонів та країн зокрема. Проаналізовано вклад іноземних та вітчизняних науковців у дослідження питань розвитку регіонів, починаючи від представників класичної школи політекономії до сучасних економістів. Систематизовано чинники економічного регіонального зростання. Визначено екзогенні та ендогенні фактори, що найсуттєвіше впливають на можливість зростання регіональної економіки в Україні. З'ясовано, що в умовах сучасної економіки здатність перетворити існуючі регіональні чинники розвитку на конкурентні переваги регіону визначаються ефективністю управління детермінантами внутрішнього та зовнішнього впливу на регіональний розвиток, що залежить від дієвості системи державного управління регіональним розвитком, яка об'єднує: наукове забезпечення; державну владу; виробничий сектор.

Annotation

The genesis of theories and concepts of regional development from the point of view of determining the sources of economic growth of regions and countries in particular, considering that today the development of all progressive countries of the world is characterized by decentralization, expansion of rights and competencies of regions, preservation of their identity and the possibility of using competitive advantages in the development of the national economy, is researched in the article. The contribution of foreign and domestic scientists to the study of regional development issues is analyzed, starting from representatives of the classical school of political economy to modern economists are analyzed.

The factors of regional economic growth, determined in theories of economic growth, are systematized. It is revealed that the genesis of ideas about regional development, the factors influencing it, is evidence of constant diversification of approaches in the study of territorial processes from a purely economic context to a complex one. Exogenous and endogenous factors that significantly affect the possibility of growth of the regional economy in Ukraine are identified. It is determined that the key internal factors of the region's development are production-industrial, financial-economic, demographic, infrastructural, technical- technological and innovative, while external factors include: factors of state influence and regional policy, competitive and market factors, factors of investment attractiveness and globalization.

It has been established that in a modern globalized economy, the ability to transform existing regional factors of development into the competitive advantages of a region is determined by the effectiveness of managing the determinants of internal and external impact on regional development, which depends on the effectiveness of the system of state management of regional development, which combines: scientific support; state power; manufacturing sector. It is substantiated that the basis of strategic public administration decisions should be a deep understanding of regions' economic development of regions and strong external independent trends that objectively affect the region's socio-economic situation and opportunities for improvement.

Вступ

Особливістю сучасних економічних процесів в загальносвітовому вимірі одночасно є як глобалізація, так і регіональна фрагментація чинників економічного зростання. Нині розвиток усіх прогресивних країн світу характеризується децентралізацією, розширенням прав і компетенцій регіонів, збереженням їхньої самобутності та можливості використання конкурентних переваг, узгодженням інтересів між центром і регіонами.

Хоча на доіндустріальному та індустріальному етапах розвитку суспільства не приділялося достатньо уваги цілісній концепції регіонального просторового розвитку, в сучасному постіндустріальному суспільстві регіональний аспект розвитку держав сприяє подоланню цілого комплексу внутрішніх проблем периферії та посилює конкурентні позиції територій в умовах інтеграції й структурної перебудови [1, с. 158]. Це спричиняє необхідність розуміння сутності еволюції теорій розвитку регіонів в економічному розвитку держави, огляд яких дозволить встановити основні тенденцій та закономірностей регіонального розвитку та сформувати сучасну парадигму регіонального розвитку в Україні з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Питання регіонального розвитку як передумов економічного зростання країни становить чималий науковий інтерес уже понад століття. Значний науковий вклад у розвитку теорій регіонального зростання здійснили іноземні науковці: У. Айзард [4], Р. Барро [8], Дж. Бортс [6], А. Вебер [3], Х. Зіберт [7], П. Кругман [15], Р. Лукас [21], Б.-О. Лундвалл [19], А. Маршалл [5], Г. Менкью [12], Р. Нельсон [20], Ф. Перру [13], М. Портер [14], Д. Ромер [9], Р. Солоу [10], Х. Сала- і-Мартін [11], Й. Тюнен [2], Й. Шумпетер [17], К. Фрімен [18] та ін.

Серед сучасних вітчизняних вчених проблему економічного розвитку регіонів в Україні досліджували Ю.М. Бажал [29], В.Л. Галущак і З.В. Герасимчук [27], О.І. Гонта [28], М.І. Долішній [26], Л.О. Лігоненко [29], В.Л. Осецький [29], Л.І. Федулова [29] та ін.

Питання чинників регіонального розвитку піднімалося у працях Г.П. Баб'яка [33], Л.О. Добрика, В.І. Нудельмана [35], С.А. Романюка [31] та інших науковців. Разом із тим, попри наявність значного наукового доробку, дослідження чинників розвитку регіонів та держави зокрема у сучасних соціально-економічних та глобально-політичних умовах потребує актуалізації.

Мета статті полягає у дослідженні ґенези теоретичних поглядів на роль регіональних чинників розвитку на державний розвиток. Досягнення мети дослідження передбачає реалізацію таких завдань: 1) огляд ключових теоретичних підходів до визначення ролі чинників регіонального розвитку в економічному розвитку держав; 2) систематизація та визначення основних чинників регіонального розвитку України.

Результати

Дослідження ролі чинників регіонального розвитку як рушія економічного розвитку країн загалом є предметом дослідження різних теорій економічного зростання та просторової економіки.

Упорядковане теоретичне осмислення регіонального розвитку датується з початку ХІХ ст. та бере витоки з теорії розміщення виробництва класичної економічної школи Й. Тюнена, А. Вебера та ін. Й. Тюнен увів поняття «локальна економіка» та 1826 р. у праці «Ізольована держава в її відновленні до сільського господарства та національної економіки» [2], визначивши ключовими факторами розвитку регіонів: розміщення виробництва (насамперед, відстань від підприємства до ринків збуту), витрати і прибуток підприємств, а також земельну ренту. А. Вебер у книзі «Про розташування промисловості: чиста теорія штандарта» (1909 р.) [3] запропонував теорію розміщення промислового підприємства задля зменшення виробничих витрат у залежності від: транспортної орієнтації; орієнтації на робочу силу та розміщення підприємств в центрах нагромадження інших промислових підприємств з метою зменшення витрат на сировину та інфраструктуру. Відтак, у теорії розміщення просторовий чинник став ключовим фактором виробництва, що обумовлював переваги для підприємств і породжував диспропорцій у розподілі діяльності.

У теорій територіальної організації виробництва, заснованої А. Льошем, У. Айзардом [4] та А. Маршаллом [5] запропоновано оцінювати регіон, беручи до уваги його соціально-економічні показники та розвиток соціальної інфраструктури, коли можливості промислового розвитку регіону залежать від наявності: ресурсів, працівників потрібної кваліфікації; розвитку основних та допоміжних галузей виробництва та їхньої інтеграції з метою отримання синергетичного ефекту та підвищення економічної ефективності.

Детермінанти економічного росту на локальному рівні, причини багатство одних і бідність інших регіонів, різну динаміку їх зростання пояснювалися представниками неокласичної школи економічної теорії: Дж. Бортсом [6], Х. Зібертом [7], Р. Барро [8], Д. Ромером [9]. Доведено, що збільшення економічного росту регіону відбувається при підвищенні продуктивності праці, яка, у свою чергу, залежить від техніки, технології та організації виробництва за умови ефективнішого використання ресурсів, яким він володіє. Водночас, про важливість урівноваженого розвитку територій та рівномірного розподілу наявних виробничих факторів у їхніх межах як чинника зростання регіонів наголошували представники теорії конвергенції Р. Солоу [10], Х. Сала-і-Мартін [11], Г. Менкью [12] та інші, відстоюючи думку про те, що подібність процесів регіонального розвитку і покращення ситуації у слаборозвинутих регіонах відбувається шляхом переміщення капіталу з високорозвинутих регіонів у слаборозвинуті (через сприятливіші інвестиційні можливості), а трудових ресурсів - з менш розвинутих у розвинутіші.

На відміну від неокласичних теорій, у 1950 р. регіональний розвиток стали розглядати з точки зору існування провідної галузі виробництва у регіоні, які складають базу для подальшого зростання. Таку ідею виділив учений Ф. Перру у науковій праці «Економічний простір: теорія і застосування» [13], запропонувавши концепцією «полюсів зростання», яка обґрунтувала необхідність, закономірності концентрації господарства і населення в певних вузлових елементах, які здатні впливати на прилеглі регіони, стимулюючи їхній розвиток.

Крім того, виробничо-ресурсний аспект зміцнення економічного потенціалу регіону лежить в основі концепції кластерного розвитку, запропонованої М. Портером [14] у 90-х роках ХХ ст. Теорія кластерів (сконцентрованих за географічною ознакою групи взаємозв'язаних підприємств, які одночасно здійснюють спільну діяльність та конкурують між собою) зосереджується на пошуку можливостей усуненні обмежень щодо виробництва і зростання продуктивності у межах певної визначеної території.

Новітні ідеї географічного розміщення виробничих потужностей відобразилися у теорії «нової економічної географії» П. Кругмана [15] (розвинута спільно з М. Фуджита та А. Венаблесом [16]). Як передбачається науковцями, просторове розосередження виробництва залежить від до- та відцентрових сил, що відповідно, сприяють централізації та децентралізацію економічної активності, а характер впливу яких залежить від вартості транспортних витрат, пов'язаних з доставкою товарів. Відповідно, виробництво товарів та послуг має тенденцію до концентрації в місцях з великим розміром ринку, що дозволяє досягти ефекту, зокрема від зниження транспортних витрат.

Починаючи з 80-их років минулого століття основою розвитку регіонів та країн зокрема стали нововведення та результати науково-технічного прогресу, які започатковані ще в середині ХХ ст. концепцією «дифузії інновацій» Й. Шумпетера [17, с. 122], згідно з якою рушійною силою економічної динаміки стає дифузія нововведень (нових видів продукції, технологій, організаційного досвіду, ринків тощо) від місця виникнення за типом розширення чи переміщення. Практичне відображення цієї теорії пов'язане із формуванням технопарків і технополісів.

У цьому відношення про потребу формування інституційного базису для інноваційного розвитку регіонів наголошував К. Фрімен [18, с. 38-66], вважаючи, що результативність інноваційного розвитку економіки залежить від взаємодії економічних суб'єктів як елементів комплексної системи створення і використання знань. Формування суспільних інститутів сприяє ефективному розвитку окремих територій, у ході якого центри прийняття рішень і генерування прибутку, позитивно впливатиме на периферію, даючи імпульси для розвитку. При цьому, регіональний розвиток розглядається як частина національного й загальносвітового розвитку.

Удосконалення ця теорія набула у 1990-их роках у праці Б.-О. Лундвалла «Національна система інновацій» [19] та у роботі Р. Нельсона «Національна інноваційна система: компаративний аналіз» [20], де ключовим фактором інноваційної активності визначається макроекономічне середовище, а розвиток регіону включає як територіальні можливості інноваційного процесу, так і системний інноваційний процес на загальнонаціональному рівні.

Активізація науково-дослідної діяльності та інвестицій в людський капітал як рушійну силу економічного розвитку регіону розглядали також Р. Лукас [21] та П. Ромер [22] - засновники теорії ендогенного розвитку, яка передбачає, що зростання має базуватися на розвитку науки та людського капіталу, що у достроковій перспективі гарантує вищу економічну ефективність діяльності.

Разом із тим, початок ХХІ століття ознаменувався формуванням нової парадигми регіонального розвитку, спрямованої на саморозвиток регіонів та врахуванні їх інтересів з одночасним перенесенням ваги відповідальності на органи місцевого самоврядування та підвищення їх ролі у розв'язанні проблем соціально-економічного розвитку регіонів. Теоретичною основою при цьому слугують суспільні теорії росту, що націлені на пошук можливих шляхів інтеграції різних бізнесових, державних, громадських секторів в цілях забезпечення економічного зростання територій.

У межах цієї теорії з кінця 1990-их років А. Амін та Дж. Хуснер [23] запропонували концепцію регіонального розвитку за принципом набору крос-секторальних ініціатив у підтримку збалансованішої моделі розвитку на основі існуючих на певній місцевості сил та засобів. Як наслідок, дедалі більше регіональний розвиток спрямовується на створення умов для ендогенного зростання на кожній території на основі місцевих активів та економічних можливостей.

Серед новітніх наукових робіт, які досліджують широкий спектр факторів місцевого та регіонального розвитку, слід відмітити праці Д. Родріка, Д. Аджемоглу і С. Джонсона, які підкреслюють важливість впливу на економічний розвиток в умовах глобалізації політики урядів, політичних та правових інститутів [24; 25]. Основний фокус в дослідженнях вони зосереджують на економічних наслідках створення та тривалого існування неефективних інститутів, які стримують потенціал зростання. Гальмування розвитку регіонів пов'язують з тим, що політичні інститути здійснюють розподіл політичної влади; групи з наявною політичною владою (еліти) використовують політику для перерозподілу ресурсів від суспільства на свою користь.

Щодо досліджень питання регіонального розвитку вітчизняними вченими, то формування української регіонально-економічної школи розпочалось на початку XX ст. й представлено науковими доробками як регіоналістів-економістів, так й економ-географів (І.Г. Александров, О.Т. Ващенко, О.Т. Діброва, М.М. Колосовський, М.М. Паламарчук, М.М. Некрасов, Й.С. Пасхавер, А.Ю. Пробст, С.Л. Рудницький, Ю.Г. Саушкін, МЛ. Туган-Барановський, Я.Г. Фейгін та ін.). Увага вітчизняних науковців переважно акцентується на особливостях географічного розташування та природно-кліматичних умов існування регіонів, їх забезпеченості сировиною, що розглядаються як об'єктивні чинники розвитку регіонів.

В Україні питання регіонального розвитку починають активно досліджуватися після здобуття незалежності, проте, на відміну від загальних світових теорій, які залежно від факторів впливу на розвиток регіонів поділяються на традиційні (в основі виробничі чинники), технологічні (результати НТР, інновації) та суспільно-історичні чинники, вітчизняні науковці у своїй більшості пов'язують розвиток потенціалу розвитку регіонів із управлінською функцією держави та раціональним використанням наявних ресурсів.

М.Н. Долішній [26] пріоритетом у розвитку регіонів визначає роль держави в управлінні цілим спектром соціально-економічних (виробничих, соціальних, грошово-фінансових) процесів, що відбуваються на конкретній території. Основний засіб реалізації державного управління автор визначає регіональну політику, яка формується та реалізується центральними органами законодавчої та виконавчої влади, органами регіонального управління та місцевого самоврядування.

З. Герасимчук, В. Галущак [27] зосереджувалися на дослідженні розвитку проблемних регіонів. Утворення таких регіонів, на думку авторів, пов'язано з втратою дієвих стимулів сталого розвитку, зумовлено низьким рівнем ресурсного забезпечення, нераціональною структурою економіки, несприятливими передумовами розвитку. Причому головними стримуючими факторами регіонального розвитку вважається: недостатність ресурсного забезпечення регіону; несприятливі історико-географічні передумови розвитку регіонів; малоефективна система управління регіональним розвитком; нераціональна структура економіки, невідпрацьований механізм використання наявних ресурсів; спад інтенсивності економічних процесів у регіоні; низький рівень якості життя населення та навколишнього середовища; недостатньо налагоджений механізм інтеграційних процесів економіки регіону у загальнодержавній системі економіки та недостатньо налагоджені міжрегіональні економічні зв'язки; відсутність дієвих стимулів на рівні держави для активізації регіонів.

О. Гонта [28] хоча й наголошує на необхідності державної підтримки у забезпеченні ефективної регіональної політики на периферійних територіях, ключовим вважає соціальний фактор розвитку. Зокрема, розвиток регіону можливий не лише за рахунок стимулюючої політики, а й за допомогою правильної перерозподільної соціальної політики та підвищення людського капіталу: стимулювання мобільності населення, а таким чином і спрощення міграції; запровадження ефективніших форм соціальних послуг і допомоги вразливим групам населення периферійних територій.

Прихильниками інноваційних змін як рушійної сили розвитку регіонів, зокрема концепції регіональних інноваційних систем, також є Ю. Бажал, Л. Лігоненко, В. Осецький, О. Мельник, Л. Федулова та ін. [29]. Автори передбачають, що створення сучасної регіональної інноваційної системи, яка забезпечує ефективну взаємодію державних органів управління з підприємствами та організаціями інноваційної сфери для використання досягнень науки і технологій в інтересах соціально-економічного розвитку територій, а також формування умов для підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності промислового виробництва та забезпечення на цій основі стійкого зростання продуктивності праці в матеріальній сфері регіональної економіки. Заходами реалізації такої політики виступають програми забезпечення потенціалу пріоритетних для регіону виробництв за допомогою залучення приватних інституційних інвесторів до реалізації інновацій; економічного стимулювання інноваційної діяльності.

Також нині регіональний розвиток чимало науковців розглядають з точки зору впливу вимог існування сучасного інформаційного суспільства, вважаючи, що економічний розвиток сучасних регіонів багато в чому залежить від рівня застосування інформаційно-комунікаційних технологій. Наприклад, Л.Г. Мельник та Х. Ленс [30, с. 772] наголошують на значному внеску інформаційно- комунікаційних технологій у підвищенні припливу інвестицій, зростанні ВВП, а також продуктивності та скороченні бідності, що зрештою посилює рівень соціально-економічного забезпечення регіону.

Разом із тим, варто звернути увагу на підходи С.А. Романюка [31] щодо детермінантів розвитку регіонів. Автор зазначає, що регіональний розвиток в умовах глобалізації залежить не тільки від виключно економічних факторів (наявність ресурсів, кваліфікованої робочої сили, абсолютних та відносних переваг виробництва товарів та послуг, нових технологій, тощо), але й залежить від територіальних, історичних, соціальних, культурних, інституційних чинників, що можуть доповнювати та підсилювати дію один одного. ендогенний екзогенний регіональний економічний зростання

Таким чином, узагальнюючи ключові теорії регіонального розвитку, зазначимо, що вони є результатом соціального розвитку суспільства та економічних процесів, що відбувалися у певний період промислового розвитку в межах певних регіонів. Відповідно, за різних умов становлення економіки та контекстів наукового дослідження, регіональний розвиток обумовлювали різні чинники (табл. 1).

Таблиця 1

Еволюція впливу чинників розвитку регіонів на розвиток держави у контексті теорій регіонального розвитку

Генезис уявлень про регіональний розвиток, фактори, що впливають на нього, є свідченням постійної диверсифікації підходів у дослідженнях територіальних процесів від виключно економічного контексту до комплексного. Більшість наукових теорій зосереджені переважно на одному визначальному факторі соціально-економічного розвитку на регіональному рівні. Проте, на наше переконання, при дослідженні процесів розвитку на регіональному рівні в Україні повинен враховуватися комплекс чинників (економічної та неекономічної природи). Це пов'язано з можливістю проаналізувати детермінанти зростання, встановити причини територіальної диференціації, фактори підвищення конкурентоздатності регіонів і за рахунок цього сформувати дієву стратегія регіонального розвитку з урахуванням географічного розташування, історичної спадщини, ресурсного потенціалу та інші факторів, від яких залежить темпи та траєкторія соціально-економічного розвитку тощо.

Вважаємо, що регіональний розвиток як частина державного розвитку визначається низкою чинників ендогенного та екзогенного зростання (табл. 2).

Таблиця 2

Характеристика пріоритетних чинників регіонального розвитку

Ключовими внутрішніми чинниками розвитку регіону вважаємо: виробничо-промислові; фінансово-економічні; демографічні; інфраструктурні; техніко-технологічні та інноваційні. Основні зовнішні чинники: фактори державного впливу й регіональної політики; конкурентні та ринкові фактори (зокрема попит на випущену продукцію підприємств певного регіону та наявність конкурентів), чинники інвестиційної привабливості та глобалізації.

Більше того, в умовах сучасної економіки здатність перетворити існуючі регіональні чинники розвитку на конкурентні переваги регіону визначаються ефективністю управління детермінантами внутрішнього та зовнішнього впливу на регіональний розвиток, що залежить від дієвості системи державного управління регіональним розвитком, яка об'єднує:

- наукове забезпечення (фундаментальна та прикладна наука, зокрема інноватика, як основна передумова формування умов для прискореного розвитку та генерування нових знань та розробок);

- державну владу (система управління, стимулювання, реалізації та контролю розвитком регіонів, що формуватиме основу для активного створення та впровадження нововведень за рахунок результативних управлінських дій державних органів влади вищого рівня та органів влади місцевого самоврядування в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни);

- виробничий сектор (підприємства державної та приватної форми власності, що працюють у межах певної території, що виступають як безпосередні учасники процесу апробації інновацій, модернізації виробничого процесу та провайдерами соціально- економічного розвитку).

Висновки

Територіальний соціально-економічний розвиток регіону визначається численними детермінантами, які відрізняються від місцевості та має нерівномірну та незбалансовану природу. Тому застосування в державній політиці регіонального розвитку різноманітних теоретичних моделей регіональної економіки також повинно здійснюватися з урахуванням запропонованої вище системи детермінант, що стимулюють якісні зміни умов регіонального розвитку. Відтак, в основі стратегічних державно-управлінських рішень має лежати глибоке розуміння закономірностей економічного розвитку регіонів і потужних зовнішніх незалежних трендів, які об'єктивним чином впливають на соціально-економічне становище регіону та можливості його покращення. Відповідно, перспективи подальших досліджень обумовлені потребою аналізу стану регіонального та національного розвитку економіки України та виокремлення рушійних сил соціально- економічного розвитку держави.

Список використаних джерел

1. Свида І.В. Актуальні тенденції регіоналізації та їх роль в інтеграційних процесах. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. 2015. №13 (37). С. 157-160.

2. Thunen J.H. Der Isolierte staat in beziehung auf landwirtschaft und nationalokonomie. Verlag von Gerhard Fischer, Jena, 1910.

3. Вебер. М. История хозяйства; под ред. И. Гревса. Москва: Канон-пресс-Ц ; Кучково поле, 2001. 576 с.

4. Изард У. Методы регионального анализа: введение в науку о регионах; пер. с англ. В.М. Хомана, Ю.Г. Липеца, С.Н. Тагера. М Москва: «Прогресс», 1966. 660 с.

5. Marshall A. Principles of economics. London: Macmillan, 1965. 759 p.

6. Borts G.H., Stein J.L. Economic growth in a free market. New York: Columbia University Press, 1964.235 p.

7. Siebert H. Economics of the Environment: Theory and Policy. Berlin: Springer-Verlag, 2008. 325 p.

8. Barro R.J., Sala-I-Martin H. Economic growth. Cambridge, London: The MIT Press, 2010. 672 p.

9. Romer P.M. Macroeconomics. New Jersey: John Wiley&Sons, 2004. 550 p.

10. Solow R.M. Growth Theory: An Exposition, 2nd Edition. Oxford University Press, 2000. 224 p.

11. Mankiw G., Romer D., Weil D. A Contribution to the Empirics of Economic Growth. Quarterly Journal of Economics. 1992. Vol. 107, 407-438.

12. Perroux F. Economic Space: theory and applications. Quarterly journal of economic development. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1951. P. 89-104.

13. Портер М. Конкуренция; пер. с англ. Москва: Издат. Дом «Вильямс», 2006. 608 с.

14. Krugman P. Geography and Trade. Cambridge, MA: MIT Press, 1991. 142 p.

15. Fujita M., Krugman P., and Venables A. The Spatial Economy: cities, regions and international trade. Cambridge, MA: MIT Press, 1999. 367 p.

16. Шумпетер Й. Теория экономического развития. Москва: «Прогресс», 1982. 276 с.

17. Freeman C., Perez C. Structural Crises of Adjustment: Business Cycles and Investment Behaviour. Technical Change and Economic Theory / ed. By Dosi G. et. al. I. Pinter Publishers, 1988. p. 3866.

18. Lundvall B-A. National Systems of Innovation: Towards a Theory of Innovation and Interactive Learning, London: Pinter Publishers, 1992. 342 p.

19. Nelson R. R. National Systems of Innovation: A comparative Study, Oxford, Oxford University Press, 1993. 541 p.

20. Lucas R.E. On mechanisms of economic development. Journal of Monetary Economics. 1988.Vol. 22(1). P. 3-42.

21. Romer P. Increasing Returns and Long-Run Growth. Journal of Economic Pespectives. 1986.Vol. 8 (1). P. 3-22.

22. Amin A., Hausner J., Elgar E. Beyond market and hierarchy: interactive governance and social complexity. Edward Elgar Pub., 1997 327 p.

23. Rodrik D., Subramanian A., Trebbi F. Institution Rule: the Primacy of Institutions over Geography and Integration in Economic development. Journal of Economic Growth. 2004. Vol. 9(2). P. 131165.

24. Acemoglu D., Jonson S.H. De Facto Political Power and Institutional Persistence'. American Economic Review. 2006. Vol. 96(2). P. 325-330.

25. Долішній М.І. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети. Київ: Наукова думка, 2006. 511 с.

26. Герасимчук З.В., Галущак В.Л. Політика розвитку проблемних регіонів: методологічні засади формування та реалізації: монографія. Луцьк: Надстир'я, 2006. 248 с.

27. Гонта О.І. Політика транснаціоналізації економіки регіонів: теорія, методологія, практика: монографія. Чернігів: Видавництво Чернівецького ЦНТЕІ, 2008. 496 с.

28. Регіональні інноваційні системи України: стан формування та розвитку в умовах інтеграційних процесів: монографія / за ред. д-ра екон. наук проф. Л.І. Федулової; НАН України, ДУ «Ін-т екон. та прогнозув. НАН України». Київ, 2013. 724 с.

29. Социально-экономический потенциал устойчивого развития: учебник / под. ред. проф. Л.Г. Мельника и проф. Л. Хепса. Суми: ИТД «Университетская книга», 2008. 1120 с.

30. Романюк С.А. Розвиток регіонів у відкритій економіці: теорія, політика, практика: монографія. Київ: НАДУ, 2013. 375 с.

31. Офіційний сайт Національного інституту стратегічних досліджень.

32. Баб'як Г.П. Демографічні чинники та їх вплив на відтворення трудового потенціалу України. Соціально-трудові відносини: теорія та практика. 2014. №1. С. 362-366.

33. Інфраструктура регіонів України. Пріоритети модернізації. Аналітичне дослідження ГО «Поліський фонд міжнародних та регіональних досліджень», Фонд імені Фрідріха Еберта. Київ, 2017. 108 с.

34. Нудельман В.І. Для чого потрібні генплани територій. 07 січня 2017 року. Українська правда.

35. Добрик Л.О. Передумови і чинники впливу на соціально-економічний розвиток регіону. Вісник Черкаського університету. Серія: Економічні науки, 2018. №2. С.3-11.

Размещено на allbest.ru