Теоретико-методологічні аспекти регіоналізму: проблеми взаємодії прикордонних регіонів

Одним з важливих мотиваційних підходів до розвитку прикордонних зв'язків служить пом'якшення наслідків розділення між сусідніми державами територій, заселених окремими етносами та етнічними групами, а також налагодження співпраці між колишніми «спірними землями», які становили предмет міждержавного суперництва. Введення спеціальних режимів перетину кордону для жителів суміжних територій сусідніх держав полегшує людські контакти і, зазвичай, призводить до розширення прикордонного торгового обміну.

У практиці розвинених інтеграційних спільнот застосовується введення полегшених режимів перетину кордону, як для населення країн-учасниць, так і в багатьох випадках - для жителів прикордонних територій сусідніх держав, які не є учасниками інтеграційного угруповання. Характерним прикладом пільгового режиму прикордонних зв'язків можна вважати застосування режиму «малого прикордонного руху» - полегшеного перетину кордону для громадян двох сусідніх держав, які проживають в прикордонній зоні. Згідно з умовами малого прикордонного руху жителі прикордонної зони можуть регулярно перетинати спільний кордон для перебування в прикордонній зоні іншої держави. Для цього не потрібна віза, але передбачено отримання спеціального дозвільного документа (прикордонної карти або карти прикордонного руху). Поїздки на територію сусідньої країни можуть здійснюватися з соціальних, культурних або сімейних причин, а також з обґрунтованих економічних причин (крім офіційного працевлаштування, що передбачає оплату трудової діяльності) [43].

Проблема зв'язків між суміжними територіями сусідніх держав завжди розглядається як політична - така, що відображає наявність певних політичних та економічних інтересів. За сприятливого збігу обставин, у залежності від позиції урядів сусідніх держав, прикордонні зв'язки можуть позитивно впливати на розвиток відносин і стимулювати співпрацю. В іншому випадку такі зв'язки розглядаються як неможливі або небажані через ворожі двосторонні відносини.

Після п'ятої хвилі розширення ЄС (2004 р.), під час якої до складу об'єднання увійшли Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта і Кіпр, Україна уклала угоди про малий прикордонний рух з Польщею, Угорщиною, Словаччиною та Румунією. Зазначені угоди були покликані частково компенсувати наслідки скасування безвізового режиму і раніше чинних угод про вільну торгівлю. За умовами угод про малий прикордонний рух жителями прикордонної зони вважаються особи, які постійно мешкають у прикордонній зоні (30-50 км вздовж кордону) протягом встановленого періоду та їх найближчі родичі.

Після п'ятої хвилі розширення роль основного інструменту політики ЄС щодо країн у довколишньому територіальному просторі виконує Європейська політика сусідства (ЄПС), в основу якої покладено спільний підхід до 16 країн- сусідів у Східній Європі, на Південному Кавказі та в Середземномор'ї. За первинним задумом політична мета ЄПС полягала в модернізації та демократизації країн-сусідів з метою формування лояльного й контрольованого прилеглого простору стабільності та безпеки, економічно зорієнтованого на європейський інтеграційний центр. У своєму Посланні «Європейська політика сусідства. Стратегічний документ» від 12 травня 2004 р. Європейська Комісія пропонувала залучати сусідні країни-партнери до підтримки виконання зовнішніх цілей ЄС. Виходячи з цього своєрідний «проміжний статус» ЄПС полягав у застосуванні комбінації інструментів Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС та елементів регіональної інтеграції. Принагідно інструмент європейського сусідства передбачав сприяння розвитку різних форм прикордонного співробітництва за участю місцевих і регіональних органів влади, а також неурядових структур.

Політика сусідства мала зробити розширення ЄС корисним для прикордонних районів країн-членів Союзу, сприяючи об'єднанню інфраструктур, формуванню мереж, зокрема в галузі енергетики, становленню стратегічного енергетичного партнерства з країнами-сусідами, розвитку нових форм співпраці, зокрема у сфері торгівлі. З цією метою в рамках ЄПС передбачалося фінансування заходів як усередині Союзу, так і за його межами [44, Р. 9, 13].

Європейська Комісія від самого початку чітко встановила, що інструмент розбудови відносин між ЄС і країнами-партнерами не передбачає надання їм перспективи членства в ЄС згідно положень ст. 49 Договору про Європейським Союз. Водночас концепція ЄПС застерігала від «появи нових розподільчих ліній між розширеним ЄС і його сусідами», пропонуючи країнам-сусідам участь «у різних формах діяльності ЄС на основі більш широкого співробітництва в галузі політики, безпеки, економіки та культури» [44, р. 2].

В документах Європейської Комісії схвалювалося залучення субнаціональних регіонів до міжнародного співробітництва, зокрема з країнами Східної Європи - учасницями ініціативи «Східне партнерство». Це обумовило часткове перенесення досвіду зв'язків між регіонами різних європейських країн, поширених усередині ЄС, на відносини центральноєвропейських країн- членів Союзу з їх східноєвропейськими сусідами.

Як і всередині ЄС, де створення єврорегіонів Єврорегіон - окрема одиниця, утворена на договірних засадах на території двох чи більше держав. Забезпечує організаційну та юридично закріплену форму транскордонного співробітництва суміжних самоврядних територіальних спільнот та місцевих органів влади прикордонних регіонів європейських держав. Єврорегіон виступає як форма транскордонного співробітництва між регіонами країн-членів ЄС, країн-кандидатів і регіонами країн-сусідів. У створенні єврорегіону беруть участь представники регіональних і місцевих органів управління, а також громадських і комерційних структур прикордонних регіонів. практикувалося з кінця 1950-х рр., з середини 1990-х рр. між сусідніми регіонами країн ЄС та країн- кандидатів було також започатковано практику укладення угод про створення єврорегіонів за участю прикордонних областей країн пострадянського простору.

Україна долучилася до переговорів про створення єврорегіонів у 1993 р. На заході прикордонні області України стали учасниками єврорегіонів «Буг» (1995 р.), «Нижній Дунай» (1998 р.), «Карпати» (2000 р.) та «Верхній Прут» (2000 р.). На сході на півночі - єврорегіонів «Дніпро» (2003 р.), «Слобожанщина» (2003 р.), «Ярославна» (2007 р.) та «Донбас» (2010 р.). На півдні - Чорноморського єврорегіону, створеного у 2008 р. за ініціативою Ради Європи за участю Азербайджану, Албанії, Болгарії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Сербії, Румунії, Туреччини та України.

У різний час велися переговори про створення єврорегіонів «Дністер», «Сян», «Померанія» та «Полісся», однак вони не дійшли до стадії договірного оформлення. Діяльність єврорегіонів за участі західних і південно-західних областей України вважалася відносно успішною, хоча й наштовхувалася на брак фінансування спільних проектів. Єврорегіони на східних кордонах ЄС не мають доступу до коштів програми INTERREG, які можуть використовуватися лише у межах країн-членів Союзу. Що стосується єврорегіонів, утворених за участі сусідніх областей Росії, їх діяльність була припинена в 2014 р. у зв'язку з анексією Криму та конфліктом на Донбасі.

Практичні досягнення розвитку європейського регіоналізму стали поштовхом для розвитку досліджень по таких напрямах, як теорія місцевого самоврядування, міжнародне право та роль міжрегіональних відносин у міжнародній взаємодії. Адже по мірі розвитку європейського інтеграційного проекту статус і роль органів самоврядування на різних рівнях набули доволі чіткого правового закріплення в документах Ради Європи, ЄС, а також у були деталізовані у документах Асамблеї європейських регіонів - добровільного міжнародного об'єднання представницьких органів регіонів з країн усієї Європи, яке тісно співпрацює з Радою Європи, інституціями ЄС та іншими міжрегіональними асоціаціями.

Основні правові та організаційні засади розвитку єврорегіонів були визначені в Європейській рамковій конвенції про прикордонне співробітництво (transfrontier co-operation), підписаній країнами-членами Ради Європи в Мадриді 21 травня 1980 р. Згідно цього документу «транскордонне співробітництво означає будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або декількох договірних сторін, та на укладення з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей» [32].

Додатковий протокол до Мадридської конвенції від 9 листопада 1995 р. («Перший протокол») визначив правові засади транскордонної співпраці, а Другий протокол до конвенції від 5 травня 1998 р. поширив принципи транскордонного співробітництва і на трансрегіональну співпрацю, тобто на взаємини регіонів держав-учасниць конвенції, які не межують безпосередньо один з одним. Таким чином, Європейська рамкова конвенція разом із двома додатковими протоколами визначає загальні правові й організаційні засади транскордонного співробітництва регіонів і держав Європи, зокрема України, яка приєдналася до Мадридської конвенції у 1993 р. Транскордонне співробітництво регулюється також Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 р., до якої Україна приєдналася у 1997 р.

В своїй сукупності політико-правові основи європейського регіоналізму та міжрегіональної транскордонної взаємодії визначають:

Європейська хартія місцевого самоврядування (Страсбург, жовтень 1985 р.).

Європейська рамкова конвенція про прикордонне співробітництво територіальних співтовариств і влад (Мадрид, травень 1980 р.).

Протокол № 2 до Мадридської конвенції (Страсбург, травень 1998 р.).

Європейська хартія регіональних мов і мов меншин (Страсбург, листопад 1992 р.).

Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи (січень 1994 р.).

Європейська хартія регіонального самоврядування (червень 1997 р.).

Країни Східної Європи, Центральної Азії, та певною мірою - Південно-

Східної Азії, намагалися використовувати досвід європейського транскордонного співробітництва. Проте поза межами ЄС найпоширенішими формами взаємодії між регіонами залишається підписання міжурядових угод, які регулюють міжрегіональну, переважно економічну співпрацю, а також проведення двосторонніх форумів міжрегіонального співробітництва, які проводяться за згоди та підтримки урядів (наприклад, між Узбекистаном і Казахстаном).

В Росії міжрегіональну і прикордонну співпрацю віднесено до відання Департаменту розвитку інтеграційних проектів та країн СНД Міністерства економічного розвитку. Серед форм міжрегіональних відносин виокремлюються організація та проведення міжнародних форумів, конференцій та інших заходів з питань міжрегіонального та прикордонного співробітництва, погодження проектів угод про здійснення міжнародних і зовнішньоекономічних зв'язків, що укладаються органами державної влади суб'єктів РФ, забезпечення діяльності секретаріатів російських частин міжурядових комісій, підкомісій та робочих груп з питань міжрегіонального та прикордонного співробітництва між Російською Федерацією та іноземними державами [45, с. 61-62]

В основу прикордонної співпраці між РФ і КНР покладено «Програму розвитку співробітництва на Далекому Сході до 2024 року» та «План розвитку сільського господарства Північного Сходу Китаю і Далекого Сходу та Байкальського регіону Росії». Угоди про співпрацю з провінціями КНР мають 59 з 85 регіонів РФ. В якості структур багатосторонньої взаємодії між представниками органів влади регіонального рівня виступають Рада глав суб'єктів РФ при МЗС Росії, Рада з міжрегіональної співпраці, Російсько- Китайська ділова рада. Проводяться масштабні заходи інформаційно- представницького характеру на кшталт Форуму малого та середнього бізнесу регіонів ШОС і БРІКС та Міжнародного експортного форуму (2020 р.).

Зовнішні зв'язки провінцій КНР здійснюються на підставі міжурядових угод, міжурядових регіональних програм та торговельно-економічних угод між органами влади субнаціональних утворень. З метою заохочення торговельно- економічних відносин та приваблення іноземних інвестицій в 2019 р. у китайській прикордонній провінції Хейлунцзян було відкрито спеціальну економічну зону, зорієнтовану на Росію. Зона вільної торгівлі, що діятиме в адміністративному центрі провінції Хейлунцзян - Харбіні та прикордонних містах Хейхе і Суйфеньхе, передбачає спеціалізацію по видах діяльності, включаючи співпрацю в сферах високих технологій, виробництва нових матеріалів, біомедицини, фінансів, енергетики, виробництва екологічно чистої продукції, розвитку прикордонної інфраструктури, імпорту деревини і зернових [46].

Важливу роль у сприянні прикордонному співробітництву відграють багатосторонні регіональні програми. Одним із таких прикладів є Програма центральноазіатської регіональної економічної співпраці (САВЕС), партнерами якої вважаються 11 країн - Афганістан, Азербайджан, КНР, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Монголія, Пакистан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Програма, яка виконується за підтримки Азіатського банку розвитку, ставить за мету сприяння взаємодії між людьми, прикордонними і транскордонними громадами, налагодження їх економічних і соціальних зв'язків. До того ж зазначається, що країни, які беруть участь у програмі, мають змогу використовувати обмежене коло інструментів прикордонної співпраці, та й сама проблематика прикордонних регіонів вважається другорядною внаслідок їх периферійного статусу. Трансгранична взаємодія між членами різних громад може відбуватися через формальну і неформальну торгівлю, спільне використання водних джерел і природних ресурсів, зокрема пасовищ. Контактам населення прикордонних територій сприяє впровадження безвізового режиму. Утім, конкуренція за природні ресурси, проблема безпеки кордонів та обмеження, пов'язані з пандемією, можуть зумовлювати припинення вільного перетину кордонів. Найбільшу небезпеку спричиняють внутрішні заворушення на етнічному ґрунті, які загострюють ситуацію на кордоні та появу значної кількості біженців [47, с. ГХ-ХГУ].

В посушливих регіонах потреба в трансрегіональному співробітництві загострюється у зв'язку з обмеженістю водних ресурсів та загрозою кліматичних змін, що також може провокувати конфлікти між прикордонними громадами [48].

Загалом, окрім досвіду співпраці європейських прикордонних регіонів, де зменшення прикордонних бар'єрів супроводжувалося модернізацією інфраструктури та інтернаціоналізацією економічного середовища, суттєві позитивні ознаки виявляються також у традиціях транскордонної співпраці країн Північної Європи. Своєю чергою, досвід АСЕАН засвідчує, що розширення повноважень місцевих органів влади може сприяти пожвавленню транскордонної мобільності населення. Окремі ініціативи, пов'язані з налагодженням прикордонних зв'язків, останнім часом просуваються і з-поміж країн-членів Африканського Союзу [47, с. 23-24].

5. Вплив глобалізації, перебіг інтеграційних процесів та розвиток міжрегіональних зв'язків впливають на еволюцію форм самосвідомості та посилення специфічних рис ідентичності населення порубіжних територій.

Територіальна ідентичність кожного рівня, як вияв колективної ідентичності, містить у собі три компоненти: когнітивний, емоційно-афективний та

інструментальний. Когнітивна складова охоплює набір об'єктивних і стійких ознак, з якими ототожнюють себе індивід і спільнота. В результаті самокатегоризації особа усвідомлює себе в термінах співвідношення з певною соціальною групою. Це передбачає наявність певних знань про свою та суміжні територіальні спільноти, що дозволяє диверсифікувати власну приналежність.

Емоційно-афективний компонент відтворює суб'єктивний спосіб сприйняття та обґрунтування когнітивного компонента. Він містить певний набір емоцій відносно своєї територіальної спільноти.

Інструментальний (поведінково-регулятивний) компонент створює основи для колективної діяльності та соціально-політичної мобілізації населення. Він утілюється в діапазоні від готовності розділяти практики, що прийняті в співтоваристві, до зобов'язань здійснювати вчинки з урахуванням цінностей, які поділяє певна група. Інструментальний компонент ідентичності формує політичну культуру певної територіальної спільноти [49].

В європейському ландшафті традиційна державно-централізована модель ідентичності конкурує, з одного боку, - з новітнім, маргінальним типом самосвідомості, що ігнорує географічний зв'язок і спирається на людську індивідуальність, а з другого, - з регіонально-груповими формами, які уособлюють артикульовані місцеві патріотизми і нерідко виступають як уособлення протестної або опозиційної ідентичності. Згідно концепції П. Бурдь'є, регіоналістський дискурс нав'язує суспільству географічну прив'язку до певної місцевості. Своєю чергою географічні, мовні та культурні стереотипи різною мірою відображають особливі випадки конфліктів з приводу класифікацій чи відмінностей та боротьбу за монополію на владу [50, с. 50].

Загальноєвропейська ідентичність, яка ґрунтується на спільному європейському громадянстві, дотепер не набула значного поширення у якості домінуючого, ба навіть значимого компонента суспільної свідомості у країнах- членах. Згідно конструктивістської методології, європейську ідентичність можна розглядати як свідомо сконструйовану, адже на рівні ЄС проголошено аксіологічні принципи та цілі, задля досягнення яких власне й створюється європейська ідентичність. Відтак спільна європейська ідентичність постає і як втілення певної ідеї, і як результат просування європейською елітою певної «політики ідентичності», яка в сукупному вигляді може мати суто плюралістичний і мультикультурний, тобто «синтетичний» або принаймні композитний характер.

У площині групової свідомості стереотипи загальноєвропейської ідентичності неминуче вступають у конкуренцію з територіальними та етнічними / етнонаціональними, яким вони вочевидь поступаються за ступенем лояльності та підтримки [51]. Чималою мірою це пояснюється поданням європейських цінностей у дусі ліберально-космополітичних установок та уявлень, хоча більшість населення європейських країн ще не готова до космополітичного світосприйняття. З огляду на це феномен європейської ідентичності передбачає розв'язання внутрішньої суперечності між національною ідентичністю з відповідними ціннісно-нормативними ознаками та національною детермінованістю культурного простору, - з одного боку, та приналежністю до наднаціональної спільноти з формуванням своєрідного соціокультурного простору, - з другого.

Ієрархічні багатоскладові моделі ідентичностей найчастіше зустрічаються в поліетнічних прикордонних регіонах, де ідентичність окремих груп населення може мати подвійній чи перехідний характер. Приміром, у Північній Ірландії населення ідентифікує себе насамперед через приналежність до політичної традиції та релігії - як юніоністів та націоналістів, протестантів та католиків. Однак при етнокультурній диференціації окрім британської та ірландської форм ідентичностей виявляються й такі партикулярні, групові орієнтації, як англо-ірландці, шотландо-ірландці та ольстерці. Останні фактично уособлюють інтеграціоністську й водночас партикулярну форму самоідентифікації меншості населення провінції.

Посилаючись на результати соціологічних досліджень, проведених у 1990-х рр., М. Кітінг звертав увагу на «зростання множинних ідентичностей, пов'язаних з регіоном, державою і навіть з Європою, переважно серед найбільш освічених прошарків населення». Однак, наявність прямого зв'язку між такими символами, як «регіон - Європа» чи «регіон - Всесвіт» не виглядала очевидною [9, с. 97].

На думку М. Кітінга, громадяни можуть почати мислити в регіональному та міжнародному масштабах лише якщо регіональні структури зможуть встановити такий зв'язок. «Результат залежить не тільки від сили регіональних уподобань, а й від слабкості національних ідентичностей та здатності держав створювати протилежний полюс тяжіння». За його спостереженням, дослідження європейських цінностей виявило високий рівень національно- державної ідентичності в країнах півдня Європи, «де держава слугує втіленням нації та колективної ідентичності». Однак саме в цих країнах держава була найбільш ослаблена внаслідок глобалізації та європейської інтеграції. Низька довіра населення до державних інститутів «заважає їм ставати агентами соціалізації в дусі держави кінця ХІХ - початку ХХ століття». До того ж у центральних регіонах окремих країн прив'язаність до держави, зазвичай, сильніша, ніж у периферійних, Слабка прив'язаність до держави також характерна для областей, яким властива виразна історична, культурна або мовна своєрідність - Шотландії, Північної Ірландії, Країни Басків, Баварії, Шлезвіг-Гольштейну або регіонів Бельгії [9, с. 97].

Умови порубіжжя можуть істотно впливати на етнополітичні процеси у прикордонних регіонах, спричиняючи сегрегацію окремих етнічних громад, які орієнтуються на інтеграцію з суспільствами сусідніх країн, населених їх «материнськими» етносами. В разі компактного розселення такі етнічні групи можуть виявляти схильність до добровільної або вимушеної сегрегації у країнах перебування. В Україні такі сегрегаціоністські настрої найбільш характерні для угорської громади Закарпаття.

Інша тенденція може знаходити прояв в епізодичному загостренні протиріч, пов'язаних з комеморацією подій спільної історії, політичними, культурними чи релігійними конфліктами між сусідніми державами впродовж попередніх епох. Такі спалахи напруженості загострюють сприйняття стереотипів історичної пам'яті, спричиняючи роздмухування ворожнечі довкола етнополітичних проблем чи на релігійному ґрунті.

Підсумкові зауваження

Глобальні процеси, позначені дихотомією уніфікації та регіоналізації, уособлюють діалектичні протиріччя єдності та протилежності між інтеграцією та диференціацією.

В теоретико-методологічному відношенні важливим підтвердженням цієї тенденції вважається формування великих політико-економічних просторів з різними формами інтеграційної згуртованості на макрорівні та посилення позицій і ролі у міжнародній взаємодії субнаціональних регіонів, які мають більш чи менш розвинені форми самоврядування. При цьому показово, що найбільш активний розвиток регіоналізму на макрорівні та регіональної специфіки територіальних спільнот усередині окремих держав спостерігається насамперед у межах багатосторонніх інтеграційних об'єднань.

Соціально-економічні зміни на мікро- та макрорівні спричинили пожвавлення міжнародного спілкування й перебудову відносин між урядами окремих держав і представницькими органами субнаціональних регіонів, що знайшло відображання у нових теоріях, насамперед теорії «нового регіоналізму» (М. Кітінг). Згідно цієї теорії, якщо у минулому суб'єктами регіональної взаємодії вважалися виключно держави, «новий регіоналізм» позначений комплексним залученням держав та недержавних акторів, включаючи місцеві органи управління, об'єднання структур бізнесу, громадські організації та інших учасників «світополітичних» процесів.

Використовуючи протекціоністські методи, «старий регіоналізм» був зосереджений на захисті держав від зовнішньої конкуренції, а згодом - і глобалізації. Натомість «новий регіоналізм» спирається на економічну взаємозалежність, активізацію економічних обмінів, співробітництво держав усередині макрорегіонів та між субнаціональними регіонами всередині окремих держав як на невід'ємну складову розвитку світової економіки і супутній чинник процесів глобалізації.

З функціональної точки зору сприяння транскордонній співпраці має забезпечувати раціональне використання економічного потенціалу, трудових ресурсів і транзитних можливостей прикордонних регіонів. З політичної точки зору налагодження зв'язків між прикордонними територіями покликано поліпшити імідж сусідніх народів та взаємне сприйняття з боку населення суміжних країн.

У Західній Європі «новий» регіоналізм як форма підвищення суб'єктності автономних територій (земель, областей, провінцій) почав активно впливати на багатосторонні суспільно-політичні відносини та інтеграційні процеси з початку 1970-х рр. Окрім суто економічних чинників, специфічною ознакою становлення транскордонного співробітництва в межах європейського інтеграційного проекту була зацікавленість у зміцненні європейської безпеки, забезпеченні політичної стабільності та економічної згуртованості.

Відповідно до рішень Ради Європи, в рамках широкого «європейського проекту» міжрегіональна співпраця має сприяти послабленню напруженості у відносинах між етнонаціональними групами та забезпечувати зближення між урядами та країнами [52; 53].

Керівні установи ЄС розглядають регіональне співробітництво як один з важливих політичних пріоритетів, який сприяє економічному добробуту і політичній стабільності, забезпеченню прав людини, захисту прав меншин, розвитку демократії і громадянського суспільства. З точки зору її головних цілей, європейська наднаціональна політика регіонального розвитку покликана забезпечувати розв'язання проблем, які не можуть бути вирішені за рахунок механізмів вільного ринку. В концептуальному відношенні Європейська регіональна політика включає інституціональний компонент, який обумовлює перерозподіл владних повноважень між різними рівнями влади та відповідальності, включаючи заохочення реформ місцевого самоврядування та підвищення статусу автономних регіонів за рахунок частини компетенції урядів національних держав. У Європі, включаючи ЄС та країни-сусіди, функціонує понад 70 єврорегіонів за участю 30 держав.

Європейська модель регіоналізму бачиться як сфера узгодженої діяльності вищих інтеграційних органів, урядів держав і регіональних спільнот, поєднуючи планування заходів на вищих щаблях управління, які спрямовуються «згори», та ініціативу, яка надходить «знизу», - з боку субнаціональних акторів. Поряд зі сприянням становленню загальноєвропейської солідарності та ідентичності, регіональне самоврядування і заохочення міжрегіональної взаємодії вважається підставою для виникнення певного проміжного, міжрегіонального рівня зв'язків, який розширює повсякденну взаємодію між територіальними утвореннями, підприємницькими структурами та громадськими організаціями, використовуючи міжрегіональну співпрацю як потужний резерв внутрішньої єдності ЄС.

Розвиток взаємодії структур проміжного, регіонального рівня, сприяв поширенню популярності концепції «Європи регіонів» Інтеграційна по своїй суті ідея «Європи регіонів» була уперше викладена в праці французького вченого П. Відаль де ла Блаша (Vidal de la Blache) «Східна Франція» (1917 р.). Пропозиція полягала в перетворенні спірних прикордонних земель Ельзасу і Лотарингії на зону взаємовигідного співробітництва між Францією та Німеччиною., яка подекуди тлумачилася як програма перебудови європейського інтеграційного простору на засадах федералізму та розмивання суверенітету національних держав. Утім, як свідчить досвід функціонування ЄС, розвиток регіоналізму не призвів до деградації статусу держав-членів, який покладений в основу установчих договорів ЄС. Натомість роль регіональної ланки в європейському інтеграційному проекті покладена на консультативні робочі органи - Комітет регіонів при Єврокомісії, заснований 1994 р. у відповідності до положень Маастрихтського договору (1992 р.), та Європейську групу територіального співробітництва, створену в його межах у 2006 р.

В рамках Ради Європи функції представництва регіональних інтересів виконує Конгрес місцевих і регіональних влад, створений рішенням Комітету Міністрів РЄ від 14 січня 1994 р. Цей орган, сформований у результаті тривалої еволюції представницьких структур місцевого і регіонального самоврядування, має окремий підрозділ у вигляді Палати регіонів. Інша структура представництва регіональних інтересів - Асамблея регіонів Європи (АРЄ), що діє з 1987 р. у формі добровільної асоціації регіональних утворень 35 країн та 15 міжрегіональних організацій. Саме АРЄ виступає як найбільш послідовний виразник ідеї децентралізації влади й перерозподілу владних повноважень.

Хоча перелічені структури уособлюють специфіку регіональних інтересів і здатні висувати свої вимоги, вони не мають вирішального голосу при ухваленні рішень на рівні ЄС або держав-членів. З цієї точки зору регіоналізм не варто огульно ототожнювати з сепаратизмом. Відповідно до документів Ради Європи та ЄС, регіоналізм означає взаємопов'язану політико-економічну систему, яка забезпечує особливий статус регіональних утворень у політичній практиці держав та інтеграційних об'єднань, обумовлює участь регіонів у реалізації державної влади, європейській інтеграції та міжнародних зв'язках. Водночас успішне функціонування регіонів передбачає їх відносну економічну та фіскальну самостійність в умовах унітарної, багатоскладової та/або федеративної держави.

Розвиток європейського регіоналізму активно сприяв налагодженню співпраці конфліктних у минулому прикордонних територій, зокрема між ФРН, Чехією та Польщею (єврорегіон «Ниса Лужицька», 1991 р.), ФРН та Польщею (єврорегіон «Шпреє-Ниса Лужицька-Бубр», 1992 р.), ФРН та Чехією (єврорегіон «Ельба», 1992 р.), ФРН, Францією та Люксембургом («Саар- Лотарингія-Люксембург-Рейн», 1995 р.), ФРН і Данією («Південна Ютландія- Шлезвіг», 1997 р.), Австрією та Італією («Тіроль-Південний Тіроль-Трентіно», 1998 р.). Досвід розвитку європейського інтеграційного проекту загалом засвідчив, що налагодження співпраці між прикордонними територіями сусідніх держав не становить прямого виклику статусу національних держав- членів, солідарність між якими вважаться наріжним каменем Союзу. У практиці країн Західної Європи існує лише два випадки, коли розширення повноважень представницьких органів та урядів автономних регіонів спричинило піднесення сепаратизму й оформлення вимоги самовизначення аж до створення власних держав - Каталонія та Шотландії [54].

В інших випадках, включаючи регіони Бельгії та Країну Басків в Іспанії, розширення регіональної автономії сприяло досягненню асиметричних форм самоврядування на засадах забезпечення етнічних і культурних прав меншин, які становлять більшість чи значну частину населення відповідних територій. Тому сприйняття регіоналізму як кокону, з якого виростає націоналізм маленьких націй, що прагнуть утвердитися у своєму опорі тиску великих націй, є вкрай спрощеним і на загал не відповідає новітнім реаліям. Підвищення статусу регіону в системі ЄС та налагодження міжрегіональних зв'язків загалом сприяли ослабленню власне націоналістичних, етнічних компонентів регіоналізму.

Загальна постановка завдань міжрегіональної співпраці прикордонних територій сусідніх країн зорієнтована на ослаблення суперечностей економічного та політичного характеру, пом'якшення або навіть упередження конкуренції між порубіжними регіонами, сприяння взаємодоповнюючим економічним зв'язкам, інтенсифікацію економічного розвитку прикордонних областей на взаємовигідній основі, суспільне-економічне вирівнювання, гармонізацію соціальних відносин, використання потенціалу торгівлі, транзиту та розвиток міжлюдських контактів. Однак виконання цих планів і настанов не завжди забезпечує досягнення очікуваних результатів. У різних регіонах та країнах світу типи і форми прикордонних зв'язків можуть набувати принципово відмінного характеру. Вони багато в чому залежать від рівнів економічного розвитку сусідніх країн, що впливає на спрямування міграційних процесів. Суттєве значення мають політичні та історичні особливості відносин між країнами, відмінність їх політичних систем, культурні та релігійні особливості.

Приміром, сусідство країни з більш розвиненою економікою визначає спрямування та характер міграційних процесів, насамперед трудової міграції.

Етнополітичні процеси на прикордонних територіях позначені впливом різних факторів і залежать від складу населення, рівнів економічного розвитку, політичної гомогенності сусідніх країн та їх форм правління. У прикордонні подекуди спостерігаються специфічні прояви етнонаціональної самосвідомості та відповідних форм ідентичності, включаючи такі феномени, як «подвійна лояльність» і виникнення перехідних форм самоідентифікації, маргіналізація (ослаблення відчуття приналежності до конкретної культурної та етнічної спільноти), ізоляціонізм тощо.

Успішне втілення європейської моделі транскордонного співробітництва передбачає необхідність надання адміністративним одиницям, які беруть участь у формуванні єврорегіону, достатньо розвиненої форми місцевої автономії. Наявність власних автономних повноважень та права ухвалювати відповідні рішення сприяє більш ефективній реалізації транскордонних проектів та задоволенню потреб місцевих громад.

Унікальний за своєю природою європейський досвід транскордонного співробітництва сприяв практичному зближенню європейських країн та пом'якшенню історичних суперечностей. У порівнянні з інституціоналізованими формами транскордонного співробітництва в ЄС різні форми співпраці прикордонних регіонів у країнах Східної Європи, побудовані за моделлю єврорегіонів, виступають як значно слабші інструменти регіональної інтеграції. Загалом вони можуть лише сприяти пожвавленню торгівлі та транспортного сполучення, більш чи менш вдало копіюючи європейський досвід. Утім єврорегіони, створені на східному кордоні ЄС, не мають ані достатніх коштів, ані повноважень для впровадження масштабних проектів, створення вільних економічних зон чи територій пріоритетного розвитку.

В політиці країн поза межами ЄС присутня низка типових чинників, які перешкоджають налагодженню ефективної транскордонної взаємодії. До них належать:

Недовіра і конкуренція у відносинах сусідніх держав, наявність невирішених політичних проблем, територіальних спорів, суттєвих історичних суперечностей.

Низькі статус і актуальність транскордонного співробітництва в переліку чинників, які визначають стратегію державної політики.

Застосування сусідніми державами тарифних і нетарифних обмежень у торгівлі (високі ставки митних зборів, квотування і ліцензування торговельних операцій).

Відсутність чи недостатній рівень фінансової та політичної підтримки транскордонних проектів з боку національних урядів і міжнародних організацій.

Низький рівень повноважень органів місцевого самоврядування.

Недостатній розвиток прикордонної і транзитної інфраструктури.



Список використаних джерел та літератури

1. Decentralization and local democracy in the world: First global report by United Cities and Local Governments, 2008. Barcelona : United Cities and Local Governments (UCLG); The World Bank, 2009. 346 p.

2. Агранофф Р. Огляд європейських традицій місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози. К.: Ін-т соціології НАН України, 1997. С. 3-24.

3. Drivers of Integration and Regionalism in Europe and Asia : Comparative perspectives.

4. L. Brennan, P. Murray (eds.). London, New York : Routledge; Taylor & Francis Group, 2015. 432 p.

5. Duchacek I. Perforated Sovereignities: Towards a new actors international relations. Soldatos P. (ed.). An explanatory Framework for the study federated states as foreign Policy actors. Oxford : Oxford University Press, 1990. P. 1-53.

6. Husson B., Soukouna S. Stratйgies internationales des collectivitйs territoriales. Revue internationale des йtudes du dйveloppement. 2017. N° 4 (232). Paris : Ed Sorbonne. 222 p.

7. Scully R., Jones R.W. Europe, Regions and European Regionalism. Palgrave Studies in European Union Politics. London : Palgrave Macmillan, 2010. X, 277 p.

8. Stoker G. Comparative local governance. R.A.W. Rhodes, S.A. Binder, B.A. Rockman (eds.). The Oxford handbook of political institutions. New York : Oxford Univ. Press, 2006. P. 495-513.

9. Keating M. The New Regionalism in Western Europe. Territorial Restructuring and Political Change. Cheltenham : Edward Elgar, 1998. XI, 242 p.

10. Китинг М. Новый регионализм в Западной Европе; пер. с англ. Логос. 2003. № 6 (40). С. 67-116.

11. Симон М. Воздействие процессов регионализации на национальные государства Европы. Власть. 2007. № 11. С. 109-113.

12. Storper M. The Resurgence of Regional Economies, Ten Years Later: The Region as a Nexus of Untraded Interdependencies. European Urban and Regional Studies. 1995. Vol. 2, No. 3. P. 191221.

13. Hettne B. Beyond the `new' regionalism. New Political Economy. 2005. Vol. 10, , No. 4. P. 543571.

14. Hurrell, A. Regionalism in Theoretical Perspective. L. Fawcett, A. Hurrell (eds.). Regionalism in World Politics: Regional Organizations and International Order. Oxford : Oxford University Press, 1995. P. 37-73.

15. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. М. : РГГУ, 2000. 367 с.

16. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма; пер. с англ. В. Николаева. М. : Кучково поле, 2016. 416 с.

17. Празаускас А.А. Этнонационализм, многонациональное государство и процессы глобализации . Полис. Политические исследования. 1997. № 2. С. 95-105.

18. Бусыгина И.М. Настоящее и будущее “Европы регионов” (проблемы европейского регионализма). Мировая экономика и международные отношения. 1993. № 9. С. 78-86.

19. Бусыгина И.М. Региональная политика Европейского Союза на рубеже веков: новые тенденции и вызовы. Европа на пороге ХХІ века: Ренессанс или упадок? М. : ИНИОН РАН, 1998. С. 110-118.

20. Трофимова И.Н. Децентрализация государственного управления и особенности центр- локальных отношений в европейских странах. Сравнительная политика. 2011. № 4. С. 35 44.

21. Будзінський Т.В. Регіональні тенденції в країнах Європейської Спільноти (1945-1992). Нова політика. 1999. № 3. С. 8-14.

22. Верменич Я.В. Кордони та пограниччя в дискурсивному просторі соціогуманітаристики: теоретичні проекції. Вісник Національної академії наук України. 2021. № 7. С. 55-70. DOI: https://doi.org/10.15407/visn2021.07.055

23. Віднянський С., Вовканич І. Історіографічні аспекти транскордонного співробітництва України. Геополітикаукраїни: історія і сучасність: Зб. наук. праць. 2018. Вип. 2 (21). С. 7 41.

24. Гоблик В.В. Регіональна політика Європейського Союзу в контексті розвитку транскордонних регіонів. Агросвіт. 2015. № 3-4. С. 21-25.

25. Дергачев В.А. Новые формы международной экономической регионализации. Економічні інновації. 2014. Вип. 57. С. 111-126.

26. Киридон А.М. Європейська ідентичність: структурування смислового простору.

27. Європейські історичні студії. 2015. № 2. С. 26-53.

28. Константинов В. Еволюція наукових підходів до дослідження феномену регіоналізму в міжнародних відносинах. Вісник Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Міжнародні відносини. 2012. Вип. 38-39. С. 20-22.

29. Круглашов А. Від “Європи націй” до “Європи регіонів”. Політика і час. 2003. № 10. С. 6978.

30. Семиноженко В.П., Данилишин Б.М. Новийрегіоналізм. К.: Наук. думка, 2005. 160 с.

31. Тульчинський Р.В. Класифікаційні ознаки нового регіоналізму. Вісник Черкаського університету. Серія «Економічні науки», 2018. No 2. С. 11-16.

32. Thoenig J.-C. Territorial Institutions. Rhodes R.A.W., Binder S.A., Rockman B.A. (eds). The Oxford Handbook of Political Institutions. New York : Oxford Univ. Press, 2006. P. 281-302.

33. Van der Velde B.M.R. Labour market in a border-area. Searching for jobs and the influence of

34. borders. Paper prepared for the 38th European Congress of the European Regional Science Association. Vienna, Austria, August 28 - September 1, 1998. 15 p.

35. Европейская рамочная конвенция о приграничном сотрудничестве территориальных сообществ и властей. Совет Европы. Мадрид, 21 мая 1980 г.

36. A practical guide to cross-border cooperation. Commission of the European Communities. Luxembourg : Office for official publications of the European Communities, 1992. 96 p.

37. Cross-border economic development. Practical guide. Building partnerships. Promoting projects. Paris : Mission Opйrationnelle Transfrontaliиre, 2015. 39 p.

38. Совет Европы_Globalisation. URL: https://www.coe.int/ru/web/compass/ globalisation

39. Бусыгина И.М. Политическая регионалистика. М. : РОССПЭН, 2006. 279 с.

40. Региональная политика: зарубежный опыт и российские реали ; под ред. А.В. Кузнецова, О.В. Кузнецовой. М. : ИМЭМО РАН, 2015. 137 с.

41. Staab A. The European Union explained. Institutions, actors, global impact. 2nd ed. Bloomington, Indianapolis : Indiana University Press, 2011. XX, 210 p.

42. Європейський Союз: політика, економіка, право; за ред. Н.В. Антонюк, М.М. Микієвича. Львів, 2005. 532 с.

43. Європейська регіональна політика: натхнення для країн, що не входять до ЄС?

44. Застосування принципів та обмін досвідом. Luxembourg: European Commission, Головне управління регіональної політики, 2009. 15 c.

45. Кушнір В.Г. Українці порубіжжя лісостепу і степу. Методичні рекомендації. Одеса: ОНУ, 2021. 28 с.

46. Малиновська О.Ю. Державні кордони як лінії розмежування і об'єднання. Економічна та соціальна географія: наук. збірник. 2001. Вип. 51. С. 153-157.

47. Малое приграничное движение.

48. European Neighbourhood Policy - Strategy Paper / Commission of the European Communities; Communication from the Commission [COM(2004) 373 final]. Brussels, 12.5.2004. [35 p.].

49. Внешнеполитическая и дипломатическая деятельность Российской Федерации в 2020 году. Обзор МИД России. Москва : МИД РФ, 2021. 66 с.

50. Китай открыл зону свободной торговли, ориентированную на Россию. Российская газета. 30.08.2019.

51. Усиление трансграничного сотрудничества сообществ в регионе ЦАРЭС. Обзорное исследование. Декабрь 2020 г. Manila : Asian development bank, 2020. XIV, 50 c.

52. Абдуллаев И., Казбеков Д., , Мантритилаке Г., Джумабоев К. Группы водопользователей в Центральной Азии: новая форма коллективных действий в управлении оросительной водой. Управление водными ресурсами. 2009. № 5 (24). С. 1029-1043.

53. Киридон А. Європейська ідентичність: космополітична концепція Ульріха Бека. Зовнішні справи. 2015. № 9. С. 52-55.

54. Бурдье П. Идентичность и репрезентация: элементы критической рефлекси идеи «региона». Ab Imperio. 2002. № 3. С. 45-60.

55. Crepaz K. `Europe of the Regions': An Approach to Counter Separatist Tendencies? L'Europe en Formation. 2016. No. 1 (379). P. 24-39.

56. Богатырева О.Н. Европейские модели регионализма. Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 2018. 171 с.

57. Основополагающие принципы устойчивого пространственного развития европейского континента. Совет Европы. Европейская конференция министров регионального планирования (СЕМАТ) [Ганновер, 7-8 сентября 2000 г].

58. Толстов С. Сепаратизм і сецесіонізм: концептуальні особливості в умовах європейського інтеграційного проекту. Ідеологія і політика. 2019. № 1 (12). С. 13-37.

References

1. First global report by United Cities and Local Governments (2008). Decentralization and local democracy in the world. Barcelona : United Cities and Local Governments (UCLG); The World Bank. [In English].

2. Ahranoff, R. (1997). Ohlyad yevropeys'kykh tradytsiy mistsevoho samovryaduvannya. Mistseve samovryaduvannya v Ukrayini: problemy i prohnozy. Kyiv : Institut sotsiologiyi NAN Ukrayiny, P. 3-24. [In English].

3. Brennan, L., Murray, P. (eds.). (2015). Drivers of Integration and Regionalism in Europe and Asia : Comparative perspectives. London, New York : Routledge; Taylor & Francis Group. [In English].

4. Duchacek, I. (1990). Perforated Sovereignities: Towards a new actors international relations. Soldatos, P. (ed.). An explanatory Framework for the study federated states as foreign Policy actors. Oxford: Oxford University Press. P. 1-53. [In English].

5. Husson, B., Soukouna, S. (2017). Stratйgies internationales des collectivitйs territoriales. Revue internationale des йtudes du dйveloppement. 2017. No 4 (232). Paris : Ed Sorbonne. [In French].

6. Scully, R., Jones, R.W. (2010). Europe, Regions and European Regionalism. Palgrave Studies in European Union Politics. London : Palgrave Macmillan. [In English].

7. Stoker, G. (2006). Comparative local governance. Rhodes, R.A.W., Binder, S.A., &

8. Rockman, B.A. (eds.). The Oxford handbook of political institutions. New York : Oxford University Press. P. 495-513. [In English].

9. Keating, M. (1998). The New Regionalism in Western Europe. Territorial Restructuring and Political Change. Cheltenham : Edward Elgar. [In English].

10. Keating, M. (2003). Novyy rehyonalyzm v Zapadnoy Evrope; per. s angl. Logos. No 6 (40). P. 67-116. [In Russian].

11. Symon, M. (2007). Vozdeystvye protsessov rehyonalyzatsyy na natsyonal'nye hosudarstva Evropy. Vlast'. No 11. P. 109-113. [In Russian].

12. Storper, M. (1995). The Resurgence of Regional Economies, Ten Years Later: The Region as a Nexus of Untraded Interdependencies. European Urban and Regional Studies. 2 (3). P. 191-221. [In English].

13. Hettne, B. (2005). Beyond the `new' regionalism. New Political Economy. 10 (4). P. 543-571. [In English].

14. Hurrell, A. (1995). Regionalism in Theoretical Perspective. Fawcett, L., Hurrell, A. (eds.). Regionalism in World Politics: Regional Organizations and International Order. Oxford : Oxford University Press. P. 37-73. [In English].

15. Altermatt, U. (2000). Etnonatsyonalyzm v Evrope. Moscow : RHHU. [In Russian].

16. Anderson, B. (2016). Voobrazhaemye soobshchestva. Razmyshlenyya ob ystokakh y rasprostranenyy natsyonalyzma; per. s angl. V. Nykolaeva. Moskva : Kuchkovo pole. [In Russian].

17. Prazauskas, A.A. (1997). Etnonatsyonalyzm, mnohonatsyonal'noe hosudarstvo y protsessy hlobalyzatsyy. Polys. Polytycheskye yssledovanyya. 2. P. 95-105. [In Russian].

18. Busygina, Y.M. (1993). Nastoyashchee y budushchee “Evropy rehyonov” (problemy evropeyskoho rehyonalyzma). Myrovaya ekonomyka y mezhdunarodnye otnoshenyya. 9. P. 7886. [In Russian].

19. Busygina, Y.M. (1998). Rehyonal'naya polytyka Evropeyskoho Soyuza na rubezhe vekov: novye tendentsyy y vyzovy. Evropa na porohe KHKHI veka: Renessans yly upadok? Moscow: INION RAN. P. 110-118. [In Russian].

20. Trofymova, Y.N. (2011). Detsentralyzatsyya hosudarstvennoho upravlenyya y osobennosty tsentr-lokal'nykh otnoshenyy v evropeyskykh stranakh. Sravnytel'naya polytyka. 4. P. 35-44. [In Russian].

21. Budzins'kyy, T.V. (1999). Regional'ni tendentsiyi v krayinakh Yevropeys'koyi Spil'noty (19451992). Novapolityka. 3. P. 8-14. [In Russian].

22. Vermenych, Y.V. (2021). Kordony ta pohranychchya v dyskursyvnomu prostori sotsiohumanitarystyky: teoretychni proektsiyi. Visnyk Natsional 'noyi akademiyi nauk Ukrayiny. 7. P. 55-70. [In Ukrainian].

23. Vidnyans'kyy, S., Vovkanych, I. (2018). Istoriohrafichni aspekty transkordonnoho spivrobitnytstva Ukrayiny. Heopolityka ukrayiny: istoriya i suchasnist': Zb. nauk. Prats'. 2 (21). P. 7-41. [In Ukranian].

24. Hoblyk, V.V. (2015). Rehional'na polityka Yevropeys'koho Soyuzu v konteksti rozvytku transkordonnykh rehioniv. Agrosvit. 3-4. P. 21-25. [In Ukranian].

25. Derhachev, V.A. (2014). Novye formy mezhdunarodnoy ekonomycheskoy rehyonalyzatsyy. Ekonomichni innovatsiyi. 57. P.111-126. [In Russian].

26. Kyrydon, A.M. (2015). Yevropeys'ka identychnist': strukturuvannya smyslovoho prostoru.

27. Yevropeys'ki istorychni studiyi. 2. S. 26-53.

28. Konstantynov, V. (2012). Evolyutsiya naukovykh pidkhodiv do doslidzhennya fenomenu rehionalizmu v mizhnarodnykh vidnosynakh. Visnyk Kyyivs 'koho natsional 'noho universytetu im. T. Shevchenka. Mizhnarodni vidnosyny. 38-39. P. 20-22. [In Ukranian].

29. Kruhlashov, A. (2003). Vid “Yevropy natsiy” do “Yevropy regioniv”. Polityka i chas. 10. P. 6978. [In Ukranian].

30. Semynozhenko, V.P., Danylyshyn, B.M. (2005). Novyy regionalizm. Kyiv: Nauk. dumka. [In Ukranian].

31. Tul'chyns'kyy, R.V. (2018). Klasyfikatsiyni oznaky novoho rehionalizmu. Visnyk Cherkas'koho universytetu. Seriya “Ekonomichni nauky”, 2. P. 11-16. [In Ukranian].

32. Thoenig, J.-C. (2006). Territorial Institutions. Rhodes, R.A.W., Binder, S.A. & Rockman, B.A. (eds). The Oxford Handbook of Political Institutions. New York : Oxford University Press. P. 281-302. [In English].

33. Van der Velde, B.M.R. Labour market in a border-area. Searching for jobs and the influence of borders. Paper prepared for the 38th European Congress of the European Regional Science Association. Vienna, Austria, August 28 - September 1, 1998. 15 p.

34. Council of Europe (1980). European Outline Convention on Transfrontier Co-operation between Territorial Communities or Authorities. Madrid, 21.05.1980.

35. Mission Opйrationnelle Transfrontaliиre (2015). Cross-border economic development. Practical guide. Building partnerships. Promoting projects. Paris : Mission Opйrationnelle Transfrontaliиre. [In French].

36. Council of Europe. Sovet Evropy_Globalisation.

37. Busygina, Y.M. (2006). Polytycheskaya rehyonalystyka. Moscow: ROSSPЙN. [In Russian].

38. Kuznetsov, A.V., Kuznetsova, O.V. (eds). (2015). Regyonal'naya polytyka: zarubezhnyy opyt y rossyyskye realyi. Moscow: IMEMO RAN. [In Russian].

39. Staab, A. (2011). The European Union explained. Institutions, actors, global impact. 2nd ed. Bloomington, Indianapolis : Indiana University Press. [In English].

40. Antonyuk, N.V., Mykiyevych, M.M. (2005). Yevropeys'kyy Soyuz: polityka, ekonomika, pravo. L'viv: Lvivs'kyi natsional'nyi universitet. [In Ukranian].

41. European Commission (2009). European Regional Policy, an inspiration for Countries outside the EU? Applying the principles, sharing the lessons, exchanging experience. Luxembourg : Directorate-General for Regional Policy; Office of the official publications of the European Union. DOI: 10.2776/11830 [In English].

42. Kushnir, V.H. (2021). Ukrayintsi porubizhzhya lisostepu i stepu. Metodychni rekomendatsiyi. Odesa: ONU. [In Ukranian].

43. Malynovs'ka, O.Y. (2001). Derzhavni kordony yak liniyi rozmezhuvannya i ob'yednannya. Ekonomichna ta sotsial'na heohrafiya: nauk. zbirnyk. 51. P. 153-157. [In Ukranian].

44. Maloe pryhranychnoe dvyzhenye. Migrant.info.pl.

45. Commission of the European Communities (2004). European Neighbourhood Policy - Strategy Paper / Communication from the Commission [COM(2004) 373 final]. Brussels, 12.5.2004. [In English].

46. MID RF (2021). Vneshnepolytycheskaya y dyplomatycheskaya deyatel'nost' Rossyyskoy Federatsyy v 2020 hodu. Obzor MYD Rossyy. Moscow. [In Russian].

47. Rossiyskaya gazeta (2019). Kytay otkryl zonu svobodnoy torhovly, oryentyrovannuyu na Rossyyu. Aug 30.

48. CAREC (2020). Usylenye transgranychnogo sotrudnychestva soobshchestv v rehyone CAREC. Obzornoe yssledovanye. Manila : Asian development bank. [In Russian].

49. Abdullaev, Y. et al. (2009). Gruppy vodopol'zovateley v Tsentral'noy Azyy: novaya forma kollektyvnykh deystvyy v upravlenyy orosytel'noy vodoy. Upravlenye vodnymy resursamy. 5 (24). P. 1029-1043. [In Russian].

50. Kyrydon, A. (2015). Yevropeys'ka identychnist': kosmopolitychna kontseptsiya Ul'rikha Beka. Zovnishni spravy. 9. P. 52-55. [In Ukrainian].

...