Соціо-екологічні наслідки агропродовольчої спеціалізації України: причини і способи їх усунення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціо-екологічні наслідки агропродовольчої спеціалізації України: причини і способи їх усунення

Л.В. Молдаван, д-р екон. наук, проф., заслужений економіст України, головний науковий співробітник відділу форм та методів господарювання в агропродовольчому комплексі

ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

Здійснено аналіз процесів формування в Україні глибоко спеціалізованого з переходом до монокультурного типу виробництва сільськогосподарської продукції, обґрунтовано його вплив на посилення екологічних і соціальних проблем у аграрному секторі. Запропоновано, з урахуванням закономірностей функціонування природних компонентів агросистеми і передових практик господарської діяльності, заходи з усунення негативних наслідків глибоко спеціалізованого землеробства, спрямовані на зростання продуктивності сільськогосподарських земель, забезпечення продовольчого суверенітету України й збереження сільського трудового потенціалу. агроекологія сільськогосподарський екологічний

Ключові слова: глибока спеціалізація; монокультура; екологічні наслідки; соціальні втрати; агроекологія; сівозмінне землеробство.

Lyubov Moldavan, Dr. Sci. (Econ.), Prof., Honored Economist of Ukraine, Chief Research Fellow of the Department of the Forms and Methods of Management in the Agro-Industrial Complex

Institute for Economics and Forecasting of the NAS of Ukraine

SOCIO-ENVIRONMENTAL CONSEQUENCES

OF UKRAINE'S AGRI-FOOD SPECIALIZATION:

CAUSES AND WAYS TO ELIMINATE THEM

International organizations and the world scientific community note a growth of environmental processes associated with agricultural activities. In particular, it is recognized that agricultural sector with deeply specialized (monoculture) production, which intensifies land degradation, has negative impact on environment and natural resources. Losses from soil fatigue, a companion to monoculture, amount to almost 25% of the world harvest. The UN documents mention not only environmental, but also social losses from monoculture production: a decrease in rural population employment, an increase in poverty, inadequate nutrition, etc.

The processes of the formation in Ukraine of deeply specialized agriculture with features of monoculture farming, the zonal aspect of which allows to identify its negative environmental and social consequences, are analyzed. In the Steppe zone, the transition to the cultivation of soil-depleting and humus-absorbing cereals and sunflower, which occupied over 93% of the sown areas, displacing fallows and perennial grasses, led to increased erosion, which currently affects 60-80% of agricultural land, dehumusing of soils (humus deficit reaches 600 kg/ha), a significant reduction in animal husbandry, a decline in milk and milk products consumption by the population, a decrease in the caloric content of average daily diet, the elimination of jobs in agricultural production, etc. These processes are characteristic of the eastern regions of the Forest Steppe and, although to a lesser extent, other regions of the country. In Ukraine as a whole, the quality of food is decreasing, import dependence is increasing for certain types of food commodities that have been driven out of production as a result of deep specialization. It is substantiated that in order to prevent the further development of these and other negative processes, there is no alternative to the transition from deeply specialized monoculture agriculture to agroecological crop rotation-based one in symbiosis with animal husbandry. The mechanisms of transition to this type of agriculture are proposed, taking into account the theoretical foundations of the problem and the experience of its solution in Western European and other countries, which will allow to stop the degradation and ensure the growth of agricultural land productivity, to preserve the food sovereignty of the country and its rural labor potential.

Keywords: deep specialization; monoculture; environmental consequences; social losses; agroecology; crop rotation agriculture.

Світове сільське господарство щороку втрачає від ерозії ґрунтів 6 млн га угідь і від 25 до 40 млрд т верхнього шару ґрунту, на відновлення якого потрібні сотні років. Ерозія, погіршуючи родючість ґрунту, порушує встановлену в процесі довгого еволюційного розвитку складну екологічну систему, змінюючи кругообіг поживних речовин у біосфері. Елементи живлення рослин у процесі ерозії вилучаються з малого біологічного кругообігу і втягуються у великий геологічний кругообіг, тобто фактично втрачаються для землеробства назавжди.

Планетарна деградація угідь через ерозію, ущільнення, хімічне забруднення, засолення, підкислення охопила третину сільськогосподарських земель 1. Ерозія ґрунтів і втрата ними родючості призвели до руйнування 36 % зрошуваних посівних площ у Південно-Східній Азії і 30 % у Центральній Америці. У поточному столітті щорічний приріст дегра- дованих угідь уже сягнув 2--3 %, що в 1,5 разу перевищує цей показник останніх 30 років минулого століття. Протягом останніх 50 років людство втратило 300 млн га оброблювальних угідь. Якщо протягом XVIII-- XX ст. середньорічний темп світових втрат ґрунтів становив 1,6 млн га, то нині цей показник сягає 6 млн га. У разі збереження таких темпів у поточному столітті людство може дійти до катастрофічної межі землекористування і харчової безпеки людської цивілізації.

Дослідження вчених різних країн свідчать про значний вплив на окреслені процеси поширення глибоко спеціалізованого (монокультурного) сільськогосподарського виробництва, за якого визначальними чинниками (причинами) набору культур у землеробстві є підвищений попит на окремі види продукції на зовнішніх ринках, що дозволяє максимізувати прибутки. За такого типу виробництва економічна діяльність вступає в конфлікт із законами землеробства, насамперед законами плодозміни і спадної родючості ґрунту, незамінності факторів життя рослин, зональності землеробства і диференційованої агротехніки культур. Недотримання в монокультурі вимог цих та інших законів землеробства веде до дегуміфікації ґрунтів, їх деградації, втрати родючості, негативного впливу на розвиток рослини і формування врожаю, неефективного використання біокліма- тичного потенціалу сільськогосподарських угідь у зонах з різними рівнями забезпеченості природними ресурсами. За оцінками ФАО, від ґрунтовтоми, що породжується монокультурним виробництвом, світове сільське господарство втрачає до 25 % продукції.

Екологічні наслідки доповнюються соціальними. Короткостроковий виграш монокультурного землеробства в збільшенні продукції у довгостроковому періоді опиняється перед загрозою зростання безробіття, міграції сільського населення, посилення тенденцій урбанізації і деколонізації сільських територій. У документах ООН наголошується, що вузь- ка спеціалізація на виробництві, як правило, зернових культур погіршує якість харчування людей. Продовольчі товари із зернових є джерелом, в основному, вуглеводів і містять зовсім мало інших дуже важливих для організму людини біогенних речовин [1; 2].

Таблиця 1. Посівні площі сільськогосподарських культур за регіонами України

Джерело: розраховано і складено авторкою за: Сільське господарство України.

Домінуючу роль у формуванні глибоко спеціалізованого сільськогосподарського виробництва відіграють трансконтинентальні й національні агро-промислово-торговельні компанії. Якщо в 1990-ті роки їх інвестиції у сільське господарство становили в середньому 600 млн дол. на рік, то в середині 2000-х -- 3 млрд дол. United Nations Conference on Trade and Development (UNCTAD), World Investment Report 2009. Transnational Corporations, Agricultural Production and Development. New York; Geneva, 2009. URL: https://unctad.org/system/files/official-document/ wir2009_en.pdf Така сама тенденція спостерігається і в Україні.

Отже, мета статті -- дослідити вплив глибоко спеціалізованої без- сівозмінної системи землеробства на екологічні й соціальні процеси вітчизняного аграрного сектору і обґрунтувати способи упередження подальшого їх розвитку з огляду на теоретичні основи проблеми й позитивні світові практики.

Глибоко спеціалізований тип виробництва сформувався в країні протягом 2000--2010 рр. на основі безпрецедентного розширення посівних площ олійних (здебільшого соняшнику) і частково зернових культур. Якщо у 2000 р. частка цих культур у структурі посівних площ займала 62,1 %, що корелюється з науковими рекомендаціями і практикою країн із сівозмінним землеробством, то до 2010 р. ситуація різко змінилася -- частка зросла до 81,3 %, а протягом наступних 10 років -- до 87,4 %.

Керуючись лише кон'юнктурно-ринковими інтересами, нові суб'єкти господарювання, створені в процесі реорганізації КСП і радгоспів, розпаювання земельних угідь і розвитку орендних відносин, перейшли на вирощування двох-трьох олійних і зернових експортоорієнтованих культур без урахування природно-екологічних умов, біологічних, хімічних і соціальних чинників і особливостей технологій їх вирощування. У 2000-х роках Україна порівняно з початком 1990-х років позбулася чистих парів, значних площ кормових культур (з 11,3 до 1,5 млн га), а також частини овочевих і плодово-ягідних культур. Натомість посіви олійно- технічних збільшилися з 3,5 млн до понад 9,3 млн га (табл. 1), з них посівні площі соняшнику зайняли 6,6 млн га (2021 р.), що майже на 2 млн га більше за посівні площі цієї культури всіх країн ЄС, разом узятих. До 80 % його посівів розміщено в Степовій зоні й прилеглих до неї східних областях Лісостепової зони. Їх питома вага в структурі посівних площ тут становить 30--40 %, решту 50--57 % займають зернові (табл. 2).

Глибока експортоорієнтована спеціалізація не забезпечила високої продуктивності праці. Якщо у 2000 р. цей показник у Степовій зоні був вищим порівняно з іншими зонами, то у 2020 р. він став найнижчим як у цілому по сільському господарству, так і в рослинництві (табл. 3).

Концентрація зусиль сільськогосподарських корпорацій на вирощуванні культур двох біологічних родин не забезпечила й інших економічних переваг. Урожайність соняшнику, ріпаку і кользи, кукурудзи в найспеціалізованіших районах Степу і Східного Лісостепу виявилася на 60 % і більше нижчою від загальнонаціонального показника. За дослідженням науковців ННЦ «Інститут аграрної економіки» НААН, собівартість соняшнику і зернових у агрохолдингах є вищою, а рентабельність -- нижчою порівняно з традиційними господарствами [3]. У ряді районів Полісся виробництво соняшнику взагалі є збитковим.

Водночас значне збільшення площі гумусопоглинаючих культур (кукурудзи, соняшнику) з одночасним зменшенням гумусоутворюючих культур (зернобобових, багаторічних трав) стало вагомим чинником посилення деградації сільськогосподарських угідь. Якщо в цілому по країні ерозійними процесами охоплено 42 % угідь, то в областях Степової зони -- від 52 до 96 %. Насамперед, це стосується Херсонської, Запорізької, Миколаївської, Донецької, Луганської, Одеської і Кіровоградської областей. За даними ДУ «Держґрунтоохорона», у зоні Степу врожайність озимої пшениці на середньоеродованих ґрунтах становить 74 %, кукурудзи -- 60 %, а соняшнику -- 58 % від урожайності на нееро- дованих землях. Цілком природно, що екологічні умови вирощування сільськогосподарських культур на еродованих землях є значно гіршими порівняно з нееродованими, оскільки в них відчутно менший гумусовий горизонт і менші запаси вологи. Вони значно відрізняються за ґрунтово-хімічними факторами. Насамперед, у еродованих ґрунтах міститься менше валового і гідролізованого азоту, що погіршує азотне живлення рослин. Під впливом ерозії кількість мінерального азоту знижується на 30--40 %, що обумовлено низькою біологічною активністю еродованих ґрунтів і вимиванням легкорозчинних його форм. Ерозійні процеси також негативно позначаються на вмісті фосфору і калію. У ґрунтовому шарі 0--20 см слабоеродованих чорноземів органічного фосфору порівняно з нееродованими аналогами є меншими на 16--30%, середньоеро- дованих -- на 38--53 %.

Таблиця 2. Олійно-технічні культури в структурі посівних площ у 2020 р., зональний аспект

Примітка:¹ -- дані наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя і частини тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях.

Джерело: розраховано і складено авторкою за: Сільське господарство України 2020 р. Стат зб. URL: https://www.ukrstat.gov.ua/

Таблиця 3. Продуктивність праці в підприємствах, які здійснювали сільськогосподарську діяльність у 2000--2020 рр., тис. грн на одного зайнятого в сільськогосподарському виробництві

П р и м і т к а: ¹ -- дані наведено без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м. Севастополя і частини тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях.

Джерело: розраховано і складено авторкою за: Сільське господарство України. Стат. зб. за відповідні роки. URL: https://www.ukrstat.gov.ua/

Розвиток ерозії веде до втрат не лише макро-, а й мікроелементів -- міді, цинку, кобальту, марганцю. У сильно змитих ґрунтах їх уміст наближається до кількості показників у ґрунтоутворюючій породі. Сумарні втрати гумусу через ерозію ґрунтів щороку становлять 32--33 млн т, що еквівалентно 320--330 млн т органічних добрив. Втрати гумусу при цьому зменшують ефективність мінеральних добрив у 1,8--2 рази [4]. За даними ННЦ «Інститут землеробства НААН», унаслідок зменшення вмісту гумусу щорічні недобори продукції є рівнозначними 3 млн умовного зерна, а також за нинішньої глибоко спеціалізованої безсівозмінної системи землеробства на екологію ґрунту негативно впливають нагромадження в ньому значної кількості бур'янів-паразитів, патогенних грибів, кореневої гнилі, зростання заселеності хлібним пильщиком, поширення вірусів різних таксономічних груп, зменшення біомаси бактерій [5], що збільшує витрати на хімічні засоби захисту рослин, підвищує собівартість продукції і негативно впливає на навколишнє середовище.

Погіршує екологічний стан ґрунтів і поширення безсівозмінного монокультурного землеробства, яке здійснюється одночасно з порушенням вимог «незмінного закону природи» Ю. Лібіха -- закону повернення поживних речовин, винесених з урожаєм. Внесення мінеральних добрив не забезпечує бездефіцитного балансу поживних речовин у ґрунті. Розрахунки, проведені обласними філіями ДУ «Держґрунтохорона» на основі статистичних даних, підтверджують, що головні елементи живлення сільськогосподарських культур -- фосфор і калій -- протягом багатьох років не повертаються в ґрунт у кількості, яка відчужується з урожаєм. Така сама тенденція спостерігається з поверненням азоту.

Найбільш дефіцитний баланс поживних речовин (азоту, фосфору і калію) відзначався в глибоко спеціалізованих областях Степової зони -- від 50 до 120 кг/га. Як наслідок, формування більшої частини врожаю відбувається за рахунок природних ґрунтових запасів поживних речовин, яких, за даними науковців-ґрунтознавців, в українських чорноземах стало у 2,5--3 рази менше, ніж у ґрунтах західноєвропейських країн [6]. На такий стан ґрунтів впливає і те, що виніс органіки з урожаєм не поповнюється органічними добривами тваринного і/або рослинного походження. Обсяги їх внесення становлять усього 0,5--0,6 т/га посівної площі, тоді як мінімальна норма для забезпечення бездефіцитного балансу гумусу залежно від ґрунтово-кліматичної зони має дорівнювати від 8 до 14 т/га (у 1990 р. цей показник у середньому по Україні становив 8,6 т/га).

Найменша кількість внесених органічних добрив (від 0,1 до 0,2 т/га) відзначається в Запорізькій, Кіровоградській, Луганській, Миколаївській, Одеській, Херсонській областях, де найбільш деградовані сільськогосподарські землі й найбільш виражена монокультура (табл. 4). Невнесення органічних добрив, відсутність у структурі посівних площ гумусо- утворюючих зернобобових культур і багаторічних трав обумовлюють найбільший дисбаланс гумусу в цьому регіоні -- у половині його областей він становить від 400 до 610 кг/га Державна служба статистики України. URL: https://ukrstat.gov.ua/.

Зниження вмісту органічної речовини в сукупності з монокультурним виробництвом та інтенсивним механічним обробітком ґрунту посилює фізичну деградацію ґрунтів. На чорноземах унаслідок переущільнення ґрунту зменшується доступ повітря, що значно погіршує водно- мінеральне живлення рослин. Загалом реальна небезпека переущільнення спостерігається майже на 22 млн га ріллі [7]. Ці та інші негативні процеси обумовлюють явища фізичної, хімічної і біологічної деградації ґрунтів, кожне з яких визначається певними агроекологічними індикаторами (рис.).

Глибоко спеціалізоване з ознаками монокультури експортоорієнто- ване сільське господарство за своєю природою не може виконувати не лише екологічні, а й соціальні функції. До останніх, насамперед, відносяться забезпечення суспільства фізіологічно необхідними продовольчими товарами відповідної якості на рівні продовольчого суверенітету і підтримка продуктивної зайнятості сільського населення. Розширюючи посіви олійних і частково зернових культур за рахунок кормових угідь, підприємства відповідно позбувалися тваринництва. Поголів'я великої рогатої худоби зменшилося проти 1990 р. у 8 разів, у тому числі корів -- у 5, овець і кіз -- у 7, поголів'я свиней -- у 3 рази.

Найбільш критична ситуація склалася в тих регіонах, де частка зернових і олійних культур перевищила 93 %. У всіх областях Степової зони за період, що аналізується (2000--2010 рр.), корів на 100 га ріллі залишалося від 6 голів у Запорізькій до 10 голів у Донецькій і Одеській областях. Лісостепова зона завдяки тому, що глибока спеціалізація і перехід на монокультуру не охопили всі райони, зберегла на 100 га ріллі вдвічі, а Поліська -- втричі більше корів. Безумовно, зазначені процеси не могли не позначитися на регіональному споживанні молока і молокопродуктів (табл. 5).

Таблиця 4. Внесення органічних добрив під посіви сільськогосподарських культур у 2011--2021 рр., зональний аспект

П р и м і т к а: ¹ -- інформація про внесення органічних добрив у 2015--2021 рр. відсутня.

Джерело: складено авторкою за: Держстат України за відповідні роки. URL: https://www.ukrstat.gov.ua/

Деградація ґрунтів, агроекологічні індикатори та їх вплив на навколишнє середовище

Джерело: побудовано авторкою.

Те саме можна сказати і про калорійність середньодобового раціону населення на одну особу -- всі області Степової зони, крім Миколаївської і Кіровоградської, не досягли рівня середньонаціонального показника.

У результаті за рахунок продукції тваринного походження калорійність раціону забезпечується лише на 28 % при оптимальному рівні 55 %. Споживання пересічним жителем країни м'яса і м'ясопродуктів, молока і молокопродуктів є значно нижчим від науково обґрунтованої норми. Крім того, споживання плодів і ягід, які для організму людини слугують основним джерелом вітамінів, також суттєво відстає від нормативного показника.

За Індексом глобальної харчової безпеки (Global Food Safety Initiative -- GFSI), Україна поступається не тільки всім країнам Європи, але й тим, до яких вона активно експортує продовольство, зокрема Єгипту, Тунісу, Марокко. Ще одна соціальна проблема монокультурного виробництва, на яку звертають увагу науковці й аналітики, -- погіршення якості харчування. Продовольчі товари із зернових, соняшнику і ріпаку не містять дуже важливих для організму людей біологічних речовин, що потребує різноманітних культур з орієнтацією на поживні речовини відповідно до потреб людського організму. Зменшення споживання продуктів тваринництва, овочів і фруктів негативно позначилося на забезпеченні людей макро- і мікроелементами. За цими показниками країна досі не досягла рівня 1990 р. (табл. 6).

У результаті глибокої спеціалізації збільшився імпорт окремих видів продовольчих товарів, для виробництва яких є всі умови у вітчизняних підприємствах. Наразі Україна на 30 % залежить від імпорту молока, м'яса і вироблених з них продуктів. Це межа, за якою втрачається продовольчий суверенітет. Нині ми завозимо живу худобу, збільшуємо обсяги імпорту овочів і фруктів. Орієнтація великих господарств на експорт, нарощування посівних площ швидкоокупних і менш трудомістких зернових і олійних культур, монополізація в регіонах каналів збуту продукції призвели не лише до недостатнього забезпечення внутрішнього ринку певними видами продукції, що не могло не вплинути на зростання цін на продовольство, а й до постійного вивільнення зайнятих у підприємствах працівників. За різними соціологічними дослідженнями (статистика з даної проблеми не ведеться), агрохолдинги, орендуючи до половини сільськогосподарських земель, забезпечують зайнятість лише п'ятої частини працездатного сільського населення, знижуються виплати на оплату праці. Частка річного фонду оплати праці в собівартості продукції сільськогосподарських підприємств з рентабельністю до 50 % не перевищує 5 %, понад 50 % -- до 10 %. Чисельність найманих працівників у період формування глибоко спеціалізованого виробництва (2000--2010 рр.) зменшилася з 2,5 млн до 595 тис. осіб, а з 2010 по 2020 р. -- до 443,7 тис. осіб.

Таблиця 5. Щільність поголів'я корів на 100 га ріллі й споживання молока і молокопродуктів на одну особу, зональний аспект

П р и м і т к а: ¹ -- інформація про споживання молока і молокопродуктів у 2021 рр. відсутня.

Джерело: розраховано і складено авторкою за: Сільське господарство України. Стат. зб. за відповідні роки. URL: https://www.ukrstat.gov.ua/

Агро-промислово-торговельним компаніям, а потім і багатьом новим підприємствам, у оренді яких опинилася земля реформованих старих господарств, з відмовою від тваринництва стали непотрібними працівники, які були зайняті в цій галузі: зооветеринарні спеціалісти, техніки, майстри машинного доїння, працівники, зайняті на виробництві, переробці й постачанні кормів на ферми. Закрилися колгоспні цехи з переробки овочів і фруктів та інші промислові виробництва, які розміщалися в селах і давали роботу сільському населенню. Не затребуваними стали спеціалісти адміністративно-управлінського апарату реформованих підприємств, оскільки робота, що проводилася ними, перемістилася в материнські компанії агрохолдингів, які розміщено у великих містах. За обстеженнями науковців ННЦ «Інститут аграрної економіки» НААН, із зайнятих раніше в господарствах роботу в нових підприємствах знайшли в середньому 7--8 осіб на село.

Таблиця 6. Споживання макро- і мікроелементів на одну особу за добу

Джерело: розраховано і складено авторкою за: Сільське господарство України. Стат. зб. за відповідні роки. URL: https://www.ukrstat.gov.ua/

В умовах глибокої спеціалізації підприємств на вирощуванні найбільш механізованих видів сільськогосподарських культур особливо гострою стала проблема використання жіночої праці. Це є однією з основних причин того, що у внутрішньої і зарубіжної міграції «жіноче обличчя». Зменшення зайнятих у сільському господарстві відбувається в усіх країнах. Сприяння науково-технічного прогресу заміщенню робочої сили трудозберігаючою технікою і зменшенню зайнятих безпосередньо у виробництві сільськогосподарської продукції -- об'єктивний процес. Однак у західноєвропейських, північноамериканських та інших країнах значна частина сільських жителів знаходять роботу в сільськогосподарських кооперативах, створюваних самими фермерами для переробки своєї продукції, її зберігання і продажу, постачання фермам -- своїм членам засобів виробництва, надання їм послуг з обробітку сільськогосподарських угідь, транспортних перевезень тощо. Матеріально-технічна база кооперативів розміщується, як правило, у сільській місцевості поруч з виробництвом, що сприяє підвищенню зайнятості й осілості сільського населення, людності й збереженню сільських поселень.

Головним чинником подолання цивілізаційних криз у історії людства завжди була поява нових технологій використання компонентів природного середовища для задоволення життєво необхідних потреб. Вважається, що існує закономірність, згідно з якою людство, потрапивши в стан глобальної кризи, неминуче формує нові знання, на основі яких з'являються нові парадигми і технології як основа подальшого розвитку цивілізації. Наразі такою парадигмою упередження подальшого розвитку загрозливих для життя майбутніх поколінь негативних соціоекологічних наслідків ресурсоруйнівної економічної діяльності, що прямо стосується глибоко спеціалізованого (монокультурного) сільського господарства, дедалі більше визнається перехід на агроекологічне сільськогосподарське виробництво, яке найбільше враховує природні закони землеробства, імітує природні процеси і забезпечує тим самим благотворну біологічну взаємодію і синергію між компонентами агроекосистеми. Самі суб'єкти господарської діяльності в умовах жорсткої конкуренції економічно не зацікавлені в підвищенні екологічної безпеки виробництва шляхом застосування агроекологічних ресурсоощадливих технологій. Використання природних ресурсів не відображається на внутрішніх витратах підприємства, тому шкода, заподіяна екології в результаті їх економічної діяльності, переноситься на все суспільство.

У документах ООН ключова роль у створенні сприятливих умов для впровадження агроекологічно-сівозмінних моделей розвитку сільського господарства відводиться державній політиці. Так, доповідь «Про права людини на харчування» Доклад, представленный Специальным докладчиком по вопросу о праве на питание Оливье де Шуттером. ООН, 2010. URL: https://www2.ohchr.org/english/ bodies/hrcouncil/docs/16session/A-HRC-16-49_ru.pdf містить рекомендації урядам країн -- членів ООН щодо сприяння широкомасштабному застосуванню агроекологічних методів виробництва продовольства. Зокрема, вважається за необхідне включити агроекологічні заходи, що здійснюватимуться в аграрному секторі, в національні плани дій щодо боротьби із змінами клімату, які приймаються країнами в рамках зусиль з пом'якшення кліматичних змін і цілей сталого розвитку; надати пріоритет державним закупівлям агроекологічної продукції; збільшити бюджетні асигнування на наукові дослідження, розробку сталих агроекологічних систем; забезпечити підготовку наукових кадрів у сфері розроблення агроекологічних методів ведення сільського господарства; інвестувати в системи поширення серед сільського населення знань агроекологічних принципів ведення господарської діяльності.

Держава несе відповідальність за продовольчу безпеку свого суспільства і забезпечення зайнятості своїх громадян. Це зобов'язує її втручатися в діяльність приватних виробників продовольства, якщо ця діяльність не відповідає потребам людей у необхідному для життєдіяльності й здоров'я харчуванні. Те саме втручання здійснюється щодо підтримки зайнятості в малопривабливих, але необхідних для суспільства галузях, що стосується, насамперед, сільського господарства. Державні важелі впливу повинні відігравати подвійну роль: з одного боку, створювати умови, за яких самі виробники будуть зацікавлені в підвищенні екологічної безпечності свого виробництва, а з іншого -- спонукати до дотримання екологічно безпечних технологій у контексті соціальної відповідальності за продовольчу безпеку країни і збереження сприятливого для життя людини природного середовища.

Досвід такого підходу накопичено в західноєвропейських і північноамериканських країнах. Держави вибудовують політику упередження або усунення різних чинників, які негативно впливають на спроможність сільського господарства виконувати свої економічні, соціальні й екологічні функції, задовольняти потреби людей у фізіологічно необхідних продовольчих ...