В полоні стагнації: економіка Галичини до модернізації кінця XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

В полоні стагнації: економіка Галичини до модернізації кінця XIX століття

(Мошенський СЗ., Державний університет «Житомирська політехніка»)

Вступ

Завдяки працям економістів і публіцистів ХІХ століття сформувалося стереотипне уявлення про глибоку бідність Галичини (яке без порівняння з іншими країнами Східної Європи перейшло і в праці авторів ХХ ст.). Це ставило під сумнів перспективи подальшого розвитку цього краю. Однак для об'єктивної оцінки галицької економіки навіть до початку процесів модернізації (так само як і сучасної української економіки) потрібен системний аналіз об'єктивних даних, таких як ВВП на душу населення. Цим визначається актуальність дослідження.

Викладення основного матеріалу

За всіх часів і всякої влади в Галичині полюбляли вести розмови про «галицькі злидні», інакше кажучи - про бідність цього краю, особливо помітну, якщо порівнювати його з європейським добробутом Австрії. «Із Замкової гори» у Львові «відкривається ще приємніший вид на місто та його околиці. Та як часто на фоні цього божественного краєвиду мене пронизувала болісна думка про те, яким злиденним, здичавілим, безпросвітним є життя народу посеред цієї природної краси і величі» - писав в 1786 році Франц Краттер (1758-1830) [1, с.21; 32].

Краттер приїхав у Галичину в 1784 році відвідати своїх братів, які займалися у Львові торгівлею вином. Він провів тут півроку, а потім видав анонімно в Лейпцигу свої листи про враження від Галичини. У галицькому суспільстві до цієї книги поставилися негативно - мабуть те, що для Краттера здавалося відсталим, у Галичині було звичним. Через декілька років Краттер повернувся у Львів, де став директором німецького театру.

Європа довідалася про Галичину саме завдяки Краттеру, і мабуть тоді виник стереотипний образ галицької бідності. А через століття, у часи світового економічного підйому, Станіслав Щепановський у своїй знаковій книзі «Бідність Галичини в цифрах» знову привернув увагу до відсталості цього краю. «У всіх відношеннях ми лише там, де Варшава була сто років тому» [2, р. 92]. економіка галичини населення фінансовий

У своїй емоційно написаній книзі Щепановський більше розмірковує про «моральний занепад», аніж про економіку в нашому розумінні. І закликає до морального відродження для боротьби зі «злиденністю». Втім, коли читаєш книгу Щепановського, захопленого ідеєю розвитку Галичини й амбіційними планами стати нафтовим королем, то постає питання, чого в ній більше - емоцій чи економіки? До того ж, у розмовах про бідність Галичини Щепановський показував стан справ гіршим, ніж він був насправді - на це звертали увагу ще його сучасники, такі як Н. Цибульський [3, р. 76].

На початку ХХ століття Габсбурзька монархія була однією з європейських країн, що розвивалися найбільш динамічно, і «досягнення Галичини» стали «привабливими. для дрібних сільськогосподарських виробників Придніпровської України» [4, с. 307]. Однак у самій Галичині вести розмови про її відсталість і бідність вже стало звичною традицією, і весь цей край взагалі називали «ведмежим» [5, р. 331]. А поляки іронічно казали про королівство Galicia i Lodomeria як про «королівство голих і голодних», використовуючи гру польських слів Golicija і Glodomeria [6, р. 13].

За словами австрійського журналіста й письменника Йозефа Рота, який жив деякий час у Львові, близько третини жителів Галичини «годували себе різними промислами. Друга третина зводила кінці з кінцями, обробляючи свої... земельні ділянки. А інші займалися чимось подібним до торгівлі», хоча «комерційні звичаї не відповідали уявленням цивілізованого світу про торгівлю. Торговці в тому краї жили скоріше випадком, аніж перспективами... У них не було кредитів, але вони майже надприродним нюхом чуяли всі таємні джерела грошей». Йозеф Рот протиставляв багату Америку, країну безмежних можливостей, і бідну Галичину, «землю, що користується в Західній Європі недоброю славою», де «живеться важко». Тут «немає ніяких фабрик, ніякої реклами», а на базарах «торгують примітивними дерев'яними іграшками», яких у Європі не бачили вже, напевно, років двісті [7]. Так сприймали Галичину мешканці Австро-Угорщини.

Однак насправді «люди жили непогано. свята й весілля йшли звичайно весь тиждень. і грошики не були рідкістю» [8, с. 12] - згадував Василь Нагірний про своє рідне село Гірне, яким воно було в 1860-і роки. «Нам добре жилося на Буковині. Навіть дуже добре. А що була й бідність - хто це заперечує?» [9, с. 215]. «У Росії скільки земель, а економічний добробут там. не краще» [10] - писав один галичанин в 1888 році.

Міркування про бідність Галичини були суто внутрішніми, з огляду на рівень життя в Австрії. Підрахунки ВВП на душу населення (у міжнародних доларах 1990 року) показують, що в порівнянні з іншими країнами Східної Європи ніякої особливої бідності там не було. В 1910 році цей показник становив у Галичині 1554 долара, у Буковині - 1608 доларів, у Польщі - 1690. В Австрії він справді був набагато вище - 3016. Очевидно, те що для жителів Австро- Угорщині здавалося безнадійною бідністю, для інших країн Східної Європи виглядало непогано - у Болгарії в цей час ВВП на душу населення становив 1455 доларів, у Румунії - 1662 [11, р. 153-154]. У Російській імперії 1488, у Португалії 1250, Іспанії 2056, Норвегії 2447. Середній загальносвітовий

ВВП на душу населення в 1913 році становив 1526 доларів [12, р. 382].

Бідність основної маси населення у той час характерна не тільки для Галичини, а й для всієї Східної Європи. Інша справа, що в Галичині, яка входила до складу Австрії, ця бідність стала помітнішою порівняно з австрійськими землями. «Всі ми чуємо, чує весь наш край нарікання на загальні злидні, на загальний занепад і розклад, який дається взнаки серед усіх верств нашого суспільства» [13, с. 19-20].

До того ж, багатство розподілялося в Галичині особливо нерівномірно. Наприкінці XIX століття з тисячі жителів Галичини тільки 8 мали річний прибуток більше 600 ринських злотих (гульденів), у Чехії - 28, в Австрії - 99. За курсами валют перед Першою світовою війною 600 ринських злотих становили 267 рублів. Усі, хто мав прибуток нижче, вважалися бідними. А це означає, що в Галичині бідних було в 3,5 рази більше ніж у Чехії та в 12 разів більше, ніж в Австрії [14, р. 2].

Нагадаємо, що до 1892 року грошовою одиницею Австрії й Австро-У горщині був гульден (рейнський гульден), який часто називався в Австрії й Угорщині флорином, а в Західній Україні - ринським злотим. Потім гульден (флорин) замінила австрійська крона (1 гульден/флорин = 2 крони). В 1914 р. 1 долар дорівнював 5,08 австро-угорської крони, 1 російський рубль - 2,56 крони. Польський злотий з'явився в 1920-і роки, а в ХІХ - початку ХХ ст. існував лише злотий Царства Польського, яке входило до складу Російської імперії. 1 долар дорівнював 13 злотих, 1 рубль - 6,66 злотого, 1 злотий - 0,15 руб. Отже ринський злотий (гульден) і злотий Царства Польського - це зовсім різні грошові одиниці.

У порівнянні з іншими частинами Австро-Угорщини Галичина й Буковина справді були периферійними й дуже відсталими аграрними околицями габсбурзької імперії.

Однак цієї імперії давно вже немає, і для нас немає сенсу порівнювати економічний розвиток Галичини й Австрії.

Тому краще зосередитися не на «злиднях» і бідності, про які вже писали багато і Франко у своїх статтях, і Щепановский, та й багато інших, а на галицькій економіці, якою вона була насправді у всьому своєму різноманітті. У давні століття заглиблюватися не станемо і обмежимося часом, коли Галичина та інші землі заходу України увійшли до складу Австрії (а потім Австро-Угорщини).

Про цю імперію недарма казали в першій половині ст., що вона залишилася в аристократичному настрої минулого вісімнадцятого століття, і не дуже хоче із цього настрою виходити. Зрозуміло, що при цьому у родової аристократії ще довго не було ніякого інтересу до таких нібито «низьких» речей, як банки, залізниці, промисловість, акціонерні товариства, та й підприємництво загалом. Особливо це відчувалося в Галичині за умов економічної й торговельної ізольованості цього регіону. Населення тут тривалий час не мало можливості долучитися до економічного прогресу. «В нас господарюється так, як діди і прадіди наші господарили» , але світ змінюється, тому «нам треба доброго промисловця, зручного ремісника і розумного хлібороба» [15, с. 48].

Консервативно налаштовані великі землевласники хотіли зберігати аграрне й архаїчне господарство, яке й так давало стабільний прибуток. У середині XIX століття цим великим землевласникам належало близько половини всіх галицьких земель і 90% усіх лісів. І навіть на початку

XIX століття тільки 0,5% поміщиків володіли 37% земель, а 90% землевласників мали ділянки площею менше 5 гектарів [16, р. 6-7; 17, р. 245, 250].

Це стало однією з основних причин, які гальмували економічний та фінансовий розвиток. Будь-яка модернізація порушувала звичний спосіб життя родової аристократії, і коли намісника Галичини графа Потоцького запитали, чому він не починає видобувати вугілля на своїх землях, він відповів, що не хоче збільшувати кількість пролетаріату. А от ще один анекдот. Польському соціалісту-емігранту не дозволили поселитися у Варшаві. Тоді він подав прохання галицькому наміснику Сангушку, а той поцікавився «А як ви собі уявляєте соціалізм?» Емігрант відповів, що «соціалізм - це боротьба капіталу із працею». «Ну якщо так, ви одержите громадянство, тому що капіталів у нас немає, а працювати ніхто не хоче» - сказав Сангушко.

У Г аличині консервативні настрої були типові не тільки для великих землевласників, а й для всього суспільства. «Як сталося, що Галичина, незважаючи на численні й щедрі природні багатства, не має жодної промисловості - це довга і плутана історія. Провина... має бути поділена надвоє між польською шляхтою, яка споконвіку виявляла непереможну погорду до промислу. і австрійським урядом, свідома чи несвідома майже 100-річна політика якого вела до того, щоб у Галичині не допустити жодної промисловості» [18, с. 509].

І хоча австрійці принесли в Галичину повагу до формального права й закону, а також свою бюрократичну точність, на практиці це мало що дало для економічного зростання. Багатонаціональній континентальній імперії Габсбургів були властиві великі територіальні контрасти в економічному розвитку між Австрією (або Богемією) і периферійними королівствами й герцогствами. Особливо це стосувалося таких східних околиць, як Галичина чи Буковина. Для сучасників їх відставання було очевидним [19, р. 78], і вони пов'язували його, насамперед, з особливостями географічного положення - адже ріки Галичини впадали переважно в Дністер, що тече в Чорне море, і не могли бути використані як транспортні артерії для зв'язку з Австрією.

Крім того аграрні райони дуже відрізнялися від великих міст, які повільно, але впевнено перетворювалися на промислові й фінансові центри. У цих містах, що стали основною рушійною силою економічного прогресу, перед Першою світовою війною проживало близько 30% населення - більше, ніж у Російській імперії (14,4%), але менше ніж у Франції (41,2%), США (41,5%), Німеччині (56,1%) або Англії (78,0%) [20, р. 277; 21, с. 46].

За рівнем ВВП (а точніше, ВНП) на душу населення Австро-Угорщина перевершувала Російську імперію, але відставала від Німеччини. В Австро-Угорщині в 1870 році він становив 305 дол., у Росії - 250, у Німеччині - 426; в 1910-м - 469, 287 і 705 відповідно (у доларах за курсом 1960 року) [22, р. 286].

«Нестерпні економічні умови в цілому краю через безустанну політичну боротьбу, надмірні податки» [23] гальмували економічне зростання Галичини. Хоча насправді з податками в Галичині все було не так однозначно. Наприкінці XIX століття цей край з населенням 6,5 млн осіб сплачував податків у середньому 60-70 млн злотих на рік, тобто 10 злотих на душу населення (в Австрії - 21 злотий, в Угорщині - 18). Інша справа, що через слабкий економічний розвиток Галичини (із середнім місячним доходом 50 злотих на душу населення) 10 злотих виявлялися більш обтяжливою сумою, ніж 18 в Угорщині (де середній дохід становив 100 злотих) [24]. За даними Щепановського в Німеччині в той час середній дохід становив 200 злотих (у чотири рази більше), а в Англії 350 - у сім раз більше, ніж у Галичині. Ймовірно, йшлося про ринскі злоті, тобто гульдени.

Економічна відсталість виявлялася також у дуже низьких заробітках у сільському господарстві - у два, а іноді у три рази менше, ніж у західних провінціях Австрії й Німеччини. Це призвело до того, що в 1880-і роки почалася масова еміграція, і 800 тисяч мешканців Галичини виїхало на пошуки кращого життя в Бразилію, США й Канаду. Причому їхали, як завжди, люди найбільш активні й заповзятливі, у яких ще залишалися душевні сили для спроби розпочати нове життя [25].

Чимало емігрантів з Галичини шукали роботу в Австрії, зокрема у Відні. Найбільшою була хвиля еміграції з Галичини на початку ХХ століття - близько 100 тис. осіб переселилися в США й Канаду, 250 тис. стали сезонними робітниками в Німеччині, Данії та інших країнах Європи. Загальна кількість емігрантів у ХІХ - початку ХХ ст. досягала 2 млн осіб, і вони щорічно посилали в Галичину не менше 160 млн крон [26, р. 46].

В 1905 році емігранти відправили 55 тис. переказів на загальну суму 1,2 млн доларів. Крім того, чимало неврахованих грошей пересилали у звичайних листах, незважаючи на те, що нерідко листи розкривали й гроші викрадали. Приплив грошей з боку емігрантів був настільки великим, що на початку ХХ століття в Галичині навіть помітно зросли ціни на землю. Заробітки емігрантів, які поверталися на батьківщину, ставали основним джерелом нагромадження заощаджень, що давали можливість галицьким і буковинським селянам на початку ХХ століття викуповувати земельні ділянки - кредит мав у цьому другорядне значення.

Світ давно вже ввійшов в індустріальну епоху, і не сільське господарство визначало економічне зростання. Це добре розуміла українська еліта. Усі держави в Європі намагалися стати «під напором капіталістів державами промисловими» [27, с. 42]. А от із промисловістю були проблеми - край «без промислу і торгівлі, без економічного руху», який, за словами Михайла Грушевського, виконував роль «землеробської колонії для промислових провінцій» [28].

Галичина займала 26% території Австро-Угорщини (27% населення), де було розміщено лише 9,2% промислових підприємств [29, р. 14]. В 1895 році потужність двигунів на промислових підприємствах Галичини становила 56,7 тисяч кінських сил, лише 5,6% від потужності у всій Австро- Угорщині (більше 1 мільйона кінських сил). Хоча в тому самому році в Галичині працювало 6577 промислових підприємств (67 803 співробітників), а сільськогосподарських підприємств було майже у два рази менше (3744 підприємств, на яких працювало 29 518 осіб), не менше третини промислових підприємств були винокурнями, млинами й броварнями, тобто залежали від сільського господарства. Інші теж виробляли в основному товари, пов'язані з натуральним господарством - шили кожухи й взуття, плели кошики, виготовляли різні вироби з деревини (часто ручної роботи) [30, р. 18, 30].

Напевно, найскладнішим щодо технологій було виробництво гасу, парафінових свічок і спирту. Крім того (якщо не брати до уваги нафтові компанії) дрібні підприємства займалися видобутком солі, заготівлею лісу, виробництвом черепиці й скла. Крім 20 дрібних мануфактурних підприємств з виробництва скла і 40 так само дрібних металургійних, в 1822 році в Галичині працювало 12 невеликих паперових фабрик (в 1841 році їх кількість зросла до 24), а також 18 підприємств з виробництва цукру, які навіть важко було назвати заводами. А в 1848 році на всю Галичину було не більш двадцяти парових машин [31, р. 7, 18-19].

«Г аличина повинна і може виробляти в два рази більше, ніж виробляє, вона мусить розвивати промислове виробництво і має для цього усі необхідні умови» [32, с.27]. Стан промисловості був таким, що навіть знаменитий галицький поет написав: «Часи поезії минули, і для того треба братися до праці, щоб не було запізно» [33, с. 202].

Географічна ізольованість Галичини посилилася після розділу Речі Посполитої. До того основним ринком для сільськогосподарської продукції було портове місто Гданськ, але після того, як Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, торговельні зв'язки із Гданськом порушилися. Влада Пруссії встановила високі транзитні мита з галицьких товарів, і торговельний шлях Бугом і Віслою до Балтійського моря закрився. Проблема доставки товарів настільки загострилася, що дати поштовх галицькій економіці не змогли навіть німецькі колоністи, які одержували дозвіл на поселення в Східній Галичині й усілякі пільги. В 1810 році в цьому краї було 120 колоній і 50 тисяч німецьких колоністів, на яких працювало 12 тисяч селян, однак загальний стан справ у галицькій економіці це не сильно змінило.

Посилювало економічну відсталість Галичини право пропінації - отриманий галицькими поміщиками привілей виробляти алкогольні напої. Продаж приносив гарантований прибуток, виробництво було нескладним, тому мета розвивати будь-яку іншу промисловість зазвичай в принципі не ставилася - не було в цьому потреби. А ще так вирішувалося питання, як використовувати надлишки зерна - з нього виробляли горілку (це багато в чому нагадувало стан справ у Гетьманщині в XVII-XVIII століттях). Право пропінації зберігалося за поміщиками майже до самого розпаду Австро-Угорської імперії й створювало спокусу зберігати просте натуральне господарство, яке не потребувало ані особливих капіталовкладень, ані експорту на далекі ринки, ані транспортної мережі, оскільки споживачі горілки перебували в безпосередній близькості від місця її виробництва [34, с. 47, 57].

Особливо помітною економічна стагнація Галичини стала в першій половині ХІХ століття, у період «реакції абсолютизму», символом якої був впливовий австрійський політик Клеменс Меттерніх (міністр іноземних справ з 1809 по 1847 рік), відомий супротивник усього нового. При ньому до Галичини ставилися як до сировинного придатку Австрії, де не має сенсу створювати будь яку промисловість.

Висновки

Аналіз об'єктивних даних щодо економічного розвитку Галичини до початку процесів модернізації свідчить, що бідність цього краю була умовною, лише якщо порівнювати його з розвиненою Австрією. В реальності стан економіки Галичини мало відрізнявся від інших східноєвропейських економік..

Список використаних джерел:

1. Краттер Ф. Листи про сучасний стан Галичини. Проблеми статистики і людинознавства // Із австрійсько- німецької україніки. Львів: Аверс, 2008. С. 21.

2. Szczepanowski S. Nedza Galicji w cyfrach і program energicznego rozwoju gospodarstwa kraj owego. Lviv: Gubrynowicz i Schmidt, 1888. S. 92.

3. Bronski K. Problem zacofania gospodarczego Galicji. Mit i fakty // Historia gospodarcza i historia mysli ekonomicznej a teoria ekonomii. Lуdz, 2008. S. 76.

4. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ - початок ХХ ст.). К., 2003. С. 307.

5. Tokarz W. Galicja w pocz^tkach ery jozefinskiej w swietle ankiety urz^dowej z roku 1783. Krakow 1909. S. 331.

6. Miller F. Galicia. Mauritius: Alphascript Publishing, 2010. P. 13.

7. Рот Й. Марш Радецького. K.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА- ГА, 2014. - Розділ ІХ.

8. Нагірний В. З моїх споминів. Львів: Друк. Наукового товариства ім. Шевченка, 1935. С. 12.

9. Дроздовський Г. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця. Чернівці: Книги - XXI, 2019. С. 215.

10. Думка русина з провінції // Діло. 1888. 02-04 червня.

11. Good D., Ma T. New estimates of income levels in central and eastern Europe, 1870-1910 // Von der Theorie zur Wirtschaftspolitik - ein osterreichischer Weg / F. Baltzarek, F. Butschek and G. Tichy (eds). - Stuttgart: Lucius & Lucius, 1998. Р. 153-154, Table 2, 3.

12. Maddison A. Contours of the World Economy, 1-2030. Oxford: Oxford University Press, 2007. P. 382, Table A.7.

13. Франко І. Я. Хто винен? // Твори у 50 т. Т. 44. Кн 1.

К.: Наукова думка, 1986. С. 19-20.

14. Feldman W. Stan ekonomiczny Galicyi: cyfry i fakta. Lwow: S. Uroda, 1900. S. 2.

15. Качала С. Що нас губить, а що нам помочи може [письмо до руських громадян]. Львів, 1874. С. 48.

16. Buszko J. Zum Wandel der Gesellschaftsstruktur in Galizien und in der Bukowine. Wienna: Verlag d. Osterr. Akad. d. Wiss., 1978. P. 6-7

17. Bujak F. Galicya. 2 vol. Vol. 1. Lemberg, 1908. P. 245, 250.

18. Франко І. Я. Галицький селянин // Зібрання творів у 50 т. Т. 44. Кн. 2. К.: Наукова думка, 1986. С. 509.

19. Mises L. von. Die Entwiklung des Gutsherrich- Bauerlichen Velhatnisses in Galizien (1772-1848) / L. von Mises. Wien und Leipzig: Franz Deuticke, 1902. S. 78.

20. Maha L. The Economic Development of Bukovina (II) Bukovina as an autonomous duchy: 1849-1918 / L. Maha, G. Donici, Maha S. // Review of Economic and Business Studies. 2011. Issue 7. P. 277.

21. Петрів Р. Генезис капіталізму в містах Східної Галичини в кінці ХУШ - першій половині ХІХ ст. (1772-1850). Івано-Франківськ, 1993. С. 46.

22. Bairoch P. Europe's Gross National Product: 1800-1975 // Journal of European Economic History. 1976. № 5. Р. 286.

23. Шептицький А. О квестії соціальній. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства. URL: https://zbruc.eu/node/38816.

24. Szczepanowski S. O stosunku polityki inwestycyjnej do naszych celow narodowych. 1890. URL: http://www.tradycjegospodarcze. pl/tekst/181

25. Pollack M. Cesarz Ameryki. Wielka ucieczka z Galicji / M. Pollack. Wolowiec: Wydawnictwo Zarne, 2011. 251 р.

26. Bujak F. Rozwoj gospodarczy Galycyi (1772-1914). Lwow: Naklad ksiegarni polskiej Bernarda Polonieskiego, 1917. S. 46.

27. Войнаровський Т. Вплив Польщі на економічний розвій України-Руси Львів: Друкарня НТШ, 1910. С. 42.

28. Грушевський М. Світлотіні галицького життя. Михайло Яцків. «Танець тіней» // Твори у 50 т. Т.11. Львів: Видавництво «Світ», 2008. C. 199-212.

29. Buszko J. Zum Wandel der Gesellschaftsstruktur in Galizien und in der Bukowine. Wienna: Verlag d. Osterr. Akad. d. Wiss., 1978. P. 6-7

30. Feldman W. Stan ekonomiczny Galicyi: cyfry i fakta. Lwow: S. Uroda, 1900. S. 18, 30.

31. Bujak F. Rozwoj gospodarczy Galycyi (1772-1914). Lwow: Naklad ksiegarni polskiej Bernarda Polonieskiego, 1917. S. 7, 18-19.

32. Будзиновський В. Двигненє промислу // Громадський голос. 1901 №26. С. 27.

33. Франко І. Я. Бесіда Василя Нагірного // Зібрання творів у 50 т. Т. 44. Кн. 1. К.: Наукова думка, 1986. С. 202.

34. Онисим [Навроцький В.]. Пьянство и пропінація в Галичині (розвідка статистична) // Громада. Українська збірка, впорядкована М. Драгомановим. № 5. Женева: Печатня «Громади», 1882. С. 47, 57.

Размещено на Allbest.ru