Проблеми та перспективи державного регулювання розвитку агропромислового виробництва на регіональному рівні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми та перспективи державного регулювання розвитку агропромислового виробництва на регіональному рівні

Вступ

працездатний населення матеріально-речовинний потенціал

Агропромислове виробництво має соціально-територіальну спільність, яка в своїй основі передбачає сукупність працездатного населення, що належить до певної господарської освоєної території, характеризується єдністю природного і матеріально-речовинного потенціалу даної території і може розглядатися як соціально-територіальна система. Найважливішими системоутворювальними ознаками цієї спільності є стійкі соціально-економічні зв'язки і відносини, що виділяють її як досить самостійну систему просторової організації життєдіяльності людей.

Виклад основного матеріалу

В сучасній економічній науці є різні підходи до визначення суті резервів підвищення ефективності виробництва. Так, відомі зарубіжні економісти К.Р. Макконнелл та С.Л. Брю, розглядаючи проблему резервів використання економічних ресурсів, розуміють під ними природні, людські та вироблені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів та послуг. При цьому автори подають свою кваліфікацію ресурсів: матеріальні (земля, сировина, капітал) і людські (праця та підприємницька спроможність) [3, с. 36].

Питанням визначення економічної сутності резервів підвищення ефективності розвитку виробництва присвятили свої праці такі дослідники як А.Д. Шеремет, П.П. Борщевський, О.М. Царенко, А.В. Цимбалюк. Аналізуючи стан дослідження цієї проблеми у роботах вітчизняних та зарубіжних дослідників, П.Т. Саблук доводить, що поняття резервів підвищення ефективності розвитку суспільного виробництва в будь-якій галузі економіки, є нічим іншим, як невикористані можливості зростання кінцевих результатів суспільного виробництва (продукції, послуг високої якості, що відповідають вимогам ринку) у розрахунку на одиницю сукупних витрат живої та уречевленої праці в умовах впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу [4, с. 63].

Як вважає В.Т. Андрійчук, для підприємств різного профілю, що функціонують в умовах ринкової економіки, головним критерієм ефективності господарювання є прибутковість [1]. Скажімо, американські фірми в консолідованому звіті відображають процес формування фінансових результатів через визначення таких показників прибутковості, як валовий прибуток, операційний прибуток, прибуток до оподаткування і виплати надзвичайних збитків, прибуток після сплати податку, чистий прибуток, нерозподілений прибуток, який визначається як різниця між чистим прибутком і тією його частиною, що направлена на виплату дивідендів акціонерам і на поновлення резервного капіталу. За нормальних умов господарювання рівень рентабельності власного капіталу повинен бути вищим від показників рівня загальної рентабельності. З економічної точки зору це свідчить про можливість підприємства нарощувати власний капітал. З підвищенням його рівня зміцнюється економіка підприємства, зростає його платоспроможність.

Однією з умов ефективності агропромислового виробництва в процесі перетворень відносин власності повинна бути свобода вибору різних форм господарювання. Кожна з них має як свої переваги, так і певні недоліки. Останні є результатом дії на підприємстві різних суб'єктивних та об'єктивних факторів: рівня розвитку підприємств, стану основних фондів, матеріально-технічної бази та соціальної інфраструктури, екологічного клімату в колективі, наявності потенційних власників -- членів трудового колективу, співвідношення сил формальної та неформальної влади і т.д. Але всі організаційні форми підприємництва мають право на існування і повинні довести свої переваги на практиці. Тільки при свободі їх вибору вони можуть знайти належне місце в сучасній ринковій економіці.

Формування різних ринкових форм господарювання в агропромисловому виробництві пов'язане, в першу чергу, з певними особливостями та специфікою цієї галузі порівняно з іншими, тому що задоволення потреб населення продуктами харчування - досить складна, багатопланова і незмінна проблема, яка стоїть перед суспільством на всіх ступенях його розвитку. Це зумовлюється рядом обставин: дефіцитом багатьох сировинних ресурсів, різним ступенем розвитку галузей, які безпосередньо виробляють продукти харчування, і пов'язаних з ними інших галузей, організацією надходжень продуктів харчування до споживача та багатьма іншими причинами.

Причому, якщо сьогодні проблема забезпечення продуктами харчування населення, в силу їх недостатнього виробництва, вирішується в напрямі кількісного збільшення продуктів, то в майбутньому вона буде видозмінюватися в напрямі максимізації особистого споживання. Це знаходить свій вияв у розробці раціональних норм харчування для різних груп населення. При цьому характерною рисою тут є не тільки забезпечення різноманітності продуктів при споживанні, але й стабільність споживання деяких з них протягом всього року (фрукти, овочі тощо).

На практиці це означає перехід від сезонного споживання окремих продуктів харчування до цілорічного їх споживання. Така постановка питання породжує проблему тривалого зберігання, що в ряді випадків неможливо зробити по багатьох продуктах. Виходом з цього становища стала промислова переробка первинних продуктів харчування, яка дає змогу не тільки зберігати їх протягом тривалого часу (без втрати поживної цінності), але й значно розширювати їх асортимент, що дуже важливо для організації раціонального харчування, а також забезпечує їх зберігання при транспортуванні на великі відстані. Вирішення цих питань передбачає відповідну організаційну структуру галузі, а саме -- певне поєднання великих, середніх та малих підприємств. У найзагальнішому вигляді при вирішенні цієї проблеми необхідно виходити з особливостей сировинного забезпечення підприємств АПК та специфіки споживання окремих продуктів харчування (масовість, щоденне споживання в поєднанні з іншими).

По багатьох продуктах харчування склалися великі сировинні зони (овочі, соняшник, пшениця, цукрові буряки, картопля тощо), на базі яких були створені великі промислові підприємства.

В умовах централізовано-планової системи господарювання, яка забезпечувала роботу сировинної зони для підприємства, ефект від масштабу виробництва певною мірою досягався. З переходом до ринкових відносин у роботі великих підприємств з'явився ряд труднощів, які знижують ефективність їх діяльності -- вони слабо реагують на зміни в споживацькому попиті, нечутливі до новацій.

В цих умовах малі підприємства стають тією необхідною ланкою, яка робить систему забезпечення населення продуктами харчування більш ефективною (швидко реагують на зміну попиту, менші витрати сировини, більш ефективно доводять до споживача). Продукти харчування підвищують загальну ефективність виробництва продуктів на основі поглиблення спеціалізації та кооперування з великими і середніми підприємствами.

Але результативність роботи малих підприємств у виробництві продуктів харчування буде досягнута тільки тоді, коли вони займуть належне місце і становище в системі переробних підприємств. А цього досягти досить складно, оскільки агропромислове виробництво є конгломератом підгалузей, кожна з яких сама собі має різні види виробництв. Усі вони різняться між собою не тільки щодо виробництва продуктів, але й умовами виробництва. Найбільш специфічними особливостями є наступні:

практично агропромислове виробництво характеризується матеріалом продукції, що виробляється, та її величезною різноманітністю;

для ряду підгалузей (цукрова, консервна, виноробна, олійно-жирова) характерне сезонне виробництво, яке призводить до нерівномірного використання виробничих потужностей;

необхідність розміщення виробництва значного виду продуктів харчування і організацій їх споживання на невеликій відстані від сировинної бази;

значна залежність якості ряду продуктів від тривалості переробки сировини;

термін зберігання більшості продуктів, як правило, обмежений;

велика залежність від тари та упаковки продуктів;

високі вимоги до якості продукції (свіжість, наявність вітамінів, смакові якості, естетичність та ін.);

часта змінність асортименту з багатьох продуктів;

велика залежність якості продукції від якісних характеристик сировини;

по ряду продуктів їхнє виробництво вимагає великої кількості сировини.

Усі вищевказані особливості визначають специфіку організації і технологій виробництва продуктів харчування, пошук нових форм господарювання в період сучасних ринкових відносин.

Це у свою чергу змушує підприємство самостійно формувати свою господарську і збутову політику. В цих умовах великі підприємства повинні самостійно формувати раціональні виробничі та збутові зв'язки. Світовий досвід розвитку виробництва продуктів харчування показує, що ці проблеми ефективніше вирішуються з розвитком малих підприємств. Особливістю функціонування малих підприємств є спрямування діяльності на конкретне виробництво товару чи надання послуг.

На основі аналізу технологічних зв'язків та організації виробництва різноманітних продуктів харчування можна виділити кілька способів створення малих підприємств в агропромисловому виробництві. По-перше, це організація виробництва на базі недостатньо використаних сировинних ресурсів. Наприклад, у консервній промисловості близько 25 % становлять відходи та вторинні продукти. У цьому випадку малі підприємства можуть створюватися державними або іншими виробничими структурами, місцевими органами влади, акціонерними товариствами, колективами громадян з метою комплексного використання сировини.

Другим напрямом створення малих підприємств є розукрупнення великих виробництв. В такому разі розділення великого підприємства буде раціональним при відсутності між окремими ланками жорстких виробничих зв'язків. Тут можливе використання технологічного принципу -- розподіл єдиного технологічного циклу на окремі основні стадії із створенням на їх базі малих підприємств. Прикладом цього може бути виробництво різних видів продукції з картоплі, різноманітних напівфабрикатів, чіпсів, сушеної картоплі тощо. Для ряду галузей технологічний принцип розукрупнення підприємства неприйнятний, оскільки ланки основного технологічного процесу мають жорсткі виробничі зв'язки. За приклад можна взяти хлібопекарну та в ряді випадків кондитерську промисловість. Створення малих підприємств тут доцільно на базі організації виробництва окремих технологічно нескладних видів продукції: національних ласощів, різних видів хлібобулочних виробів та ін.

Серед усіх форм господарювання в агропромисловому виробництві найбільшого поширення набувають акціонерні товариства. Нині АПК потребує значних капіталовкладень, які, однак, при теперішній економічній кризі держава йому надати не в змозі. Саме через акціонерні відносини можливе активне залучення вільних коштів з інших галузей економіки, участь іноземних інвесторів у фінансуванні АПК.

Специфічною особливістю окремих галузей агропромислового виробництва є необхідність розміщення виробництва значного виду продуктів харчування у місцях розташування сировинних зон. У процесі приватизації підприємств цих галузей важливо забезпечити збереження їх спеціалізації та виробничих зв'язків, що склалися протягом тривалого періоду їх діяльності. Тому виправданим було надання права працівникам господарств сировинних зон брати участь у приватизації таких державних підприємств на тих же умовах, й членам зайнятих на них трудових колективів. При такому порядку приватизації власниками акціонерних товариств, створених на базі державних підприємств, будуть також працівники підприємств-суміжників (партнерів). Так, приватизація цукрових заводів здійснювала, як правило, за участю сільськогосподарських товаровиробників, яким належить від 10 до 40 % акцій у статутному фонді акціонерного товариства.

Аналіз попиту за доходами показує, що із скороченням своїх доходів споживачі розширюють купівлю продуктів низької категорії (коефіцієнт еластичності попиту на картоплю, капусту, столові буряки тощо становить 0,3--0,35). Тому виробництво цих продуктів має більші шанси на розширення. А тваринництво, садівництво, виноградарство, навпаки, чекають застій і скорочення.

Щоб подолати негативні тенденції у розвитку ринку продовольства, необхідно, насамперед, посилити державне регулювання ринкових відносин, підвищити ефективність використання ресурсів, розширити державну допомогу господарствам. Держава може здійснювати регулювання ринку через цінову і кредитно-податкову політику, а також через створення відповідних умов для зміцнення матеріально-технічної бази господарств, удосконалюючи податкову систему і систему інших аспектів регулювання ринку з тим, щоб посилити стимули до інвестицій і розвитку НТП.

Цінова політика держави тільки тоді буде ефективною, коли ціни на сільськогосподарську продукцію забезпечать необхідні темпи розширеного відтворення виробництва, а прибуток на вкладений капітал буде не нижчим, ніж за інших можливих напрямків його використання.

Поліпшити економічне становище господарств могло б впровадження такого заходу, як відшкодування з бюджету суми ПДВ, виплаченої постачальникам за виконані роботи, надані послуги, придбані матеріальні ресурси, пальне, основні засоби виробництва і нематеріальні активи.

У період переходу до ринкової економіки, поряд із розвитком нових, конкурентоспроможних джерел поставок засобів виробництва, а також нових каналів збуту, зберігання, переробки і розподілу продукції, необхідно поліпшити державні поставки та відновити держзамовлення на всі види сільськогосподарської продукції, розширити інтервенційні заготівлі.

Доцільно практикувати укладання ф'ючерсних контрактів, пільгове кредитування сільськогосподарських підприємств, забезпечення зустрічного продажу необхідних їм ресурсів за пільговими цінами.

Слід розширити захист вітчизняних товаровиробників, зокрема:

збільшити митний податок на імпорт продуктів;

скасувати попередню оплату та податки на експорт продуктів;

ввести граничну торгівельну надбавку (не більшу 20%) на вітчизняну сільськогосподарську продукцію;

створити сприятливі умови для ввезення ресурсів,

необхідних для впровадження прогресивних технологій вирощування і переробки продукції, звільнивши господарства від сплати митного податку та ПДВ;

реалізувати комплекс заходів щодо розширення зовнішнього ринку сільськогосподарської продукції, продуктів її переробки.

Економічну політику держави необхідно спрямувати на підвищення ефективності використання виробничого потенціалу сільськогосподарських підприємств, забезпечення прогресивних структурних зрушень у виробництві сільськогосподарської продукції, реалізацію ефективних шляхів і засобів розв'язання соціальних проблем на селі. Вирішальне значення тут матиме удосконалення територіального розміщення виробництва продукції. Його раціональне розміщення сприятиме прискоренню темпів зростання продуктивності праці, підвищенню конкурентоспроможності продукції, збільшенню маси прибутку на капітал. Найефективнішого використання ресурсів можна домогтися лише тоді, коли кожний продукт вироблятиметься в регіонах з найсприятливішими природно-економічними умовами, оскільки в сільському господарстві продукція вирощується працею не тільки людини, а й природи. На її долю припадає близько 30-40% загальної вартості створеного в сільському господарстві продукту.

Отже, стратегія формування ринку продовольства базується, насамперед, на врахуванні купівельної спроможності населення, а також на можливостях зміцнення вітчизняного сільськогосподарського виробництва, розвитку системи маркетингу, усілякого стимулювання експорту й обмеження імпорту продуктів, розширення державного регулювання ринкових відносин. Збалансованість попиту і пропозиції забезпечать ощадливість, конкуренцію та захист споживачів і товаровиробників.

Розглядаючи регіональний вимір резервів ефективності економічного зростання в Україні М.М. Бабич [2] пропонує сучасні підходи до його аналізу, виділяючи наступні аспекти: природно-ресурсний потенціал регіонального економічного розвитку, який поєднує забезпеченість відповідної території природними ресурсами; тенденція розширення ресурсної бази економічного розвитку за рахунок нових, штучних матеріалів; принципово новий тип виробничого ресурсу - інтелектуальний ресурс, основними характеристиками якого є висока продуктивність, мобільність, невичерпність і регенеративність; трудовий потенціал певної території як складова регіонального економічного потенціалу; фінансовий капітал, як складова потенціалу економічного зростання; науково-технічний потенціал регіону, вплив якого на сучасному етапі становлення інноваційної моделі розвитку української економіки є вирішальним.

Виходячи з специфічних регіональних особливостей виробництва АПК, складу і характеру ресурсів, можна виділити наступні практичні рекомендації щодо використання резервів підвищення ефективності розвитку виробництва продукції АПК у центральних регіонах України:

ефективність вирощування сільськогосподарської сировини, її якості та зниження вартості;

ефективність використання сировинних матеріальних ресурсів, включаючи паливно-енергетичні ресурси;

ефективність використання виробничих потужностей і основних виробничих фондів;

ефективність використання капітальних вкладень;

ефективність використання трудових ресурсів;

якість харчових продуктів.

Одним із важливих резервів ефективності розвитку виробництва є також інноваційні форми регіонального розвитку, потреба в яких вимагає перенесення центру ваги управлінської компетенції на рівень регіонів для забезпечення вищого рівня їх самостійності та підвищення соціально-економічної ефективності регіональних господарських комплексів. [2].

Мобілізація зазначених резервів підвищення ефективності виробництва продукції АПК на регіональному рівні потребує обґрунтування основних напрямів, шляхів і конкретних заходів щодо їх використання, впровадження яких сприятиме докорінному зростанню ефективності суспільного виробництва в цій провідній галузі економіки регіону.

Список використаних джерел

1. Андрійчук В.Г. Оцінка макро- та мікро параметрів в контексті продовольчої безпеки України // Економіка АПК.-2001.- № 5. - С. 61-65.

2. Бабич М.М. Формування системи продовольчої безпеки: теорія, методологія, практика: монографія. Миколаїв: вид. відділ МНАУ. 2018. 360 с.

3. Макконелл К.Р., Брю С.Л. Экономика: принципы, проблема и политика. В 2-х т. Пер. с англ. Т. 1. - М.: Республика, 1992. - 399 с.

4. Саблук П.Т. Агроекономічні трансформації в Україні: напрями та перспективи розвитку: монографія. Київ: ННЦ «ІАЕ», 2016. 378 с.

Размещено на Allbest.ru