Маркетизація української економіки і сприйняття населенням ринкових реформ

Размещено на http://www.allbest.ru/

Маркетизація української економіки і сприйняття населенням ринкових реформ

Т. Петрушина, доктор соціологічних наук

Перехід економіки України на капіталістичні рейки на початку 1990-х років відбувався в ейфоричному стані ринкового романтизму. Нові можновладні мали доволі невиразне уявлення про реальні шляхи маркетизації радянської економіки і покладались у цьому відношенні головним чином на рекомендації зарубіжних радників, котрі переслідували насамперед власні інтереси в маркетизації народного господарства УРСР. Згідно з визнанням другого президента України Л. Кучми, «ми входили в ринок стрімголов», без будь-якої підготовки, не маючи цілісної стратегії і тактики трансформації, копіюючи «чужі» закони і спираючись на неперевірені міфи [Кучма, 2003: с. 172]. Один із таких міфів, що активно впроваджувався у масову суспільну свідомість, стверджував необхідність маркетизації економіки України як імперативної передумови її повернення у лоно світової цивілізації.

У процесі трансформації українського суспільства були відсутні всі основоположні принципи соціально результативного реформування в інтересах усього населення. Замість ретельного аналізу ситуації, що склалася в Україні після руйнації Союзу, і розробки власної національної програми реформ, українські «реформатори» стали бездумно впроваджувати запозичені у МВФ «універсальні» монетарні рецепти, нехтуючи не лише конкретно-історичним підходом до аналізу ситуації, а й простим здоровим глуздом вивчення наслідків запровадження цієї моделі в інших країнах світу.

Неоліберальна реформаторська модель МВФ, яка застосовувалася в десятках країн Латинської Америки, Азії та Африки, не дала очікуваних результатів, про що, аналізуючи тридцятирічний досвід її застосування, прямо говорив Дж. Стігліц, головний економіст Світового банку. Навпаки, країни, які проігнорували ці рекомендації міжнародних інститутів, досягли помітного успіху. Серед них відомий український економіст, колишній директор Інституту соціології і Інституту міжнародних відносин і світової економіки НАН України Ю. Пахомов називав не тільки Японію, Китай, нові індустріальні країни Південно-Східної Азії, але й Єгипет, Туреччину, Іспанію, а також Польщу, Чехію, Угорщину, Словаччину. Україна ж, на його думку, «надягла запропоновану їй реформаторську уніформу з ревним благоговінням перед новими (західними) хазяями», незважаючи на потрійну неадекватність цієї моделі українському грунту [Пахомов, 2002: с. 390-393].

За умов відсутності чіткої коїіііеііііії реформ, постійної переорієнтації з однієї моделі розвитку на іншу (монетаристську, інституційну, інноваційну) і практично щорічні зміни урядових команд говорити про якісь відповідальні плани чи етапи реформування взагалі не доводиться. Тому періодизацію реформ ми оцінюємо лише постфактум. Так, найважливіша складова капіталістичної трансформації - приватизація - пройшла кілька етапів. Вона почалася з роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житла (1991). Згідно з прийнятою концепцією кожному громадянину України було обіцяне здійснення права на одержання належної йому частини державної власності, що підлягала приватизації двома способами - безкоштовно і за гроші. На першому етапі (1992-1994) приватизація здійснювалася переважно неконкурентними засобами - через викуп трудовим колективом або оренду з викупом. На другому етапі (1995-1998) розгорнувся процес масової ваучерної приватизації з використанням приватизаційних паперів немов би для залучення широких верств населення до придбання акцій підприємств. Водночас почалася розробка процедур індивідуальної приватизації великих підприємств. І хоча в результаті широкомасштабної ваучерної приватизації мільйони громадян України, формально ставши «паперовими» власниками, так і не стали, всупереч своїм очікуванням, реальними власниками, запущений маховик приватизації продовжував нарощувати оберти. Грошова приватизація, що почалася в 1999 році і триває по сьогодні, стала невід'ємною складовою економічного життя країни і постійним джерелом поповнення дохідної частини її бюджету. Формально з метою реалізації обіцяного населенню покращення умов життя, реконструкції, модернізації та підвищення ефективності вітчизняного виробництва ставилися (стратегічні) завдання пошуку найбільш вигідних інвесторів, у тому числі зарубіжних. Фактично ж йшло цинічне захоплення можновладцями ексдержавної власності та економічних ресурсів України і посилювалося відчуження суспільства від держави і влади. Населення просто ставилося перед фактом приватизації найбільших, стратегічно важливих для країни об'єктів без будь-якої можливості впливу на ці процеси.

І справа не тільки в тому, що наявність в Україні високорозвиненого індустріального ядра, а також першокласних науки та освіти вимагали проведення в ній трансформацій, близьких до тих, що робилися в цьому напрямі на Заході. Україну разом з тим відрізняло, скажімо, від тієї ж Польщі не тільки щось «високе», а й «низьке», що також не піддається суто монетаристському реформуванню. Йдеться про непіддатливе для ринку надмірне обважнення і тотальну монополізацію української економіки; про велику частку в ній ВПК; про засміченість індустріального простору промисловими відходами; про численні дисбаланси та диспропорції і,

При цьому роль держави, що мала регулювати економічні перетворення, визначати і контролювати правила поведінки господарюючих суб'єктів, враховувати економічні інтереси різних соціальних груп і забезпечувати соціальну орієнтованість реформ, була, по суті, антинародною. Замість посилення в умовах перехідного періоду низки специфічних функцій, спрямованих на створення ринкової економіки і соціальний захист населення від негативних наслідків маркетизації, українська держава продемонструвала свою спрямованість на накопичення капіталу шляхом вилучення, що призвело до депривації населення і збагачення олігархічно-мафіозних кланів. Заради досягнення цієї мети вульгарно було реалізовано ліберальне положення про невтручання держави в економіку, яка не виконувала навіть ролі «нічного сторожа», а тихо спостерігала за «злодійською», за оцінкою Ю. Пахомова, приватизацією [Пахомов, 2002: с. 434], часто сприяючи розкраданню державної і колективної власності. Хоча світова історія переконливо довела, що більш-менш ефективна мар- кетизація економіки може відбуватися тільки за умови активної участі сильної держави в цьому складному процесі. Українська держава виявила свою незацікавленість і нездатність як у справі встановлення чітких і ефективних економічних правил, так і стосовно масового недотримання державних рішень, зокрема судових.

Зарубіжні радники постійно намагалися брати активну участь в економічному житті України. «На початку 2005 року група іноземних радників під ліричною назвою «Блакитна стрічка» дала нашому Президенту і Уряду відразу 100 рекомендацій щодо проведення «нової хвилі реформ», які за змістом нагадували нове цунамі зразка початку 90-х років» [Мамутов, 2006: с. 60]. Посилаючись на нестабільність нашого законодавства, «радники» без будь-яких обґрунтувань рекомендували замінити Господарський кодекс України пакетом комерційних законів невідомого змісту [Мамутов, 2006: с. 61].

Слід зазначити, що майже половина громадян України весь тридцятирічний період трансформацій підтримує принцип поєднання державного регулювання економіки і ринкової саморегуляції як найбільш оптимальний. Частка громадян, які вважають, що потрібно повернутися до колишньої планової економіки незважаючи на певні коливання (31,6% у 2004 р., 28,8% у 2008 р., 33,4% у 2012 р., 26,1% у 2014 р.), залишається доволі великою і становить приблизно третину або трохи менше третини опитаних. Зрозуміло, що серед молоді осіб з такими установками менше, ніж серед представників середнього і старшого віку, а серед старшого покоління, навпаки, таких істотно більше. Лише незначна частина населення (5-9%), майже незалежно від віку, тяжіє до виключно ринкової психології і вважає, що все має регулювати ринок, а участь держави в економіці потрібно мінімізувати.

Крім загальної характеристики економічної свідомості населення, важливо зрозуміти, які зміни відбулися у поглядах людей у межах одного і того ж покоління. В ідеалі для цього потрібно було б провести спеціальне лонгітюдне дослідження. За умов відсутності такого тривалого спостереження за одними й тими ж соціальними групами спробуємо проаналізувати зміни, що відбулися, на основі порівняння ціннісних орієнтацій громадян молодшого віку (18-30 років) періоду початку ринкових трансформацій країни (1994 р.) і ціннісних орієнтацій наближено цієї ж групи населення, відповідно, 3041 років у 2006 році та 44-55 років у 2020 році.

Отримані дані свідчать про якісні зміни в поглядах виокремленої вікової групи громадян - молоді від 18 до 30 років (на момент опитування у 1994 р.) - на сам зміст інституційних трансформацій (табл. 1). По-перше, серед них за роки ринкових реформ багаторазово скоротилася частка орієнтованих виключно на ринок, і помітно зросла частка тих, хто вважає за необхідне повернутися до планової економіки. Порівняння цих двох протилежних альтернатив у сприйнятті реформ показує принципові зміни ціннісних орієнтацій людей щодо методів господарювання: якщо на початку 90-х років серед молоді переважали орієнтації на ринок, то згодом, на базі практичного досвіду життя в умовах ринку орієнтації на планову економіку стали домінувати над «чистими» орієнтаціями на ринок. По-друге, суттєвого поширення (більше ніж удвічі) набула сама ідея поєднання державного управління та ринкових методів господарювання. Водночас до п'ятої частки зросла кількість респондентів, які не змогли чітко визначити свою позицію щодо участі держави в управлінні економікою. Такі зміни ціннісних орієнтацій є наслідком проведення ринкових перетворень, що не відповідають ані інтересам людей, ані їх початковим надіям на «ринкове чудо».

Таблиця 1 Зміни ціннісних орієнтацій українських громадян щодо участі держави в управлінні економікою за період 1994-2006-2020 років, %

Повсякденна свідомість і сприйняття українськими громадянами ринкових реформ виявилися більш адекватними, ніж економічна культура і розуміння соціально-економічних процесів/трансфор- мацій українських реформаторів та їхніх закордонних радників, які в основу економічних реформ поклали ринковий фундамен- талізм без врахування не лише специфіки української економіки, а й змішаної природи сучасної економіки взагалі, що базується на взаємодії ринкового і державного регулювання, з важливою роллю держави. Як зазначав А. Чухно, «на жаль, не вистачило розуміння цих складних діалектичних процесів, що в сукупності із загальним низьким рівнем управління економікою зумовило страшну ціну, яку заплатив народ за недостатню компетентність і непрофесіона- лізм влади» [Чухно, 2007, № 3: с. 63]. «Все це призвело до того, що під гаслом ринкових реформ відбулося масове пограбування народу. І більше того - внаслідок цих реформ була створена система виробничих відносин і механізм функціонування економіки, які не забезпечують її підйому, вихід України в число передових, розвинених країн, а навпаки, перетворюють її з відносно індустріально розвиненої країни у відсталу, та ще й з економікою сировинної спрямованості. Замість підвищення ефективності економіки відбулося її різке падіння, замість економічного зростання - нечуваний спад виробництва, замість науково-технічного розвитку - руйнування високотехнологічного виробництва, швидкий знос і моральне старіння основних фондів, велика втрата першокласних фахівців і вчених, а в результаті з'явилися «лежачі» підприємства і необроблювані поля» [Чухно, 2007, № 3: с. 65]. За визнанням Л. Кучми, результатом українських реформ стали «прискорене розбалансування і частковий розвал народного господарства», контрасти у матеріальному становищі різних верств населення, що перевищують поріг соціальної стабільності [Кучма, 2003: с. 167, 179].

Трансформація українського суспільства призвела до безпрецедентної соціально-економічної інволюції. Замість просування від індустріально-аграрної стадії, на якій наше суспільство перебувало напередодні здобуття незалежності, до індустріально-інформаційної, відбувся рух у зворотному напрямі. Українське суспільство повернулося, як справедливо визнав вітчизняний соціолог В. Хмелько, до аграрно-індустріальної стадії свого розвитку, на якій знаходилось у середині 60-х років минулого століття [Хмелько, 2003: с. 6-9].

Відбулася масштабна негативна деіндустріалізація і примітивізація вітчизняної економіки, що відкинуло Україну на узбіччя капіталістичної периферії у якості сировинного придатку країн «золотого мільярда» планети і постачальника для них дешевої кваліфікованої робочої сили. У результаті так званих реформ було сформовано кланово-олігархічну систему, капіталізм «для своїх». 80% реального економічного потенціалу України, за оцінками 2000 року, виявилося в руках 20 «сімей-кланів», а на частку переважної більшості населення залишилося лише 20% [Білорус, Павловський, 2000]. Невід'ємним інструментом приватизації і атрибутом ринкової трансформації української економіки стала корупція. Вона пронизала усі гілки влади і вкоренилася як інституційна характеристика економічного середовища в країні. За результатами індексу сприйняття корупції, що розраховується міжнародною організацією Transparency International з 1995 року, Україна незмінно залишається в клубі тотально корумпованих держав Індекс сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index, СРІ) вимірює сприйняття корупції, а не її рівень. Мінімальна оцінка (0 балів) означає, що корупція фактично підміняє собою державу, максимальна (100) балів) свідчить про те, що корупції майже немає в суспільстві. Показники СРІ в Україні за останні роки становили: 26 балів у 2014 році, 27 - у 2015 році, 29 - у 2016 році, 30 - у 2017 році, 32 - у 2018 році, 30 - у 2019 році, 33 - у 2020 році [Індекс сприйняття корупції-2020; Індекс сприйняття корупції (СРІ): динаміка останніх 5 років].. На жаль, ні спеціально створені органи боротьби з корупцією, ні відповідно прийняті закони не дали відчутних результатів в антикорупційній боротьбі. На сьогодні, як вважає європейський аудитор Ю. Партс, «у Європейському Союзі немає країн, масштаби корупції в яких були б такими ж, як в Україні», велика корупція, як і раніше, широко поширена, а підтримка ЄС і вжиті заходи не принесли очікуваних результатів. Більше того, «саме велика корупція є причиною так званої ситуації захоплення держави». Досягнуті ж за десятиріччя реформувань результати розвитку колишніх соціалістичних країн просто незрівняні: «ВВП на душу населення - може бути, я помиляюся, підкреслив Ю. Партс, - це близько $5 тисяч на рік, в Польщі - $18 тисяч, в Естонії - $23 тисячі. Але ж всі ми почали в 1992 році з однієї і тієї ж стартової точки. Це - результат впливу корупції» [В ЄС немає настільки корумпованих країн, як Україна, 2021]. Для довідки: ВВП на душу населення в Україні у 2018 році становив 8207 дол. США [GDP per capita, n.d.]. Невипадково четверо з десяти українських громадян (44,4%) саме корупцію у 2017 році вважали одним із тих явищ, що найбільшою мірою впливають останнім часом на зростання напруженості в суспільстві (для порівняння: бойові дії на Сході України - 67,8%; зростання безробіття - 48,1%; збідніння населення внаслідок зростання цін і підвищення тарифів - 46,3%; безкарність і свавілля чиновників - 40,9%).

Ще на початку 2000-х років українська соціологиня О. Куценко справедливо зазначала, що новий політико-економічний клас, який сформувався в Україні, поступово почав встановлювати свої «правила гри, що дозволяють контролювати найважливіші позиції в політичному полі і використовувати державу і механізми корупції для захоплення колишньої державної власності» [Куценко, 2007: с. 22]. Розгорнулася справжня битва за ресурси, у тому числі за землю. Широкі маси простих людей опинилися абсолютно відчуженими від влади і проведених нею реформ. Для населення країни «ресурси економічної власності і політичної влади залишалися практично недоступними, а наявні ресурси знання і кваліфікації, ресурси соціальних мереж - недостатніми» [Куценко, 2007: с. 24]. Тональність настроїв людей різко змінилась: від ринкової ейфорії і райдужного оптимізму - до масового розчарування, накопичення глибокої незадоволеності існуючою системою і, більше того, посилення дестабілізації протестного потенціалу. За даними фонду «Демократичні ініціативи», шестеро з десяти українських громадян, починаючи з 2004 року, першого року моніторингу цього питання, практично постійно, за винятком короткого етапу одразу після президентських виборів, вважають, що все, що відбувається в Україні, йде в неправильному напрямі. У 2015 році 60% респондентів були переконані, що країна розвивається у неправильному напрямі, більше 70% - у 2018-му, 62% - у 2021 році (загальнонаціональне опитування проводилося 14-19 травня, N=2020) [Рейтинги і напрям розвитку країни, 2021]. До цього можна додати, що, за даними моніторингу Інституту соціології НАН України, у 2016 році лише 1,8% громадян сприймали людей при владі на той час як «гарну команду політиків, яка веде країну правильним курсом»!

Як же загалом сприймали зміни в країні українські громадяни? Ще на початку ринкових реформ у межах опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в 1994 році (N=1200), ставлення людей до змін оцінювалося через низку запитань. На питання про те, яке суспільство - сучасне або доперебудовне (з урахуванням усіх позитивних і негативних характеристик) їх найбільше влаштовує, були отримані такі відповіді. Кожен другий (49,7%) віддавав перевагу «доперебудовному» суспільству, кожен десятий (11,3%) - сучасному. Майже кожного третього (30,6%) жодне з них не влаштовувало, 8,4% не змогли дати відповідь. Кожен другий респондент вказав на необхідність соціальних змін: при цьому 43,3% опитаних вважали, що зміни були необхідні, але не такою ціною, 7,8% вітали зміни, що відбулися, вважаючи їх повністю прогресивними, незважаючи на труднощі і недоліки. На думку кожного п'ятого (19,0%), необхідності у корінній ломці взагалі не було, треба було не руйнувати, а поліпшувати й удосконалювати раніше існуючий порядок життя. Шосту частину населення (16,8%) цілком влаштовувало їхнє колишнє життя, і вони б із задоволенням повернулися у доперебудовний час. Водночас кожному десятому (10%) було важко зорієнтуватися у тому, що сталося, 3,1% опитаних не змогли відповісти.

Проте у другій половині 1990-х років зросла кількість громадян, які пов'язували поліпшення умов свого життя з прискоренням економічних реформ (з 22,8% у 1995 р. до 34,2% у 1997 р.). Паралельно спостерігалося зростання патерналістських настроїв і незадоволення своїм становищем у суспільстві. Так, частка населення, яка можливості поліпшення умов свого життя пов'язувала з регулярністю отримання зарплат, пенсій, збільшенням і розширенням соціальних пільг, зросла з 47,2% у 1995 році до 59,8% в 1997 році. Частка ж тих, хто для досягнення цих цілей розраховував головним чином на себе, свою активність і вміння пристосовуватися до мінливих умов життя, за цей же період часу скоротилася з 45,2% до 34,1% [Злобіна, 2004: с. 328]. За часи ринкових перетворень погляди людей зазнали змін і розрахунок людей на державну допомогу дещо зменшився, хоча постійно залишається високим. Лише невелика частка громадян (14,9% у 2006 р. і 13,3% у 2016 р.) вважають, що рівень життя кожного громадянина (окрім непрацездатних) має залежати від успішної діяльності його самого. Половина і більше опитаних зазначають, що його рівною мірою мають забезпечувати держава і самі громадяни (49,1% у 2006-му і 57,4% у 2016-му). Розраховують повністю на державу і вважають, що вона зобов'язана забезпечити належний рівень життя всім, від третини до чверті населення (31,2% у 2006-му і 25,7% у 2016-му).

Цікавим є розуміння людьми чинників, що заважають становленню нормального життя в Україні. За результатами моніторингового опитування 1997 року (N=1200) майже кожен другий житель України (46,3%) таким вважав недолік талановитих керівників. На думку майже кожного третього (27,9%), це було пов'язано зі свідомим гальмуванням реформ певними політичними силами. Тільки кожен десятий (10,4%) пов'язував це з психологією, традиціями і недостатнім досвідом народу. На рекомендації зарубіжних фахівців як чинник, що заважає становленню нормального життя, вказали всього 2,3% опитаних, 12,0% взагалі не змогли дати відповідь. Отже, пересічні громадяни ще на початку реформування країни чітко зазначали брак грамотних і відповідальних керівників, здатних не тільки правильно проводити реформи, а й дбати про свій народ. На жаль, значна частина нової політичної і ділової еліти в Україні і до цього часу залишається типовою «какократією» (грец., від kakos - дурний, kratein - правити), що в перекладі на українську означає «дурне правління», «влада найгірших» або «влада негідних». Невипадково семеро з десяти (74,3%) українських громадян, за даними моніторингу 2017 року, вказали, що нинішні очільники держави (Президент, уряд, Верховна Рада) своїми діями або бездіяльністю найбільше впливають на погіршення ситуації в нашій країні. При цьому шестеро з десяти (58,8%) опитаних у 2016 році оцінили можновладців як «людей, які турбуються лише про своє матеріальне благополуччя і кар'єру», 14,5% респондентів зазначили, що «це слабкі люди, які не вміють розпорядитися владою і забезпечити порядок і послідовний політичний курс». Кожний десятий (9,1%) оцінив тих, хто знаходився на той час при владі, як «патріотичних, але малокомпетентних людей, які не знають, як вивести країну з економічної кризи», практично стільки ж (8,9%) вважають їх повністю залежними від зовнішнього управління.

Нагадаємо, що на початку 2000-х років в Україні чітко визначився перелом у соціальній динаміці, пов'язаний з інституційним, структурним і ментальним пристосуванням суспільства до проникнення ринку, формальних інститутів демократії та відповідних систем цінностей [Куценко, 2007: с. 25]. Вітчизняна статистика вперше зафіксувала підвищення темпів зростання української економіки, а соціологічний моніторинг - деяке поліпшення соціального самопочуття людей. Про поступову адаптацію населення до капіталістичного укладу життя свідчили і відповіді українських громадян на запитання щодо їх сприйняття ситуації в країні (табл. 2).

Таблиця 2 Сприйняття українськими громадянами ситуації, що склалася в країні, %

Залежно від ситуації в країні (стан економіки, президентські перегони / вибори, бойові дії на Сході тощо) змінювалися частки громадян, які сприймали її як важку, але таку, що можна терпіти (від третини до половини і більше), і тих, хто зазначав, що терпіти важке становище вже неможливо (від п'ятої частини до 50-60%). Як нормальну для життя ситуацію в країні постійно вважала невелика частина населення, загалом не більше одного з десяти громадян, за винятком двох коротких «злетів» показників 2005 і 2019 років, пов'язаних з надіями людей на позитивні соціальні зміни після обрання президентом України В. Ющенка та В. Зеленського. Швидке відкочування позитивної динаміки і у 2006 році порівняно з 2005 роком, і у 2020 році порівняно з 2019 роком зумовлено розчаруванням у населення результатами «Помаранчевої революції» і дій «Зе-команди».

Про поступову адаптацію до нових умов життя свідчать зрушення не тільки емоційно-оцінних, а й раціонально-оцінних суджень людей. Якщо в 1998 році тільки 4% населення сприймали ринкові відносини цілком природним способом життєдіяльності й активно включилися у нове життя, то у 2007 році їхня частка зросла в 4 рази і становила 16,0% населення. Масштаби цієї групи «активно включених у ринкове життя» практично не змінювалися усі наступні роки спостережень (за винятком передбачуваного фрагментарного злету 2019 року (25,4%), пов'язаного з надіями людей на позитивні зміни після обрання Президентом В. Зеленського. І хоча частки тих, хто «перебуває в постійному пошуку себе», і тих, хто «не бажає пристосовуватися до сьогоднішньої ситуації і живе, очікуючи змін на краще», дещо зменшилися, частково або повністю не пристосувалися до теперішньої життєвої ситуації більше половини населення (як правило, за даними моніторингу, шестеро з десятих респондентів).

Верховна Рада України, яка за Конституцією є парламентсько- президентською республікою, перетворилася, по суті, з форми представницької демократії на політичний клуб олігархів або їх ставлеників, які приймають закони, необхідні насамперед для забезпечення їхніх інтересів. Це породило тотальну недовіру населення до владних структур і, як наслідок, негативну для успішного соціально- економічного реформування суспільства морально-політичну атмосферу. Так, за даними омнібусу 2007 року, населення сприймало Уряд України передусім як корумпований (57,8%) і бандитський (43,6%). Ефективним, відповідальним перед народом, справедливим і таким, що піклується про благо простих людей, його вважали мізерні частки українських громадян (відповідно 6,0%, 6,6%, 3,2% і 3,7%). А на запитання моніторингу 2004 року, в чиїх інтересах насамперед здійснюються економічні реформи в Україні, тільки кожен десятий (11,7%) відповів, що в інтересах більшості населення. 56,9% українських громадян вважали, що вони здійснюються в інтересах вітчизняних олігархів, 7,5% - в інтересах зарубіжних олігархів. Майже кожен п'ятий з опитаних (18,9%) загалом не зміг відповісти на поставлене запитання. капіталістичний життя ціннісний

Загальним же результатом реформ в українському суспільстві стала глибока економічна і соціальна криза, про що свідчать дані національної статистики і соціологічні опитування. Фахівці Інституту в науковій доповіді «Куди йде Україна у ХХІ сторіччі?» ретельно проаналізували динаміку основних макроекономічних і соціологічних показників життя українського суспільства майже за 30 років його дрейфу на узбіччя глобального капіталістичного світу [Петрушина, Арсеєнко, Буткалюк, 2020]. Ця публікація доступна для ознайомлення не лише в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадсько- го, а й у всіх обласних бібліотеках України. Серед багатьох висновків, зроблених авторами доповіді, і різноманітного емпіричного матеріалу наведемо лише декілька. Деіндустріалізація і структурні зміни, на проведенні яких протягом усього періоду становлення капіталізму в Україні наголошували її внутрішні і зовнішні реформатори, розвернули вітчизняну економіку в інволюційному напрямі і заблокували її інноваційний розвиток. Частка доданої вартості переробної промисловості у ВВП України за підсумками 2015 року знизилася до 14%, що відповідає показнику Республіки Корея 60-х років минулого століття [Чижевський, Шевченко, 2016], а бажаними перспективами розвитку після десятиліть трансформацій країни (за даними 19962016 років) видається повернення до показників інноваційного розвитку вітчизняної економіки 1990-х [Одотюк, 2018: с. 127-141]. Більше того, як стверджують представники Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, «починаючи з 2010 року, державними органами стали ухвалюватися закони та нормативно-правові акти, якими відкрито гальмувалися не тільки процеси інноваційного спрямування, але й розвитку науки і освіти» [Одотюк, 2018]. ВВП України так і не досяг рівня 1991 року. У 2018-му він становив лише 64% від ВВП Радянської України 1990 року (складено за: [GDP, s.a.]). ВВП на душу населення в країні досяг у 2018-му 78% від ВВП Української РСР 1990 року (розраховано за: [GDP per capita, s.a.]). Слід зазначити, що деяке випереджальне зростання показника ВВП на душу населення у зіставленні з ростом ВВП країни останніх років, на нашу думку, зумовлене значним скороченням чисельності населення країни, яке свідчить про погіршення її демографічного потенціалу і є свого роду інтегральним показником «результативності» проведених реформ.

На завершення аналізу громадської думки щодо маркетизації української економіки і проведених ринкових реформ наведемо узагальнюючі оцінки громадян сьогоднішнього стану економіки і загалом українського суспільства. Отже, оцінка населенням економічної ситуації в Україні за всі роки спостережень ніколи, крім вже згаданих вище років особливих очікувань зневірених громадян (2005, 2019), не перевищувала трьох балів за 11-бальною шкалою, де «0» означає дуже погану ситуацію, «10» - дуже добру. У 1990-х роках вона взагалі була нижчою двох балів, у 2020-му дорівнювала трьом балам. Тільки один з двадцяти (4,6%) наших співвітчизників визнав у 2017 році, що економіка країни функціонує ефективно. Із року в рік наростає кумулятивне погіршення матеріальних умов українських сімей, медичного обслуговування і гарантій зайнятості громадян тощо. На запитання, як довго ще люди готові терпіти погіршення рівня життя, спричиненого здійсненням реформ, менше 10% відповіли, що готові терпіти скільки треба. Третина (33,1%) населення, за даними моніторингу 2017 року, готова потерпіти, але недовго. Ще майже третина (29,1%) не готова терпіти далі, оскільки не вірить в успішність цих реформ. Кожний п'ятий респондент (20,8%) зазначив, що він не готовий терпіти далі погіршення рівня життя, бо той вже тепер є нестерпним. У цьому контексті вельми показовими є відповіді респондентів на запитання, скільки часу у разі втрати основного джерела доходу (зарплати, пенсії) вони та їх сім'ї зможуть прожити, забезпечуючи мінімальні потреби при використанні усіх своїх можливостей (заощаджень, підсобного господарства, підробітків). У 2020 році 41,2% громадян відповіли «не більше одного місяця», 24,2% - «від одного до трьох місяців» і всього 1,8% громадян - «більше одного року». Переважна більшість населення, згідно з опитуванням 2019 року, вважала нинішню різницю в доходах населення, як і розподіл багатства в Україні, несправедливими (відповідно, 88,7% і 86,7%). Несправедливою сьогодні сприймається і діюча система формування заробітної плати найманих працівників (83,5%). Загалом справедливість в українському суспільстві оцінено на рівні 2,4 бала за 5-бальною шкалою, де «1» означає зовсім несправедливе суспільство, «5» - дуже справедливе. Невипадково тільки один з десяти респондентів (10,8%) вважає, що економічна система в нашій країні діє в інтересах більшості населення. На думку переважної більшості населення (71,3%), вона діє тільки в інтересах багатих. Нагадаємо, що ще у 2007 році більше третини (37,4%) громадян вважали, що діючий суспільний устрій потрібно поступово покращувати реформами. Четверо з десяти (41,5%) жителів України заявили, що існуючий суспільно- політичний лад потрібно змінити радикальним шляхом, що говорить про неприйнятність для суспільства діючого соціального порядку (гранично-критичний показник частки громадян, які виступають за кардинальну зміну політичної системи, у світовій практиці становить 40%) [Апокин, 2003: с. 80]. Діючий (на той час) суспільно-політичний лад влаштовував лише 4,4% українських громадян. На жаль, і сьогодні (за даними опитування 2018 р.) серед переліку слів, що найтісніше пов'язані з образом сучасного українського суспільства, громадяни найчастіше обирають «безлад», «злидні» і «розруху» (відповідно 45,1%, 33,9% та 32,3%). А серед настроїв і почуттів, що найточніше описують на сьогодні психологічну атмосферу в нашому суспільстві, наші співвітчизники найчастіше обирали (за даними 2020 р.) «розчарування» (42,3%), «бажання змін» (39,2%), «незахищеність» (36,9%) та «тривогу» (35,8%). При цьому, попри всі негаразди і переживання, зневіреність і розчарування владою, від чотирьох до шести у різні часи з десяти громадян думають про майбутнє України з надією (57,9% у 2019 р.). Як писала славетна Леся Українка, «Gontra spem spero!».

Незадовільні показники соціально-економічної ситуації за 30-річ- ний період виглядають парадоксально на тлі успадкованого в Україні значного потенціалу (трудового, наукового, культурного, природно-ресурсного), який, очевидно, може бути реалізовано в іншій, адекватній йому інституційний моделі господарювання. Першим кроком на шляху побудови цієї моделі має бути об'єктивна оцінка ситуації, що склалася, і причин, що її породили. Очевидно, що головними чинниками є не труднощі перехідного періоду, які, безумовно, супроводжують широкомасштабні кардинальні перетворення. Серйозні зміни завжди пов'язані з певними втратами. Проте ступінь цих втрат визначає доцільність самих перетворень. Якщо масштаби негативних наслідків інституційних змін істотно перевищують позитивні результати, це свідчить про неправильність або обраного курсу, або шляхів його здійснення. Ігнорування наукового обґрунтування і системного підходу до реформування соціально-економічної сфери обернулися глибокою кризою українського суспільства, соціально невиправданим багаторазовим зниженням життєвого рівня людей, хаотичністю проведення реформ, відсутністю соціального контролю і відповідальності за їх результати. Практично щорічні зміни в Україні урядових команд, постійно негативні оцінки очільниками Уряду і Президентами своїх попередників, деструктивне протистояння депутатських угрупувань у Верховній Раді відображають не тільки боротьбу різних політичних сил, а й неефективність здійснюваних інституцій- них перетворень, що лише підтверджує висновки про неадекватність проведених реформ соціальним потребам сучасного українського суспільства.

Джерела

1. Апокин И. А. (2003). Реформы в России. Москва: Юниверс.

2. Білорус О., Павловський, М. (2000). Прийде судний день на кримінальних олігархів. Голос України. № 18.

3. В ЄС немає настільки корумпованих країн, як Україна - європейський аудитор. (2021). Європейська правда (30 вересня).

4. Злобіна О. (2004). Особистість як суб'єкт соціальних змін. Київ: ТС НАНУ.

5. Індекс сприйняття корупції-2020.

6. Індекс сприйняття корупції (СРІ): динаміка останніх 5 років.

7. Куценко О. (2007). Украина в трансформационных процессах: Quo vadis? Социология: теория, методы, маркетинг. № 1.

8. Кучма Л. (2003). Украина - не Россия. Москва: Время.

9. Мамутов В. (2006). О сочетании госрегулирования и рыночной саморегуляции. Экономика Украины. № 1.

10. Одотюк І. В. (2009). Технологічна структура промисловості України: реалії та перспективи розвитку. Київ: Інститут економіки та прогнозування.

11. Пахомов Ю. (2002). Модели экономических трансформаций: мирохозяйственный и цивилизационный опыт для Украины. Цивилизационные модели современности и их исторические корни/ Ю. М. Пахомов, С. Б. Крымский, Ю. В. Павленко, В. В. Седнев и др. / Киев: Наукова думка.

12. Петрушина Т., Арсеєнко А., Буткалюк В. (2020). Куди йде Україна у ХХІ сторіччі? Соціальні зміни в українському суспільсві за умов економічної глобалізації: соціологічний вимір. Наукова доповідь. Київ: Інститут соціології НАН України.

13. Рейтинги і напрям розвитку країни: громадська думка українців після двох років президентства Володимира Зеленського.

14. Хмелько В. (2003). Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. № 1.

15. Чижевський Б.Г., Шевченко М.М. (2016). Інноваційний розвиток: чому відсутня політична воля та запроваджується виконавча та фінансова блокада.

16. Чухно А. (2007). Хозяйственный механизм и пути его совершенствования на современном этапе. Экономика Украины. № 4.

17. Чухно, А. (2007). Хозяйственный механизм и пути его совершенствования на современном этапе. Экономика Украины. № 3.

18. GDP per capita, PPP (constant 2011 international $) - Ukraine (n.d.) . The World Bank - Data.

Размещено на Allbest.ru